Причини наших неудач

Дмитро Донцов

Що могла серед такого окруження зробити маленька, в порівнянню, кількість одчайдухів, що гинули масово в ім’я вимріяного ідеалу? Що міг зродити центр, що, хоч зигзагами, хоч наївно і недотепно, але все ж провадив самостійницьку лінію в останні два роки? (при загальній нашій прострації та мізерії се була велика річ.) Що значила галицька армія, чини котрої збудживатимуть подив в найдальших генераціях – супроти короткозорої політики галицьких політиків? Що могли зробити титанічні зусилля народу, позбавлені керуючої волі та інтелекту, що відкрив би йому сенс його власних чинів і його мету?

Шукаючи за причинами сумного балансу наших ідейних і політичних змагань, мусимо на першім плані згадати невміння віднайти, відчути колективний ідеал нації, ні так різко зазначити його, щоб він став притягаючим центром, до котрого, як до сталого, непорушного осередка стреміли б міліони поодиноких воль в краю, і пильна увага заграниці, котра була б бачила в сім центрі свідомий своєї ролі чинник, з котрим належало, з волею чи проти неї, числитися. Не маючи виробленої програми на вні, українство не могло ввійти, яко певна означена величина, навіть таким важним чинником в європейську політику, як маленька Сербія або Бельгія. Не маючи виробленого програму в середині, ні щодо сього, на якій клясі спирати державне будівництво, ні вміння споювати одною не класовою і не національною, а державницькою ідеологією всі національності країни в одну націю під прапором одного державного ідеалу, українство не могло осягти консолідації внутрішних сил края.

Далі, навіть сей, нашвидку зроблений, вічно мінливий сурогат національного ідеалу, що створився в нас, не прокламовано і не утримувано з цілою, потрібною в таких випадках, остротою. Знана річ, що консеквентна, залізна, сама в собі переконана афірмативна воля потрафить защепити свою концепцію масі навіть коли вона є абсурдна. І навпаки, сполучення найясніших ідей зі слабою афірмативною волею їx пропагаторів – не має часто практичних наслідків.

В нас була і одна і друга хиба, та коли про українство все-таки вироблялася як в країні так і поза нею, певне досить ясне представлення, як про ясно означений політичний чинник, наділений виразною афірмативною волею, то тільки мала частина була в сім заслуги свідомих зусиль інтелігенції, а величезна натомість – інтуїтивної, часто намірам інтелігенції ворожої, акції мас. Ся інтуїтивна акція мусіла знайти свій вираз в ясній формулі національного руху, формулі, котру мусила дати інтелігенція і котру вона не дала. Подібно як не знайшли ми ії, сеї формули, і в 17 віці.

Описуючи сю добу і походи козаків на Туреччину, пише Куліш (Історія воссоединения Руси, ст. 214): “бракувало одного” щоби надати козацькій акції значення першорядного політичного факту – “аби в козацьких головах повстала гадка про самостійне царство, але її вони ніколи не мали, вони були далекі від сеї думки, як обскуранти або як соціалісти”. В геніально-простій формі дав тут Куліш і причини, чому наші предки з тої доби не могли піднести своїх інтуїтивних зусиль до значення певного свідомого політичного програму, охопити їx ясною політичною формулою, але рівночасно він подав також причини того самого лиха і теперішної генерації!

Зі смутним інстинктом б’ється ось котрий вже рік маса нашого селянства проти російського стремління економічно підбити країну, проти російського стремління створити систему, щоб тримати його в політичній неволі і т. д. Щоби надати сим хаотичним зусиллям нашого селянства свідомість мети і організованість – відкрити йому глибший сенс його боротьби, треба було лише усвідомити се селянинові, так як колись усвідомлювалося страйкуючому робітникові, що він бореться не тільки проти економічного визиску, але й проти системи царату; усвідомити агітацією та ясною політикою.

Але се власне якраз занехала наша інтелігенція, і якраз з тих самих причин, на котрі вказує Куліш: провідники нації не здолали знайти формули масового руху – “як обскуранти або як соціалісти”. Як обскуранти, як люде з недорозвиненим політичним змислом, ставили вони на перший план не політичне панування української нації в країні, але моменти низшого порядку: “злучення всієї теріторії”, “Зелений Клин”, жертвуючи за се суверенністю нації, воліючи політичний деспотизм і політичне панування чужого народа від вільної конкуренційної гри свобідних націй.

Яко соціалісти, ставили вони на перший плян не політичні інтереси українства, але “інтернаціоналізм”, “вселюдське братерство”, інтереси мітичного “міжнародного пролетаріату” і т. д. Вони боронили або піднаціональну ідеологію, ідеологію племені, що журиться тільки безпосередними економічними потребами нації (ідеологія Галичан), або ідеологію наднаціональну (соціалісти), що підпорядковували національний ідеал соціалізмові або космополітізмові (Драгоманов).

Вони не мислили в крузі ідей держави, котра накидає громаді свій авторитет і дисципліну, а в крузі ідей суспільності, котра з тим всім стало провадить війну. Провідники української нації властиво тільки й робили се останнє, показуючи зайвий раз, що вони себе почували не державними будівничими, а суспільністю, громадською верствою, котрої одиноким завданням є боротися з чужою їй державою. Вони навіть тоді сеї боротьби не залишили, коли її довелося вести проти власної держави, ба навіть тоді, коли держава вже була ними зруйнована, коли зрештою настав, здавалось би, час для відбудови.

Надзвичайно характеристичні для сеї психології м. і. вискази вожда ес-ерів про принципіально вороже відношення його партії та й взагалі української інтелігенції до держави та всіх її атрібутів, як примус, армія, дисципліна, повага власті і т. д. Се власне та психологія, з котрої повстала типова аполітична психіка індусів та інших підбитих народів Азії: індуси напр. і досі з погордою дивляться на меткого, вічно зайнятого різними практичними та організаційними справами британця, вважаючи все се непотрібним гаянням часу, віддаючися вищій на їx думку культурі або й “стовпництву”.

Подібні погляди на політичні народи і подібну погорду до них (до європейців і японців) мають також китайці, і се страшний симптом, що ся атрофія політичного інстінкту, чи то в формі різних “ізмів”, чи в формі “обскурантизму” шириться в нас… І се якраз в сей час, коли народ кричить за ясною політичною формулою! Коли на Україні йде страшна боротьба не верстви з верствою, не інтернаціонального соціалізму з інтернаціональним капіталізмом, але раси з расою, боротьба двох виключаючих себе націоналізмів.

Наївно думати, що се все похибки, котрі легко забудуться. Ні, се принципіальне питання, бо нація, що зрікається власного національно-політичного ідеалу, мусить засвоювати собі чужий. Як би не твердив Драгоманов, що Росія виповняє нашу місію, тягнучи до Константинополя, – російські “орли” нас, української ідеї, не потребують до виконаня сеї місії. Як би не доводили наші “еси” конечність совітської системи на Україні, до її реалізації не потрібно спеціального українського національного чувства і його незалежного огнища в Києві.

Під якою б маскою інтернаціоналізму або космополітизму не заявлялися російські політичні стремління в нас, вони реалізуватимуться росіянами. Україна ж тоді лише житиме, яко самостійний чинник, коли вона, як у внутрішній, так і в зовнішній політиці виступить з власним національно-політичним ідеалом. А здійснення сього ідеалу, як я в сій праці старався довести, можливо тільки проти Росії, ніколи разом з нею. Росія, казав Герцен, може перемочи Європу, але й може бути переможена нею. В першім випадку Європа мусить бути роз’єднана, в другім злучена в одну цілість. Сі слова мусимо як гасло пам’ятати. Пам’ятати, що жертвовання політичним моментом, всякі спроби вирішити нашу справу шляхом зміцнення Росії, всі сі “федерації”, “тісні мілітарні та військові союзи” – все се робота не на користь України, але Росії…

Головну відповідальність не лише за руїну держави, але й за се виродження політичної думки в нас поносять соціалістичні партії, соціалістичні герострати. Бо їx анаціоналізм – се не припадок, а щось, що випливає з підстав їхної доктрини, а цитовані в горі слова одного з їx провідників про зраду своєї мови, а тим самим і нації, як того вимагатимуть “інтереси соціалізму” – симптом, показуючий, що в кожнім соціалісті є зародок того національного ренегатства, котрого допустилися тисячі “малоросів”. Як зрештою і в кожнім, після виразу Куліша, “обскуранті”, резигнуючім власного політичного ідеалу нації.

Ся резігнація привчила соціалістів дивитися на самостійників як на хоробливих людий, на “падлюк” і “бандитів”, привела Драгоманова до ідеалізадії російсько-православної агітації в Галичині, а його адептів змусила бачити не тільки в російській експансії до Чорного моря, але і в поході Паскевича і Суворова – полагодження українських інтересів. Лише один маленький крок – і маємо “малороса” Савенка з його апологією не лише Катерини, але й Петра, маємо Дудикевича…

Можна було б багато дарувати соціалістичній інтелігенції, якби ми мали до діла з витривалим противником, котрий знає, що він хоче і куди йде. На жаль сього не можна ствердити в данім случаю, бо стільки морального хамства і політичного льокайства найгіршого сорту, такої великої дози духового босяцтва, що виявила т. зв. демократична інтелігенція, трудно деінде стрінути. Героїв компромісу, недокровних революціонерів, геніальних політиків, вірячих в “добрі наміри” Леніна, як останній темний мужяк вірив в царя, блукаючих навмання між Європою та Росією, між Лігою націй та Третьою інтернаціоналею, тупих і зарозумілих дилетантів, кримінальних злодіїв, прем’єрів, благаючих на колінах “снисхождения” в окупантів, і не викинутих за се ні з партії, ні з товариства, з’ідіотілих стариків, “дякуючих” большевикам за їx працю на Україні, жебраків, шмигаючих в передпокоях московських окупантів, публіцістів, огиджуючих самостійницьку ідею та роблячих пропаганду на річ держави, що була в стані війни з Україною, платних агентів чужих урядів, як славнозвістний Союз “Визволення України” – ось кого видала українська соціалістична інтелігенція нашої доби!

Поколіня невільників, без власної та національної гідності, котрим після слів поетки, навіть на волі “”… І навіть в її упадку, в неудачі сеї інтелігенції тяжко мати співчуття з тим шумовинням революції. Впадаючи в гріх і “каючись”, не свідомі суті тої великої боротьби, до котрої вони яко участники хотіли примазатися; раз по одній, раз по другій стороні, приймаючи міцні удари, вони навіть не знали, за що їx приймали і навіть йдучі на Голготу – мали роздвоєне сумління, чи правою дорогою йшли, бо – “путь на Голготу велична тоді, коли тямить людина за що й куди вона йде” (Леся Українка), а в ідеологів нашого духового босяцтва сеї тямки не було. Вони нагадували скорше сих недолугих героів, котрі “без одваги і бою на путь заблукали згубливу, плачучи гірко від болю” давали “себе тернові ранить”…

З того осередка, позбавленого мудрости політичного передвидження і, головне, почуття особистої та національної гідності, – вийти вже нічого не може. Ідеологія, виросла в змосковщенім, невільничім соціалістичнім “підпіллю”, вмирає на наших очах, і не ми жалуватимемо за тим! Так, колись і вони, її адепти, горіли великим вогнем боротьби і протеста, але – були вогні, тепер лиш стелиться дим… Щоби в сім димі та задусі не зачаділо наше нове покоління, мусять вийти на сцену інші люди, носителі та представники іншої ідеології та іншої кляси.

Якої?

Примітки

Савенко – Анатолій Іванович Савенко (1874 – 1922), російський монархіст і націоналіст, ворог українства.