Угодовська політика Центральної Ради

Дмитро Донцов

А поза нею йшла власною дорогою політика народних мас, уперта, з інстинктовим, але завше вірним розумінням своїх цілей і метод до їх осягнення, недовірлива, чужа всяких ізмів, оперта на почуттю великого расового антагонізму і своїх правдивих, невидуманих всякими “есами”, класових інтересів. Коли під натиском мас, окремим енергійним одиницям удавалося хоч на хвилину привести в координацію з бажаннями сеї маси офіціальну політику, результати були блискучі. Коли ж або під впливом ходу подій, або втручення соціалістичної інтелігенції, сю координацію загублено, наступав знов кавардак, котрому не передвиділося кінця.

Але спочатку сього не було видно. Спочатку, в медові місяці української свободи, в мартові дні 1917 р. про се не думали. Се була доба руйнації, себто доба, до котрої українська інтелігенція ніби була створена. Опріч того, під впливом рішучого настрою мас, вона не сміла вести соціалістичної політики, виступаючи тільки, як оборонниця демократії. Так їй вдалося стати в Центральній Раді каліфом на годину, стати на час нібито керуючим органом революції. Несподівано для неї самої, з’їзди селянський, військовий, національний один по однім виносили довір’я до Ради. Політика, якої вони від Ради домагалися, була політика національна і революційна.

Такі домагання, як творення національного війська, скликаня Українських установчих зборів, ставлені організованими українськими масами, були виразом волі нації створити з Києва осібний центр політичної волі, незалежний від Росії, по-друге – створити сей центр самовільно, не оглядаючись на петербургський уряд, котрий ще до того сидів дуже не міцно, загрожений всякими заповідженими і незаповідженими револьтами. Для політика, що будував свою тактику на тенденціях хвилини, завдання, здається, було ясне; поглиблювати розбуджений “національний шовінізм” і ввести назріваючий конфлікт в рамки конфлікту Україна – Росія, зв’язуючи міцно політичні та соціальні гасла національної революції. Далі, робити революцію – революційним шляхом.

Але Центральна Рада сього не зробила. Рвати з російським урядом вона не хотіла, бо до самостійності відносилася так само неприхильно, як і росіяни. Ще менше хотіла вона “ослабити єдиний революційний фронт”. Бодай такий погляд має знаний український історик Поприщин, що недавно випустив трьохтомовий твір про відродженя нації. “Ми одразу, без вагання, без торгування повірили в революцію” (гл. т. І, ст. 42), запевняє нас з обеззброючою наївністю автор книги, в котрій несмачна вульгарність стилю успішно конкурує з грубою примітивністю думки. А коли хто вірить комусь, як він може з ним боротися?

“Зразу одпали всі інші способи увільнення, всі орієнтації на зовнішні ворожі Росії сили. Український сепаратизм тоді помер” (яка шкода, акурат перед тим, як йому треба було вродитися!). “Ми (себто Поприщин та його близькі) так щиро, так безоглядно були закохані в свободолюбність руської демократії” (т. І, ст. 42, 43), – як розмріяний мартовський українець. “Що ж до самостійності”, то її навіть уважали небезпечною для революції ідеєю сепаратизму, бо вона могла розбити революційні сили всеї Росії” (ст. 44), і борони Боже, повалити свободолюбного вождя нової Росії – незрівняного декламатора Керенського.

Правда, воля народа виявлялася величаво, але “стотисячні маніфестації” все ж таки не зовсім переконували! – “Хто його зна, а може се так собі, а в дійсності українство то є собі купка інтелігентів, яка гвалтує, робить шум і лякає спокійну совість чесного російського демократа?” (Ст. 67.) Сумнів був поважний і свідчив про глибоку віру українських соціалістів в українську справу. Опріч того, як було йти на перебій?

“Ми ж не мали до того ні матеріальних, ні духових сил. Військо, отой штик, яким нас погрожували ще раз знищити (і котре, додам від себе, за пару місяців розлізлося як руді миші по своїх хатах), було не нашим, хоч може частками і складалося з українського елементу. Вся адміністрація, всі органи управління (котрих, знов додам від себе, також за пару місяців розігнала на чотирі вітри нова большевицька революція) були також не наші” (ст. 91).

Правда, маніфестації та все нові величаві маніфестації йшли своїм порядком, але “ми” старалися ввести їx в лояльнІ рамки. Тому, коли зійшовся всеукраїнський національний з’їзд 5 – 7/IV 1917 р., то першою найбільш невідкличною справою соціалістичної інтелігенції було доводити “стурбованим росіянам, що конгрес зовсім не має на меті проголошувати себе Установчими зборами і брати державно-політичну владу в свої руки” (ст. 90), а щоби заманіфестувати лояльність конгресу до Тимчасового уряду і Росії, то його голова, а теперішній предсідатель партії ес-ерів “поцілував представника уряду Суковкіна” (ст. 97 – 8). Розбурхана маса могла лише під впливом “шовіністів” попсувати сю ідилію, і тому Центральній Раді, себто тим же “нам” нічо не лишалося, як для рятунку Керенського, – pardon! революційного фронту, робити революцію з чорного ходу та йти на переговори з Тимчасовим урядом.

Правда, як запевняє нас вже цитований Поприщин, тоді вже совети були сильнішими за уряд, і “влада дійсно була в руках не уряду, а совета, бо совет спирався на озброєні військові частини, на революційно рішучий пролетаріат, а правительство тільки на піддержку того самого совета, та й то з умовою, “остільки-оскільки” (ст. 155), але мимо того соціалістичні представники відродження України виїхали до ексцеленції Керенського, щоби представити йому “українські жалі”.

Що робити? Льокайський кодекс моралі має свої правила – і “коли відродженя нації новино добуватися крім усяких інших способів і пониженням, і соромом, то українська демократія (себто – “ми”) щедро заплатила, як усій російський нації, так і її найпоступовішій демократії” (ст. 157). Хто сказав А мусить сказати Б. Хто цілувався з Мілюковим і Суковкіним, мусів цілувати і Керенського…

Як перед царським урядом, котрому вона доказувала, що запровадження української мови в школі улекшить засвоєння “мови державної” і зробить з українців лояльних підданих, так тепер благала “українська демократія” Тимчасовий уряд піти на деякі уступки, щоби “ся стихія (українська) стала найвірнішим, найбільш одушевленим чинником волі Росії!” (ст. 163). Ах, се були ще шасливі дні першої любові, коли соціалістичні противники українського сепаратизму офірували свої послуги не “світовій революції”, не “ділу пролетаріата”, а просто на просто – Росії! Перед її волею, обіцяли вони, клячатиме вся вдячна українська нація, революційний порив котрої “ми” всіми силами старалися загальмувати.

Так сталося, що замісць надати сій волі, що шукала чину, ясну мету, “ми” звернулися до Тимчасового уряду (дні котрого були вже почислені) з петицією, суть котрої була: сподіванка (не домагання!), що

“Тимчасове правительство висловить в тім або іншім акті принципіально (тільки принципіально!) своє прихильне відношення (не волю законодавця, а тільки відношення!) до сього постуляту!” (автономії) (ст. 164).

Мова, гідна революційної демократії, що спираючись на розбурхану масу, вела від імені сеї маси переговори з засудженим вже на смерть буржуазним урядом! Така гідна, якби се була не петиція Центральної Ради, а супліка Союза “визволення України” до цісаря Вільгельма, інших німецьких князів і – німецького народа, “прийти і володіти нами”. Але може се була тільки дипломатична форма, за котрою, в разі відмови, була приготована інша? Ні, ніякого страхінтя ми не домагалися. Ми тільки скромно хотіли, щоб правительство… висловило… своє прихильне відношення… Тільки принципіально. Тільки десь там собі хоч згадайте, що ви іменно до автономії України ставитеся “прихильно”. Не заводьте її зараз, ми готові скільки там треба ждати здійснення сього постулату, не вирішуйте його навіть тепер, не кажіть, що так і буде, заявіть тільки, що ви “прихильно ставитесь” (ст. 166)… Така автентична інтерпретація революційного кроку революційної української демократії…

Наші предки, хоч би ті, що в катерининській законодавчій комісії домагалися того самого постулату, вели трохи гіднішу мову. Але вони не були соціалістами, їм не треба було рятувати революційного фронту, їx положення було легше. Хоч переслідування, на котрі вони себе наражали, були поважніші від сих, котрим підпали б соціалістичні делегати Ради, коли б захотіли промовляти до Тимчасового уряду мовою, відповідаючою, коли не товаришівській, то загальнолюдській гідности.

Перші наслідки демаршу були такі, що його в Петербурзі просто не зрозуміли. Тимчасовий Уряд не міг собі просто представити, що в такий момент, момент практичних діл, знайшлися люди, які приїхали з Киіва до них займатися теоретичними дискусіями і прохати, щоб видано принципіальну декларацію про автономію. В Петербурзі питалися “який розмір сеї автономії уявляє собі Рада? Які права, які обов’язки, які взаємовідносини між автономною Україною та Росією?” (ст. 166) і т. д. На се делегати Ради відповіді не мали, бо ніякого проекту автономії з собою не мали. Дискусію довелося відрочити.

Тим часом, власне тепер більш ніж коли будь могла би стати Рада на революційний шлях. Бо ніколи, як тепер не була українська маса готова вступити на сей шлях. Селянський з’їзд, що якраз в сей час радив в Києві, готов був на крайні кроки. Справоздання делегації з її подорожі

“викликало таке обуреня, що воно переллялось через край і залляло мавіть Центральну Раду. Для чого, навіщо вона посилала делегацію випрохувати милостей від сих віковічних ворогів нашого народу? Не проханнями, не переговорами, не справедливістю треба з ними балакати, а кулаком!” (ст. 174).

Подібний настрій був також серед учасників 2 Військового з’їзду: “піднесений, розпалений, рішучий, який нераз вибухав у гострих пропозиціях, промовах і вигуках на адресу уряду” (ст. 200). З’їзд навіть ухвалив

“Центральній Раді в сій справі (автономії) до Уряду більше не звертатися, а негайно приступити до твердої організації в краю… себто до фактичного переведення в життя підстав автономного ладу” (ст. 202).

Разом з тим настроєм все яркіше виявлялась безсилість уряду, котрий не хотів балакати з Радою в той час, як сам був безсилий зреалізувати заборону Українського військового з’їзду, котрий мимо сеї заборони зійшовся. Але мимо сього Рада не відразу вступила на шлях, котрий їй вказував і настрій людності і безсилість уряду. Вона роздумувала над тим, що б сталося, коли б революційний рух в широких розмірах удалося викликати. Се можна було б зробити, отвираючи напр. фронт і з’єднуючи собі популярним гаслом мира військо, на котре потім можна було б опертися в боротьбі з російським урядом.

“На се ми мали досить сили. Обурене національне почуття українських вояків… помогло б нам. Ми б зруйнували фронт. Але що дала б нам і всій Росії така акція одчаю? Розгром російської армії? Відновленя Гогенцолернами дому Романових?” (ст. 192).

Аргументи, котрих не злякалися большевики, перелякали на смерть українських патріотів “всієї Росії” і змусили їx до поміркованості. Тим більше, що “національна організація війська була під той час потрібна не як технічна, фізична, чисто військова сила, а як моральна, як ще один доказ нашої дозрілості” (ст. 139). Полуботківців відправлено на фронт, а Рада вживала всього, “аби не внести серіозного заколоту у ряди демократії”, аби стлумити новий порив до формування національної української армії. Та й се було цілком логічно. Бо нащо була потрібна ся армія в боротьбі з укоханою російською демократією, коли “ми” мали за собою “справедливість, правду, совість, цілу купу гуманітарних ідей, виводів науки, здорового розуму” (ст. 90), до котрих не могла ж лишитися глухою російська демократія!?

Для маси не Петербург, а Київ став вже фактичним центром, до котрого летіли її думки та її воля, тоді як над “нами” північна столиця тяжила ще тяжкою зморою, немов би її збудовано не на запорозьких кістках, а на твердих черепах української соціалістичної інтелігенції. В сей переломовий момент “ми” справді дали “ще один доказ нашої дозрілості”! Самочинна організація армії, самовільна політика в справі миру і отверте опертя на революційні маси проти цілком захитаного вже і підмінованого уряду – ось була тактика, що сама накидалася бігом подій. Се була тактика національно-революційна, і тому власне Рада її – не вибрала.

Замісць національної тактики вона мала соціальну, замісць революційної – угодову. Та й звідки мала взятися в сих людей сама ідея національної революції, коли майже ніхто з них не розумів українсько-російського противенства, як конфлікту міжнаціонального? Коли вину за сей конфлікт спихали вони на режим або злу волю кількох одиниць? Коли директивою для наших політиків була прецінь “воля Росії”, коли їм треба лише переконати своїх панів, що створення осібного центру політичного в Києві інтересам Росії ніскільки не суперечить? Коли їм ходило не о боротьбу з російською демократією, але о союз з нею, коли кликання помочі в чужинців було “зрадою Росії”, коли на їx думку, великими подіями мали керувати не великі, зроджені моментом, кличі, що порвали б за собою маси, а млява мішанина революційно-москвофільсько-соціалістичних ідейок, приправлених “загальнолюдським” сентиментальним космополітизмом?

Отже Рада рішучо стала на шлях компромісу. А що зовсім ігнорувати незадоволення мас не було можливо, то рішили спинитися на півдорозі. Першим дороговказом на сих манівцях, по котрих судилося блукати Раді аж до її упадку, був її перший універсал – “рішучий крок”, на котрий проти її волі штовхнули Раду радикально настроєні маси. В сім маніфесті, не розриваючи з російською державою, не відділяючись від “всієї Росії”, признаючи над собою власть неіснуючого російського парламенту і більш ніж проблематичних російських Установчих зборів, і запевняючи, що “нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю”, заявляла Рада, що хоче сама збудувати автономний лад на Україні. Не для того, щоби се було святим правом нації, а тому, що “нас приневолено”!

Такою мовою говорила установа, на одно слово котрої “сотки тисяч українців, які були в армії, готові були на найбільші жертви”! (ст. 226). Разом з’явилася декларація про Генеральний Секретаріат: туманна, довга, благородна і сентиментальна, без ясних гасел, без ясно вираженої волі сі гасла перепроваджувати в життя.

Мимо сього на один момент здавалося, що зрештою вдалося революційним масам зіпхнути Центральну Раду з її угодової позиції. Показалося інакше. Переляканий уряд пішов на переговори, і Рада, котра щойно ухвалила самовільно творити правно-державні підстави політичної конституції України, – згодилася на се. О, “ми” не були такі дурні! “Ми” знали… “що переговорами та угодою з урядом ми охоложуемо температуру самочинності і революційності мас, що вводячи в “казьонні” норми нашу боротьбу, ми самі себе знесилюємо” (ст. 275), все се “ми” знали.

Але на жаль се знав також центральний уряд! Так обидва противники, “буржуазний уряд” та українська “революційна демократія”, рішили сісти при мировім столику, що й скінчилося ганебною угодою та другий універсалом, в котрім Рада “рішучо відкидала проби самочинного здійснення автономії України (до котрого кликала вчора) до всеросійських Установчих зборів”, признавала себе не органом революційного народу, але Тимчасового уряду, і відмовлялася від творення національної армії. Звичайно, що з подібними представниками “революційної демократії” російський уряд не потребував вже церемонитися.

Угоду зломлено, а замість неї Центральна Рада отримала (4.08.1917 р.) інструкцію Генеральному Секретаріатові, котра обмежувала власть Ради, зменшувала кількість секретарів, відбирала Україні кілька найліпших провінцій та, після компетентного пояснення українського автора угоди, була “цинічним, безсоромним і провокаційним зломанням угоди 16 мая – отвертим бажанням видерти з рук українства всі його революційні здобутки” (ст. 319 – 320). Остатнє було зрештою неправдою, бо Тимчасовий уряд зовсім не потребував сих здобутків видирати: з грацією льокая принесла їх йому сама українська “революційна демократія” в особі її вождів, як офіру на вівтар єдиного російського революційного фронту!

Даремне робітничий з’їзд, що радив саме тоді в Киіві, обіцяв своє попертя Раді, даремне “з усіх кінців України посилались протести проти поділу єдиного народу, проти шматуваня національного тіла” (т. 2, ст. 48). Даремне “в один голос кричали Ген. Секретаріатові: “беріть владу в свої руки! Та будьте ж сильні, тверді, будьте справжнім урядом!” (т. 2, ст. 55). Даремним мементо була большевицька револьта в Петербурзі, що показала навіч безсилість уряду, перед котрим збиралася компрометувати себе Центральна Рада, даремні були розумовання, що “наша згода на інструкцію виявить і перед Петербургом і перед нашими масами нашу слабість, що поділає на маси пригнічуючо, а на уряд підбадьоруючо” (ст. 333).

Рада інструкцію ухвалила приняти, бо відкидаючи ії, вона ж “зірвала б з неукраїнською демократією” (ст. 336), стала би – страшно сказати! – “нелегальною організацією!” “Прийшов би розрив фронту і поява німців!” (ст. 336). Розрив з російською демократією “народні маси зрозуміли би по-своєму, переходячи від слів до діла (а сього власне так боялися “ми”!), а розвитку їx поступовання ми не могли передбачати!” (ст. 336)…

Страх вождів “революційної демократії” перед нелегальністю і перед ділом народних мас, страх зрадити німцеві спільну вітчину Росію, страх перейти від балаканини до чину в момент, коли все, починаючи від Тимчасового уряду аж до фронту, хиталося і розвалювалося, страх виступити на нелегальну дорогу в той час, коли стерлася всяка різниця між легальним і нелегальним, коли до сеї нелегальності виразно кликали і маси і революція – сей страх вплинув на рішення Ради 22 серпня 1917 р., що на все лишиться дивним прикладом трусості і тупості вождів української демократії.

Від сього дня, властиво, і зачинається повільний упадок популярності Центральної Ради в масах. Характеристично і се, що найбільш активним оборонцем сеї капітуляції, що віддавала Росії кілька цінних українських губерній, в тім числі і Донецький басейн, був той самий провідник української соціал-демократії (автор цитованих записок), котрий два чи три роки пізніше кликав грім і пекло на людей, “продавших” Галичину урядові, в фактичнім посіданню котрого вона вже знаходилася…

Від своєї політики угоди за всяку ціну Рада очуняла тільки тоді, коли на троні Тимчасового уряду зробилося порожне місце: по поваленню сього уряду большевиками 20 листопада 1917 р. “Силою обставин Україна фактично відрізалася від Росії… Центральній Раді лишалося тільки відповідним актом зафіксувати сей стан” (т. 2, ст. 74). Але вона сього не зробила. Вона й тут злякалася “взяти всю владу в свої руки”, вона й тут запевняла в своїм третім універсалі, що Україна не хоче відділятися від Росії. Одиноке позитивне, що в сім універсалі було – се проголошеня України народною республікою, але в федеративнім зв’язку з неіснуючою Росію.

Опріч сеї капітальної дурниці (проголошення федерації) стрічаємо їx в універсалі ще дві. Друга була ся, що Рада знов не зважилася взяти питання миру в свої руки, упоминаючи всіх “громадян України… стояти твердо на своїх позиціях, як на фронті, так і в тилу”, хоч жовтневий всеукраїнський військовий з’їзд отверто кликав до сього Раду. Третьою дурницею було скасування приватної власності на землю.

Не дивно, що третій універсал, як з сумом зауважує той самий Поприщин в своїх записках, “уже не зробив такого сильного враження на населеня, як перший”, бо він “явився не результатом безпощадної боротьби”. Причини, що вивели на світ сей універсал, були “зовнішні, незалежні від нашої волі обставини робітничо-селянської революції в Росії” (т. 2, ст. 80).

Рада зачала явно падати в очах населеня. В області зовнішньої політики вона віддала ініціативу Росії, в области внутрішньої – також не могла знайти клясу, на котру повинна була опертися. Сентиментальне українофільство забороняло їй виступити провідником переважно змосковщеної міської голоти, як се зробили большевики, а їx “соціалізм” перешкодив їй зорганізувати середнє селянство, одиноку справді ворожу Росії силу. Замість сього вони зразили його собі земельним законом, що був наругою над цілим устроєм українського села і над здоровим розсудком, і що на віки лишиться пам’ятником безглуздого дилетантства українських соціалістичних кіл.

Не з’єднавши собі міської голоти, вони не залякали і міської буржуазії, національні меншості. Замість з’єднати їx собі ясним програмом державного будівництва, кинули їм нікому непотрібну національно-культурну автономію (жидам і полякам) або навіть самостійність (Криму), що свідчило знову про повне дитинство Ради та її застрашаючу безпорадність в рішенню державних справ. Армію здеморалізовано агітаційною вакханалією, решту довершило адміністраційне безголов’я дилетантів, що стояли “на доброй стезе” і безконечна балаканина в партійнім клубі в Педагогічному музеї.

Не помогли ні проголошення 4-го Універсалу (вимушене, як свідчать всі історики-актори сеї доби), ні рівно ж вимушене запрошення німців до краю, що не було виконанням наперед уложеного плану, а політикою “sauve qui peut”, рятунковою акцією тремтячих за свою владу, переляканих на смерть людей. Не помогли ні запізнені спроби змінити земельний закон, котрий треба було подерти на кусники, ні геніальні спроби деяких “самоотверженних малороссов” погодитися з большевиками, що вже сунули на Україну, ні інші скоки і викрути.

Центральна Рада агонізувала. Владу, що валилася з її рук, піднесла спершу Москва, а потім – гетьман. Ганебний, що в кожної поважаючої себе людини викликав згірдливу грімасу, уряджений німцями процес кретина, що за згодою майже всіх партій називав себе прем’єром Української народної республіки, був моментом, що довершив моральне банкротство вмираючого ладу. Як далеко від революційного патосу мас були всі сі партії, котрі толерували своїм міністром-президентом сього чоловіка, зі слезами в очах благаючого в окупантських судіїв “снисхожденія!”

Центральна Рада мала успіх, доки грала роль агітаційного клуба, підбурюючого маси до початкової роботи революції, до руйнації, і доки вона не важилася виступати з намірами ущасливити Україну соціалістичними експериментами. Коли ся доба минула, роль Ради, як самостійного чинника, скінчилася. Перший універсал видано під натиском мас, третій – внаслідок упадку уряду Керенського, четвертий – знов проти волі Ради. Мир в Бересті Литовськім і закликання німців так само були вимушені. В зовнішню політику не внесла Рада ніякої організуючої, ясної для маси ідеї.

В політиці внутрішній вона обмежила своє завданя на гальмуванню революційної енергії пробудженого націоналізму. Безперестанно оглядаючись на Петербург, вона відівчала маси глядіти на Київ, як на осібний центр політичної волі. В противність до німецьких і австрійських “інородців” вона, як п’яний плота, чіплялася фантома вмираючої російської державності. Спершу, в політиці “єдиного революційного.фронту”, далі “утриманя зовнішнього фронту проти німців”, зрештою в своїх перегонах з большевиками вона скрізь перебирала на себе ролю папуги, що рабськи мавпувала чужі національні ідеали.

В сім мусіла програти, бо природа любить економію, і коли Україна устами своїх революційних провідників хотіла робити те саме, що і Росія, показалося, що публіка воліє оригінал від кепського плагіата. Для ведення одної і тої самої кампанії не треба було двох Генеральних штабів. Рада не зрозуміла імперативних наказів національної політики, а її прекраснодушність і нехіть до всього, що (як армія, державний примус, ієрархія), було конечним аксесуаром державної волі, засудило її на повну імпотенцію. Скачучи між “кулаком” і люмпен-пролетаріатом, між оселедцем і “Капіталом” Маркса, між Айхгорном і Леніном, нарікаючи і на одного і на другого, не спосібна перенятися великим патосом ні одного, ні другого, вона скінчила тим, чим кінчать звикло люди, що сідають між двома кріслами: вона опинилася на землі.

Весь початковий успіх її політики полягав на дивнім qui pro quo. Тимчасовий уряд бачив в ній речників революційного народу, а не угодовців, переляканих духами, яких вони самі викликали. Маса селянства йшла спершу за нею, бо за “соціалізацією” бачила тільки конфіскату дідичівських маєтків і збільшення свої приватної власності. Німці бачили в ній представників слов’янської Італії, що переходила добу свого rissorgimento. Але се qui pro quo довго тривати не могло, і коли зрештою в українськім парламенті побачили агітаційний клуб, в міністрі-президенті – неграмотного молодика, а в предсідателі палати – перелицьованого на українське Менелая з “Прекрасної Олени”, гра в піжмурки скінчилася. Коли б опріч розгону Центральної Ради і процеса її скопромітованих діячів не було ні Крутів, ні бомбардованя Києва – можна було б жалувати, що шановна інституція зі своїм славутним президентом не застала в живих Жака Офенбаха…

Примітки

Поприщин – головний персонаж новісті М.В.Гоголя «Записки божевільного»; в даному епізоді Донцов так називає В.К.Винниченка.

його голова – Михайло Сергійович Грушевський (1866 – 1934), український історик і політичний діяч.

Суковкін – Михайло Суковкін (? – ?), у березні – вересні 1917 р. – комісар Тимчасового уряду в Київській губернії.

Айхгорн – Герман фон Ейхгорн (1848 – 1918), германський фельдмаршал, після Берестейсього миру (1918) – голова німецької адміністрації в Україні.