Спроба українських соціалістів помиритися з Москвою

Дмитро Донцов

Особливо ж заслужив на сю почесну відзнаку Мальбрук українського комунізму, що вернувши із походу, видав лист до мертвих, живих і ненароджених земляків своїх на Україні і не на Україні сущих. Се була велика спроба, ся його подорож, – на вислід котрої з затаєним віддихом чекали всі наші комуністи, спроба “примирить с собою правительство”, як хотів свого часу зробити Костомаров, а за ним і “найбільший” наш історик, що з юнацькою моторностю, протягом найкоротшого часу переробив карколомну еволюцію від скромного автономіста до федераліста, від федераліста – з болем і скреготом зубовним – до самостійника, а від самостійника спершу до большевика, а там до попихача і льокая московського уряду.

Але химерна доля хотіла, що в своїх заходах примирити українство з Росією комуністичний Мальбрук не осяг більше щастя як його славні попередники. Ох, хто ж його знав, хто ж міг думати, що там все, але то все, зовсім інакше виглядає, як представляв собі жадібний влади Мальбрук!? Прецінь він “мав змогу зазнайомитися тільки з декларативною програмовою стороною діяльности керуючої партії”, як нещаслива Маргарета, котра лиш тоді зазнайомилася з недекларативною стороною діяльности Фавста. коли було вже запізно…

Наївна Гретхен і “чесний з собою” Мальбрук чули тільки “сладкозвучні” серенади Фавста і Леніна, а не бачили того Мефіста, котрий був видний всім, не сліпим, глядачам драми. Мимо терору над селом, Мальбрук “вірив, що комуністична партія України… походить з широких пролетарських мас села і міста”. Він та його вірні, кажучи словами його ж однодумців, (Нова доба, цит. з Волі, т. І, ч. 3) “ведені за ніс всякими лавочниками (себто крамарями) революції, приймали в найкращій вірі декларативну сторону російських комуністів, з розбалушеними очима і з роззявленими ротами”…

Отверезіння прийшло, і, викинутий за двері большевицького раю, наш Мальбрук міг повторити історичні слова – “все страчено опріч честі”, як сказав шулер, спущений сходами в діл. Але показалося, що і сей досвід пішов на марне. Правда, в листі до народжених і ненароджених були скарги і квиління на “централізм” (нотки знайомі ще від 1905 р. і ранійше), але винна в усім злі була не Росія, навіть не режим, лише його хиби: “п’ятаковщина”, “централізм”, не звертання уваги на “особливості українського життя”, різні “помилки”, але врештою ніяка інша партія як комуністична України виратувати не потрафить!

Отже, нема Бога опріч Бога, а Магомет пророк його! Сему Богові треба було молитися, йому приносити в жертву все: власну державність, суверенну волю демократії, ба – коли буде треба – навіть і мову. До сього останнього правда сам Мальбрук не добалакується, але з тим більшою відвагою робить се один з “малих сих”, людина, правда зламана життям, але, в своїм соціалістичнім фаху, з безперечною ерудицією, з поважними супроти своєї партії заслугами, і, що особливо в данім випадку пікантно, людина з вироблений національним чувством.

І мимо сього останнього він пише (цит. з Народного слова, 28.10.1920 р. Пітсбург), що відданість наших соціалістів духові інтернаціоналізму була така велика, що

“коли б з Москви прийшов указ на Україну, в інтересі оборони обох радянських республик, в інтересі побіди над Польщею, в інтересі революції, скасувати в укр. рад. республиці не тільки такі комісаріати, як господарства, військовий, шляхів і т. д., але й комісаріат освіти, мало того, коли в сих інтересах треба було б скасувати українську мову на Україні… то українське робітництво і селянство… були б і на сю жертву пішли”…

Навіть стоячого на боці бере лють! Виявити стільки відданості “інтернаціональній” ідеї, стільки невільницької готовності торгувати своєю гідністю і честю нації – і замісць похвали дістати такий жорстокий удар! А удар, що дістав Мальбрук з товаришами в Москві, був справді тяжкий, від котрого, на щастя, довго не прийде до себе українська мальбруцька партія…

C’est un coup bien rude

Rude a recevoir

Malgre l’habitude

Q’on peut on avoir…

Хоч з другої сторони, наївно було б думати, що сей експеримент відбере скомпрометованому божкові його учеників тайних і явних. Він “покаявся” і – в ім’я “щирості”, коли не в ім’я розуму, вірні вернуть до него. Бо він належить до сеї оспіваної Салтиковим породи “искренних лгунов”, котра так часто здибується в нас.

“Лично, – пише про них Салтиков, (Благонамеренные речи) – каждый из этих господ может вызвать лишь изумление перед безграничностью человеческого тупоумія”, але все претендуватиме на провід в нації “во имя какой-то личной искренности („чесності з собою”), до которой никому нет дела и перед которой тем не менее сотни глупцов останавливаются с разинутыми ртами: “это дескать, искренность, а искренность надо уважать”…

Коли се правда, комуністичний август ще довго лишиться “улюбленцем публіки”, котру разом з собою ще не раз викупає в “багні смердючім”, що здаватиметься йому прегарним озером.

Слідами соціальних демократів і комуністів йшла в нас і друга, близька їй партія, партія соціального непорозуміння, або як вона сама себе називає, партія “соціалістів-революціонерів”. Проводирі сеї партії також не раз і не два відважно виступали ділом і словом проти російського комунізму і його “політики” на Україні, але лише щоби перестеречи Росію перед “похибками” режиму і улекшити для себе “примирение с правительством”. Старий льокай московського лібералізму, а тепер шеф партії соціального непорозуміння каже виразно, що “які б не були похибки большевицьких провідників на Україні, як би не вилазила Україні боком діяльність їx агентів, належить всяко оминати конфлікту з большевизмом, шануючи загальнолюдську вагу” експеріментів кремлівських садистів! (Укр. голос, 11.08.1920 р. Вініпег)

Часом радить здитинілий есерівський Далай Лама перейти навіть в опозицію до Росії, але не в ім’я інтересів України, лише

“щоб принаймні зберечи в очах української людності від компрометації комуністичні гасла, відділяючи їx від хибної централістичної політики російських большевиків” (там же, 28.07.1920 р.).

Можливо, що се ес-ерівським політикам вдавалося, але що їм напевно не вдасться ніколи, се “зберечи в очах української людності від компрометації” себе самих і свою партію! Та над сим головний хамелеон партії не думає. Як давніше його головною ціллю було погодити українську національну ідею з ідеєю російської державності, так і тепер. Тоді він накликав уряд до уступок, лякаючи, що “помилкова” політика російських правлячих кіл пожене Україну на шлях революції. Тепер – він звертає увагу Копів, що їx “похибки” кинуть Україну на шлях контрреволюції (Укр. голос, 27.12.1920 р.).

І тоді, і тепер – інтереси російської державності стояли для него на першім плані, в конфлікті Росії з Європою все радив він вибирати першу – все одно, чи царську, чи “буржуазну” Керенського, чи большевицьку. Як для ідеолога нерозвиненої верстви або племені – для нього національні і політичні домагання були “побічними” (Борітеся і. т. д., ч. І, ст. 17), а проголошення незалежності зовсім не було таким вже неминучим. “Проголошуючи сю незалежність, ставилося величезну крапку над і, може більшу ніж треба було”. Бо все, що потребував український народ – “можна було забезпечити і в федералістичній формі”. Що ж до незалежності, то “се гасло було підхоплене гіршими елeментами української людності і елементами бандитськими” (там же ст. 47).

Під сим взглядом, отже обидва провідники обох наших соціалістичних партій виявляють зворушуючу тожсамість переконань: “падлюки” і “бандити” – ось хто – показується – хотів будувати непідлеглу українську державу… Відкритя цікаве, але не нове. До него додумалися вже давно і “Киевлянин”, і “Новое время” а тепер і Троцький, і Ленін. Для всіх їx – головне завдання се боротьба з тим “бандитизмом”, для всіх їx одиноке джерело культури і поступу – се Росія, з котрою наші соціалісти принципіально “відкидають боротьбу, явну і тайну” (там же ст. 48), ні словом, ні помишленієм.

Думати, що щастя країни можна осягнути в боротьбі з Росію – се наївна похибка, противно, показується, що “без порозуміння з Росією” сього добитися не можна (там же ст. 48). Особливо ж без порозуміння з большевиками, бо посивілий на службі московським панам льокай “вдячно пам’ятав, що з російських партій самі тільки большевики ще перед революцією визнали за Україною право на самоозначення” (там же ч. 2, ст. 5), а Троцький своїми заявами “давав надії на щире порозуміння”… всім, кому довголітня праця або інші причини висушили мозок, коли він в них був…

Зрештою суть нашої політики – се ніяка самостійність, головне – “вивести на шлях світової революції” Україну, на шлях “загальнолюдських культурних інтересів”, котрі дивним дивом стало покривалися з російськими! Не інакше думав прецінь і безсмертний Тарас, котрого “соціалісти з повним правом можуть уважати своїм апостолом і пророком” (там же ч. 1), хоч він ніколи в Центральній Раді не сидів ї з Копом переговорів не провадив. Отже завше з Москвою, з Москвою, “куди з вірою і з любов’ю (але певно без – софії) дивиться весь трудовий світ” (там же ч. 2).

Таке було гасло “товариша” екс-предсідателя Центральної Ради. А коли, прислухаючись до гуку невгаваючих повстань на Україні, зачала стара Європа відсвіжувати напівзабуті історичні спомини, а в Україні бачити правдиве забороло проти реакційної, царської чи совітської, Росії, – в сей момент не завагався здитинілий провідник партії соціального непорозуміня поклястися в органі російського жида Рапапорта, в паризькім Юманіте, що проти коханої Росії Україна ніколи не піде… Цілком, як пару років тому, коли шановний діяч запевняв редакторів Речі, що на царат Україна руки ніколи не піднесе, ніколи не піде проти свого укоханого “отечества”.

Даремна праця! Бо що ес-ерівський патріарх, посивілий в боротьбі за соціалізм, промовляє в імени України – хто йому повірить? Що говорить в імені своєї партії? Напевно, але хто і коли посуджував її вождя о пересаджене почуття власної та національної гідності? Хто сумнівався в його та його товаришів вірности “социалистическому отечеству”? Хто не знав, що їх мрією все було привести Україну в “федерацію” совітських республик, сього блискучого товариства, до котрого, під егідою Росії, належать вже такі культурні нації, як башкіри, татари, киргизи, чуваші, карели, вотяки, череміси, калмики, азербейджанці, хивинці, бухарці та хорусмізи?

Чи се не була б велика шана, якби й нас до сього товариства, до сього нового, і сим разом вже правдивого соціалістичного інтернаціонала, зволили прийняти? І чи задля такого великого щастя не варто, як казав колишній провідник галицької соціал-демократії, навіть рідної мови відречися, а замість неї засвоїти одну з “федеративних”? І чи сей Інтернаціонал не криє в собі о много більше виглядів соціального поступу, як такі варварські країни як Англія або Франція?

Я був би несправедливим, колиб захотів твердити, що славні діячі славної партії соціалістів-революціонерів все вели одну лінію в своій політиці. Се вони робили ще менше як їx соціал-демократичні компаньони. Правда, думати логічно жоден з соціалістичних аяксів не вмів, се була вже їx органічна хиба. Але все ж їм не бракло способності відрізняти гусяче пір’я від кам’яного муру, особливо коли вони стукалися о нього головою.

Але розуміється не перед сим. Перед сим, вони, подібно вже згаданому Мальбруку, звертали увагу тільки на “декларативну сторону”. На “неясні звістки про побачення” ес-ерівського патрарха з Копом в Берліні, на “звістки з Києва про зменшення терору”, на “наказ Троцького російським військам на Україні”, на “признання Леніна в помилках московської совітської політики на Україні”, і т. д. (гл. Лист до парт. товар. У. П. С.-р. комітета камян. орг. Воля Т. І., ч. 7.08.1921 р.).

Заяви, звістки, чутки, плітки, власні бажаня – ось на чім будували свою тактику дві соціалістичні партії на Україні, допроваджуючи країну до гибелі, а себе до морального банкротства і політичної компрометації! Аналіза політичної природи якоїсь (в данім випадку большевицькоі) нової системи, і випливаючих з неї наслідків, базування на сім власної тактики – на сім не розумілися наші баби Палажки від політики. Вони не були “доктринерами” і найдурніший провокаторський жест Леніна, “заява” про мирні наміри, “признання” самостійності і т. д. ділали на наших соціалістичних Мальбруків, як сало в лапці на мишей. За гратами вони “спостерігали” свої похибки і “каялися”, але лише – до нової, більш спритної провокації противної сторони, і об’єктивно беручи, їx діяльність в останні часи служила тільки зміцненню і утриваленню московського панування на Україні.

В повнім банкротстві не лише їx цілої дотеперішньої політики, але також їx вихідної точки мусіли вони нарешті самі признатися. Вони самі признаються, що їм не вдалося захопити провід національним рухом на Україні “через несприятливі умови революційної боротьби на Україні, і в першу чергу окупації України совітською Росією”, через що був нарушений “нормальний розвиток класової боротьби на Україні”, а маси “здеморалізовані”, “відірвані від їx справжніх провідників” і кинуті “в бік контрреволюції” („Борітеся” і т. д. ч. 5, ст. 48.).

Іншими словами, їм, соціалістам не вдалося проводити масами просто через те, що боротьба на Україні приняла не вимріяний ними, фантастичний “класовий” характер, а такий, який і повинна була для кожного не сліпого прийняти – характер расової, національної боротьби. Претендувати, що справа соціалістів не вдалася лише через ненормальний біг подій, се все одно, якби пацифісти і сторонники вічного мира поясняли своє і свої доктрини банкротство не їx непристосованістю до життя, але сим, що розвиток міждержавних відносин “приняв ненормальний характер воених конфліктів”… Якби ж він сього ненормального характеру не приняв, пацифісти, “справжні провідники” народів, напевно “взяли би державне будівництво в свої руки”, так само як і соціалісти-революціонери… якби прокляте життя не захотіло йти дорогою іншою від приписаної наївними адептами наївної концепції…

В своій, повній грації, наївности панове “революціонери” навіть не розуміють, що коли тут можна говорити про якусь ненормальність, то тільки про ненормальність їx умових спосібностей. Одному з делегатів іспанської соціалістичної партії, що говорив з Леніном, сказав сей останій (гл. Times 20.01.1921 р.): “ми ніколи не говорили про свободу. Ми виконуємо диктатуру пролетаріату в ім’я меншості, бо селянська кляса не пролетаріат, і ще не є з нами. Ми виконуватимемо диктатуру над нею, поки вона не скориться”.

Так про наміри Леніна мусів думати і всякий, хто мав несоціалістичний мозок в голові, і тому кожний, хто хотів, ян се робили соціалісти, погодити совітський режим з інтересами більшості української нації, був: або сторонником російської диктатури над нашим селом, або – мягко виражаючись – людиною безконечно наївною. Як між сима двома категоріями “політиків” поділяються наші соціалісти, не моя річ рішати. Але одно певне, що і одні, і другі об’єктивно помагали скріпленню московської диктатури і державності на Україні. Сеї їхньої заслуги перед нащадками історія не забуде…

Помалу-малу вернули на лоно “спільної батьківщини” і жидівські соціалісти на Україні. Після компетентного свідоцтва одного жидівського політика у “Волі”, жидівське робітництво, в результаті останої кризи, готове було стихійно кинутися в обійми большевизму, шукаючи в ньому шляхів до радикальної зміни того соціального і економічного рабства, що є неминучим наслідком перебуваня жидів на чужих теренах, між чужими більшостями; що жидівське робітництво дивилося на совітську систему на Україні як на найскорший шлях до соціалізму.

І справді, незбитим фактом є, що майже всі найвпливовійші жидівські партії погодилися і пристали до большевизму, а з ними, після свідоцтва того самого автора з “Волі”, і жидівська інтелігенція, зголодніла за владою, бо досі все була віддалена від державного механізму. Констатуючи сі, зрештою і без того відомі факти, автор висловлює навіть побоювання, що його земляки зачнуть з занадто великим поспіхом хапати комуністичні посади, і не зуміють затримати необхідного такту в міжнаціональних відносинах, викликуючи антисемітські настрої серед людності. Побоюваня автора в значній мірі вже справдилися і великий процент жидівських соціалістів перейшов на сторону большевицьких Муравйових-Вешателів на Україні, або, вживаючи евфемічної термінольогії паризької “Жидівської трибуни” (ч. 59, 1921 р.) на сторону… “романтиків” і “утопістів”.

На превелике диво загальна прострація, в котру почала падати наша інтелігенція, не пройшла без сліду і для наших правих, націоналістичних кругів. Мимо досвідів минулого, давнього і недавнього, в опублікованій кілька місяців тому програмі наших “хліборобів-державників” стрічаємо такий уступ:

“Наше географічне положення, спільне історичне минуле (sic!) і спільні економічні інтереси (?) вимагають, щоб ми з Росією та Білорусією (мабуть з Білою Русією?) як зовсім окрема та суверенна Українська національна держава, заключили тісний мілітарний та економічний союз”.

Про той самий союз говориться ще раз низше (гл. До українських хліборобів, вид ініціативної групи “Україн. союза хліборобів-державників” Відень 1920, ст. 9 і 13). Що се? Ляпсус? Певно ні, бо його повторюється. А коли так, то чи думали щось автори сеї наївної книжки, коли сей уступ писали?

Яке спільне історичне минуле з Росією в країни, половина котрої належить до неї, яко її складова частина, заледві двісті років, а друга сто і кілька? І навіщо нам економічний та мілітарний союз з Росію? Коли для того, щоб, в ім’я преславної програми “соборності” привести з поміччю Росії під московське ярмо Галичину, Буковину і Бесарабію, створюючи для Росії домінуюче становище в Європі і тим самим нас навіки їй закабаляючи, то пощо всі ті фрази про Суверену Українську Державу, написані ще до того з великої букви? Коли ж ні, то пощо ся москвофільська фразеологія? Тим більше, що в наші часи “тісний союз” і “федерація” – се такі нюанси, що дуже скоро переходять один в другий?!

На подібні манівці збочує наша “права” ідеологія не тільки в наведенім прикладі. З другого джерела довідуємося, що суто російська концепція мобілізації народів Азії для зміцнення Росії та для ослаблення Європи, а з нею також нас, – се геніальна ідея, варта уваги (гл. Хлібор. Україна збірн. І, ст. 90), що про європейську культуру, від котрої єдине може нам прийти рятунок, можна говорити тільки в знаках наведення, ба що її гибелі треба навіть бажати, як сього бажали російські слов’янофіли і большевики (там же ст. 98). Подібна саламаха, яку знаходимо і в головах наших соціалістів, те саме безкритичне засвоєння московських доктрин, ті самі нотки, що звучали в “федераційнім” маніфесті гетьмана.

Під гіпнозою москвофільства опинилася також Галичина, де воно в наші часи переживає свій ренесанс, що викликує в памяти “незабутні” часи Дудикевича і Глібовицького. Тут ми маємо до діла з типовим маломістечковим патріотізмом, що ідею нації замінює “ідеєю” провінції, що за деревами не бачить ліса, зі з’явищем, котре Стендаль в італійців називав patriotism d’antichambre, передпокойовим патріотізмом, що інтереси свого шматка землі ставив вище інтересів нації.

Одинокою мудрістю їx політики сеї доби було: “хоч гірше, та інше!” Все ліпше від того що є. Большевики, правда, не принесуть нам повного національного визволення… але коли б се сталось („визволення” большевиками), мали б принаймні одно – факт об’єднаного і одноцільного фронту (Укр. прапор, 4.12.1920 р.). Яка шкода, що Росія ще за Катерини не забрала Галичини! Бо тоді політичні нащадки Кониського вже від 120 років роскошували б “фактом об’єднаного фронту”, а навіть би дочекалися визволення селян – в 1863, а конституції – в 1905, замість 1848 року… Що то були б за щасливі часи!

А ще ліпше коли “перекотившися через Кавказ большевицька струя піде на Персію, Месопотамію та Індію… і зачне стукати до порогів великих англійських володінь в Азії”, “бо се зверне нарешті очі коаліції на нас” (там же). І яка шкода, що ми досі сього не знали, що тільки зміцнення Росії коштом антантського “імперіалізму” прискорить визволення української нації! Тоді ми могли б заощадити собі забавки в якісь там легіони, а разом з Дудикевичем вітали б “російських орлів” на Карпатах…

Коли існує така проста метода визволити Галичину з-під польського панування, як віддати цілу Україну під владу московської чрезвичайки, чому ж би сього не зробити? Для нас, як вже сказано, перше стремління – не визволення з політичного ярма, але “об’єднання з прочими нашими земляками, з цілою соборною Україною, а для сеї цілі немає в нас ніяких замалих жертв” (Укр. прапор, 11.07.1920 р.). Нема чого зупинятися навіть перед принесенням в жертву державної суверенності. Бо що значить суверенність 40-міліонового народу в порівнянню з визволенням з-під полського панування 4 міліонів галичан, сеї еліти нації, котра дала нам попри Сагайдачного, ще Дудикевича і його партію та цілу хмару русифікаторів нещасливої Холмщини?..

Зрештою і большевики ж не звірі, бо “якраз поширення большевизму є умовою повного визволення нашого селянства” (там же). А хоч би інтелігенцію большевики яко “буржуазію” навіть знищили, то… головна сила нації не кляса, що представляє політичні стремліня народу, її можна наново здобути, як свідчить хочби приклад Наддніпрянщини, котра, хоч і по двохсотлітній перерві (над нами не капає!), а все ж її здобула, та ще яку вишколену і політично вироблену!

Суть і остоя нації – се люд, се хлоп, що порпаеться на своїм куснику землі, а його прецінь большевики не зачеплять, хиба роблять вони що нашому селянинові на Наддніпрянщині? Лишать сю хлопську силу нам, і ми яко нація і далі існуватимемо, блискаючи всіми формами національного життя, яко самостійний чинник в сім’ї народів – ось як напр., також позбавлені інтелігенції, білорусини, кашуби або лужицькі серби! Треба бути кретином аби так простих річий ие зрозуміти! Отже віват Москва! Най приходять!

Що не прийде по Польщі, “се буде як не повне визволення, то в кожному разі бодай надійний початок до нього” (Укр. прапор, 4.07.1920 р.). Буде і в Галичині так як на великій Україні, де прецінь, як всім відомо, знаходиться “большевицька влада майже виключно в українських руках” (Укр. прапор, 10.03.1920 р.), де проти сеї влади повстають тільки авантурники та жменька збаламученого селянства, що немає таких блискучих і далекозорих провідників, як галицькі москвофіли, еліта серед еліти.

А зрештою, “нам байдуже який прапор буде в Києві віяти” (Укр. прапор, 19.12.1920 р.). “Нам” важно, аби всі в купочці були! Прецінь “нова Росія зорганізується без огляду на се, чи відновить її Колчак, Денікін чи хто інший”, прецінь “вона мусить збудуватися на основах конституційно-демократичних” (22.08.1919 р.). Се не великий ідеал, правда, і можна було його мати ще й за Миколи 2, але політика мусить бути реальною, “мусить перш усего наступити з’єдинення всіх українських земель”.

Чи тут говорить передусім ненависть до Польщі? Ні, передусім “передпокойовий патріотізм”, бажаня бути всім в купочці. Галичини не можемо зречися “навіть тоді, коли б якась справжна, наглядна, реальна випробована державна могучість за ціну відступлення Галичини запевнила нам у всіх подробицях негайну реставрацію української держави за Збручом” (Гром. думка, 2.02.1920 р.). Накидати українську політику Галичині – се злочин, накидати вузько-галицьку орієнтацію цілій країні, бажати, щоби для “визволення” Галичини вся Україна узнала владу денікінських або соціалістичних окупантів – се добре!

Самостійність – се гасло “падлюк” (с. д. Мальбрук), “бандитів” (с. р. Мальбрук) або людий наївних, що “не розібралися в політично-соціальній орієнтації Драгоманова”. Бо “прецінь найважнійшою річчю розважити, з котрої сторони грозила і грозить небезпека масам, більша небезпека втрати землі як економічної підстави і простору для експансії” (Гром. думка, 26.06.1920 р.).

Наплювати нам на самостійність, що відбирає нам Зелений Клин, ex Oriente lux! Туди маємо йти, до укоханої Росії, де стільки простору, хочби вона, як друга Катерина і перший Ленін обернула сього сувереного властителя землі в парію і раба, “хочби евентуально навіть під національно-культурним і політичним взглядом був здержаний його (народу) розвиток ще на один або два етапи” (там же), на одно або два поколіня…

Правда колись “ми” також вірили в примат гасла самостійності, але тепер, всадити ніж в спину армії, що боронила від московського заливу країну в “нас” називаеться не провокацією, а щоби-сьте знали – геройством! Правда, і “ми” колись посилали проти Росії якісь легіони, Січові стрільці, котрі боронили австрійської, навіть майже “виодрембньоней” Галичини проти Москви, створили навіть культ сеї жменьки завзятих, але, як теперішні події показують, “ми” їх шанували не за те, що вони робили, а за те, що вони, “родимці” робили…

Не культ ідеї самостійності, але звикле і примітивне – і яке ж провінціональне – співчуття зі своїми, що терплять… Тепер “ми” виросли, тепер “ми” вітаємо армію Буденного, а українські війська, що від московських орд “очищують українську територію, тратять назву національної сили” (Вперед, 23.09.1920 р.). Закидаєте “нам” зміну переконань? Зовсім не слушно. Прецінь писав же ж ще пять років тому орган найвпливовішої галицької партії під керівництвом одного з найбільших її дипломатів, що відступав країну Денікінові:

“Зазначимо, що з всіх можливостей, які можуть зустріти український народ наслідком війни, ніяка не є для нас така непримирима, як власне помирення з польською державністю” (Діло, 26.10.1916 р.).

А треба пригадати, що іншою можливістю, котру волів будучий приклонник Денікіна, була в той час передреволюційна царська Росія… “Ми” зосталися консеквентними! Дивно, як сього інші не розуміють, не розуміють, що експансія Росії була все “нам” на користь, що вона ще в році 1863 і 1795 “зробила нам безмірну національну прислугу” (Укр. прапор, 19.02.1921 р.), що – як і лнчить “льокаям обставин” – треба при виборі орієнтації все уважати не на інтереси нації, тільки на се, “котрий з ворогів має більше шансів на успіх” (там же), котрий сильніший…

Такий був ідейний баланс української інтелігенції по кількох роках визвольної боротьби. Баланс, коли не розпачливий, то в кожнім разі надзвичайно вбогий. Хаос в думках, брак плановости в акції, брак ясно сформульованих цілей. І все се підбито часом голосною самостійницькою фразеологією, дзвінкою як в неофіта і такоюж нетривкою.

Примітки

Мальбрук українського комунізму – Володимир Кирилович Винниченко (1880 – 1951), український письменник і комуніст. Донцов розглядає його візит в Москву і Україну (1920) і спробу зайняти якусь посаду в більшовицькому уряді в Україні.

Старий льокай московського лібералізму – Михайло Грушевський.

Рапапорт – Шарль Рапопорт (1865 – 1941), французький соціаліст. Народився він в єврейській родині у Литві, яка на той час входила до складу Російської імперії, тому Донцов звав його російським жидом.

Глібовицький – ?.

Кониський – мабуть, Георгій Кониський (1717 – 1795), український церквоний діяч. Відомий своїми панегіричними творами на адресу Катерини 2-ї (з нагоди 1-го розбору Польщі).