Тип запорожця у О. Стороженка

Дмитро Донцов

Кожна історична доба відбивається в письменстві своїм стилем і світоглядом, типами і дієвими особами. Старокиївська доба в нашім письменстві була епосом лицарства і літератури морально-релігійної. Подібно доба козацько-гетьманська. Друга половина 19-го в. мала за тематику селянство і пересякнута була світоглядом хлібороба. Початки 20-го в. в письменстві відзначалися почасти занепадницьким інтелігентським естетизмом, почасти примітивним захопленням соціялізмом і – що завжди йде в парі – розгнузданим сексуалізмом. Деякі автори, одначе, не укладалися в рямки свого періоду, виходячи з нього і своїми ідеями, і світоглядом, і талантом. Таким очевидно був передовсім Шевченко, такою була Леся Українка, таким був Яків Щоголів, і таким же був Олекса Стороженко. Він цілою своєю творчістю різко виділявся на загальнім тлі селянськости українського письменства його доби.

Він був письменником переломової епохи, коли конала стара козацька романтика; коли народжувалася інша доба, в якій на Україні, як і в цілій імперії царів – «на всіх язиках все мовчало», коли націю українську – ще недавню націю козацьку – спихали до значіння однієї, нижчої верстви, або племени чужої, переможної, нації.

Бояном цієї конаючої і ним воскрешеної давньої козацької героїки був Олекса Стороженко. Народився в 1805 році. По скасуванні Гетьманщини, по зруйнуванні Запоріжжя, по запровадженні панщини, – Україна ніби збудилася серед тяжкої огидної дійсности, а в голові ще шуміли неясні уривки якогось півзабутого, пишноцвітного сну. Стороженко відмалював нам цей чудовий сон з його таємничими лицарями, який був нашою дійсністю майже триста літ, аж до початків 19 віку.

Як молодий старшина військовий, на власні очі оглядав він залишки старої України – за Порогами на річці Конці в північній Таврії, серед забутих окопів запорозьких. Оглядав могили і хрести кошових і отаманів січових, нарешті бачив живих столітніх запорожців, які оповідали про такі недавні, ними пережиті часи давньої слави. Оповідали про ще давніші, легендарні часи, про які чули від своїх батьків. В Немирові, на Поділлі, слухав Стороженко розповіді 98-літнього священика про Немирівську різню за Хмельниччини, а той священик чув про неї замолоду від самовидця тієї події, столітнього діда. В степовій Україні пізнав Стороженко колишнього запорожця, 96-літнього Микиту Коржа.

Головна заслуга Стороженка та, що в своїх творах відобразив він аж до самого 19 в. панівний на Україні національний тип, тип козака-запорожця, який – як джентелмен англійської нації, був до тих часів репрезентативною постаттю нашої нації; втіленням її найкращих національних прикмет, предметом пошани і подиву для своїх і невтральних чужинців, предметом ненависти для займанців, а для маси – зразком, який старалися наслідувати. Не треба думати, що цей тип остаточно належить уже до історії. Хоч накоротко, а з’являвся він (в спробах відродження козацтва) на Україні знову в критичні для російської імперії години, під час війни з Наполеоном І і під час війни з Наполеоном III в 19 в. Відродився цей тип і в часі національно-державного зриву 1917 – 1921, відроджується і тепер. Не завжди в зовнішніх акцесуарах, в костюмовці, та зате в характері, в дусі, у вдачі людей. Подекуди і в зовнішності – носили ж гайдамаки 1917 – 1919 рр. такі самі оселедці, як і січовики, або як тисяча літ тому великий князь Святослав.

Народжений на Полтавщині, вступає Стороженко в армію. В 1829 р. бере участь у турецькій війні, був ранений під Журжою. В 1831 р. бере участь у війні проти Поляків, які того часу мали незалежну державу під російським царем, як польським королем. Потім переходить у цивільну адміністративну службу на Литві, а кінчить життя на своїм хуторі Горішині коло Берестя, де стає повітовим маршалом шляхти. Вмирає 1875 р., переживши Шевченка. Крім того був відомим у свій час різьбярем, дістав медалю від Академії мистецтв і титул артиста за проект памятника Несторові літописцеві.

Написав до 14 менших і більших творів, присвячених найбільш історичному минулому України – по-українськи і по-російськи. Крім того до 30 інших творів по-українськи: приказки і казки, оповідання з народних переказів, або з історичних, кілька віршів, гумористичні оповідання, драматичну картину «Гаркуша» та історичну повість «Марко Проклятий». При чім не раз зустрічався він з тими ж докорами московських критиків, з якими зустрічаються і сучасні автори на Україні – йому закидали надто велику «ідеалізацію України».

Творчість Стороженка відзначається буйною фантазією, велетенською силою уяви, надзвичайно барвистою мовою, глибоким даром спостерігання, чисто українським сарказмом, благородством думки, непідробленим патосом, гарячим козацьким патріотизмом, пристрасною любовю до своє прекрасної, навіть в недолі, країни, і певним містицизмом, властивим нашій вдачі національній і нашій землі.

Відтворюючи несмертний тип запорожця, Стороженко описував те, що бачив і що чув. А з розкиданих уваг і спостережень можемо собі відтворити як живу людину, цей козацький тип. Насамперед уже самий зверхній образ запорожця був образом якоїсь легендарної людини. Оповідає Микита Корж:

«Одежа в усіх запорожців була однакова і одного кольору: жупан, зверху черкеска з вильотами, штани саєтові, чоботи сапянці, пояс шалевий і шапка кабардинка кругла, наоколо і зверху навхрест обложена золотим порзументом, а од дощу в походах носили з вовни косматі бурки».

У великі празники, або в гості –

«кожний одягався подостатку, в дорогі жупани, червоні, амарантові, блакитні, з золотими шнурами і китицями. Запорожці кохались в дорогій броні, в золоті, в конях, та ще й, щоб сідло було в сріблі і золоті… Спереду сідла висіли дві кобури з пістолями… Ратище, шабля, а на грудях широкий черес набитий у два і три ряди патронами. Запорожці голили собі голови й залишали тільки повище чола одну чуприну – Як виростала, то закручували її за вухо… оселедець. Бороди голили, а вуса зоставляли і ніколи їх не підстригали».

Такі саме вуса побачите і на портреті самого Стороженка. Так описує він зустріч свою з колишнім запорожцем Коржем:

«Тільки що я виліз з брички, як і Корж вийшов з хати мені назустріч. Біле як молоко волосся прикривало його високе чоло; з-під насуплених брів гостро поглядували карі очі. Вид старого, з першого погляду здавався похмурий і неволив до поваги; не дуже ще й погнуло його десять десятків літ».

А той же Корж так оповідає про свого хрещеного батька:

«Як руйнували Кіш у цім зимовику, тут він і вмер. Вже старим сюди приїхав: більш як шістдесят літ був січовиком; літ вже йому вісімдесят було, коли не більш, а сяде було на коня, то земля під ним горить. Жив він сто і один рік».

Описує Стороженко і другого колишнього запорожця дідугана – Кіндрата Бубненка: «Гострий погляд… його очі світились ще тим вогнем, що тліє у серці і не потух у грудях». Про третього, про Прокопа Івановича, читаємо: «А з себе який козарлюга був! Високий, сановитий, очі як небо сині, прихмурені чорними бровами, вус чорний аж вилискується. Глянеш на його, то неначе очі до його прилипають». В оповіданні «Закоханий чорт» слухає Стороженко старого сліпця про його діда, що козакував:

«Дід мій був запорожець. Де йому на віку не довелось бувати, чого не бачити! Удався високий та ще в додаток був і великий характерник. Жив він трохи не сто год і до смерти добре чув, бачив, а деколи сяде на коня і охляп поїде в Харків. Під старість, у довгий зимовий вечір, як стане оповідать, що з ним діялось, то й смієшся, і плачеш, а часом і чуприна полізе догори».

Заправлялися до своєї небезпечної служби запорожці часто змалку, або з юнацьких днів. Батько або мати посилали сина на Січ, як у школу, де формувалася людина, «набирала шліфу на все життя. А навіть хто хотів женитися – і того перш на літ пять посилали за Пороги, щоб побув на лицарській стражі, а тоді вертався». Іноді і суджена сама на те намовляла хлопця, «щоб придбав собі козацької слави», як тоді казали. Був ще й інший спосіб гартувати і формувати людину – оповідав Стороженкові Микита Корж:

«У нас в Січі такий був звичай – дратують чоловіка поки сам з себе не стане кепкувати, от тоді вже і розумний. Це вже така в нас запорожців натура, не кепкувать з чоловіка, а тільки дратувать його. Бува, як іде січовик через слободу, то вже здалека його чутно. Штурха палицею попід тином, а собаки на нього, як на вовка, і брешуть, і скиглять; углядів хлопця, що-небудь їсть, от у його і одійме, то воно і заголосить; стрінеться з чоловіком, коли добре убраний, у новому, то й шпурля в його або тванюкою, або сміттям, – та й заведуться. Не займе тільки молодиці або дівчини. Доставалось і мені грішному, і мене доволі дратували, поки не вимуштрували, був і на послушанні в Коші, і при куріні, і в цьому зимовику.

– Яке ж це послушаніє було?

– А таке: Що скажуть, те й роби, в вогонь, у воду лізь, коли звелять; дадуть тобі шматок хліба, та заборонять їсти, то з голоду опухни, а хліба того й не покуштуй. І таке ще було, це і мій хрещений батько робив зо мною, як я ще був пахолком. Було порозсипає дукати, таляри, буцім то погубив, а я стану підмітать курінь, позбираю та й оддам йому, то він і перелічить, бачить, що всі, не хапнув ні одного, от він і погладить мене по головці та й скаже: Микитасю, буде з тебе чесна людина!»

Таким самим способом до свого великого уряду заправлялися колись і римські цісарі.

Запоріжжя – це була не тільки школа воєнного ремесла, ай школа характеру, гарту й моральної дисципліни! Тодішня еліта наша формувалася не під гаслом «граб награбленоє!», – не в ідеях, що людина має до загалу лише права, але й обовязки; що членів еліти добирається не після прикмет фаховости, або удаваної вірности якійсь програмі, лише після їх вартости, як людини; передусім формували характер, мораль і внутрішню дисципліну кандидатів такої провідної верстви.

Хто ж не корився дисципліні, до того не були «вирозу-мілими», як до людини «рідної, своєї крови»; не знали під тим оглядом фальшивої, перечуленої «гуманности». Хто порушав дисципліну, чекала того сувора кара. Той самий Корж оповідав Стороженкові:

«Як деякий харцизяка попаде в руки, то суд йому короткий був… За грабунок і смертовбивство карали смертю. Кари були такі: перша – шибениця; стояли ті шибениці в кожній паланці, на перехрестях і по великих шляхах. Засудженого, було, підвезуть верхи під шибеницю, накинуть йому на шию сільце, та й шмагонуть коня нагайкою… Так він і мотається, поки кістки не порозсипаються в примір і на страх другим: і вже ніхто трупу його зняти не посміє, бо за те теж повинен смертної кари».

Друга кара – «гостра паля, деревляний стовп, заввишки дві сажні, а на верх того стовпа залізний спис… І сидить той труп на списі… як та вялена риба»… Третя кара – киї запорожські… «Так він лежить, прикутий до стовба, поки його до смерти не забють – щоб знав, як красти і розбивать».

Послушания було тверде, бо тверда була служба, до якої заправлялись запорожці. Була це каста, був це орден оборонців віри, справедливости і своєї країни. В однім оповіданні Стороженка, в розмові між відьмою і чортом, – навіть останній дає похвальне свідоцтво козацтву:

– «Хиба ж у запорожців чиста душа? – питає відьма, – вони ж самі п’яниці та розбишаки.

– Еге, розказуй, – каже чорт. – Нема найчистішої душі, як у тих гаспидових синів; вони живуть по писанію: не водяться з жінками, бються з бусурманами і боронять віру православну».

Про ці козацькі чесноти з пієтизмом пригадує автор над Чортомликом, коло надмогильного каменя кошового отамана, славного Сірка: «Цього страха і трепета турчина і татарви», який «ходив і на Очаків, і проти нагайців, підсмалив крила і грізному Ізмаїлу і Акерману». Завдання запорожців (в «Марку Проклятім») діяти – «на тім полі, що орють шаблею, сіють смертію і поливають чоловічою кровю, думаючи, чи не виросте на йому щасливіша доля для людей» – доля України. А ця Україна і для них, і для Стороженка – то не була мила, затишна, ідилічна закутина, провінція, не Україна книшів і запіканок. Стороженкові вона ввижається як країна – «значна, сановита, гарна, пишна, величава».

Військовим промислом і отим послушаниям виховувалися на Січі залізні натури, незвиклого гарту духа, – предмет подиву і страху звичайних смертних. Корж оповідає:

«Звичаї, паничу, запорожців були дуже чудні… Бо народ був з біса хитрий і спритний, а хоч деякі з них і удавали з себе дурнів, так виходило ж по приказці: зверху дурень, а на споді розумний! Були вони загартовані в усякій нужді і біді, так ніяке лихо їх не лякало. Гострі були і на вигадки, любили і жарти і сміхи, любили й добре погуляти, весело жили на світі, сміючись і вмирали».

В романі «Марко Проклятий» каже князь Ярема Вишневецький про козаків: нічого він з ними не зробить – «сотнями вішаю, четвертую, сажаю на палі, а вони ще гірш піднімаються… Запеклий з біса народ!». Коли Кобзу з товаришами вели посіпаки на шибеницю, – «ніхто б не пізнав, глянувши на цю юрбу, кого ведуть на муку, бо наші небораки йшли собі браво, жартували». Молодий парубок, який тільки що починав жити, чуло промовив до Кобзи: «А що скажуть наші, як довідаються, що сталося з нами?» – «Скажуть, – перехопив Барило, – те, що сказав циган: Пішли наші вгору, дядька повісили!» Відвагу свою так деклярує Кобза: «У мене такий звичай, що куди б я не прийшов, то вже відти не піду, поки сам не схочу». Не боїться нічого, – «боюся – каже – тільки нечесної смерти».

Мусіли бути такими, бо неабиякими були їх противники. От син українського князя Михайла і Раїси Могилянки, перевертень Ярема Вишневецький: «Високого зросту, сухорлявий, з вовчим поглядом». Все виявляло в нім – «і панську пиху, і лицарську відвагу». Такими були і його підручники, напр. пан Щука, «найлютіший катюга з челядинців Єремії. З виду він більш походив на звірюку, як на чоловіка». От з такими противниками давали собі раду запорожці! Не дивно, що легенда приписувала їм таку відвагу, що не боялися вони і самої нечистої сили.

Один з дідів, колишній запорожець, оповідає про свого діда, теж запорожця: «Був великий характерник, знався з відьмами, з чортами і нічого на світі не боявся». Розповідає Стороженко, як один запорожець відбив дівчину-відьму від закоханого в ній чорта. Завзяття запорожця і молитви св. пустельника допомогли: козак дав раду чортові, а пустельник відмолив дівчину, а щодо хвостика, то пустельник «одчитав його з корінем», і сліду не лишилось. В «Марку Проклятім» оповідається, як Марко саме пекло перевернув догори ногами, як узявши одного чорта за ноги, неначе келепом потрощив ним бісів.

Можна сміятися з цієї війни запорожців з чортами, та не можна сміятися з того, що називалося їх характерництвом. Україна, і спеціяльно Київ, здавна славилася як земля ворожбитів, ясновидів, віщунів, – людей обдарованих таємною силою ясновидства, пророкування, містерійним даром бачити невидиме, майбутнє, і бути з ним в контакті. Про це говорить літописна легенда: про смерть Олега Віщого і про того волхва, що її приповів, побачивши на чолі князя його долю.

Про це ж говорять і перекази про козаків-характерників. Козак Тарас Коротай оповів Стороженкові легенду про «Матусине благословення» з часів Хмельниччини. Оповідання те чув Тарас від свого діда, а дід од прадіда. Оповідання про те, як стара покійна мати зявилася вночі козакові, що спав з товаришами у лісі,

«та й поманула йому рукою, щоб за нею йшов; завела його з пів верстви, а позаду їх стугом застугонила кінська тупа, вдарила пальба, галас піднявся. Тут жінка зникла, не скажи – у землю ввійшла… Предко мій не знав, що йому й починать. Аж чує перед ним став його кінь… гукнувши на різні голоси, порвався виручати своїх… Таким побитом пращур мій вирвав од неминучої смерти пятьох товаришів, а четвірко наложили таки головами»…

За останні роки війн і революцій доводилося чути нам не одне подібне оповідання, коли померла мати або й незнана людина, що потім зникла, мов під землю запалася, виводила когось із смертельної небезпеки. У самого Коротая залишився лиш дар пізнавати людей і відгадувати їх вчинки:

«Був у всіх на повазі, селяни у сварках і розправах не йшли до суддів, а все до його… І його вирік приймався без озву… Не одного він перед громадою на чисту воду вивів».

Про подібний дар передчуття і ясновидства читаємо в оповіданнях «Суджена» та «Розумний бреше, щоб правди добути». Про запорозьких характерників оповідає наш автор і в спогадах про Коржа. Характерник Попович «знав, що було на світі, що й буде…» Наказав запорожцям селитись Кошем на Чортомлику, «на всі двісті літ», як сказав, так воно й сталося. Цей попович, писар, був як наш барон Мюнгавзен, який, вічно відмолоджуючись, не вмирав. А коли зруйнували Кіш на Чортомлику, сказав запорожцям Попович: «Стійте в крейдяній балці біля Каменки, тільки не дуже коштовно будуйтесь, бо недовго тамечки насидетесь». Так воно й сталося, перейшли хутко з-під турка знов на Украшу. «Тамечки (казав Попович) будуть сидіти сорок літ, а далі зруйнують Кіш і вже не буде ні війська, ні козацтва». Той же Корж оповідав про гайдамаків-характерників, що замовляли від кулі, а на ворогів не один із них «таку ману напустить, що ніхто не почує й не побачить, як вони їх накриють».

Вдачу мали запорожці – за Стороженковими звітодав-цями – сильну, пристрасну, непогамовану, якій усі прикмети душі уділив Господь неабиякими дозами. Такий був Прокіп Іванович, – «щиро-козацька душа, без помсти і користи… Палкий був, як той порох… тільки що не так, не по правді, то й очі заблищать і за шаблю хапається, на ніж полізе». Та найбільш яскравою постаттю колишнього запорожця є пасічник «Межигірський дід»:

«Якийсь чудний був, – зовсім і на пасічника не походив» – оповідає бабуся про часи, як ще дівувала – «батько казав, що він літ пятдесят був січовиком, та як вже зстарівся, приїхав у Межигір’я і зробивсь у ченців пасічником… Бува, як зачнуть (з батьком) об войні розмовляти, то дідуган зараз і в боки береться, і вус крутить, і чорта згадує… Покищо не вип’є, то було Апостола читає. А голос такий у його був, як з бочки. Аж глина з стелі сиплеться. Як же випив чарку другу, – то вже годі з Писанія, зараз почне пісні співать, та таке вигадувать, що хоч з хати тікай, було й мене зачіпа… Така вже, бачите, запорозька натура. Ні літа її не вивітрять, ні під сивим волосом не сховається».

Це отже вояк і волоцюга, одна стихія, сильна і буйна. А тут же й друга –

«і молився він якось чудно, не так як ченці, а мовчки. Раз мені довелось і бачити, як він молився. Прийшов до нас та й забалакався до пізного вечора… От батько і уговорив діда переночувать у нас…» «Орисю, – каже – постели пан-отцеві у світлиці». Узяла я перину, подушки і пішла, стелю, а тут і чернець увійшов. Тільки ввійшов, так і хряпнувсь навколішки; як ударить себе в груди, так руки й заклякли в його навхрест; як гляне на ікону, аж очі, що вже од старости позападали, – викотились і заблищали, аж побілів, як крейда! Як глянула я на діда, то мені здалось – не то Господь, і стіна почула його молитву! Аж груди мені заложило, – сама не знаю, як і я опинилась на колінах і подумала собі мовчки: «Господи, помилуй і мене грішну!» Не довго і моливсь: устав – тут тільки догледівсь, що я у світлиці. «А що ти – каже – тут робиш?» – «Стелю Вам…» – А він мене цмок – і поцілував. Зараз з неба, мов з печі: «Нехай же – каже – тобі за це присниться гарний козак!»

Молитва без слів! Це ж вища форма контакту з Богом. А недовга молитва – це ж свідоцтво незвиклої духової концентрації!

Яка пристрасна, горіюча душа ховалася в тілі того колишнього запорожця! І якою мусіла вона бути в нього замолоду! Це були ті «запеклі душі» Шевченка, про яких він писав: «Вогонь запеклих не пече». Люди такого духа справді могли запалити світ.

Благородство – це була основна прикмета запороржця. Грошима гребували. Як той Дорош, що як старий став, з козака у пустельника-пасічника перемінився.

«Тими грошима, що за мед добував, ніколи не користувався, віддавав бідним людям на будову, що приходили у степи селитися зимовиками, або однесе на церков ігумена Самарсько-Миколаївського манастиря».

Нерушимою річчю було в запорожців козацьке слово, як ще донедавна слово бритійця в колоніях.

В «Марку Проклятім», під час шлюбного бенкету, в палаці князя Яреми, закоханий у молодій княжні запорожець Кобза, крізь вікно зриває їй з сукні шлюбну квітку. Його зловили, разом з іншими, гайдуки князя, та квітки не знайшли. Але коли, замісць нього, потягнули на палю товариша, Кобза признається. Це була та шляхетна одвага запорожця, який щодня ризикував життям, за приказкою – «або мед п’є, або кайдани тре».

Мали вони свій кодекс чести – «Лицаря і кавалера», – який у Стороженка зветься «Лицарська регула». Люди цієї регули, козаки Кобзи, різко протиставлялися т. зв. вовгурянцям, горлорізам. Хоч і карали запорожці ворогів, та «не втішались їх муками, бо ще не загубили свого серця». Коли отаман вовгурівців ударив звязаного полоненого, Кобза гримнув: «Отамане, нечесно бить зв’язаного чоловіка!». На докір отамана, що за ворога заступається, відказує Кобза, що не за ворога заступається, а за лицарську регулу. Знали запорожці, що без цієї регули і військо в банду розбишак обернеться, і суспільство – в орду. І тут знову – ота «регула» запорозька – це ж була та сама «la regle» французьких шевалієрів. Не дурно самі козаки звали себе «шляхетно уродженими». Не дурно Шевченко звав їх старшину – «козацьким паньством», як орден людей не підвладних, а вільних; що не приватою журилися, а справами отчизни. Не для чого іншого поет рустикального затишку «садка і ставка», П. Куліш, злісно звав співця козацької слави, Котляревського, «паньским писателем».

Другий запорожець, Гнида, передає отаманові привіт: «Старий Гуня, доброго тобі здоровя зичить, а Бубнівський протопоп Світ посила своє благословеніє і наказує тобі, щоб ти був лицарем, а не катюгою». Ця сама регула лицарська наказувала всяке розпруження тримати на припоні, все, що розмягчало їх залізку силу. Запорожець звик сміятися з свого лиха, цебто не давати йому волі над собою, не виявляти назверх своїх огірчень. Кіндрат Бубненко звірявся авторові:

«Що ж, синку, ніде правди діти. Горе скребло і скребе мою душу, часом і дуже скребе; та я з ним ховаюсь од людей… Чуже лихо – людям сміх… Похлипаєш раз – люди пожалують; удруге – одвернуться, утретє – стануть сміятися. Так лучше, нехай сміються з моїх смішок, як з мого плачу».

Це був той «селфконтрол», який подивляли ми колись у бритійців і який цілковито незрозумілий сентиментальним землякам.

Щоб не виявить свого суму, запорожець жартує; бо лише голота квилить і заводить, не знаючи стриму в бідканню та в охканню. Коли в Прокопа Івановича вмер давній приятель – «ні сльозою, ні словом не виявив він жалю». Ніхто не чув, щоб він хоч раз згадав приятеля – лише «сидить собі мовчки, звісивши на груди голову». Устами одного із своїх героїв Стороженко розводить цілу філософію козачої сльози:

«Козача сльоза важка. Як викотиться, то неначе могилою тебе придавить… Як з Гонтою ми одбивали Умань, я пішов навідатися до своїх – і побачив тільки купу головешок, а кругом калюжі запеклої крови, неначе горілую хату гасили кровю. Побачились ми з Гонтою і не розпитували один одного; у обох тремтіли сльози на очах… А чи ти знаєш, синку, що таке козача сльоза?

Дідуган схопився і підступив до мене: голос його дріжав, груди важко колихались, очі горіли. Це не той уже був дід, що смішив… Здавалось, це приплентач з того світу прийшов на землю оповідати те, чого ще люди не знають…

– Чи ти знаєш, що таке козача сльоза? – спитав дідуган удруге.

– Не знаю, діду.

– Так слухай же, синку, і заховай у серці. Молять Бога, щоб він оборонив люд од огня, меча, потопу, гладу, трусу і хвороби: зложи докупи все те лихо, і вийде з нього одна тільки козача сльоза… Важка вона, не латво її зворушити, а як же видавлють її з ока, то горе і людові, і краю, і годині!.. Викочувалася вона нераз на Вкраїні за Наливайка, Остряниці, Полуруса, Богдана і за моєї вже памяти – при Залізняку. Може чув, синку, що вона діяла! Після Уманської тризни, хто б пізнав наше горе, глянувши, як ми бенкетували? То гуляла скаженна наша недоля… То вихопиться вона полумям і спалить кілька городів, сел і містечок; то хлине кривавою хвилею і затопить тисячі людей; то розстелиться по краю пекельним чадом, і на десятки літ не опамятається народ од того диявольського курива… Відкіль же береться те полумя, та кров, той пекельний чад? З козачої сльози!»

У інших зі сліз родиться розпач і безсилий жаль. З козачої сльози – чин і відплата. Дідуган зазирає навіть у майбутнє, пророкує:

«Прийде час, – і вона (козацька сльоза) знов наробить великого лиха, коли розворушать її необачні; задасть вона знов такий бенкет, що аж небу буде душно, аж пекло засміється і гайвороння злякається того трупу, що йому достанеться… Да будеть же той проклят од Бога і людей, хто розворушить ту сльозу і видавить її з ока!..»

Це та сама сльоза, що й у Шевченка, який чекав, як з посіяних його сліз мечі обоюдні виростуть на Україні.

Це завзяття, внутрішня дисципліна, властиве лицарству панування над собою йшли у запорожців впарі з глибокою релігійністю. Найвищий, найцінніший їх скарб – це була «віра наша свята благочестива», яка була водночас і цілою їх філософією життєвою, і моральним законом, і правилами суспільного порядку. В оповіданні «Закоханий чорт» приходить запорожець Кирило з своєю Одаркою до пустельника. «Одарка тричі вклонилася пустельникові до землі, як рідному батькові». І Кирило «хотів був поклонитись, так шия ніяк не гнеться. У січовиків в’язи, як у вовка: вони одному тільки Богу й кланяються до землі. От ухопив себе обома руками за оселедець, та насилу нагнув трохи свою голову…» Як ця покора і ця гордовита гідність людини, створеної по образу Божію, різниться від глупої зарозумі-лости приведеного в рабство члена модерної «прогресивної» отари, який уважає за глупий забобон хилити чоло перед своїм Творцем, а в той же час бє поклони перед ідолами гроша чи влади.

Корж оповідав Стороженкові, що запорожці були дуже богомільні, і кріпко держались свого закону. «Були щедрі і на подаяніє монашествующим і на прикрасу церков». Настоятелі запорозьких церков, яких присилали з Києво-Печерської Лаври, були самі колись запорожцями. «У нас (на Січі) – оповідав Корж – всякого було народу, не тільки поповичів, тих риторів і філософів, та й панів високовчених». Січова церква – «була в сріблі, золоті, жемчузі і в дорогих каменях, бо козаки були народ дуже богобоязний і любили благоліпіє храма Господня». Корж показував Стороженкові стару запорозьку церкву і казав, що «як читали Євангеліє, то всі козаки виймали до половини з піхви шаблі; цебто, щоб знали, що запорожці завсіди напоготові боронити святу церкву і Боже слово». Це була активна віра тих вікопомних часів, так основно забута «правнуками поганими».

Особливе було відношення запорожців до жінки. Як відомо, на Січі жінкам не було місця. Показуючи Стороженкові руїни Січі, оповідав Корж:

«От на цих місцях, де видко ями і горбки, стояли наші куріні… Крім цих курінних козаків, були ще й жонаті, що сиділи зимовиками… Бо в Коші жонатим, крий Боже, заборонено було проживать. Як старшина довідається, що з ким була жінка, то військовій регулі за це винен він смертної кари».

Кривоніс – в «Марку Проклятім» – вбиває коханку-жидівку, «шаблею перетяв ланцюги кохання», щоб не стратило товариство віри до нього. Запорожець Барило просто каже: «Не такі тепер часи, щоб возитися з тим коханням».

Про трагікомічну історію кохання запорожця Ониська оповідає Корж. Багатий козак привіз молоду жінку у свій зимовик. Та тільки почує, було, що збираються в Коші на Татар, то й не втерпить, кине жінку й піде собі в Кіш. Молодиця сумує. Напече потрав, одягнеться, як на Великдень, сяде на покуті та сама з собою розмовляє:

«Їж, пий, душе, та люби Ониська! – не хочу ні їсти, ні пити, як мені любити Ониська!»

– «Чом?» – пита сама себе.

– «Він гидкий, він бридкий!» – одкаже.

– «Кого ж ти любиш?»

– «Я люблю Омелька Поповича, без його мені й світ немилий!»

Раз, як вона так юродствувала, повернувся з Коша Онисько… Підійшов до віконця, та як гукне: «Жінко, так ти така?!» Затрепотіла небога.

– «Така, – каже – чоловіче!»

– «Ходи сюди до мене, коли така!»

Вийшла молодиця з хати, а Онисько вийняв з кишені справу, викресав вогню, у віхоть, розмахав та під стріху, – хата й запалала».

Роздав худобу й майно службі, жінці порадив іти до свого Поповича, а сам сів на коня та й махнув у Січ.

Подібне ставлення до жінки знаходимо і в «Гайдамаках» Шевченка. Багато жінок ця вдача відстрашувала, та багато, навпаки, вабила й тягла до себе, як, напр., у поезії козацького бояна Я. Щоголева. Бабуся оповідає внучці про свого чоловіка, непосидючого мандрівника-козака. Два роки пожив з молодицею по шлюбі, та й виїхав геть «силу свою розважати». Вертається по кількох літах на кілька тижнів, сипле червінцями направо і наліво й зникає знову, щоб більш не повернутись. Здивована онука питає бабусі: «За що ж його ви –

Щиро любили, за ним побивались?

Вік свій губили, слізьми обмивались?

Адже ж по вас він, не бійсь, не вбивався,

Та й чи любив вас, а тільки що грався.

Та бабуся з докором відповідає:

Геть ти, дитино, не тямиш нічого,

Вам гречкосії до смаку, а в його

Серденьку кров запорожця кипіла,

Тим же безміри його я любила!

Такими представляв і Стороженко останніх запорожців, на яких з подивом дивилася ціла Україна, – представляв в оповіданнях, легендах, переказах народніх про тих людей-велетів, як деяких з них оглядав він ще власними очима. Такими малює їх в історичній давнині, в повісті «Марко Проклятий», грізними і яскравими барвами тієї страшної і славної епохи. В драматичній картині «Гаркуша» змальовує їх останню відміну, коли запорожець обертався перш у гайдамаку, а потім в розбійника-лицаря, який ще недавно водився на Корсиці і в Італії. Бо Гаркуша – це відміна італійського Фра-Діяволо, або наших Кармелюка чи Довбуша. Примушений іти навтікача з Січі, зібрав загін і почав на Україні грабувати багатіїв.

Була це помста за судову кривду, за неправно відібраний хуторець. Та все ще перестерігає, навіть у своїм новім фаху, «лицарський закон – слабого боронити». Сам – характерник, карбованця згина на долоні, співа і вірші компонує. Вродою і романтичною долею є пострахом жінок. Пориває молоду жінку старого сотника, але під її впливом згадує, що він січовик, кидає розбишацтво і йде з своєю ватагою туди, «куди кличе його чесний запорозький звичай» – Турка бити. Сотникова йшла б за ним, та він прощається з нею, бо – «тепер у нас січова регула – піст і молитва».

Це твір, який подекуди нагадує середньовічні історії лицарські, коли надхнений своєю дамою серця лицар їде в далеку виправу на невірних. Як драма «Гаркуша» різниться від розбійничих оповідань нашого новітнього, демократичного письменства в роді Хоткевича «Камінна душа»! Як таке ставлення до жінки різниться від нездорової еротоманії Коцюбинського в «Тінях забутих предків» або в Осьмачки «Старшім боярині».

Типи, виведені Стороженком, були типи останнього періоду, останніх відгомонів козацтва. Москва зруйнувала Січ, наступили нові порядки. їх змальовує – зі слів самовидців – Стороженко, кінець лицарства запорозького і тяжку душевну драму тих, які пережили свою славу, ставши з лицарів «пахарями». Всі т. зв. землі і вольності запорозькі, які обіймали всю Катеринославщину, північну Таврію між низовиною Дніпра і Озівським морем, та північно-східну Херсонщину, перебрала під своє правління Москва, разом з центром тих земель Хортицею. Не любив Стороженко Московщини, її «проклятої кабаччини», не любив «Пилипонів з рудими бородами у лаптях, з московською лайкою, аж занудить на них дивлячись». Це була дич, варварія.

І в що вона обернула Україну і Запоріжжя! Корж показував йому стару церкву запорозьку. В ній все було нове, нічого не збереглося стародавнього, січового. «Давній іконостас, дуже штудерної роботи, подібний до того, що в Софійськім соборі в Києві, лежав покритий пилом на хорах. Там же складені були корогви, паникадила, лямпади…» Один дід, що ввійшов з нами у церков, розказав, що він сам бачив, як по зруйнуванні Коша, Калмики і Москалі обдирали церкву:

«сокирою вирубали царські врата, вилиті з чистого срібла, і рвали з образів шати і привіски… З церкви ми вийшли на майдан, де за Січі збирались козаки на раду. Тутечки стояли колись каплички і хрести, поставлені на память кошовим отаманам, а тепер тільки й видко де-не-де купи каміння і цегли. Селяни розказують, що як Текелій руйнував Кіш, то звелів командантові Норову все поламать, знівечить і знести, щоб і духом не пахло запорозьким. Оцей то Норов так порався, що не тільки зруйнував ті хати й будинки, де жила військова старшина, але й каплички та хрести на могилках порозкидав… Як понаїздили рядчики од князя Вяземського, та стали будувати гамазеї і панський будинок, то на фундаменти здіймали з кладовища надгробки і каплички».

Руйнацію Січі, доконану варварським способом Текелієм, Норовом і Яковлевим – Стороженко прирівнює до руйнації старого Києва татарами. Я б прирівняв їх також до руйнації Києва й його святинь Андрієм Суздальським у XII в., або большевиками за наших часів.

Драматично описує Стороженкові один січовик прощання з Кошом:

«За два тижні після того, як прийшли москалі, наш Кіш зовсім опустів. Деякі помандрували ік Чорному морю, другі до султана… У той день, як нам рушать, подарував Прокіп Іванович свого коня і роздав броню… Побілів як крейда, у грудях дух спирається, у серці кипить, а сам усміхається. І я теж оддав свою броню… Прокопу Івановичеві схотілось попрощатись з покійним нареченим батьком… Вклонився його могилці і каже: «Прощай, батьку! Думалось і мені лягти поруч із тобою, та не привів Господь. Може через кілька літ і хрест твій здіймуть на підвалину, скотина топтатиме твоє чесне усипалище, а може поставлять тут шинок і шинкуватимуть жидівські пархи… Прокіп Іванович упав на коліна і став прощатися з Січчю».

Стали запорожці тепер «не лицарі, а пахарі». Колись гордо казали, що «Січ не пшеницею степи засіва, а кріпостями та паланками». Тепер стали хліборобами. В душі своїй вояцькій бридилися вони гречкосійською ідилією, їдучи з Коржем Дніпром, Стороженко пише:

«Вибравшись на бистрину, наш дуб помчало за водою як на крилу вітренню… Глянувши на предивенну Дніпрову уроду, весело стало на серці. Але старий дивився похмуро…

– Діду, чого це так задумавсь? Глянь як округи нас гарно!

Корж озирнувся і тихо промовив:

– Гарно, паничу, та не первина мені бачити… Колись обидва береги були наші, запорозькі! – додав дід смутно і схилив на груди свою голову».

Тими самими очима дивився на сучасну йому Україну і Шевченко: бачив у ній красу природи, «Божий рай», але «глянути не хоче» його серце на той рай, занапащений займанцем і своїми перевертнями.

Скептично дивилися запорожці на новий лад на Україні, запроваджений москалями по зруйнуванні Січи. Шаблю козацьку – заступив гріш, запорожця – гандляр. Надмогильні камені запорозькі побито на підвалини під амбари та комори в панських дворах. Зайди-пани розмежовують землі запорозькі, селяться. Почались будування.

«Глянь, каже Прокіп Іванович, не Іродові сини! Вже й будуються, а ми дурні боронили цю землю не вік і не два, кровю нашою поливали і кістками огороджували!»

Аж почервонів з досади. Не для цих лицарів було махати ціпом. Підозріло дивиться на новий лад і виімагінована постать Гаркуші:

«Поки на Україні лицарствували, то хоч деколи і приходилося нам не до чмиги, та ще великого лиха не було: заберуть, що знайдуть, та й тільки. А теперечки, як покинули шаблю і мушкет та взялися за ті пера, – так що й гармати! Заберуть з тебе нитки – і хату, і гай, і поле, та й пустять по світу обідраного».

Панас Мирний в однім романі описує ту переломову добу, коли то, згнобивши Україну, царат – «з завзятих степовиків поробив покірних волів, які здовж і впоперек переорювали тепер уже панські ниви…» Самітні січовики, що посідали на хуторах, зосталися серед хліборобського світу – «як дуб серед осичок у лісі». Та вже діти їх – «цуралися батьківського духу». їх доба відшуміла, доба вояків «палких як порох, сміливих як вовки», які ненавиділи неволю.

«Поцвіло все, – нарікали вони – хліборобським ледарством припало. Не козакувати ні нам, ні дітям нашим… Не треба нас. Минулося козацьке царство, настало хліборобське господарство».

Ні в Мирного, ні в Стороженка не було це наставлення запорожців негацією хліборобського стану. Був це лише протест проти того, що їх самих звели до того стану, – їх, що і тих хліборобів боронили, і їх країну, культуру, релігію, незалежність державну. В їх протесті і в їх жалі за скасованим вояцьким життям чутний був відгомін пророчого універсалу Хмельницького до некозацької людности України:

«Но если нас козаків одоліють, то відайте, панове, же і вас всіх малоросіянів у рабську облекуть одежу, і труди ваші їм (займанцям) в користь підуть».

Це була візія того, що сталося в 19 в. на Україні. Нові пани, оті «байстрюки Єкатерини», та й свої Довгочхуни, які по скасуванні гетьманщини і Січі, посіли розлогі землі Війська Запорозького – це вже не було те «козацьке панство», про яке з респектом Шевченко згадував. Це були нові пани, які сараною вкрили Україну, коли шабля випала з рук козацьких, або коли відлетів давній дух від нащадків хмельничан. – «Які теперечки пани? Кат зна на що попереводились. Ні він тебе не розуміє, ні ти його!» Давня старшина Гетьманщини, організаторка життя, щезала. Лишались галапаси на тілі країни. Провідна ідея нарікань запорожців на нові часи одна: перевелася козаччина, та й перевелися люди-велети. Настала доба мірноти. «Ростуть і висяться царі, дрібніють люди на землі» – це саме спостерігав і Шевченко. Наступала доба Гоголівських Довгочхунів, доба не боротьби за свободу, чи за славу, а за копійчину, за десятину, за добробут і спокій.

Смутно передчували Стороженкові дідугани, які вмирали останніми Могіканами на переломі двох епох, – що гряде новий світ. А верховодити в нім будуть не лицарі, а крамарі; і вартістю найвищою в тім світі буде не честь лицарська, а гріш; чеснотами ж – не відвага і серце шляхетне, а шахрайство та себелюбство.

Знаходимо про це і в Я. Щоголіва, який протестує проти нового ладу, проти космополітичної сили гроша, яка негувала й село, і все національне та органічне. Він зі страхом оглядає долю, позбавленого своїх лицарських оборонців, селянина нашого:

Побрів од шинку до шинка,

Та й впала там його рахуба;

А тричі проклята рука

Жидюги, німця й салогуба,

Простягши з молоду пусту,

Тепер грішми набиту жменю,

Грабаста землю золоту

У їх безоднюю кишеню…

Усе по користь без упину погналось.

Був це світанок доби, яка в цілій своїй мерзоті розцвіла вихрястим чортополохом у наші дні.

Типи нашого лицарства степового в початках його подиву гідних представників, і змалював нам Стороженко. В цім його несмертельна заслуга перед потомством. Змальовані ним постаті – це були січові рядовики, яких були тисячі і тисячі. І, споглядаючи на їх орлину породу, можна собі уявити, що за люди були їх вожді, перші з найкращих в нації – оті Богуни, Морозенки, Гордієнки, Орлики, Войнаровські, Дорошенки, Мазепи й Богдани. В яких, крім шляхетности думки й мужнього серця, як у постатей Стоуоженка, була ще та третя прикмета провідників – мудрість, без якої нема будівничих держави.

Смішні розмови, ніби то цей тип належить лише до історії; що нема пощо його витребувати з домовини. Так їложуть говорити хіба підбрехачі Кремля, якого головною ціллю було й є, щоб не прокинувся в народі українськім дух «козацького панства», щоб не повстала власна провідна верства національна, без якої кріпаками чужих панів завжди лишуться люди. Колись і тип старокиївських богатирів і князів та їх дружинників теж відійшов до історії. Та коли б він, цей тип і дух його, не відродився потім в козацтві, не повстала б і держава Хмельницького. Не могла б вона існувати без того фундаменту, на який складалися оті Коржі, Бубненки, Прокопи Івановичі.

Не відродиться Українська держава, поки на Україні не відродиться знову дух старих запорожців, такими яскравими барвами змальованих Стороженком – людей шляхетного серця, лицарської регули, надлюдської відваги, мудрости характерників, які ніякого лиха не лякалися і сміючись умирали; дух людей, яким були чужі слабості людські – прив’язання до гроша, до жінки, до хуторця, до домашнього вогнища; людей гарту, душевної твердости і сили характеру, з високим почуттям чести, розкоханих у свободі, які ненавиділи рабство як ганьбу, почувалися до обовязку боронити слабих; людей із сильними пристрастями, з великими задумами, які служили своїй країні, її боронили, а гордої шиї ні перед ким, як лиш перед Божим маєстатом, не гнули.

Тільки з такого викову постатей повстає верства, яка здобуває державу та її боронить. В Московщині, в критичні моменти її історії, відроджувався тип опричника – такий самий був він за Івана Лютого, як і за Петра-ката з його «Петровими собаками», як і за Леніна і Сталіна.

На Україні існує також незмінний тип члена провідної верстви – тип лицаря. А ніхто інший, як москаль, відомий історик проф. Ключевський, стверджує, що цей тип лицаря – зовсім незнаний ні Суздальщині, ні Московщині, є домінантним типом на Україні, від князя Святослава Завойовника з його оселедцем почавши, а через билинних богатирів, запорожцями скінчивши. Мені самому, перед першою війною, доводилося оглядати типи селян, які виглядали на Стороженкових запорожців – на моїй степовій Україні, внуків і правнуків Коржів і Бубненків, що заселили нашу Понтиду.

Навіть старі, білі діди – були вони високі, щуплі, звинні, як коти, поважні і суворі, з юнацьким блиском у погляді, горді в манерах, з високим почуттям власної гідности. Ніхто б не причепив їм згірдливої назви «мугиря». Почепіть їм шаблю, вберіть у жупан – і могли б вони позувати Релінові для його образів – «Запорожці» або «Гетьман». Портрети їх дітей знайдете в спогадах Юрка Тютюнника про повстання та серед отаманів повстанських 1917 і наступних років. Внуки їх напевно складають більшість» Української Повстанської Армії. Люди того самого духа.

Коли хочете пізнати, що це за дух – читайте твори Олекси Стороженка.