Директорія – нова спроба задобрити Москву

Дмитро Донцов

По трагічнім кінці режиму 29 квітня “ідеологи” знов прийшли до влади. Прийшла до влади Директорія, а з нею і ціла хитка, непевна, безцільна політика, здавалось, на віки похованої Центральної Ради. Зачалася знов безпланова метушня. Селянство стало отверто на протибольшевицьквй бік, про що свідчили і повстання, що скоро по тім зачалися, і постанови т. зв. Трудового конгресу. На Директорію се все не мало ніякого впливу. Вона ніяк не могла зрозуміти суті селянської революції в краю, і мріяла про свій переворот, переворот, як його назвав Бакунін “великої простонародної наволочі анальфабетів, не діткнутих майже буржуазною цивілізацію”.

Але вона чула, що ся “наволоч” не є ніякий політичний чинник на Україні, селянські ж маси, до котрих вождів Директорії тягли спомини українофільської молодості, – були “буржуазні”. Таким чином Директорія опинилася між російським сіном і українським вівсом в нефортуннім положеню Буріданового осла.

З одної сторони видавалася гумористична Деклярація, котра думала “лікарськими помічниками” зачарувати большевицького опиря і довести йому політичну бездоганність нової влади на Україні, з другої – заряджувалася мобілізація проти Совітів. З одної сторони провадилася війна з Росією, з другої солдатськими радами розкладалася армія. Переговорювали а большевиками і рівночасно з Антантою, переконуючи одних в своїй соціалістичній, другу – в своій буржуазній невинності. При всім тім наївно думали, що Совітам справді ходить тільки о запровадженя рад на Україні, тоді, коли на ділі їм ходило о захопленя для Росії (а не для світової революції!) донецького вугля, подільського збіжжя, чорноморських портів і галицької нафти.

В той час, як Росія ставляла (дійсно, а не pro foro externo) конфлікт в площині національній, Директорія наївно думала розв’язати його в площині соціальній. Тому в той час, коли Росія нищила їй вже непотрібні, по доконанім розкладі царської армії, совіти в армії і в політиці, заступаючи їx дисципліною в війську і диктатурою комісарів в цивільній управі, – нужденні київські плагіатори думали виблагати собі московську ласку радами і “Трудовими конгресами”, шкідливими нам і непотрібними Москві.

Вони, а особливо їх тодішний інспіратор, щиро вірили, що большевики будуть захоплені системою виборних рад, котрі він хотів запровадити; ті самі большевики, котрі давно відкинули засади виборності в себе вдома. Думали, що ті самі большевики, що розігнали російську конституанту, вітатимуть з ентузіазмом заповіджені в “Декларації” Українські установчі збори. Думали, що там повірять в їx революційну фразеологію, що не побачать з-під незграбно накинутої львиної шкури довгих вух філістерів угоди.

Помагали сій політиці Директорії майже всі партії, бо коли сю Декларацію читано в гетьманському палаці, за нею висловилися (опріч хліборобів-демократів, котрих зрештою до національного Олімпу не впускали) всі партії. Всі партії, з властивим їм сервілізмом перед всякою владою, обіцяли підтримувати явно абсурдну Декларацію, котру навіть не можна було назвати програмою. Лише представник одної з партій, що належали до національного Олімпу, виголосив типову для свої партії “опозиційну промову”, в котрій, як в одного з салтиковських героїв, було “всё чередом сказано: с одной стороны нельзя не сознаться, с другой – надо признаться, а в то же время не следует упускать из виду”; що мовляв, декларація Директорії до нічого і приведе країну до руїни, але партія з почуття національної карності буде помагати Директорії в її ділі: себто в допровадженню країни до руїни.

Се була політика “опозиції”, знана нам вже з часів Центральної Ради, котра, як тоді, так і тепер, диктувалася браком цівільної відваги, і котра в обох випадках привела до катастрофи… Люди, що стояли на чолі політики, сеї катастрофи не передбачали. Вони думали, що зрештою найшли правдивий шлях, а коли Росія, не зважаючи на протести і реверанси Директорії, робила далі своє, себто воений підбій України, обуреня Манілових революції не знало границь. Відслонення правдивої фізіономії совітського уряду щодо України видалося їм таким самим чудом, як переміна пуделя на чорта для Фавста.

“Замісць допомоги нам”, Росія почала наступати на українську територію, “цілком ігноруючи Директорію” і “виявляючи проти українських військ навіть деяку ворожість” (цит. записки, т. 3, ст. 159). Директорія запитувала: навіщо Совіти посилають армію на Україну, і “що се має значити”? Червона Шапочка питалася в “бабусі”: “навіщо ти маєш такі великі зуби”? – І навіть коли прийшла на наївні запити наївних вождів “революційної демократи” відповідь з півночі, подібна до сеї, яку отримала від “бабусі” дурна Червона Шапочка або від Запорожців султан, навіть і тоді Директорія на дала себе збити з пантелику, з своєї угодової позіції.

І тоді вона ще вагалася стати на становище, на якім давно вже стояли Совіти – на становище національної боротьби. Як за вічної пам’яті царата, як в юні дні флірта з російським лібералізмом, так і тепер уважали вожді нашої “революційної демократії” сі противенства, що виллялися вже в форму війни, за непорозуміння, за дефекти режиму, котрі, відповідно направлені, установили б найкращу згоду між “братніми народами”. Тоді порозумінню сих народів перешкоджали “нововременцы”, тепер – як зі зворушуючою щирістю стверджує Поприщин, – “п’ятаковці”, а в ніякім разі не сам режим, не сама Росія.

Як за часів Керенського, він і тепер готов був зробити з України “виразника волі Росії”. Чому ж би ні? Прецінь заключав же ж він, ще перед повстанням, договір з представником совітської влади в Києві! Прецінь зроблено висланцеві Директорії в Москві “уважний і щирий прийом!” (т. 3, ст. 223). Прецінь “бабуся” так перебралася в спідницю і хустину, що хиба лише ясновидячий або “схолястик занадто вже хоробливо перейнятий національним чуттям” (т. 1, ст. 43) мігби з-під бабусиної спідниці вглядіти вовчий хвіст…

Ся москвофільська ідилія тяглася б не знати як довго, коли б їй не поклали край з одної сторони Росія, що на щастя знала ліпше від наших угодовців, що її національні інтереси не дадуться погодити з незалежністю Києва, з другої, коли б, як свого часу Центральній Раді, Директорії не вказали її шляху самі народні маси. Тим часом політика Директорії йшла зигзагами. Коли ворожим до большевизму показався навіть Директоріальний дивогляд Трудовий конгрес, коли показалося, що локальні совітські організації, що їx насаджувала Директорія, відкидалися селянами і навіть міським робітництвом, як про се свідчить один з вождів наших с.-р., ініціаторів сеї вакханалії (La lutte sociale et politique en Ukraine, Prague 1919), Директорія зробила зворіт направо в сторону парламентаризму і Антанти.

Але ся остатня дуже добре розуміла, що новий тяг українського уряду був такою самою особистою політикою, політикою sauve qui peut, як і радянська політика угоди з німцями. А що Антанті бракувало сил, щоби зайнявши Україну, бодай робити міну, що її признається, то і одесько-антантська комбінація скінчилася таким самим фіаско, що й комбінація з аптекарськими помічниками. Відпускаючи “правий” кабінет і віддаючи владу наново скомпрометованим соціалістичним партіям, Директорія ясно задокументувала, що права комбінація була вимушена, і що вона твердо рішила, як досі, так і на будуче своїми блискучими експериментами пустити в непам’ять славу Буріданового осла, рішила не звертатися консеквентно ані на право, ані на ліво.

Але що накинута боротьба з большевиками вимагала свого продовження і все ж таки якоїсь стабілізації влади, то ся остання і перейшла силою факту до рук тільки одного з членів Директорії. Директорія ж як установа перестала існувати.

Примітки

Манілов – персонаж поеми М.В.Гоголя «Мертві душі»; його прізвище стало символом пустопорожнього мрійництва.