Гетьманщина – Україна без українців

Дмитро Донцов

Так до власті прийшов український Ольстер. Можна розуміти обурення людей, котрі просили в німців “не правосудия, а снисхождения”, що їм замісць сього “снисхождения”, дали – гетьмана. Але треба признати, що їx нарікання на німецькі багнети, що дали Україні нового володаря, – принайменше облуда. Бо сі багнети закликала Центральна Рада, а не гетьман. Тільки їм завдячувала вона своє існуваня, від самої німецької інвазії, на сих багнетах, хоч і протестуючи, балансував також президент Ради, різнючися від гетьмана тільки тим, що навіть в сій невигідній позиції мріяв про се, щоби дати світові приклад соціалістичної республіки.

Опріч того треба рівно ж признати, що переворот завинила та сама безглузда земельна політика Ради, проти котрої в остатні місяці її існуваня отверто зачало повставати селянство. Об’єктивно думаючи, ми мусили б тішитися з переворота, бо тільки він заощадив нам огидливе видовище українського повстання проти демократичної української влади. Бо се не була вина гетьмана, що маса селянства, налякана всякими соціалізаціями, посунула юрбою до “Союза земельных собственников”, шукаючи там охорони для своїх приватно-власницьких інтересів (факт, повторення котрого ми бачимо на Угорщині, де правительство Горті знаходить піддержку в навченого експериментами Куна селянства).

Розуміється, гетьмана хотіли мати німці, і сам акт його вибору в цирку не мав в собі нічого величавого. Що робити! Коли ж в остатні дні квітня Педагогічний музей більш нагадував цирк, ніж сей великий незграбний будинок на Миколаївській, де стався пам’ятний акт 29 квітня 1918 р…. Авспіції, під котрими зачав своє панування новий володар країни, були якнайліпші, бо гетьманська старовина, гетьманська армія, навіть гетьманський деспотизм, весь блиск гетьманського двору безперечно більше відповідали і нашим традиціям і селянській психіці та, що особливо важне, тривожній хвилині, котру переходила потрібуюча міцної руки країна, аніж анемічно-соціалістичний парламент кепських промовців.

І навіть особистий ворог нового пана, вже цитований автор записок про відродженя нації, не може не признати, що “гетьман в перші дні по перевороті мав виразний намір надати владі національно-український характер” (т 3. ст. 29). Умови, в котрих розвивалася селянська революція на Україні, давали геніальному кондотьєру блискучу можливість повторити на українських степах бонапартівський експеримент, закріпляючи за селянською масою всі соціальні здобутки революції, накладаючи збавений намордник на довгоязиких “ідеологів” та інших героїв, що “стояли на добрій стезі”, а з другої сторони, коли треба, розстрілюючи навіть наших герцогів Енгієнських.

Сей образ власне і ввижався, як я думаю, всім щирим українським прихильникам гетьманщини. До того ж не тільки момент, але й особа гетьмана здавалась найбільш придатною до сеї спроби. Він мав особисту відвагу, з професії належав до стану, з котрого все виходили давні гетьмани, не лякався почуття відповідальності. Як многі йому подібні історичні діячі, був він homo novus, але з другої сторони, овіяний всіми традиціями старого українського імені, міг він своєю особою нав’язати перетяту нитку між обома Українами: старою і новою.

Його ім’я усувало конечність штучними церемоніями прилучати себе до старих, імпонуючих народові споминів, без чого напр. не міг обійтися Наполеон, простягаючий руку до Габсбургів і до корони. Він міг справді зачати нову добу української історії. Замість того він зачав тільки один з її епізодів, і то не найдовший. Щоб виповнити своє завдання, бракувало йому дрібнички: геніальності. В сім ціла суть і причина його невдачі, бо всяку нову еру в історії народа зачинали тільки геніальні натури. Одиноке, що йому вдалося – се зломити на час політичну силу “ідеологів”, що зрештою не було так тяжко зробити і на довший час, коли б їx погромця повів ясну селянську національну політику.

Але якраз сього він не зробив: герцогів Енгієнських не тільки не розстріляв, але навпаки масами спровадив до країни, доручаючи їм правити нею і, що найгірше, відновляти “старий порядок”, той самий порядок, котрий ще більше, ніж ancien regime за Наполеона, відійшов в країну споминів. Через те він дав знову силу “ідеологам”, котрим вже легко було, спираючись на розбурхану масу, скинути свого противника. Особливо, коли він, ставлячи точку над останім “і” та проголошуючи свою злочинну “федерацію”, вимазав себе раз на все з пам’яти своїх колишніх прихильників.

Багато завинили в неудачі гетьманської спроби, звичайно, і наші політики. З сектантсько-революційною нетерпимістю, з міною Марків Антоніїв, за котрими стояв весь народ, відмовили вони йому всякої підтримки, і хоронячи свою невинність (вони були переконані, що ще її не стратили) не взялися до одного, що було на потребу: стати опорою новій політичній комбінації, розуміється, роблячи тільки національно-селянську революцію, а не революцію голоти.

В той час обставини, що вложились на Україні, нагадували почасти сі, в котрих опинилась Франція по скиненню Наполеона 3. Там повстала “республіка без республіканців”, бо перша камера 3-ї республіки мала монархічну більшість, хоч розуміється, про відновлення цісарства не могло бути й мови. Щось подібного зайшло на Україні в 1918 р., коли навіть найбільш завзяті противники української республіки мусіли вдавати її прихильників і працювати над скріпленням ідеї, їx переконанням безумовно ворожої. Завданням українських політиків було використати се положеня.

Вони сього не зробили, загортаючись в тогу принципіальності, полишаючи спершу кадетам, а потім навіть правдивим російським монархістам надати свій зміст перевороту. Сі останні не вагалися для діла пожертвувати своїми засадами і стати на платформу їм ненависної українсікої державності. Сим способом справа, що лежала в руках одиниці, найбільш здавалося би, укваліфікованої до сповнення задачі моменту, відкриваючи перед Україною великі перспективи, опинилася в руках тупого і мстивого українського Ольстера, котрий скорим темпом довів її до катастрофи.

Сторонники бувшого гетьмана напевно не без апробати його самого роблять заходи, щоби знов поставити сю людину на ту височину, на котрій він, як показав досвід, не зумів балансувати. Запевняють, що він “покаявся” і тепер потрафить зробити ліпше. Колись граф Шамбор, претендент на французький трон, сказав своїм землякам: Ensemble et quand vous voudrez, nous reprendrons le grand mouvement de 89 („Разом з вами і коли ви схочете, ми зачнемо наново великий рух [17]89 р.”) Сей заклик, здається, не знайшов великого відгомону. Не знайде його з певністю також заклик українського претендента. На жаль історія не знає “поправок”. Вона їx не допускає ні для одиниць, ні для систем.

Примітки

Горті – Міклош Хорті (1868 – 1957), правитель Угорщини (1920 – 1944).

Марк Антоній (83 – 30 рр. до н.е.), політичний діяч давнього Риму.

Шамбор – Анрі, граф Шамбор (1820 – 1883), нащадок короля Людовіка 14-го і претендент на французький престол.