«Коли в пам’ять те бездолля…»

Сидір Воробкевич

Коли в пам’ять те бездолля

Руське насувалось,

Душу, наче павутинов,

Смутком обснувало,

То писав я сумні вірші,

Поливав сльозою.

Що плаксиві, сумовиті,

В тім не я виною.

Крикуни гидкі з осердям

Злісно в світ кричали:

«Вірші слізьми напоєні,

Нетрібні, нездалі».

Я подякував за раду,

Перестав тужити,

Як писав щось про мій нарід,

Забув сльози лити.

І сміявся я зі всего,

Висмівав і горе,

Що тепер велике стало

Й глибоке, як море.

«Божевільний, він сміється,

Де лиш сльози лити!

Твої вірші нам обридли!»

Що ж тепер робити?

Раз заказують тужити,

Другий раз сміятись…

Щоб на жовч не розболілись,

Тра мені мовчати.

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 83 – 84.