На старо-київський шлях!

Дмитро Донцов

Нести в майбутнє вогневий напій, що ним минувшина жила й міцніла.

(Зеров)

Ні один слов’янський народ не пишається таким повним містики містом, такого велетенського впливу, культурного й релігійного, на всю Слов’янщину, як наше Вічне місто, Київ. Відомо, яку він ролю грав у нашім старім письменстві князівської і козацької доби. Та десь у другій третині минулого віку Київ поволі затрачує своє значення в нашій поезії, прозі, науці, взагалі в свідомості живучих поколінь. Виглядало, що ми забули його значіння як міста світоча, міста маяка, культурно-політичного смолоскипу, що вказував Україні її історичний шлях.

Історик (М. Грушевський) писав про це:

«В другій половині минулого століття наша громада рішучо затратила почуття безпосереднього звязку з києво-галицькою добою, яку ще живо відчували люди 1820-30 рр., як Максимович, Бодянський, Костомарів. Ті зверталися до князівської доби, як до живих безпосередніх прецедентів пізнішого українського життя. Вони повні були пієтизму і навіть ентузіязму для великого діла, довершеного нашими предками Х-ХІІІ віків. Вони чули їх спадщину в нинішнім і перейняті були гордою свідомістю свого звязку з нею».

Для слідуючого покоління головне зацікавлення перейшло на етнографію. «Старовинна Україна відійшла на другий плян». Наступні покоління інтересувала вже не так «стара українська культура, історія, письменність», як «фолькльор та народне мистецтво. Поза суспільним ужитком фактично зістався багатий круг мотивів, ідей, інтересів, що наповняли наше життя і творчість щонайменше півтисячі літ, якраз дуже інтензивного розвою, повного моментів високолюдських, високоідеальних, глибоковиховуючих, коли наше громадянство жило життям ініціятивним, повним, національним у цілім значенню слова, відчувало себе рівнорядним членом колективу християнських народів, що несе на собі оборону християнської цивілізації від поганства, повне було гордовитої свідомости своєї гідности». В XIX в. «все це вже не будило інтересу, не оживляло енергії, не заповняло світогляду, зіставалось мертвим капіталом у нашій добі». Не була включена «велична спадщина старої доби до живого змісту нашої національної культури».

Так писав цей історик (заки пристав перш до українського соціялізму, а потім до московського комунізму). Виглядало, ніби останнім поколінням відбило історичну память. Так буває іноді з одиницями, коли по якімсь травматичнім випадку людина забуває хто вона, звідки і т. п. А коли це стається з членами національної збірноти, то вони забувають «чиї сини, яких батьків» є вони.

В наші часи під московськими впливами ця забудько-ватість виродилася в явну ворожнечу і до старих релігійних традицій (Винниченко – «Відродження нації»), і до його традицій культурних (М. Шаповал, який уважав традиції старого Києва – традиціями «розбійників»), а новочасні наші антитрадиціоналісти, як на вузький провінціоналізм, споглядають і на київську Св. Софію і взагалі на блискучий дух нашої київської і козацької давнини. (Проповідник українського швейківства п. Шерех-Шевчук).

І ось на тлі цієї еволюції й на тлі страхіть останніх літ, спостерігаємо два цікаві явища. З одного боку, вже в XIX в., а головно починаючи від 1920-30-их рр., бачимо збудження зацікавлення старо-київською добою, її ідеалами, її життєвим стилем, – на Україні й на еміграції. З другого ж боку, заїло починає нищити Московщина все, що виглядало на далекий відблиск, на промінювання, на сучасній Україні, далекої соняшної епохи старого Києва.

Перший факт, зворот уваги до київської старовини виявлявся не тільки в літературі.

Бо вже державний знак незалежної України – Володимирів тризуб – узято зі старого Києва. Ще перед тим учені й письменники знов зацікавлюються нашим вічним містом. Вкінці минулого століття засновується Наукове Товариство-Нестора Літописця для дослідів князівської Руси (В. Антонович, О. Левицький, Каманин). Тоді ж починає виходити «Київська старина», багатюща скарбниця для вивчення історії старої київської України. Постає Т-во Охорони Київської Старовини (Павлуцький). Лукомський відгребуе стару архітектуру Києва. Нарешті, під впливом В. Антоновича та його учня В. Щербаківського, також В. Данилевича, закладаються підстави для студій над праісторичною минувшиною нашої землі, ще перед варягами. Вони розбивали тезу, що український нарід, вже від тисяч літ сидів на своїй землі й усе, що відноситься до історії чи пра-історії нашої землі, відноситься до історії нашого народу. Крім Щербаківського велику працю (на жаль, ще недруковану) присвятив тим далеким часам Павло Крат.

Це саме з’явище спостерігаємо в політиці. Я вже згадав про тризуб, а перед тим у 1900 р. перша новітня революційна українська партія РУП, в маніфесті М. Міхновського – («Самостійна Україна»), навязувала – «через Мазепу і Хмельницького – до традицій старої Київської і Галицької Руси». Нарешті спостерігаємо цей самий зворот до старого Києва і в нашім новітнім письменстві – в поезії і прозі останніх 25-30 літ. Київ, повитий густим серпанком віків, «якого здвигнення губиться в глибині легендарних часів, символ могутности нації та її історичної місії, знову встає з забуття, з руїни віків пишним цвітом, у давній величі в авторів нашої нової літератури. Його імя в ній зявляється чимраз частіше. Відживає його старо-варязький непогамований і гордий дух, у вічній погоні за сліпучим маревом далекого ідеалу. На тлі нашого письменства XIX і слід, вв., аж до першої війни, це було цілковитою новиною.

Це був один факт, а ось і другий: якраз у цей час, заїло, уперто й систематично починають москалі руйнувати старий Київ. Стерти з лиця землі хочуть усі памятники його, знищити всіх німих свідків його давньої величі, коли то в порівнянні з ним, – глухою, підбитою, закутиною, провінцією, животіла колиска майбутньої Московщини – Суздальщина.

Вже в 1169 р. руйнує Київ і його церкви суздальська орда Андрія «Боголюбського», ще перед тим, як його руйнувала татарська орда в 1240 р. і 1483 р. Царат нищив як умів залишки старого Києва, але найгрунтовнішу руїну нашої столиці доконав червоний московський царат, який знищив: памятник на місці бувшої церкви св. Ірини, Ярославової жінки; замкнув Собор св. Софії та Лавру Києво-Печерську. Пізніше агенти Москви, Павло Постишев та Мендаль Хатаєвич, впродовж одного 1934 р. обернули в руїни Михайлівський Манастир XI ст., пограбували образи, щарські ворота й пр., Братський манастир на Подолі з його величезною книгозбірнею, Собор Великого Миколи, Стрітинську церкву (Всіх скорблящих радість), церкву Різдва Христового XII ст., Михайлівську браму, церкву св. Петра ій Павла на Подолі, Трехсвятительську церкву XII ст., Аскольдову могилу, Успенський собор XII ст. і пр. Ці дані, аікі зібрав у 1943 р. Голова міста Києва Л. Хворостівський, свідчать про якусь спеціяльну ненависть червоних Москалів та їх різноплемінних попихачів до величі й слави нашого Києва.

Другий самовидець так описує руйнацію Києво-Печерської Лаври:

В пів до другої вночі вдерлася до манастиря озброєна юрба – большевицькі вояки, учні совєтської старшинської школи. Цілий манастир окружено частинами з кулеметами. У світлі воскових свічок заблищали брилянти на дорогоцінних церковних речах, подарованих манастиреві вірними. У нічних грабіжників загорівся дикий розбійницький інстинкт. Вони кинулися на старовинне, вишите перлами покривало, воно розірвалося на шматки, перли покотилися по підлозі. Грабіжники накинулися на них і почали напихати ними кишені. У цих бездонних кишенях зникла також велика кількість інших цінностей. Предсідники большевицької судової Палати лазили рачки довкруги і збирали шляхетне каміння з підлоги. Що не змістилося в кишенях, грабіжники кинули на тягарові автомашини. Цінні святощі манастиря скидано на купу.

Серед купи золота й срібла, плятини, брилянтів і перлів, лежали брилянтові ризи з чудотворним образом Успіння Пресвятої Богородиці, найвищою святістю манастиря. Зрабовано старовинний золотий хрест Богдана Хмельницького, вагою в шість кільо. Черво-ноармієць кинув його на переладоване авто і притоптав чобітьми. Кілька днів пізніше большевики обрабували мана-стирський скит і, разом із скарбами, забрали з собою сім-десять ченців. Лавру замкнено, а на вході дано напис: «Релігія – опіюм для народу» («Нац. Трибуна» ч. 7, 1949).

Яка була причина цієї диявольської руйнації? Не була це тільки боротьба з церквою і релігією, бо на Московщині подібної руйнації не переведено. Зрештою, що спільного з протирелігійним походом має перевезення до Москви гробівця великого князя Ярослава Мудрого? Та й суздальський князь Андрій, який пограбував київські святині майже вісімсот літ тому, не був ще комуністом. Отже не тільки боротьбу з релігією мали на цілі й сучасні варвари з півночі, нищачи старий Київ, а й щось інше. їх ціллю є змусити нас виріктися свого й забути про все, що нас від них ділило; щоб ми всюди замість наших святощів поставили подоби московських ідолів; щоб не згадували про нашу колишню велич; щоб нам відбило память про славну давнину.

Тому якраз пишні будови, церковні та інші, старого Києва й муляли очі Москві. Як щось, що вічно пригадувало нам про дві речі: про блеск нашої старої культури, про у нашу політичну силу й про те, оскільки ця наша культура є цілковито іншою від тої, яку називали своєю Москалі. І ще про щось нагадували ті живі, мовчазні свідки нашої слави: що не Суздаль і не Москва, а наш Київ був тоді паном і володарем великих просторів Европи від Новгороду до Волги і Тмуторокані. Дух предків, що вітав над тими памятниками, так само міг окрилити новою силою нащадків, як дух старої козаччини, що вітав над руїнами Суботова й Батурина, окрилив геній Шевченка, або Гоголя, якому здавалося, що в нім гарцювала душа предків… Вбити цього духа в сучасниках нащадках, рокованих на рабів північними завойовниками, ось була провідна ідея Павлів Постишевих і Менделів Хатаєвичів, коли вони, способом незнаним найдикішим народам, робили погром старого Києва.

Треба було знищити легенду: одним – легенду великого християнського міста, міста, де мандрував апостол Андрій; другим – маєстат великого й старого культурного осередку східної Европи, в чиїм блеску меркли марні імітації Суздаля і Москви.

І не треба думати, що матеріялісти большевики не прив’язували ваги до тих наших стародавних легенд! Прив’язували, і то більшу вагу, ніж теперішній «прогресивний» український світ. Є стара київська легенда про Михайлика, оборонця Києва. Як облягали погани Київ, зажадали видачі лицаря Михайлика. А як кияни лагодилися вже його видати, вийшов він сам невидимий із Києва, забравши з собою Золоті ворота. Заповів, що потім прийде другий, фальшивий Михайлик Київ дощенту руйнувати, а тоді аж вернеться правдивий Михайлик, коли схаменуться кияни та й буде їх рятувати.

Чи відома була большевикам ця легенда, не знати. Та коли в 1920-их роках плюндрували вони Києво-Печерську лавру, то цією операцією керував червоний комісар, пізніше прокуратор, якого прізвище було Абрамович, але який прибрав собі імя Михайлик… Не знати, чи відомі були большевикам легенди звязані з Михайлівським Манастирем і собором, збудованими ще перед св. Софією в XI в. на честь патрона Києва Архистратига Михаїла, якого сила стояла на сторожі незалежности України. Та лишивши св. Софію як музей, большевики висадили в повітря Михайлівський собор – якраз його, патрона й оборонця Києва.

Довгі роки по зруйнованні цієї святині, цей день обходили, як день смутку й жалоби, в християнських храмах в нашій Бесарабії (тоді під Румунією), а в нехристиянських – як день радости…

Легенда говорить, що як довго стоятиме цей собор у Києві, так довго буде вільною нація. Тому, хоч не раз його руйнували погани, то зараз же реставрував його якийсь князь чи гетьман, востаннє Іван Мазепа. Тепер большевики його – чомусь якраз його – висадили в повітря. Може майстри чорної магії, що ведуть руйнацію нашої християнської цивілізації на спілку з большевиками, знають християнську символіку старого Києва та її ролю в житті нашої нації? Як знав цю символіку суздальський Андрій, який зрабував Вишгородську Божу Матір, знану тепер під фальшивим імям Володимирської?

В усякім разі нищачи рештки старого Києва, Москва проти волі доводила, що Київ і його памятники, ціла його культура і дух – Москві чужі, не свої; що з старого Києва – його камінною мовою – промовляє дух чужої Москалям нації, ворожої їм, а може бути колись знов грізної і небезпечної для Півночі. Дух старого володарного Києва руйнувала й руйнує червона Москва, знаючи, що в цей переломовий етап віковічного змагу Москви з Києвом за права первородства, за першенство на Сході, треба їй насамперед зломити дух нашого Вічного Міста.

Інтуїтивно збагнули це, цю небезпеку найкращі з покоління між двома війнами на Україні. Саме в часи цього змагу з північним наїздником, інтелект і серце того покоління, мов соняшник до сонця, повертаються і пнуться вгору до нашого Міста. В авреолі столиці відновленої держави Дніпровської, в терновім вінці жертви нової Батиєвої навали, в гаморі боїв, – Київ з його Володимировим тризубом стає для того й наступного покоління знову несмертельним символом національної гордости, величі й незалеж-ности. В нім – усвідомив собі інтелект нації, що борючись за Київ, ми боремося проти того самого ворога, проти степових варварів, за ту саму нашу правду, що й лицар Михайлик, що в нім, у древнім і вічно юнім Києві, знайде й нова воююча країна силу й гарт духа, без якого не встоятися проти нових поган. Так відбувся в нашій поезії поворот до Києва, як до цілющого джерела нашої національної моци; як носія історичної місії України на межі християнської культури.

В моменти прозрівання, надхненним словом згадував про наш Київ Микола Гоголь, який писав до М. Максимовича в 1834 р.: «Уяви собі, я теж думав – туди, туди! У Київ, у старий, прекрасний Київ! Він наш, він не їх… Чи не так? Там або навкруги його відбувалися дії старовини нашої»… В такі моменти прозрівання, йому, задивленому в сліпуче сяйво історичного Києва, видавалася Москва – «старою грубою бабою, від якої, крім щей та матерщини, нічого не почуєш»…

Джерело всього героїчного й сильного, як у нашім теперішнім життю, так і в письменстві, завсіди знайдемо в Шевченка. Отже не диво, що й поворот новітньої нашої поезії до старого Києва знаходить у нього своє джерело. Шевченко був наскрізь перейнятий духом старокиївської культури, її релігійною містикою, її лицарсько-наїздницьким духом, якого відблиск заяснів знову в оспіваній ним козаччині, – нарешті її літературою. Він майже на память знав псалми, розпитувався в Патерику печерськім, в Євангелії, в біблії. Не дурно Драгоманів, який ніколи не міг дорости духово до автора Кобзаря; який з упертим туподумством обмеженого «прогресивного» і «вільнодумного» професора картав Шевченка за фанатизм його віри й за героїчну національну романтику, писав про нього, що «в основі своєї творчости Шевченко лишився біблійцем аж до смерти».

Знайдете в нього великий пієтизм до Києва, який з його церквами й лаврами сяяв у його поезіях блискучим маяком на чорнім тлі моря житейського тогочасної України. В прозі згадує він наш «старий древній Київ», його «невянучу красу». Уявляє собі його раз, як сивобородого дідугана, який проповідує Євангеліє здивованим дикунам, раз як «богатира закутаного в міцну броню, з осувореним серцем варяга, на сторожі нашої землі і самим Богом заповідженої святині». Бачить у нім гармонійну сполуку двох наших національних стихій (подібно як Максимович) – християнської і воєнницької. Коли оглядав Печерську лавру та її краєвид, їх лінії й тони нагадують йому «могутні акорди Гайдна».

З Києвом в’яжеться в поета образ чогось прекрасного, чистого, сильного і величного. Перекладає Плач Ярославни; і навіть коли бере за тему несимпатичного йому ще поганина князя Володимира, малює його образ, майже привабливий у своїй грізній динаміці. І мова його стає тоді адекватна до виразистої і сильної мови старокиївських літописів:

А із Києва туром-буйволом,

Іде веприщем за Рогнідою

Володимир князь со Киянами.

Прийшли і город обступили

Кругом, і город запалили.

Владимир князь… убив старого Рогволода,

Потя народ, княжну поя,

Отіде в волості своя,

Отіде з шумом.

Образ страшної сили, неначе якоїсь бурі.

З нових поетів покоління 1920-30 рр., покоління війни, революції і державної самостійности, оспівує Київ Юрій Липа [Автор статті не захоплюється новелістикою Ю. Липи, ані його публіцистичними вправами, які переняті духом рідного «провансальства» і опортунізму. Але Ю. Липа був непересічний поет, і велика шкода, що він скоро покинув поезію для прози.]

Що над нашим ланом

Тільки Київ паном!

Ой і славен Київ

Та по всій Україні

І на цілий світ

Від віку й до нині

І до кінця літ.

Це з його варіанту на старокиївську легенду про шевця Кожумяку, що зборов статного смока, який Києву загрожував. Друга ним переспівана легенда – про св. Софію Київську, що

Будувало її дванадцять лицарів…

Що збудують – день лише, – й

Земля проглине…

І звернулись лицарі до Матері Божої, а тоді:

Сталось чудо велике одної ночі,

Вийшла з землі рано

Софія осяйна,

Вийшла, засліпила людям очі…

Мабуть відгомін титанічних зусиль народу здвигнути свій храм і державу, наражені на безнастанні удари стихій.

Сильний вірш Липи на честь західного бастіону Києва, другого осередку старокнязівської України, на честь города князя Льва:

Могутен став він на земному лоні

І повен пихи голову підніс;

На степ подільський, буковинський ліс

Зорять копця зіниці ясні й сонні,

Юр молитовно звів свої долоні,

В сильветах веж церковних біль завис,

Бо в місті пишному поломаний є кріс,

У місті Льва – забави вітрогонні.

Ви, що живе, луно десятиліть,

Ви, Янова хрести, Личакова берізки,

Почуйте голос і страшний і близький

Так мовить Бог наш… Знайте і мовчіть!

Збудую тут твердиню в вічнім гарті,

Як камінь гордощів,

Як камінь, що на варті.

Сильний образ колишньої величі Львова, яка вже іскриться і горить у мріях і крові нового покоління.

В Є. Маланюка, Київ – це «степова Александрія», в якій «кував державну бронзу кремезний варяг». Поет вірить, що перестане бути Україна красно-безсилою Елладою:

Не лагода Еллади й миломовність…

Міцним металом наллята безмовність,

Короткий меч і смертоносний спис!

Щоб «на понтійськім суходолі» наш власний Рим кордони зазначив; щоб «поруч Лаври станув Капітолій». Київ як новий Рим. Нині мішається з Бог зна колишнім. Ось Київ 1917-18 рр.:

Поховалась залога. Мов вимерло місто.

За чернигівським обрієм гул від гармат,

Знов навала. Знов Суздаль насунувся, нищить

Спогад тисячолітів – в Софії стрункій,

Що поблідла, але ще ясніше, ще вище

Вознеслась як молитва в блакиті.

Поет хоче, щоб коло св. Софії зявилися ті, що її будували й боронили, почути в жилах їх кров:

Щоб в чорний час зневаг, насильства й муки

Враз вовком кинутись, наллять залізом руки

І кров’ю ворога жагу свою зросить!

Правдивим Бояном старого Києва є Олекса Стефанович.

Він чудово вглибився в прадавні часи нашої історії, коли слава дзвеніла в Києві. Змальовує головну билинну постать старокиївських богатирів Володимира князя – Іллю Муромця:

В пустелі безлюдній встаєш на дорозі укрутній…

Укопано стали сталеві копита коня, похмурий, безрухий,

Мов з муру ти викут, могутній!

На сторожі рідної землі. І в цього поета сучасне зливається в уяві з давноминулим:

Те, що творилося тут перше,

Те саме твориться тепер:

Колеса, ноги і копита –

Без переліку, без числа,

– і гуде українська земля –

Тратована і бита, як і колись вона гула

І стугонять степи і стогнуть,

І дні здрігаються у дроготах трівог.

Те, що в давні було роки, те саме і торік, позаторік. І як тоді гонив печенігів з нашої землі Муромець, так і тепер мусить це робити проти нових орд новітній богатир, щоб рушив –

Сурмлячи в простір,

Давно вже рушити пора

Твоя дорога – тільки просто,

Лиш просту лицар вибира.

Занурюється в князівській старовині і Максим Грива. Хто є ми? Ми нащадки вояків варязького Києва:

Та ж то ми на вратах Царгороду

Залишили донині цвяхи,

– легенда про князя Олега, який на знак перемоги прибив свій щит на брамі Царгороду.

О. Ольжич в одній поезії згадує половецький похід князя Ігоря й битву на Каялі. Ті самі образи мерехтять йому й нині:

Давнім трунком, терпкістю Каяли –

Ці і кров і смерть.

Небо – княжі київські емалі,

Небо знову – твердь.

Як Ігореві вої, вдивляється поет «в безкраї степи»; щоб як далекі предки – «жити повно, широко й скоро, і урвать як спів». Так як зробив він сам і многі з його сучасників.

З циклю «Київ» М. Щербака:

Тут вічність гомонить. З імли віків

Здіймає слава соколині крила!

Тут Кий ходив, Богдан полумянів,

Тут Симона земля благословила

На бій за волю!

… Тут плив народ – о, хвиле гомінка!

До брам, до світла древньої Софії…

Хрещатику! Було нераз, нераз

Ти весь здрігався, сповнений трівоги

Ти скреготав від гніву і образ,

Коли чужинця забруднілі ноги

Тобі давили груди.

Хрещатику! У клекоті віків

Тебе Вкраїна кровю охрестила!

Щоб ти гримів, щоб ти сіяв і цвів,

Щоб слава в небо підіймала крила.

Леонід Полтава в поемі «Нестор» пише гимн Дніпрові і Києву, що стояв «на пострах торкам і хозарам»; місто – «несковане й крилате».

Глибокодумний, на жаль, напівзабутий, поет М. Філянський, писав колись про Київ:

Ще скарб віків не весь прожито,

Ще видно кін колишніх дій,

І днів твоїх тавро не змито

В останках каменю і мрій.

Хай на нових твоїх оселях

Краса – без рідної канви,

Хай перед генієм Растрелі

Юрба не хилить голови;

Хай степ, в буденний сум повитий,

Скував потомлені уста,

І шлях святих твоїх, Славуто,

Тернами весь позароста…

В час невідомий, в час нежданий

Ти знов розімкнеш свій язик.

Натхненим словом осіяний

Колись недаром Первозванний

Зорю Землі своїй прирік!

І навіть молодий Тичина, коли ще не пішов шляхом зради, писав про наше Місто:

… Десь в небі плинуть ріки,

Потужні ріки дзвону Лаври і Софії!

Човни золотії Із сивої сивої

Давнини причалюють –

Човни золотії.

З хрестом

Опромінений

Ласкою Божою в серце зранений

Виходить Андрій Первозваний.

Ступає на гори: «Благословенні будьте гори,

І ти, ріко мутная!»

Ул. Кравченко вірить, що Київ стоїть «під покровом Пречистої Діви»:

О, ні! То не блакитний міт, ні казка опалева,

то справді Дія,

то так було!

Тоді-давно Вона, Марія,

Та мати Божа й неба королева,

Взяла і Київ наш і нарід наш

під свій покров.

І нині –

хоч ворогів насила

весь край руїною покрила,

Вона вітає там –

в Акрополі – зруйнованій твердині

на сторожі стоїть…

її любов і досі зберігає нас…

У вірі радісній

живучости народу – тайна.

Не поглотив нас татарин,

Не поглотить і нащадок його…

Тремтить над Києвом ще блиск заграви

Настануть знов дні розцвіту Держави…

Як в днях могутности і слави!

Гамором старокиївської минувшини і – сучасности нашої, сповнена поезія Веретенченка. В поході нової орди бачить він і чує як «коні ржуть, Татари йдуть, стогне земля; живих в ясир беруть, трупом стелять путь». За цим видивом відживає містика старого Києва, над яким – «в золотому авреолі сяє Божа Мати».

Повна цієї містики й поезія Юрія Клена. Бачив і він і чув у 1918 р. як у Києві знов гудуть потужні дзвони:

В Михайлівськім і Святій Софії…

І дійсністю стає, що жило в мрії.

Бо це ж здійснилися лише «старі, припалі пилом заповіти» старих князів. Як і тоді, так і тепер:

На гострій грані двох світів

Ми непорушно муром стали.

В запеклім герці двох стихій

Ми завжди жертвами лягали.

Колись… загинули, не полишивши слід

І дикий печеніг, і дикі обри.

Так буде й тепер!

Десь там горить священне Місто

Шпилями гострими дзвіниць,

Це мов троянда золотиста

Розцвітла в заграві зірниць.

До цього міста, де св. Софія росте легендою в блакить, ми ще прийдемо:

У такт рокам гуде наш крок

Ми йдем… Ми ростемо! Ми будем!

Не могла й на чужині забути про свій «трагічний, в боях ранений Київ» і Олена Теліга; рвалася до нього, як до сонця. Сильні поезії М. Зерова присвячені Києву, надихані непохитною вірою в його воскреслу славу:

На синіх горах загадався, спить.

Замріяний золотоглавий,

Недовірки казали, що вже «не вернеться щаслива мить його буяння, цвіту і держави». Та поет перестерігає:

Мандрівче, тут, на пісках стань!

Глянь на химери барокових бань,

На Шеделя білоколонне диво.

Живе життя і силу ще таїть

Оця гора зелена і дрімлива,

Ця золотом цвяхована блакить!

Другий вірш, «Князь Ігор», ніби переспів, ніби виклик сучасника займанцям:

Князь Ігор очі до зеніту звів

І бачить сонце під покровом тьмяним

Далека Русь за обрієм багряним

І горе чорний накликає Див.

Та не зважає князь на віщий спів:

«Нум, русичі, славетні дні спомянем!

Покажем шлях кощеям препоганим

До Лукоморя голих берегів!»

В стременах став, зорить,

А кінь гребе і ловить ніздрями

Далеку вогкість Дону.

Геніяльно-сильний вірш П. Филиповича – про «Мономаха», який –

Дивився з вежі

На темний бір,

Там слід ведмежий

І вовчий зір…

Бичача шия

Мов камінь крик.

Не Византія, –

До степу звик.

Залізна шкіра,

Серце тверде…

Гримить відвага

На всі віки –

Той крик варяга,

Той стиск руки!

Київські мотиви у Боєслава:

З отчизни – глум

У почестях – облуда.

Безславить Київ мій

Святий – Москва.

І паралельно горда думка про світову місію нового Києва:

За нами рушать в бій народи,

Ми – рабства гніт зітрем з землі вогнем.

Филипович як і Зеров згинули, замучені катами за те, що не пішли дорогою Тичин і Сосюр. За те, що співали славу не новим кощеям, а величі старого Києва.

Києву складає свою присягу П. Гетьманець у збірці «Повстанські марші»:

Стоїш як пам’ятник сторіч

В степах неначе митар

А над тобою темна ніч,

… і згубний вітер!

Вір, ми прийдемо! Знову ти

Омолодієш нашим духом

І буднів зоряні світи

Тебе покірно будуть слухать.

В усіх цих поезіях, це вже не Київ провінція, а твердиня, світоч християнської культури, гніздо варягів, оборонців країни і віри. Не дурно свій гимн св. Софії кінчить Ю. Клен спогадом про давню казку –

Ту казку, що лишилася як спомин

Прадавної забутої пори,

Як у грозі, у блискавиці й громі

Колись страшну потвору переміг

Святий Георгій в ясному шоломі

І як дракон звитяжений поліг.

Аскетично-воєнницький дух старого Києва ясніє і в поезіях Карпенка-Криниці і Бори. В останнього, почуття вищости нації, її післанництва, погорда до некультурних північних займанців, релігійна містика, апотеоза войовничого духа, – як і у вищезгаданих авторів є відгомін життьового стилю й темпераменту древнього Києва. І все це таке нове в нашій поезії. Андрій Легіт – теж співає гимни Св. Софії і Києву, «великому і святому», «містові сонця», «слова Бога вічному носителеві». Від нього залежить «наше бути чи не бути».

Для М. Вереса – Київ є «слави шлях», осередок духовий «соняшних широт», який вливає в серце віру. До нього вернути знов – «де нам зірницею іскрить з грозових шат грядучий січень» – січень відновлення держави.

В тім самім зв’язку, з прозаїків треба назвати Н. Королеву, з походження півукраїнку-півіспанку, яка в «Легендах старокиївських» виворожила перед нами, мов живу, князівську і передкнязівську Україну: з княгинею Ольгою, з Ярославовим двором, зі скитськими скарбами, з тінями Перуна, з апостолом Андрієм, з патроном Києва лицарем Михайликом. Пригадка про давне, таке подібне до нинішніх часів, коли то «на небі соняшне світло померкло, вітер куряву збив, завили пси, схарапудились коні, птаство злітало без пуття». Коли «світлом жовтим, зловісним обляло все живе, обличчя мов у мерців стали. Замість сонця на небі чорний круг вогненним промінням увінчаний…» Кара Божа киянам за зраду свого патрона лицаря Михайлика. А Михайлик золотим ангелом став на каплиці, що на брамі міській звичаєм довговічним стояла. «Меч золотий у правиці. Змій ворог лукавий у ніг, на підніжжі слова: вірним будь і в малому, надхнення шукай у великому»! Стратили й оборонця і провідника свого кияни, коли «стали металом студеним серця» тих, що вождя видали. «І доти на київських вежах стоятиме золотий архангел, доки не оживуть студені серця і стане гаслом живим: надхнення шукай у великому». Тоді оживе й Михайлик.

В Королевої поворот до Києва, це поворот до великого і до божественного: архистратиг Михаїл, архангел і воїн.

Навіть такий, зовсім не духово настроєний, письменник як Арк. Любченко, піддається містичному чарові нашого вічного Міста. В своїх «Уривках з Щоденника» пише він в 1942 році:

«А Київ буяє своєю самобутньою красою… Тут і померти я згоден… Дорогий він мені кожною своєю дрібничкою, ходжу по нім як зачудований… Моє величне, моє прегарне, болюче і втихомирливе, трагічне й шляхетне, розтерзане й живуще, вимучене і невмируще, заглиблене в суть життя, якоюсь таємничістю солодкою овіяне, віковічну істину в собі приховуюче, мужнє й ласкаве моє місто, – ясне, земне і в той же час химерне гніздовище усіх скорбот і радощів, усього сенсу життя й боротьби моїх пращурів і мого народу. Я стою ось перед тобою і почуваю себе перед твоєю величчю малесеньким, непомітним, але ти мені знову даєш сили. Я почуваю, як ти мене знову окрилюєш, я пю, пю з твоїх невичерпних, життєдатних джерел».

З заміток з приводу трагічної смерти Дмитра Мирона Орлика, забитого катами в Києві в 1942 році, видко, яким непереможним чаром повіяло на галицького українця від нашого Києва. Був він тоді в піднесенім настрою, а

«цей піднесений настрій випливав з почуття радости й щастя, що доля була для нього ласкава, бо оце сповнилась задушевна мрія кожного галицького покоління – вступити в мури нашої золотоверхої столиці»…

Ось як він описує щастя того, хто власною ногою міг вступити на святі місця:

«… Київ виглядає прекрасно. В зелені й бронзі дерев достойно й величаво розсівся по горбах, немов володар на престолі. Робить вражіння другого Риму, і своєю красою, і величчю, і сивою давниною. Тут відчуваєш і розумієш благословення Святого Андрія… Варта було все найважче перетерпіти, щоб бути в Києві і його здобути. А таки здобудемо його колись, бо він наш, органічно наш, як і Дніпро!.. В Києві відчуваєш, що дивляться на тебе віки й великі, незнані предки. Як оглядаєш, або ходиш святими місцями Києва, так і чуєш як росте в тобі якась нова сила. Так мусіли колись відчувати ті, що йшли до святої землі Єрусалиму. Для величавого, всевідновлюваного, незнищимого міту Києва варта жити, працювати і віддати всі свої сили…»

Бачить в тім Києві спантеличене, душевне скалічене займанцем покоління, як з болем бачила це і Леся Українка, і Олена Теліга. Але вірить в непереможну силу давнього Києва – вірить в воскресения національної індивідуальности, вірить, що знову воскресне «львина сила» мешканців тої Землі під впливом «чогось великого, ідеї Правди, свободи». Бо ця земля, земля Києва – «потребує крови, праці і чистих, сильних рук та здорового зерна ідей, а не чужих підмінок», потребує героїзму і «романтики боротьби». В цім Києві, який натхнув і відродив його, і згинув він, зросивши своєю шляхетною кровю брук коханого й величного міста («Укр. Самостійник, 20. 7. 52). Цьому чарові Міста не піддаються лише північні варвари, що приходять заїло і злобно його руйнувати. Але кожний чужинець – що не є варваром – відчуває містичний чар Києва. Локарт, знаний представник Англії в Москві і Петербурзі зараз по большевицькім перевороті, нотує, в своїх спогадах, про Україну:

«Дніпро – шляхетна ріка, далеко більш імпозантна ніж Волга і цілковито не подібна до жадної з рік, які я колинебудь бачив». Він подивляє Київ, красу і мальовничість його архітектури, а про Місто з Дніпром пище, що вони найбільш «заспокоюють потреби душі» («соул сатисфаїн»)…

Київ цих авторів – то вже не Київ поетів початку XX. в. – які римували «Дніпрові ночі» і «очі дівочі». Це не «милий Київ» з бульварами, каштанами, човнами М. Рильського. Це й не творчість старомодних самозакоханих Нарцисів-«шенгайстів» з колишніх львівських «Нових шляхів» і «Назустрічі», з їх нудною сексуальною лірикою, з копанням героїчної, протикомуністичної Еспанії, з реклямою для поета паризьких брудів і свинства, комунофіла А. Жіда; творчість вічного Санча Панца, якому осоружні «боєві романтичні гасла», «боєва поезія» і «варязька сталь»; а який воліє «може журливу, може розпачливу», але «справжню щиру поезію» – жебрака при дорозі; творчість, яку чомусь пускають у світ під фальшивою наліпкою «Київ» і яка є профанацією справжнього Києва і його духа. Ні, в творчости Зерова, Филиповича, Ольжича, Теліги та інших, тут згаданих авторів – дійсно «дзвенить слава» старого Києва! – давнього, тріюмфуючого, і нинішнього, катованого і воюючого.

Цей зворот нашої літературної творчости до тематики старокиївської, нагле зроджене почуття споріднености нашої доби з тамтою добою, є зовсім новий елемент у нашому письменстві. Так як за Хмельниччини, під впливом козаччини, в приниженій нації прокинулося почуття національної гордости; як тоді почали собі пригадувати, що козацтво це ж нащадки тих, що з Олегом громили Візантію, а з Одо-акром брали Рим, так і нині воскресає національна память під впливом доби, що так страшно подібна до доби Батия або Ігоря.

Разом з київською тематикою переймають ті автори і дух тої епохи, почуття національної гордости і культурної вищости над новими половцями, свідомість містичного призначення України бути вогненним слолоскипом великої Правди, принесеної – як каже легенда – на гори київські апостолом Андрієм. А разом з тим і дух неспокійного варяга-степовика, древнього русича, яким тримався блеск давнього Києва і яким триматиметься велич нового.

В творах тих авторів нація почала пригадувати собі чиї сини, яких батьків є ми.

Многі з названих авторів, які піднесли високо стяг старого Києва є або кияни, як Шевченко, Теліга, або взагалі правобережці, як Мосендз, Королева, або понтійці, як Маланюк, Ю. Липа. їх провідна ідея висловлена ще Костомаровой у Книзі Битія Українського Народу: колись скажуть всі язики, показуючи на мапу України : «От камінь, йогоже набрегоша зиждущі, той бисть во главу угла!» – носій нової правди. Шевченко з гордістю проклямує:

Немає другого Дніпра!

Нема що й пхатись на чужину, шукати іншого добра. Подібно Ю. Липа:

Вперед, Україно! В тебе тяжкі стіни!

Пожари хат димляться з-під них,

Ні Росії, ні Европі

Не зрозуміти синів твоїх.

Подібно й Бора:

Нам правда світить з віч!

Несемо смолоскипи в темну ніч! –

в оглухлий і осліплий світ. Про Київ, як пострах варварам, говорить Полтава. Про Київ, що є «єдиним паном над нашим ланом» і про Львів, як про твердиню на варті, пише Липа. Про Київ – степовий Рим – мріє Маланюк. Стефанович уявляє на сторожі цього Риму новітнього Муромця. Ольжич скупим ляконічним різцем різьбить профілі нових понтійських римлян – аскетів і героїв.

Те, що було для І. Франка тужливою мрією, стало для цих авторів активною жагою. Франко питався, звертаючись до своєї країни: «невже тобі лиш не судилось діло, щоб виявило сил твоїх безмірність?» Автори, про яких говорю, в безмірі сил народу вже не сумніваються. Будять їх, акумулюють, дають їм ідею і напрям, позичену з старого Києва містичну віру в своє діло.

Водночас, за прикладом Шевченка, кличуть ці поети виполоти весь бурян, всю погань, якими поросла Україна за часів рабства. У Маланюка:

До Тичин та Сосюр я навмисне тверезим варягом

Увійшов в цю добу історичних вітрів.

Щоб словом твердим стрясти сонну Елладу степову, яка «втопилась у соняшнім меду».

Коли порівняємо авторів, киян, понтійців та інших тут згаданих з попередньою літературою, нас ударить зміна тонації і стилю. Квітка, Нечуй, Мирний, Олесь, Куліш це Україна часів втихомирення, розпруження. Тому, коли ви читаєте тих авторів, віє на вас спокоєм, ідилією, насолодою, або в кожнім разі настроєм пасивної стагнації. Та й Енеїда, хоч є блискучий образ давньої войовничої України та її слави, суворий кодекс, заповіт її житейської мудрости, – то все ж читаючи її, уявляєте себе в затишнім покою старого панського палацу, при розпаленім каміні, чуєте закрашене бурхливим гумором оповідання посивілого господаря про пригоди своєї юности веселої і бурхливої, – але оповідання спокійне, як дивна страшна казка на тлі миру і спокою довколишньої ідилії.

Цілком інший настрій охоплює вас, коли читаєте згаданих поетів, звеличників Києва. З них уже бухає гордий дух неспокійного і завзятого варяго-руського Києва, певний себе, неподатний і суворий.

Тому то, коли ці поети беруться за старокиївську тематику, інакшими стають навіть їх мова і стиль. Зовсім іншим стилем написані були поезії Шевченка про князя Володимира і Плач Ярославни. Так і в інших авторів: їх мова стає скупа, ляконічна, насичена, зібгана, наче затиснута в кулак. Хто хоче в письмі відновити старий Київ, мусить узяти собі його мову. Хто хоче над Дніпром старий Київ відновити, повинен у вірі, в характері, в чині уподібнитися його колишнім будівничим і оборонцям.

Ці автори віщують, грозять, до чогось кличуть. Мов одержимі. То уявляють себе Єзекіїлами на розпуттях вели-людних, то взивають у допомогу воїнство небесне київського патрона архистратига Михаіла, щоб кровію сполокав Україну від кочовничої погані. То, як Маланюк, уявляють себе дзвонарем, Квазімодом з роману В. Гюго, що «страшний, великий, незугарний», що «лихом виплекай і вихован у тьмі», щоб дзвоном на сполох нарід скликать до помсти. Містичною вірою у несмертельність нашої мудрости з її храмом Софії віє з поезій Клена. Тверда тупа старокня-зівських дружин дуднить в поезіях Стефановича. Якийсь аскетизм старопечерського чорноризця і воїна прозирає з поезії Ольжича. А від усіх тхне розмахом, диким завзяттям і незломною вірою в грандіозну місію свого народу, який був, є і буде. Тхне духом старого Києва і старого Львова, їх динамікою і силою.

В «Щоденнику» Шевченка передрукований лист до нього його приятеля поляка Антонія Сови: що слова не скує жадний з тиранів; що воно Боже і має «вєщуф за каплануф» та що

«Збавєня хвіля блізка,

Кєди вєщуф родзі люд» –

що хвиля визволення близька, коли нарід зроджує віщих поетів.

Ми є свідками, коли дух старого Києва вже зійшов на наших віщунів поетів, боянів, його післанців. Цей дух втілюється не лише в поетах, а й у тих, які дають йому вираз не стильосом, а стилетом, не пером, а мечем, не словом, а чином. Це мабуть, справді запорука, що близькою є година відплати.

Зроблять це ті, що вертають на старокиївський шлях, бо

Надії мрійні і смутне квиління

Загублено у передранній млі,

А гострозоре, мужнє покоління

Уже росте на молодій землі.

(П. Филипович)

Ні за одне місто (заввага історика В. Б. Антоновича) не вівся такий завзятий бій між силами добра і зла – як за Київ. Там, де мала «возсіяти благодать Божія» – особливо казяться темні сили. Кожумяка – і змій, татари – і лицар Михайлик, степові номади – та Ілля Муромець, Лавра – і Лиса Гора, Перун – і Хрест, і тепер – стоїть Свята Софія – а проти вавилонська вежа большевицького диявола. І завсіди нечиста сила виступала як чужа, як сила зайдів, чужих напасників – проти праісторичного, прадавнього духа нашого Києва. Де ця боротьба із злом – історична місія Києва, – припинялася, там наступав занепад нашого вічного Міста, тоді там розпаношувалися «міщанські холодні серця», які зраджували того чи іншого «ли царя Михайлика».

Теперішній танець Тичин і Сосюр, і великої частини еміграції довкола московсько-большевицької Лисої Гори, в якій вони бачать «сучасну Україну», або намагання деяких авторів зробити з Києва – столицю філістерського гречкосійства (чревоугодіє, секс і забава), – це теж зрада сентиментальних, але «холодних міщанських сердець» – «лицаря Михайлика», зрада патрона Києва – який був і є лицарем.

Лише під його проводом, вернемось і підемо на старо-київський шлях.