Антинаціональна політика українських соціалістів в Європі

Дмитро Донцов

За кордоном робота сих політиків йшла ще ліпше. Се була робота офіціальна і неофіціальна. Першу робили послані спеціально Директорією екстраординарні і просто ординарні дипломатичні місії, що етаблювалися в різних європейських центрах. Сі місії, послані до країн Клемансо, короля Альберта, Ллойда Джорджа та інших дістали від тодішнього міністра закордоних справ Високої Директорії наказ “високо держати” в сих країнах “прапор соціалізму”, і м. і. добиватися визнання української простонародної республики.

Початок їx діяльности був, можна сказати, блискучий. Про них заговорили всі в Європі, а часописі друкували про них (переважно в chronique scandaleuse) цілі колюмни. Поминаючи кілька світлих винятків, ділилася корпорація, що займалася закордонною політикою, на дві категорії. Перша, що трималася думок виховавців Гаргантюа, після котрих soy… peigner, laver et netoyer etoit perdre temps en се monde (чесатися, митися і чепуритися – значило тратити час на сім світі). Що треба лише займатися божественною справою служби рідному краєві, причім, подібно до раблевського монаха, також плутали сю божественну справу, сей service divin з service du vin, відсвіжуючи у вдячній заграниці призабуті спомини про перших висланців московського царя.

Друга категорія не тільки не трималася гадки першої, але, навпаки, була переконана, що “чесатися, митися і т. д.” – є одиноке гідне дипломата проводження часу, котре ще до того обезпечує повний успіх справі. Що займатися чимсь іншим – недозволена втрата часу. В однім обидві категорії цілком погоджувалися одна з другою: обидві були певні свого провіденціального значення для України і тяжкої конечності нести для неї свій важкий хрест. Мабуть сим пояснюється і засвоєна в нас в дипломатичній службі, зрештою знана тільки в судівництві, засада невіддаляємості з посади.

Щоби сказати правду,ся певність свого великого післанництва прийшла нашому дипломатичному корпусу не відразу. Цілковито не правдиве твердження, ніби переконання в своій непомильності кожний наш дипломат діставав від уродження. Спершу вони не чулися покликаними і як Сганарель Молієра, не раз зверталися до своїх мучителів з благальним запитанням: “Скажіть на Бога, панове, чи ви таки не помиляєтеся? Чи напевно я лікар, пардон, дипломат?”

Але дружний хор партійних товаришів розвіював рештку сумнівів, і вони, сі дипломати мимо волі, бралися за свою роботу з апломбом молієровського “Médecin malgré lui”, дивуючи, не згірш як останній своєю латиною, своєю політичною штукою, весь світ… Зрештою відповідальності за сю штуку вони на себе, як і Сганарель за свою, брати не могли. Як сей останній, зможуть вони на страшнім суді відповісти суворому прокураторові: “я не знаю, звідки прийшла до них (до пославших їx) ся фантазія, але коли я побачив, що вони за всяку ціну хотіли, щоби я став дипломатом, я рішив стати ним”…

Всі вони були великі демократи, і яко такі мали страшний потяг до титулів. Цілком як провінціональвий французький буржуа до стрічки Почесного легіону, причім, за браком титулів правдивих (звідки їx в демократичній державі взяти?) користувалися видуманими, виписуючи всіх їx на візитівках, котрі подавали приймаючим їx або не приймаючим закордонним “колегам”. Один ставав таким легким способом доктором, другий професором і т. д. Перший титул вибирали найчастійше, але й другим не гребували.

В Сполучених Державах Америки і тепер ще існують університети, де можна навіть заочно купити докторський, а кажуть що й професорський титул. Оповідають, що один янкі звернувся до одного з таких університетів з просьбою уділити докторський титул його коневі, але дістав відповідь, що хоч університет і роздає часом титули ослам, але коням ніколи… Очевидно недавньому защепленню свобідних американських звичаїв на визволеній Україні треба завдячувати також колосальне збільшення в нас в остатні часи числа професорів.

Але, як сказано, користали з того привілею переважно дипломати, та й то лиш перший час, бо по кількох місяцях блискучої кар’єри такий політик мав вже від вдячного рідного краю цілий ряд титулів, котрі, з додатком ancien, видруковані один по другім, викликали правдиву констернацію, а як думали носителі сих титулів, навіть поважання в закордоннім політичнім світі.

В своій політиці всі сі ancien’и, всі сі “бывшие люди” вражали широтою розмаху. Одні (як плела чутка), видалені за границі держави, при котрій були акредитовані, виповідали їй війну, на превелике здивування свого уряду, другі, по недовгім розмислі, перемінялися нагло з представників України, що вели війну з большевиками, в представників большевиків, що вели війну з Україною, треті – просто переходили на бік Росії, “визволительки зарубежних галицьких братів”, мавпуючи старого Дудикевича, отвираючи обійми Денікінові, четверті, на котрих тяжив неспростований публічний закид підтримання “федералістичної” політики гетьмана, (гл. “Хліборобська Україна” стр. 75) призначалися на одну з найвідповідальніших дипломатичних посад – для оборони не “федерації” з Росією, але сувереної України. П’ятий представник “меншості” усильно конферував з сторониками Денікіна за границею і за се був призначений послом до найважнішого тепер політичного центру в Європі, і т. д. до безконечности.

Чужинці, придивляючися сій політиці, мали враження, що знаходяться на масковім балу, окружені “прекрасными незнакомками”, правдивого обличчя котрих ніяк не можна розпізнати… Армія, котрій “дипломатичні” і “закупочні” місії мали улегшити її тяжке завданя, надаремне чекала на їx поміч; на поміч людей, котрі свої партійні гасла – “пролетарі єднайтеся” і “в борбі здобудеш право своє” давно замінили на нове: о cives, cives, pecunia quaerenda primum est! Додати до сього згадані вище “дипломатичні” подвиги, що заповняли сторінки берлінської, віденської та паризької chronique scandaleuse, і будемо мати образ дипломатичної роботи висланців Директорії за кордоном. Хоч, правда, щодо останнього, то вони не були винні. Як Дон Жуан Хозе Цоріля міг кожний з них сказати про себе: “світ свідком, що я не маю облуди. Що я тому винен, що де я не прийду, приходить ń мною і скандал?”

Неофіціальна праця українських висланців за кордоном, або радше праця неофіціяльних висланців перевисшала найбуйнішу уяву. Берлінська група Укр. соціал демократії виносила резолюцію на користь окупаційної російської армії. Дон Кіхот українського комунізму представляв “значну частину” сих, що зі зброєю в руці боролися за свою і свободу рідного краю, з властивою собі елеганцію стиля – “безсумнівними падлюками” (америк. Свобода, ч. 108, 1920 р.). А його вірний Санчо Панса запевняв німецько-мад’ярську публику, що “ніхто на Україні не боїться злуки з Росією” та що така злука “може нам лише бути пожадана” (Die Ukraine, Budapest, 30.09.1919 р.).

Інші знову запевняли міжнародний пролетаріат, що проголошення непідлеглої України наступило тільки contre coeur, бо лише тоді, коли стало ясним, “що всі зусилля партій що до утворення федеративної Росії не вдалися” (гл. Меморандум Укр. С. Д. на інтернаціональний соціалістичний конгрес в Люцерн, “Вперед” 1.X.1919 р.), а один з українських делегатів на сім конгресі поучав згодом румунів, що “він знає, що большевики жалують своє торішнє відношеня до українців” та що Україна, як тільки її займе армія Бронштайна “стане знова свобідною” (Clopotul, 21.12.1919 р.).

Оргією злочинного туподумства управляла галицька соціалістична преса, особливо ж її головний орган. Його пропаганда на річ Росії була так витривала, що якби окупанти України мали замір заложити у Львові большевицьку “Прикарпатську Русь”, котра баламутила б громадську думку країни, обробляючи її на річ Росії, то вони безперечно мусіли б доручити се славне завдання центральному органові української соціал-демократії у Львові.

Нині сей шановний орган поручав Польщі визнати “суверенну українську радянську республику і заключити з нею почетний мир” („Вперед” 5.09.1920 р.), в той час коли проти сеї “суверенної українськоі” республіки вів збройну боротьбу цілий український народ. В другім числі переконує свою публіку соціалістична “Прикарпатська Русь”, що визнання міжнародного пройдисвіта Раковського головою українського уряду було б “важним елементом в творенню української державності” (8.09.1920 р.).

Далі совітська Росія та окупована нею Україна трактуються яко “союзники, проти котрих скерована світова реакція”, а на звістку, що большевицький Муравйов-Вешатель в Києві “торжественно зобов’язався не вмішуватися у внутрішні справи України” – соціалістичні редактори впадають просто в телячий захват! (10.01.1920 р.). Потім наводиться провокаторську, брехливу, обраховану на безмежний ідіотизм читачів заяву Троцького про незалежність України під заголовкам “Троцький за незалежну Україну” (Вперед 21.12.1919 р.) – без жадної примітки редакції, котра тут же офірує окупантам Україну яко “спільника з невичерпаними запасами” (17.01.1920 р.), тій Росії, в котрій “пролетаріат повинен шукати взірців” (13.08.1920. р.). Ще далі наводиться мирову пропозицію російського генерал-губернатора в Києві до Польщі під заголовком – “третя українська радянська мирова нота” (18.03.1920 р.).

І се пише та сама газета, що дістала б спазми злості, коли б хтось поважився називати українським уряд, котрий, припустім, повстав би в Києві з панів Дем’янчука, Кона або хоч би Дашинського… Так з дня на день переконувалося широку публіку, що Україна властиво вже повстала, що купка російсько-румунсько-жидівських авантурників, що нищать вогнем і мечем країну – її правовитий уряд, що люди, що борються за визволення України від ярма зайдів, се просто психопати.

Так вмовлялося в загал, що провокаторські пропозиції Росії щодо миру, котрі робилися лише в мисль засади reculer pour mieux sauter, – щирі пропозції, та що одинокими противниками миру всего мира се власне ті, хто бореться проти окупантів. Так ширилася з дня на день, з місяця на місяць злочинна робота деморалізації та дезорієнтації, котрій могли б позаздрити платні агенти Росії.

Так, в сей час коли ті самі орди калмиків, китайців та інших комуністів, котрих вже бачила Галичина в 1914 році, знов лізли за Збруч, щоби знищити культурний доробок нації та її інтелігенцію, – в той час сьому походові приплескувала купка божевільних, що називала себе українською партією, і що напевно була б образилася, якби її назвати її справжнім ім’ям… Се не значить зрештою (як непосвячений в таємниці психології сих людий міг би подумати), що вони повівали тільки червоною хоругвою. Далеко від того! Не лише в слідуючім, в однім і тім самім числі шановної часописі можна було прочитати також випад проти большевизму, та його апологію. Се була просто якась проституція думки, що віддавалася всяким ідеологіям, нотуючи “з дневникарського обов’язку” найбільші дурниці без найменьшого слова критики.

Коли соціалістичним редакторам протягом цілої їx “освічуючої” діяльності удалося в головах їx читачів зробити таку саму саламаху, яка панувала, замісць переконань, в їx власних, то роки невсипущої праці потрібні будуть, щоби направити деморалізаційну “працю” соціалістичних політиків сеї доби! Не знати яку заплату дістануть вони від збаламученої ними суспільності, але що кожний з них заслужив на орден “Красной звезды” з власноручним написом Нахамкеса “от благодарной единой і неделимой Росии”, се певно.

Примітки

король Альберт (1875 – 1934), бельгійський король (1909 – 1934).

Молієр, Мольєр (1622 – 1673), французький драматург-комедіограф. Сганарель – головний персонаж одноіменної комедії (1660).

Хозе Цоріль – ?.

Дем’янчук – ?.

Кон – Фелікс Якович Кон (1864 – 1941), польський єврей, потім комуніст. В 1917 – 1922 рр. займав різні посади в комуністичній окупаційній владі в Україні.

Дашинський – Ігнаці Дашинський (1866 – 1936), польський соціал-демократ єврейського роду.

Нахамкес – більше відомий як Юрій Михайлович Стеклов (1873 – 1941), більшовик єврейського роду.