Правда козацька у М. Гоголя

Дмитро Донцов

Ні один з повістярів, що писали по-українськи, не відтворив так блискучо і з таким розмахом типи, а особливо дух старої козацької України, як Микола Гоголь. Мабуть тому, що модерні наші історичні повістярі цілковито втратили той дух, яким колись дихала козацька Україна, а в Гоголі – як він сам писав – «ще гарцювала душа предків».

Дід прадіда М. Гоголя – Остап Гоголь-Яновський – був брацлавським полковником і одним з товаришів зброї Хмельницького. Його внук – вже на Полтавщині. По матері походив Гоголь від полковника Танського і бунчукового товариша Семена Лизогуба. Одідичив він від своїх батьків дві характеристичні риси національної вдачі. Від батька Василя, автора українських комедій – гумор, почуття комічного, сарказм. Від матері – глибоку релігійність і містицизм, потяг до медитації про незбагнуті таємниці потойбічного світу, потяг до всього чудесного, величного, разом з погордою до всього вульгарного, простецького.

Не торкаюсь тут питання про те, чи Гоголь був українським чи російським письменником. В кожнім разі, в російській мові навіть, не понижувався він так перед білим царатом, як понижувалися, пишучи по-українськи, перед червоним царатом Тичина, Рильський, Сосюра на Наддніпрянщині, або Крушельницький, К. Студинський, М. Рудницький, Ф. Федорців, В. Бобинський, ніким до того не змушувані в Галичині в часі між двома війнами. Писання Гоголя присвячені російським темам – були жорстокою сатирою і кпинами з всього російського. Звеличував він або обдаровував своєю гарячою симпатією лише свою отчизну, в творах на українські теми.

Своїх земляків уявляв він собі як націю окрему, відрубну від московської. В своїх історичних викладах (деякий час він був університетським професором) писав, що Україна – «під могутньою протекцією князів литовських цілковито відділилася» від Московщини. «Всякий звязок між ними увірвався, повстали дві держави»: Московщина, або як він її зве «Татарська Русь», під татарським ярмом, друга «під спільним скиптром з литовцями. Але взаємин вже між ними не було. Інші закони, інші звичаї, інша мета й інші звязки, інші подвиги». А це виробило «два цілковито різні характери» національні. Куліш писав, що державне будівництво взагалі не в українськім характері. Гоголь так не думав. Він думав, що коли Україна – за його часів – не була вже державою, то завдяки лише браку природних границь

«чи на північ з Росією, чи на схід з кипчацькими татарами, чи на південь з кримськими, чи на захід з Польщею, – всюду вона граничила полем, всюду рівнина, зі всіх сторін відкрите місце. Коли б хоч з одної сторони була природна границя, гори чи море, то народ, що поселився тут, утримав би своє політичне існування, зложив би окрему державу».

Не місце тут розплутувати питання про стійність теорії природних границь, як чинника державно-творчого. Тут хочу підкреслити, що Гоголь, всупереч Кулішеві та деяким іншим землякам, не заперечував державно-творчої здібности українському національному характерові. Писав – «щодо духа і характеру земляків», то зі всіх народів імперії, – «вони найбільше зберігли оригінальність в характері, в мові, у звичаях, у всім». Українці, нащадки Полян, були, на думку Гоголя, чисті слов’яни, Україна ж – «справжня вітчизна слов’ян»; тоді як москалі чистими слов’янами не були, бо «мішалися вже з народами фінськими». Українці, яких зачисляв не до східних, а до південно-східних слов’ян, отже до окремої від Москалів групи, – вже здавна займалися хліборобством і скотарством, мали релігію, занесену з старої ще передхристиянської Еллади, з непамятних часів були нацією культурною. Така була думка Гоголя.

Та сама природа України, яка відкривала до неї шлях усім захланним сусідам, мала вплив і на формування національного характеру людности, – точніше його різних типів, нераз собі дуже суперечних. Пише Гоголь:

«Безборонна, відкрита земля ця була землею наїздів і спустошень, угноєна кістьми, полита кров’ю… Це була земля страху, і тому в ній міг створитися тільки народ войовничий, народ одчайдушний, якого все життя було повите і злелієне війною. Бурлаки, вільні і невільні бездомні волоцюги; ті, яким не було чого тратити; яким життя не мало ціни, яких буйна воля не хотіла терпіти законів і влади, яким завше загрожувала шибениця, – вони то розташувалися тут, вибравши найбільш небезпечне місце віч-на-віч з азійськими завойовниками – татарами й турками.

Ця юрба (цебто козацтво) розрослася, збільшилася, створила цілий народ, який накинув свій характер і, можна сказати, кольорит на всю Україну, зробив чудо – обернув мирні словянські покоління у войовничі; народ, відомий під імям козаків, народ, що представляє собою одне з найбільш маркантних явищ європейської історії; який може сам один стримав руїнницький розлив двох могаметанських народів, що грозили затопити Европу».

В цім уступі вже бачимо два основні типи психічні, з яких – за Гоголем – складалося і в 16, і в 19, у його віці і в нашім, скажу я, населення України. Тип войовника, одчайдуха, мандрівного лицаря, нового варяга, будівничого держав, який тоді втілювався в типі козака, і – другий, отих «мирних слов’ян», мирної людности, яка орала землю, плодилася, розмальовувала глечики, співала пісні і так чи інакше пристосовувалася до кожної правлячої верстви, чужої чи своєї, яку їй посилала історія. Іноді душевні первні обидвох цих типів мішаються в одній людині, з перевагою одного первня чи другого; іноді – виступають у своїх чистих первнях. Відрізняє Гоголь ті первні, як вони висловлені і в наших піснях:

«Скрізь переймає їх і в них дихає широка воля козацького життя. Всюди слідно ту силу, радість, могутність, з якими козак кидає тишу і безпеку життя домашнього, щоб зануритися в поезію битв, небезпек, розгульного бенкету з товаришами. Ні чорнобрива подруга з карими очима, з сліпучим блеском зубів, уся віддана любові, яка чіпляється за стремя коня його, ні старенька мати, яка розливається потоком сліз, ніщо не в силі стримати його. Упертий, невгнутий, спішить він у степ… Жінку, мати, сестру, братів – усе міняє він на ватагу розгульних лицарів наїзників… Чорне море, незміренний степ, дикий океан квітів, бездонна глибінь неба… Повінь з диму і куль, клекіт орлів, все це живе в піснях, окрашене смілими барвами», – це є його стихія.

Це один тип – в його чистім виді. А ось другий, з його головною – у Гоголя – репрезентативною постаттю – жінкою. «Друга половина пісень (пише Гоголь) відображає другу половину життя народу, в них розкидані риси домашнього побуту. Тут – у всім цілковита протилежність, там – самі козаки, саме воєнницьке, похідне, суворе життя; тут, навпаки, – самий жіночий світ, повний туги, ніжности і любови». Весна життя жінки, проведена із злеліяним війною лицарем, – проминула хутко. Все в її піснях – спогади і туга, виражені іноді сильно і різко.

Така ж різниця – як в характері, так і музиці нашої пісні, каже Гоголь. В деяких піснях ця музика легка, повна грації, ледве торкається землі і наче пустує і грається звуками. Коли це звуки суму і туги, то вони – «живуть, печуть, роздирають душу». Це – «крики серця, що нагло здригнеться, ніби діткнули його гарячим залізом». Це пісні страждання і жалю.

«З них, із звуків цих пісень, можна здогадуватися про минулі терпіння України, так як пролетілу бурю з градом і зливою можна пізнати з брилянтових сліз, якими нанизані здолу аж до верху освіжені дерева, коли сонце мече свої вечірні промені».

Та бренить і друга музика в українській пісні, пише Гоголь. –

«Іноді звуки її прибирають мужнє обличчя, стають сильні, могутні, міцні; стопи тяжко гупають об землю і, здається, під них тільки й можна танцювати гопака… Іноді ж звуки стають вільні і широкі, які велетенським помахом намагаються схопити всю безодню простору, а коли вслухається в них танцюра, то почувається велетом: уся його душа, вся істота його розсувається, шириться до безмежжя. Він ніби відділяється від землі, щоб сильніше вдарити об неї блискучими підківками і знов злетіти в повітря».

Ці дві стихії українські – ідилічно спокійну й бурхливу бачить Гоголь навіть у нашій природі. Не дурно в своїм прекраснім образі Дніпра – то при тихій погоді, то під час бурі – бачить він ті самі первні української вдачі: малюючи Дніпро під час бурі і спокою, він згадує інший образ – від'їзду козака на Січ і матері його, що, заливаючись сльозами, ловить його за стремена і хапає за поводи.

Так у своїм громадсько-політичнім життю – пише Гоголь – склався

«цей народ, в якім так дивно стикнулись дві протилежні части світу, дві стихії різного характеру: європейська обережність – і азійська безпечність, простодушність і хитрість, сильна активність і – величезна лінь і розніженість, потяг до розвою й удосконалення, і – бажання виглядати на такого, якому байдужісіньке всяке вдосконалення».

Цю мішанину характерів і душевних рис знаходимо в козацтві. По своїй розмові на цю тему з Котляревським, від якого – пише – «можна одержати багато нових і цікавих відомостей щодо духа і вдачі його земляків», – завважує Гоголь: «своїми зверхніми рисами, обличчям, стрункістю стану, лінню і безжурністю, Українці більш нагадують розкішних мешканців Азії, лиш не мають непогамованих, буйних пристрастей, властивих приклонникам ісламу». Очевидно під Азією розуміє тут Гоголь не чужі далекі народи жовтої раси, а скорше турків, персів, або кавказців-черкесів; не дурно під цим останнім ім’ям були знані Українці в Московщині аж поза часи Хмельницького. І кінчає свої завваги на цю тему наш автор так:

«Вони (українці) флегматично безпечні, та часто з-під густих їх брів блисне вогонь, проглядає сміливий європейський розум, гаряча любов до рідної країни, а під маскою первісної простоти, в їх грудях живуть повні вогню почування».

В усіх статтях чи викладах своїх на цю тему розділяв Гоголь українські типи й характери на дві групи. Мирні слов’яни – і козацтво; люди закохані в тиші і безпеці домашнього життя з його милими, але вузького овиду насолодами, і ватага гуляк-лицарів; сентиментальність – і суворість, ніжність – і мужність, пристосування до життя – і ломання життя на свій фасон, щоб надати йому свою форму, власну ідею; туга і жаль – і одчайдушність і героїзм, розніженість – і активність… Ось той ключ, який дає змогу поділити, виведені Гоголем, типи наші на різні групи. В залежності, яка психіка в них переважала.

Нашу динарську стихію малював Гоголь у «Вечерах на хуторі коло Диканьки», в «Миргороді». Стихію остійську – в «Мертвих душах», у «Шпоньці», а почасти й у «Вечерах», як, напр., із «Майської ночі» пан Голова – раб, боягуз, хвалько і підлизайло, і геній у влаштуванню свого особистого благоденствія. Та, як побачимо, не ці типи були улюбленими героями Гоголя. Спеціяльно не терпів він остійців, яких він звав

«нікчемними малоросіянами, які вдряпуються нагору з дехтярів, крамарів, наповняють мов сарана судові палати та інші урядові установи, здирають останнього шага з своїх же земляків, наводнюють Петербург донощиками, збивають нарешті капітал і урочисто перекопичують своє назвисько на московський лад».

Це є ті самі «землячки», про яких з погордою згадує Шевченко у своїй поемі «Сон». Коли це остійство видряпується нагору, стає воно для Гоголя символом меркантільного, егоїстичного віку, «коли напирає на нас і дусить уся дрібота витребеньок і насолод, яка хоче приглушити і приспати наші почуття»; коли звідусіль віє на нас

«жахливо-холодним егоїзмом, який силкується опанувати наш світ… в якім нічого майже вже нема, крім грабунку, здирства, безсовісности, спекуляції, безсоромности і нахабства».

Тоді правнукові хмильничанина, в якого серці гарцювала душа предків, хочеться вирватися геть з проклятої чужої столиці, – «киплячої меркантильности, з цієї незугарної купи парад, чиновників, диких північних ночей, блеску і безбарвности». Тоді він прагне видістатися геть із цього царства тріюмфучої облуди, вульгарности і насильства, в якім гинула людина, –

«до мого – як пише – прекрасного древнього обітованого Києва, заквітчаного многоплід-ними садами, підперезаного моїм чудовим прекрасним, південним небом, де такі пянкі ночі, де мій чистий і бистрий Дніпро».

Подібно Шевченкові, лише в цій Україні, в її легендах, історії, в її людях віднаходила заспокоєння його душа, спрагнена не тривіяльно-низького, але вічного, якогось пориву, патосу, героїки. Він був закоханий в іншім типі людини – не остійця, не динарця, а людини з тим нордійським первнем, який представляло в Гоголевих творах козацтво.

Ряд блискучих варіянтів цього типу дав він у своїх історичних новелях, замітках, закінчених і незакінчених романах, як «Тарас Бульба», «Страшна помста», «Гетьман», «Вій» (тип сотника). В замітках і статтях його бачимо, що героїка була його життєвим стилем; тим, чим він дихав, до чого рвався, чого шукав всюди – в поезії, в музиці, в пісні, в малярстві, в різьбарстві, в історії, в житті. Тому кохався в європейськім Середньовіччю, в лицарстві. Його вабила могутність їх розмаху, – «майже чудесна сміливість, оригінальність, залізна сила ентузіязму», якою мов муром охоронила себе середньовічна Европа від східних завойовників його вабили Хрестові походи, львина сила лицарства християнського, гордість душі, напруга характерів, адорація і респект жінки, погорда до життєвих вигід. Він кохається в тих чудесних десятиліттях європейської суворої юности, де все дихає молодістю, відвагою, поривом і мріями, які не журяться наслідками, ані не знають стриму холодного розуму в своїй поезії життя. Обожає архітектуру тих часів – готику, –

«коли горіюча віра спрямовувала всі думки, всі уми, всі чини – до одного; коли артист все вище й вище прагнув здвигнути своє твориво у небо, до нього тільки рвався… Коли величавий храм був таким великим супроти звичайних людських осель, як потреби нашої душі проти потреб тіла».

Смілими і різкими рухами поривала та архітектура людину в височину, від усього дрібного земного. Все це було в очах Гоголя такою яскравою протилежністю до здрібнілого, схамілого стилю 19 віку. Що дивного, що за подібною епохою шукав він і в нашій історії?

Не цікавився добою упадку старої Київської держави, бо тоді даремно було шукати на нашій землі сильних типів і сильних почувань: тоді, «здавалось, вмерли в народі майже всі сильні людські благородні почування». Свій ідеальний тип людини Гоголь знайшов у козацькій Закраїні, коли виросло нове покоління, якого життя було боротьбою. Ту козацьку Україну уявляв він собі – «огорнуту в чудову місячну ніч, в її срібне сяйво, і в розкішний подих півдня». Або – «залляту блискучим потоком соняшного проміння». Чув у ній – «мову пристрасти невгасимої, рішучий, уривчастий ляконізм сили і свободи»; бачив у ній – «жахливі, надихані дикою помстою, пориви, суворі чесноти, залізні пороки, нечувану саможертву і дику надлюдську великодушність і безжурність одчайдушної доби».

Такими словами формулує він, як має написати задуману драму з історії України. Подібними барвами змальовані й його «Страшна помста» і «Тарас Бульба». З замилуванням артиста малює там улюблені свої портрети нордійців козацької доби, а хто читав спогади про запорожців, козацькі літописи (Величка, Грабянки), думи або «Історію русов», – той побачить, що козацькі постаті Гоголя схоплені яскраво і вірно. Такими, якими вони жили не тільки в уяві автора, але і в історичній дійсності.

Ось як малює їх Гоголь з часів коротко перед Хмельниччиною: Козаки коло церкви –

«мужні, худорляві, з різкими рисами обличчя, голені голови, додолу спущені вуса, широкі плечі, атлетична сила… Все, що тут зібралося, було характер і воля, але одно й друге було тихе, мовчазне».

А ось як рисує він портрет Остряниці:

«Підносився він над іншими майже о цілу голову; чимсь кріпким і сміливим віяло від нього, разом з легкою безпечністю. Постать його була спокійна і заразом повна життя… Погляд його і голос мали в собі щось надлюдське – наказували послух».

А на хуторі Остряниці – портрет його діда:

«був він намальований майже у весь зріст, у панцері, з двома пістолями за поясом… Стемнілі краски ледве дозволяли бачити суворе, мужнє, обличчя, якому, здавалось, зовсім не були знані жалість і м’якість».

Тими ж пишними барвами змальована прекрасна постать пана Данила в «Страшній помсті», – який «ще не був у жаднім нечеснім ділі, все стояв за віру й отчизну, вмів сидіти на коні, вмів тримати в руках і шаблю, вмів нікому й одвіта не давати в тім, що робив, і не боявся ні ворогів, ні нечистої сили»… Мститися ж за образу вмів жорстоко і страшно.

У своїм вступі до курсу історії України пише Гоголь, що козацтво зявилося в ті часи, коли в цілій Европі почали закладатися лицарські ордени. Ті, які відкинули всі вигоди звичайного життя, і шлюб, суворі, залізні оборонці віри Христової. Таким Орденом стала Січ, – «це гніздо хижих птахів… Життя їх було наставлене на вічний страх, то й вони рішили бути пострахом для сусідів. Повна байдужність до життя була першою їх прикметою – в ту добу, де все здобувалося шаблею». В тіні цієї шаблі козацької селилися хлібороби, повставали хутори, множилися і заселяли край гречкосії.

Найбільш повно виведений цей тип «хижого птаха» степового в романі «Тарас Бульба». Це був довершений тип запорожця.

«Бульба був страшенно упертий. Це був один із тих характерів, які виникали в тяжкий 15-ий вік у цім напівкочівничім кутку Европи, коли вся… Київська Русь, покинута своїми князями, була спустошена дощенту наїздами монгольських хижаків; коли позбавлена даху й оселі, відважною ставала там людина; коли на пожарищах, віч-на-віч з грізними сусідами і вічною небезпекою, селилась вона і звикала дивитися їм просто в очі… Коли боєвим полумям зайнявся здавна мирний словянський дух і повстало козацтво».

В цім новім стилі життя виробилась у них – сказати б по-модерному – «клясова свідомість», а вірніше почуття своєї орденської окремішности і вищости моральної: і від мирного світу плугаторів і броварників, і від дегенеруючого світу тодішнього зденаціоналізованого і незденаціоналізованого панства українського, розніженого розкошами і достатками. Суворий до себе, суворий був Тарас і до синів своїх. їх завданням було воювати хоробро, боронити лицарську честь, стояти за віру Христову. А коли ні – «хай краще пропадуть пропадом, щоб духу їх не було на світі».

Хто вступав до того Ордену,

«плював на своє минуле, вже не мав ні рідних, ні свого кута. Тут були і такі, яким вже мотуз зашморгувався коло шиї, а які замість блідої смерти, нагло уздріли життя, розгульне і небезпечне; були бурсаки, які не стерпіли академічних віників, але були й такі, які знали хто були Горацій і Ціцерон і що була республика Римська. В їх власній республиці панували суворі закони. Дуже старих серед них не було, бо рідко який запорожець умирав природною смертю. Коли їх сила хвилювалася і вибухала, то не було це хвилювання легкодушного народу: хвилювались характери тяжкі і кріпкі, які не так хутко розгорялися, та коли розгорілися, то довго ховали в собі внутрішній жар».

І дисципліна там панувала, нічим старий Рим або Спарта! Перед обраним кошовим найбільш одчайдушні шибайголови – пише Гоголь – і сивоусі діди стояли без шапок, очі додолу, слухаючи наказів. Хто в поході впється, як собаку за шияку присмикали його до табору, хто б він не був, хоч би найславніший козак з цілого війська. Як пса могли застрілити його і кинути без похоронів. їх товариство – це було братерство особливого роду. Промовисто поясняв його суть січовикам старий Тарас:

«Нема вузлів святіших за братерство. Батько любить свою дитину, мати любить свою дитину, дитина любить батька і матір. Але це все не те, пани-брати! Любить і звір свою дитину, та поріднитися спорідненням душі, а не крови, може тільки людина».

Це було єднання людей одного лицарського духа.

Або – як писав Гоголь в однім листі, – були це земляки «по серцю, ще ближчі як по землі», люди одної шляхетної душі, одних звичаїв, одних понять чести й обовязку, одного стилю життя, одного фаху, одного духу, – щось як запорозькі побратими в поемі Шевченка «У тієї Катерини хата на помості».

І дальше, в своїй промові до війська, в цім так вірно відданім Гоголем січовим «символі віри», – відгороджує Тарас виразно це горде товариство «сильних і гордих, як льви» від решти народу. –

«Знаю, підло завелося тепер у землі нашій; про те тільки й думають, щоб мати собі стоги збіжжя, скирти та кінські табуни, та щоб у цілості ховалися в льохах меди; переймають чорт зна які звичаї бісурменські, цураються мови своєї; свій свого продає, як продають бездушну тварину на базарі. Ласка чужого володаря, або магната, який жовтим чоботом своїм бє їх в морду, дорожча їм всякого братерства… Хай же знають вони всі, що таке значить у нашій землі товариство! Коли вже на теє пішло, щоб вмирати, так нікому ж із них не доведеться так умирати! Нікому! Не стане в них на те мишачої натури їх!»…

Мишача натура – і лицарська, два типи, дві різні раси людей! А сцену – як вмирають козаки, в тім же романі дав нам автор. Як умирав старий Тарас на кострищі, як вмирали – страчені привселюдно – запорожці на чолі з Остапом :

«Юрба нагло зашуміла і з усіх боків залунали голоси : «ведуть! козаки!» Вони йшли з відкритими головами, з довгими чубами, відрощені бороди. Ішли без боязні, не понуро, а з якоюсь пихою, гордістю: їх ноша з дорогого сукна позносилася і теліпалася подертими шматками; вони не дивилися на юрбу і не кланялися народові. Попереду ішов Остап».

А коли наступило катування, і Остап не видав ні крику ні стогону, Тарас, стоячи серед юрби, спустивши голову і в той же час гордо підвівши очі, з похвалою говорив: – «Добре, синку, добре!»

Це були правдиві репрезентанти тої раси на Україні, яку расологи звуть нордійською расою, расою завойовників, які творять нові нації і держави, дають своїй добі якусь нову провідну ідею; раси, що дає форму людській глині, ліплячи з неї іноді чудові форми. Суворі й вимагаючі до себе, мужі з різкими рисами обличчя і душі, в яких все було характер і воля; які вміли вести і командувати, недоступні ні жалості, ні мякості там, де був злочин чи нарушения дисципліни моральної чи військової; з високим почуттям чести й особистої свободи і гідности, з погордою до кволого, рабського, нікчемного.

В характеристиці Бульби бачимо домішку динарських елементів психіки. В Остапі – чистого нордійця, в Андрії – медитиранця, загонистого, запальчивого, необачного і змінливого. Читаємо в романі:

«Остап Бульба, ще як вчився в славній Могилянській Академії у Києві, в різних зухвалих виправах бурсацьких – до чужого саду або городу – завжди був одним із перших. І ніколи не зраджував товаришів; жадні різки чи каньчуки не спонукали б його до того. Він був суворий до всього, крім війни й гулянки ніколи ні про що інше й не думав. Був прямодушний з рівними…»

Але його дуже зворушили сльози матері при прощанні. І в бою був такий Остап, йому наче на роду був написаний боєвий шлях… Ніразу не зніяковівши, не розгубившись від жадної несподіванки, з зимною кровю, майже неприродною для 22-літнього юнака, умлівіч потрапив він доглянути небезпечну ситуацію, зараз же знаходив спосіб ту небезпеку відвернути, з тим, щоб потім тим певніше подолати її. Зраджував навички майбутнього вождя.

Молодого льва нагадував цей лицар.

Інакший був Андрій.

«Його почуття були більш розвинені і живіші. Вчився охотніше і без напруги, з якою звичайно береться до науки тяжкий і сильний характер. Був більш винахідливий ніж брат. Беручи участь у бурсацьких виправах, завдяки своєму винахідливому розуму, уникає нераз кари. Тоді, як Остап, отложив попеченіє, скидав із себе свитку і лягав на землю, не думаючи просити ласки. Андрій теж кипів жадобою подвигу, але його душа була приступна й іншим почуттям. У його вдачі було більше ніжности. Потреба любови спалахнула в нім живо, як йому сповнилося 18 літ».

В битві –

«Андрій увесь віддавався чарівній музиці куль і мечів. Він не знав, що це значить обдумати, або розраховувати, чи наперед міряти свої й чужі сили… В бою ввижався йому пишний бенкет, коли в очах усе мерехтить і мішається, летять голови, з грюком падають на землю коні, а він несеться, мов пяний, у свисті куль і в блеску шабель… Ведений самим запалом, пускався він на таке, на що ніколи б не відважився холоднокровний і розумний, і одним скаженим наскоком доказував чудес, яким дивувалися старі бойові товариші».

Ця нерозсудна його вдача медитеранська, і ця вражливїсть на красу жіночу і згубила Андрія. Без жалю холоднокровно скарав власною рукою старий Тарас свого сина за зраду віри й отчизни.

Не було за Гоголя ще модерних расових теорій. Та малює він, особливо свої улюблені нордійські характери, наче списував їх прикмети з сучасних расологів. Мек Лін, напр., до прикмет нордійського характеру зачисляє – холодність, стриманість, сталість привязань, нелюбов до того, щоб каятися, або без потреби прощати; власну свободу цінує над усе, його потягає велич задуму або чину; твердий і упертий, не дається скоро декуражувати. Сендборг знаходив у нордійця отвертість, брак крутійства, безкорисність, скупість на слова, брак перечулености й «сердечної теплоти», замкнутість у собі, любов небезпечної гри і далекосяглих плянів і обачність, якою перевищує всі інші раси. За Бернардом Пірсом має ця раса дух домптера; з цієї раси виходять творці націй і держав. Задовго до повстання всіх тих теорій, інтуїцією геніяльного спостерігача підгледів Гоголь ці прикмети у козаків.

Певно, всі ті раси на Україні були забарвлені національним кольоритом нашої землі, і в дечім різнилися від таких самих типів інших народів. Та з другої сторони такий Остап Бульба чи Тарас, або пан Данило зі «Страшної помсти», цілим своїм духом напевно були ближчі якомусь старо-норманському вікінгові чи товаришам по зброї Валенштайна, аніж Пацюкові чи Солопію Черевикові. В епоху, коли писав Гоголь, багато було на Україні блудних синів, що покинули батьківський дім, пішовши на чужину.

Та не один із них – як Євангельський блудний син – уже побачив, що їсть зі свиньми; несвідомо вже думав про поворот додому. І не одному з тих блудних синів цей поворот облегшив своєю козацькою героїкою Гоголь, який уже тоді бачив, що Московщина з своєю столицею припадає до стіп диявола.

В «Страшній помсті» його обсіла навіть страшна візія і тої кари, яка жде провідну верству його країни за зраду її традицій, візія воскреслого лицарства нашого. Є це стародавня легенда про козаків побратимів, Івана і Петра, які спільно воювали і спільно славу здобували. Та зрадив кодекс козацький Петро: «і ввійшов диявол у серце Петра і, на вузькій гірській стежці, зіпхнув він у пропасть побратима, з сином і з конем. Коли помер Петро, покликав Бог обидвох на суд і запропонував Іванові, самому вибрати кару Петрові. І сказав Іван:

«зроби ж, Боже, так, щоб усе потомство його не мало на землі щастя; щоб останній у роді був такий злочинець, якого ще й не бувало на світі…, щоб діди й прадіди його не знайшли спокою в домовинах… А Юда-Петро, щоб не міг піднятися і їв би як скажений землю. І коли прийде міра злодійствам того чоловіка, підійми мене, Боже, з того провалля на коні на найвищу гору і хай прийде він до мене і кину я його з тої гори в найглибше провалля».

Це була візія – чи бажання, пристрасне бажання, побачити знову, воскреслого з історичного забуття, лицаря українського, караючого нікчемний рід «правнуків поганих»…

Чи перепроваджувати цей поділ на різні психічні типи так важливо? Надзвичайно важливо! Бо в залежності від того, який із тих первнів вдачі української візьме в нації перевагу, стане народом повновартним, самодержавним наша нація, або – погноєм сусідів. У Гоголя знайдемо кілька уступів, у яких – не лише в образах і типах його романів – він виразно підкреслює цю правду. Каже, що тільки тоді, коли «мирний слов’янський дух» зайнявся «боєвим полум’ям» козацьким, – повстала й держава! Тільки тоді, коли тон національному життю почали надавати не ті, що дбали про меди, стирти і табуни, ласки чужинця запобігаючи, який бив їх чоботом у морду, – а Остряниці і Бульби, лише тоді могла, підготована ними, повстати каста козацька, що створила державу гетьманську. Як уже згадував у своїм вступі до «Історії України», зазначав Гоголь, що коли повстав отой високоідейний і героїчний народ козацький, народ твердого характеру і волі, то він же ж «накинув свій характер і кольорит цій Україні, зробив чудо – обернув мирні словянські покоління у войовничу націю». Створив – як він каже – «одне з найбільш маркантних явищ європейської історії».

Народ, який складався б із самих «мирних слов’ян», от-таких селян, як Черевик, або таких панів, як Довгочхун, держави ніколи не створив би. Не створили б її навіть його Грицьки і Левки з «Вечорів на хуторі», – милі, чесні і відважні, але заклопотані тільки своїми особистими справами, працею і коханням. Вони дадуть себе пірвати до боротьби за національну справу, але тільки під проводом окремого братерства в роді того братерства козацького, до якого належали Бульби, пан Данило з «Страшної помсти», Остряниця з недокінченого роману «Гетьман», або пан сотник з «Вія»; братерство окремого духа.

Таке братерство, така меншість сильних, ідейних, гордих і смілих, творить звичайно історію і веде за собою народ. Це треба усвідомити собі особливо в наші часи, бо це є соціологічна істина, про яку забувається якраз в епоху, коли її треба всюди проголошувати. В Гоголя, в його історичних романах, з їх несмертельними типами січового братерства, – можна глибше пізнати цю істину, вбрану мистецьким генієм у барвисту й пишну форму літературного твору, в якім воскресає, наче жива, стародавня героїчна Україна.

Така, якою вона повинна бути і буде завтра!