Поет лицарства українського Тарас Шевченко

Дмитро Донцов

«

ростуть і висяться царі…»

Це слова Шевченка. Коли він з’явився на Україні з своїм, словом, – на дрібних людей напав жах. Від справжньої України, яку їм відкрив Шевченко, – їм стало «боляче і страшно», як писав один кирило-методіївець. Так страшно як тим дядькам, що «від страху і жалю німіли», слухаючи оповідань Шевченкового діда про гайдамаччину. Від того, часу не було такої дрібної людини, яка не намагалася б зменшити велич Шевченка, зробити його таким маленьким» як вона сама. Щоб не було страшно і щоб критики не програвали від порівняння.

На еміграції опинилося багато таких критиків. Один з них (Шевчук) проголосив, що козаки XVI – XVII вв. це були люди «бляшаного патосу», а Шевченко зовсім не їх звеличував, а «маленьку людину», таку маленьку як самі критики; що від неї ждав спасіння для України.

Це одне з найбільш цинічних фальшувань Шевченка, з яким в парі може іти хіба большевицько-московське фальшування поета. Так, як з кожного його вірша прозирає його релігійність, так і його захоплення українським лицарством, якого бардом був сам він. Слово – «лицарі святії» на означення козацтва, уживає він завжди й безупину з подивом й адорацією. Їх ставляє за приклад нації, їх чеснотами захоплений, їх Україною, від них лиш жде рятунку. «Маленьку людину» – коли вона була з «душевбогих» і «темних гречкосіїв», – любив, мучився її темнотою і рабством. Коли вона була із зграї мерзотників і плебеїв, – картав і нею» погорджував.

Большевики і наші «маленькі люди» представляють Шевченка «нєабразованим мужіком», «горілчаний дух і витертий: кожух» (П. Карманський). Таким він ніколи не був, ні в творах, ні в своїй індивідуальності. Всі чужинці, що його знали, та й свої теж, – представляють його нам, як людину – «в якій не було нічого теплого, навпаки був він сухий і холодний»; мав «вираз козака, погляд суворий, зрідка лише ніжний», з «натурою пристрасною і невгамованою»; не мав нічого з плебейського «хитрунства», був «запальний і безстрашний», «жив козацьким духом, що одушевляв його», жив «як у поході і не мріяв про жадний комфорт»; був «загарливий у своїй ненависті», любив все «благородне і прекрасне», не цікавився розмовами «про дрібні інтереси»; вилазило з нього нераз «запорозьке чудацтво» та не терпів «лубочного і балаганного» жанру в театрі і в літературі…

Так писали про нього Костомаров, Тургенев, Полонскій та інші. Це тип запорожця! Міг би, як Гоголь, сказати про себе, якому здавалося, що кров запорозька «гарцює в душі» його.

Таким був і в своїх творах. Основний тон його поезії – це віра в Бога, пристрасна любов до своєї країни і поняття чести, особистої гідности. І чи не нагадує це гасла старої шевалерії французької? – «Mon ame a Dieu, ma vie au Rois, l’honneur – pour moi» – цебто сказати б по-теперішньому: «Богові моя душа, отчизні – життя, а честь – вже моя». Це було гасло французьких шеваліє, і так само козацьких «лицарів і кавалерів», це ж було і сенсом Шевченкової творчости, його заповіту.

Всім кодексом своєї віри відрізнявся він від голоти. Він молився Богові, голота – молиться або матерії, або власному тілесному Я, своєму розумові, або тиранові, від якого залежить її фізичний добробут. Проти всіх тих форм ідолопоклонства – виступав Шевченко. В «Неофітах» картає «плебеїв гречкосіїв», які молилися на поганського цісаря:

«

Кого благати ви прийшли?

Свої надії принесли?

Горе вам, раби незрячії, сліпі…

Моліться Богові одному,

Моліться Правді на землі,

А більше на землі нікому!»

«Плебеї гречкосії», тиранохвальці, раби сліпії – голота, що забула Бога, – ось проти кого гримів він, ось кому протиставляв своє козацьке «вірую».

Протиставляв своє «вірую» і тим «живим і ненародженим» атеїстам, які гукали тоді, а ще більше гукають нині, – «немає Бога, тільки Я!» Протиставляв своє «вірую» і тим, які – йдучи за своїм плотським «розумом» – ставляли блага матеріяльні понад усе; які могли продати матір і самого Бога – «за шмат гнилої ковбаси»; яких за ту «ковбасу» можна було і в рабство впрягти – «бо кажуть, аби пуга в руках була, а хлопа, як того вола у плуг голодного запряжеш…».

Не проти народу, а проти тих «плебеїв», «холопів», «рабів», що забули Бога, звертався своєю картаючою проповіддю Шевченко. Плебеями були і ті гречкосії, що Неронові молилися; плебеями була і та, звиродніла в кінці 18-го віку, старшина козацька, яка – «цариці патинки лизала»; плебеєм був і цар Ірод, «романський золотий плебей», що цілував халяву римським лікторам… їх життєвому кодексові протиставляв свою лицарську мораль і свою віру в «одного Бога» Шевченко. Знав, що лише божественна, духова сила дає міць «рукам нетвердим», що вона лише помагає «встать на ката знову»; що дає силу мові, щоб «огненно заговорила», щоб вогнем запалила серця. Це ж було те вірую, та сама мораль, з якою колись вибиралися на «поганих» Ігореві «вої», запорозькі братчики або західні хрестоносці визволяти Гроб Господень.

Богові – душа, Отчизні – життя… Це значить, що – після Бога – рідний край найвища цінність, яка стоїть понад все, навіть життя людини. «За неї душу погублю» – за свою країну, – це вершок любови до неї, бо «нема більшої любови, ніж хто душу свою положить за друзі своя». Цю мораль протиставляє моралі плебеїв, які продадуть право первородства на своїй землі, як Ісав за «миску сочовиці»; яким аби позволили в мирі «жито панам сіяти», яким байдуже, чи вільна їх земля, чи в рабстві, – «аби добра була для городу». Він бридиться миром в рабстві, «благоденствієм» під ярмом чужинця. Воліє, щоб післав Бог караючу руку своєї справедливости на Україну, коли вона б «омерзилась, чужим богам пожерла жертви». Сміється – як з погані – з тих вояків московських, що – «нагодовані й обуті» і – «в кайдани закуті». Аргумент «кращого життя» економічного хоч під кнутом чужинця – це ідеал гельотів – не його, внука гайдамаки .

Ідеалом гельотів – є «сидіти нишком», «спати ходячому», вегетувати, животіти мов та «капуста головата» – рослинний ідеал. Він не був таким «демократом», щоб шанувати гельотів, тільки тому що їх було багато. І бісів може бути «легіон»! Про такий гельотський колектив, казав: – «а на громаду хоч наплюй, вона капуста головата»… Хотів – «серцем жити, людей і Бога любити», коли ж ні – «то проклинать і світ запалити». Коли нема Божої справедливости, то – боротися за неї і нищити зло. Боротьба лицаря з «поганими» – це його стихія, його життя. Не добробут його ідеал, – а слава. Крім Бога хіба найчастіше стрічається у поета це слово – осоружне «реальним» людям… Його лицарі не мають «ні оселі, ні ставу, ні саду», гордять ними. Від них воліють «золото й славу». Поет не захоплюється заораними степами і кріпацькими ширителями «культури плуга». Воліє щоб замість ланів пшениці «тирса шелестіла», щоб паслися коні козацькії, аніж жити в неславі і неволі.

На спогади колишньої слави – нехай і в вогні війни – його «серце спочиває». Було лихо, кров, гармати? – але «жаль, що те лихо минуло». Україну уявляє собі «землею козацькою». Як артист, як поет поринає в її минуле, захоплюється передусім памятками старої гетьманщини, – палацами, портретами, церквами, могилами, наповненими «благородним трупом» лицарства українського, яке «ворога деспота під ноги топтало і нерозтлінне вмирало», яке гонило за свободою і за славою отчизни, не за «фізичним збереженням» нації. Бо «слава заповідь моя»… Як ця життєва філософія була зрозуміла хмельничанам, мазепинцям, полуботківцям, виклятим Швейками «людям визвольного руху», поетам «вістниківства». І як вона є далека нинішнім побо-рювачам «романтики», «містики боротьби», адораторам Гахи і Бенеша.

Меч, не плуг – була душевна стихія Шевченка. З тими, що «в ярмі падали», що лиш «орали та орючи долю проклинали», – був він серцем і душею; жалів їх, ненавидів їх мучителів. Та духом – належав тим, духом і рукою дужим, які здібні були «розкувать сестру свою», і матір і брата. До цієї останньої верстви, до «лицарів», належав він ввесь і в усім. Пісні, що співають його герої – козацькі пісні, про Сагайдачного, про інших «вождів» (гл. «Микита Гайдай»). І навіть його сльоза – козацька сльоза. Від «козачого плачу» Шевченка – «Босфор трясеться» й «регочеться Дніпро»; його дума стає «вогнем-сльозою», притчею розпинателям народу, «грядучим тиранам»; з його сліз виростають ножі, які «розпанахають гниле серце» плебейської філософії життя, з її сльозами нудкого жалю, з її невільничим скиглінням, з її страхом перед тиранами і ще більше перед «ножами», перед чинним спротивом тиранам та запроданцям; з її страхом перед всякою «нетолеранцією» і «хижацтвом».

Богу – душа, життя рідному краєві, а честь – для себе. Він знав, що тих «незрячих, душевбогих гречкосіїв», яких так любив, – ніхто не визволить, як ті «лицарі святії», окрема духом порода людей.

Він вирізняє цих людей, як людей окремого духа, шляхетної душі, людей чести, з «благородними кістками», з «чистим серцем», не буденного характеру, вдачі героїчної. ІРівняє їх до орлів, оте «козацьке панство», з окремим кодексом чести, голоті незрозумілим.

Особливо тій, яка віссала в себе намул московської ментальності.

Це ж москалю К. Лєонтєву належать слова осуду західного «лицарства з його культом особистої чести». Прикмета лицаря – це високе поняття особистої людської гідности. Його ж не так болить фізичне терпіння, як моральна зневага. Тому в гнобленню, яке зазнала Україна, – Шевченкова і колишня, – він відчував передусім не гніт економічний, а сором за неволю. Його ображало, що козак «сам не соромиться конать в ярмі», що «сором козакові» перед престолом Всевишнього «стать у кайданах». Його ображає не нужда, а те, що «у ярмах лицарські сини», бо лицареві сором ходити в ярмі або в наймах: виживу або пропаду, та «не продамся нікому, в найми не наймуся»!

Не треба думати, що поет лицарем зве лише давнє лицарство запорозьке. Того «одного козака із міліона свинопасів», що в «Юродивім» чинно зневажив царського сатрапа, теж Шевченко зве «святим лицарем», отже це в нього категорія не звязана з якимсь часом. Протиставляє він того «лицаря святого» – «міліонам полян, дулібів і древлян», які мовчки панування Миколаївського сатрапа зносили, «дивились і мовчали та мовчки чухали чуби». Це окрема вища духом порода – ті його лицарі. В новітні часи, в Англії, а частинно і поза нею, – з поняття лицаря утворилося поняття «джентелмена». І це приймає Шевченко, – коли хоче зробити комусь найкращий комплімент, каже, що він «джентелмен першої породи» («Музика»).

Тих «свинопасів» чи «лакеїв» він розрізняє дуже точно від «лицарів», і в давнині, а в своїй сучасності радіє, коли стріне «благородне обличчя» («Варнак») «не кріпацьке»; натомість, явну відразу чує до всіх прикмет плебея, – так званої «маленької людини», яку Швейки радять шанувати і за її добрі прикмети, і за її канальство. Шевченко ненавидить «все нікчемне й ординарне» («пошлоє»), йому імпонує «лицарська скромність». Обурюється проти «мерзячих людину дрібних людських пристрастей», ненавидить «лакейство», є проти егалітаризму, проти «вирівняння і вигладжування» всіх під одну мірку, проти «моральної гидоти», проти «жалюгідних рабів марних вузеньких пристрастей» («страстішек»). Є проти того всього, що новітні пророки плебейства уважають за конечну, інтегральну частину «цілої людини».

Не терпить «простацьких людей», «плебейських фізіономій», не зносить «людей статечних» з їх «щоденною, одноманітною, воловою діяльністю», а безбожників просто зве «пів чоловіками…» Одним словом пятнує і відкидає якраз ту нібито «цілу людину», «різносторонню» пів-людину, пів-скота, яких як зразок людини «рідного грунту» захвалюють модерні апостоли хама.

Каже, що на поганця треба вказувати пальцем, його демаскувати. Хто того не робить, сам стає таким. Ненавидить «користолюбців», наказує «сторонитися всього негідного людини», всього, що «ображає її благородну природу». Супроти «толеранції» плюгавців і запобігання ласки їх, – воліє вже індуських «браминів, які будуть здихати, а води у парії не попросять», цебто в того, ким погорджують. Поняття чести…

Ці його лицарі з «благородними кістками», з окремою «козацькою, чистою, святою кровю», мають відповідно до своєї окремої вдачі, й окремі вимоги до мистецтва. Його герої співають «боєві пісні», сам він захоплювався перед усім історичними Думами козацькими, любив «пісні давнини, пісні слави». В їх суворій науці мали виховуватися і діти козацькі, щоб росли «козацтву на славу, ворогам на розправу». В старій Спарті молодь провідної верстви не повинна була слухати розніжуючих, «гуманізуючих» душу, присипляючих волю мелодій (це було для гельотів). Спартанське ж юнацтво винно було виховуватися в дусі героїзму, в дусі «боєвих пісень», читанню Гомера, в пошані до героїчних вчинків предків і до богів. В такім дусі гартувалися кадри майбутніх правителів і войовників.

Так само дивився на це і Шевченко. Не любив ні «солодкаво-нудкого» мистецтва, ні «солодкавої» літератури; один знайомий нудить його, як «солодкий до нудоти старець…» Солодкавість, розманіженість, сентиментальство – це подобалося плебеям, ніколи – козакам. Тому Шевченко протиставляє тій «солодкості» – твердий лаконізм мови, захоплюється героями і ментальністю Плютарха, лицарським епосом Вальтер Скота, де б можна було насититися тим, що є для нього найчарівнішим, крім краси, в життю, – «генієм і славою». «Історія хрестових походів» Мішо подобається йому «більш усіх романів». Ще у Брюлова робить ескиз, як чернець Петро Амієнський веде ватагу хрестових лицарів…

Бридився середньою дорогою, захвалюваною нашими Швейками (ні Так, ні Ні, ні біле, ні чорне, ні битися, ні миритися, ні комунізм, ні антикомунізм, трохи чесний, трохи підлий!). Гидився цею філософією гельота і міщанина; каже, що «в духовій діяльності середня дорога не доведе до нічого»; каже, що «застарілу недугу можна лічити лиш героїчними ліками».

Був прихильником суворої душевної дисципліни. Радить – «не показуй людям сльозу, терпи до загину». Коли голотська громада занадто докучала йому, писав – «в дулевину себе закуй, а на громаду хоч наплюй», не зважай на неї, коли складається з тих, кого звав «грязними душами». Та сама внутрішня дисципліна і почуття чести виривала йому і великі слова: – «караюсь, мучуся, але не каюсь»! – не стаю на коліна перед ідолами і тиранами. Чужий був йому плебейський ексгібіціонізм, виставлення на прилюдне видовище своїх болів. Бридився плебейською естетикою, в церковних співах – вирізняв і любив «взнеслі мотиви», які здіймають в гору дух, кріплять його і роблять мужнім.

Думи козацькі імпонують йому тому, що вони «возвишенні, прості й прекрасні». Йому подобалися історичні постаті «могутнього характеру і волі богатирської», але рівночасно «скромні лицарі», які «не розповідали широко про свої геройства». Жінки подобалися йому ті, які мали «Грацію в манерах і бездоганну чистоту». Давню Україну любив не за її садки, а за те, що була «могутня і вільнолюбна»; що не була рабською, голотською. Мистецтво шанував лише «високе». Любив древній Київ і за те, що приніс світ християнської науки і за його «осуровлене серце, серце варяга», – що так відповідає теорії Максимовича, про получения двох стихій на Україні – християнсько-духової і наїздницько-вояцької. Ця сполука – це ж і є стихія того лицарства, яке Шевченко звеличував, з яким був рідний духом, вдачею, ідеями!..

Це ж і є та стихія, яка мусить знов повстати на Україні і яка вже повстає. І тому проти неї бунтуються ідеологи голоти. Тих останніх прихід з жалем заповідав Самійленко, коли писав, що вони – «Найкращі пориви, горячі почуття» – розкладуть «ножем холодним міркування». Вони «без глибини думок, без сили поривання», знищать творчість, збагнять поезію, філософів осміють. «А геній – нащо він для рою комашні! Нам будуть фабрики кувати ідеали!» Зовсім як філософія Багряного, який тішиться, що москалі вбрали Дніпро «у шлюзи, мов в штани» (і в шори деяких поетів!); який молиться на «електрифікацію» і радить Шевченкові (перестарівся, мовляв!) злазити з постументу, щоб самому там сісти. Бо – «нащо геній для рою комашні? Їм будуть фабрики кувати ідеали».

Все в них – негація Шевченка. Той молився до Бога, вони до фабрики; він кланявся героям, вони – «рою комашні» (хай живе колхоз!); Шевченко славив борців, вони – швейків або чужих панів. Ідеалом першого була – людина характерна, яка бридилася поганню, всім брудним, дрібним в нас, вони – ставлять на показ «маленьку людину», виразно підкреслюючи, що маємо її приймати і на ній будувати, на такій як вона є, хоч дурній і підлій, за те – «різносторонній»! Тарас – ідеолог лицарства, вони – ідеологи плебейства.

І що найцікавіше! Зодягаючись в плащ «прогресу», вони просто жалюгідно малпують своїх попередників, які кидали колоди до ніг Тараса. Швейки проти «змовників», і «романтиків» боротьби і «ножа»? Та ж і за Шевченка були «людомори», які прозивали «розбойниками, ворогами» гайдамаків! Швейки ідуть за «прогресом», за «нашим віком»? Та ж уже Шевченко кпив з йому сучасних «прогресистів», що хотіли «просвітити Україну современними вогнями, повести за віком» – атеїстичним і голотським.

Швейки не люблять «фанатизму» і «нетолеранції»? Це ж і Драгоманів докоряв поетові! Швейки модерні проти того, щоб порпатися в давнині, а за те, щоб шукати «модерні-ших» ідеалів? Якраз за те саме докоряв Драгоманів Шевченкові, нащо шукав свого ідеалу «позаду себе», в давнині, а не перед себе, не в атеїстичнім соціялізмі? Модерні Швейки кажуть, що не все у ворога треба відкидати, не кожну тезу його – і те саме закидав Шевченкові Куліш – нащо пише проти царя. Та ж якби не царська ласка – «нам і дихнути б не дали»! Чи ж не закидав Шевченкові за його «козакофільство» Куліш – «провінціяльне мракобісів»? Чи не доводив, що «тепер вже не така година настала, щоб брязкотіти шаблюками… Прийшов час потрудитися ще головою»! Чи ж не так оце недавно новітні людомори з таборової преси тішилися, як повстанські групи перейшли на Захід? Що вже, мовляв, прийшов час для політиків «з холодним чолом», з «тверезою головою»? Що дурну героїку треба вже залишити?

Чи не дорікав Кобзареві Куліш за його «шовінізм», за його «ненависть до москалів», як до «народу грубіянського, нездібного до нічого високого»? Чи ж не зраджував Шевченко того ж «духа ненависництва» і «шовінізму», проти якого казяться і нинішні Швейки? Чи не закидали Шевченкові, що «він не легко мирився з тими, хто думав інакше як він»? Та це ж та сама «нетолеранція» і «догматизм думки», що хоче її «накинути всім», які так осоружні у «вістниківстві» нинішнім «людоморам» й ідеологам голоти! Чи не осоружна повинна бути їм і завзята ненависть Шевченка до перекінчиків, «дядьків отечества чужого», – їм, які проповідують, що комуністи це «хворі люди», або наші «заблудші брати»?

Світогляд лицарства українського, – і світогляд «рабів з кокардою на лобі», світогляд стародавньої, воюючої, гордої України, і світогляд Шельменків…

Між ними та ідеями Шевченка не було нічого спільного, не може бути і нині. Він, що вмер майже сто літ тому, в тисячу разів актуальніший від живих Шельменків і шельм. Він лишив заповіт, що та національна «сімя вольна, нова» на Україні має бути сімією вільного духа людей, не плебейського; виборена, а не вишахрована Швейками (бо утопія це!); збудована на ідеалах нового лицарства, людей з «чистим серцем», з твердою на ворога і на власну погань душею. Не має це бути Україна голоти.

В одній поемі Шевченко деклярує: «любить одне! Не поділять прекрасную любов на двоє; Так має бути! Хто не із вас, говорить ніби все він любить, холодний камінь він, він бреше! Нічого він тоді не любить, він богохульствує!»

Так завжди було в нашій історії. Коли перемагала героїчна ідея («Слово о полку», «Милость Божія») – сильна і пишна була Україна. Перемогли плебеї – була Україна Барабашів, Киселів, Кулішів, і тих, що в наші часи їздять на поклін до червоного Кремля… Спонтанний вибух давньої України в 1917 році (загамований Швейками) – викликало ніщо інше, як героїка Шевченка. Вона й має бути нашим Заповітом, коли хочемо бути нацією, а не міліонами підневольних «свинопасів».