«Вчора високі Карпати горіли…»

Сидір Воробкевич

Вчора високі Карпати горіли

У світлі сонця наче алмази;

Сосни, смереки здалі здавались,

Що то смарагди, що то топази.

Нині похмурії, наче габою

Мряка покрила скали і гори,

Смутком повились щити-рокити,

Обіч і доли, ліси і бори.

Вчера злітав я думков до неба,

Гордо соколом до хмар зносився,

На світ хороший оком, веселим,

Мов на рожевий рай той, дивився.

Де я поглянув, всюди лиш бачив

Згоду й любов. До щирої груди,

Наче ті брати, всі ся горнули…

Радісно скрикнув я: «Се в мене люди!»

Нині розплився сон солоденький,

Де ся поверну, пустку лиш бачу.

Злість і незгода, мов гідра люта,

Рай розвалила. Бідний, лиш плачу.

Люди любов всю позабували,

Звірі лютують, пекло настало,

Пісня затихла, цвітка зів’яла,

Доля і щастя зникло, пропало.

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 143 – 144.