Вступ

Дмитро Донцов

Україна знаходиться в осередку велетенської історичної завірюхи, що має рішити про дальше існування цілої християнської цивілізації. Там же, над нашим Дніпром, вирішиться питання, чи здобуде собі Україна назад втрачене право первородства на Сході Европи, чи ні?

Залежить це від того, які люди, якого формату й духа, підіймуться великого завдання вивести свій нарід «із тьми, із смраду, із неволі». Цьому питанню, якого часто не розуміють земляки, надають великого значіння москалі.

Вагу цього питання дуже добре розуміє Кремль. Його агенти – явні і ті під жовто-блакитною маскою – роблять все можливе й неможливе, щоб утримати наш нарід в стані обезголовленої нації рабів. Щоб ні ідейно, ні політично не був ні наш нарід, ні його еміграція очолені людьми одної, безкомпромісової ідеї, людьми волі і характеру.

По цей і по той бік залізної заслони йде безугавна боротьба між двома таборами в нації. Перший – це табор традиційної української думки, правди і чину. Другий – це ті, які втомилися, яким обридло блукати в пустині до далекої землі обіцяної. Яких тягне вернутися до Єгипту. Яким вже брак сили двигати на охлялих плечах тягар великої ідеї; які нездібні вже до безперервної напруги волі; в чиїх серцях вже гасне вогонь віри у свою правду і в своє право, які – як жиди з Мойсеєм в пустині – поробили собі ідолів, розбиваючи лоба в поклонах перед ними, запобігаючи ласки сильних – хочби часово – світу цього; думаючи вижебрати чи вишахрувати якусь Україну, все одно яку дадуть – «хоч пів дулі, аби під самую пику!» – червону чи рожеву, «усучаснену», з печаттю того чи іншого Інтернаціоналу.

Україну, в якій панувала б така чи інша «зайдократія», в якій панували б близькі чи далекі чужинці. Очевидно, за посередництвом рідних Квіслінгів-Швейків, як репрезентантів народу. Ідеалом людини-провідника, який ці «репрезентанти» хочуть накинути нам і в політичній, і в іншій літературі – є тип політичного маклера, крутаря і спекулянта. Всіми силами намагається цей табор забити всі наші традиції історичні, а особливо традиції нашого провідниц-тва, заповіджені нам старим Києвом і козаччиною. Особливо осоружні таборові політичних спекулянтів відомий нам з Шевченка дух «прадідів великих», дух стародавнього лицарства України, який в вогнях війни й революції, знов спалахнув на нашій землі.

Сліпі не бачать, що тільки люди такого духа, тільки їх братерство зєднає націю в великім ділі. В своїй промові з’ясовує Тарас Бульба, як повстало братерство лицарства Низового Запорозького; повстало воно в найтрагічнішу й, здавалося, найбезнадійнішу добу нашої історії, коли Україна, зраджена всіми, лишилася без проводу: «ось в який час подали ми собі руки на братерство. Любить батько дитину, любить мати дитину, любить звір свою дитину. Та поріднитися душею, а не по крові, зможе тільки людина». Низове товариство подало собі руки, як люди однієї душі, одного духа.

Вони, по крові, рідні були землякам своїм, по мові й по релігії теж, але – різнилися від них духом. Ті – дбали «тільки про те, щоб були в них скирти хліба та табуни коней» та щоб у льохах були вина й меди. Низовики дбали про інше – про «честь і славу», про те, щоб їх в обороні «краю веселого й миру хрещеного» – в степу здобувати. Перших зве Тарас «плугатирями, гречкосіями, бабіями», – своїх зве «лицарями». Дві породи людей різного духа.

Що могло єднати в спільній акції людей такого різного духа?

Як братерство духа єднає людей, так брак цього братерства – роз’єднує й найкращих приятелів. Коли київська молодь уперше познайомилась з поезіями Шевченка, пише Костомарів, то «муза Шевченка ніби роздерла завісу народнього життя. І страшно, і солодко, і боляче, і втішно було заглянути туди…» Заглянути в вічі великого минулого, що воскресив Шевченко, почути заклик мучеників, що клижали живих до помсти, – було кирилометодіївцям, і солодко, але й страшно, і втішно, але й боляче. Чому? Бо зустрілися люди різного духа.

Шевченко – писав Куліш – був перейнятий ідеями гарячого патріотизму «Історії Русов», сарказм і дотеп бриніли в його словах, коли говорив про москалів; ідея примирення з Москвою – ідея Кирило-Методіївців – не знаходила в нім співчуття. Він був «задирливий і нетолерантний» супроти цієї ідеї. Інших вражало таке ставлення, воно було для них «парадоксом». їх серцю, блаженному в своїм спокої, під впливом загально-російської науки й поезії, завдавали рану автори таких парадоксів, якими була повна «Історія Русов», і Шевченко, вихований читанням псевдо-Кониського, розтроюдив цю рану… Зустрілися люди різного духа: – неприєднаний патріотизм старої України – був для них вже парадоксом, дивоглядом, для Шевченка – непохитною вірою. Вони здригалися перед закликом Шевченка до великих поривів. Він біль завдавав їм. «Неофітів» з його протестом проти деспотизму, Куліш радив Шевченкові не друкувати – пощо дразнити нового царя? – «Гайдамаків» – радив причепурити й підчесати, зробити «більш гуманними», щоб не разили смаку читачів, не сколихали їх «блаженного спокою».

Люди різного духа – й пішли різними шляхами: Шевченко на заслання, Куліш – на свободу, Шевченко «карався, мучився, але не каявсь». Куліш зразу ж покаявся і каявся далі, так, що навіть з-під пера царського жандарма дістав признання як людина «спокійна і не-небезпечна». Куліш вирікся ідей молодости, Шевченко – зберіг свої до кінця, горів немерклим смолоскипом до смерти. Нема нічого дивного, що Куліш мусів напасти пізніше і на Шевченка, і на його ідеї. Люди різного духа – мусіли розійтися, хоч нібито й єднало їх спільне завдання, спільні ідеали молодости і ін. Бо й що могло лучити їх?

Видавана в московській мові «Кіевская Мисль» так описувала одну сцену в переддень відбуття військового українського з'їзду в Києві в 1917 р.:

«Сильно гудів з дзвіниці Софійського собору дзвін «Рафаїл»… Уся площа, яка вже потапала в сумерку вечора, представляла незвиклий вигляд. Десятки тисяч народу заповнили її… У самого памятника Хмельницького відслужено молебен. Український полк гетьмана Богдана, як одна людина, впав на коліна. Стала на коліна і товпа. У сутінку блискала щетина сталевих багнетів над головами вояків навколішках… Пристрасні промови… – Брати-українці! Присягнемо ж… – Присягаємо! – Гучно підвелися на ноги – Команда, гучно стало переходити вояцтво – Полилась пісня: «і докажем, що ми браття, козацького роду!» На темнім небі засвітились великі ясні зорі. Виразно відбивався темною бронзовою скелею Богдан на коні з піднесеною булавою… І здавалося, що тисячолітні київські вулиці смутно згадують якийсь давній-давній сон…»

Було це 1917 р., за Винниченка-Грушевського. Але, коли вже Директорія увійшла, в грудні 1918, до Києва, – «я – пише Винниченко, – перед вступом поставив вимогу, щоб ніяких попів не було, інакше я ніякої участи в цій комедії не братиму. По довгих дебатах, мене запевнено, що попів не буде… Але на Софійську площу їх нагнали з усіх церков і манастирів, дзвонили дзвони, блищали ризи, маяли ікони і корогви. Я дійсно не взяв в цьому участи…» З таким же обуренням правовірного марксиста нотує Винниченко, як перед тим, в квітні 1918, по звільненню Києва від червоних москалів, приїхав на Софійську площу С. Петлюра, «і давай з попами, з дзвонами, з усією декорацією… парадувати» («Відродження нації»).

Що спільного духом мав цей учень Маркса, і пізніший союзник Мануїльського, з духом пробудженої з вікового сну нації? З тими дзвонами старої Софії, з побожно схиленою юрбою і вояцтвом, що хотіло довести, що й вони «козацького роду», з багнетами зверненими проти Півночі, з грізно піднесеною булавою бронзового Богдана? Зійшлися разом елементи зовсім чужих духом стихій. Не дивно, що й союз їх неприродний тріснув і розвіявся, що Винниченко, Грушевський і стільки інших, – відвернулися спиною і не хотіли згадувати того чудового сну, який вже згадували тисячолітні київські вулиці і міліони пробудженої нації. А здавалося цілі були однакові! Ідеал ніби той самий! І – люди одної крови! Та різного духа… козацького і плебейського.

Подібно було і в Галичині. І там бачимо два табори. Один з них Франко картав за «брак правдивих характерів, дрібничковість», за «тісний матеріяльний егоїзм, дволичність»; картав як «расу сентиментальну, без гарту й сили волі, таку родючу на всякого роду ренегатів і перевертнів», расу «роздерту сумнівами», «дрібне, мізерне кодло, рабів в душі»… І другий табор, з якого вийшли в 1914 р. Січові стрільці, а в часі між двома війнами – Біласи й Данилишини. Що спільного духом мали між собою ці два табори однієї нації?

Ті гурти, правлячі верстви, аристократії – були сильні, яких лучив твердими нитками спільний дух, спільне поняття чести, того, що випадає, що не випадає, спільні нахили характеру, спільні емоції, однакове реагування на світ і людей та їх вчинки, спільне поняття про добро і зло, шляхотне і плюгаве, – не «програма», не «ідея», а їх внутрішнє довго й завзято коване молотом дисципліни і спільних зусиль – внутрішнє «Я». Де цей дух віє – міцно і незалежно стоять ці гурти. Де цей дух меркне, або гаситься ворожим йому духом, дістає домішку чужого духу, – там ці гурти розкладаються і гинуть. Не програми, не ідеї тримають їх. Єднатися між собою мусять люди – як сказано в Євангелії – які не зовнішньо, а в «серці, по духу, а не по букві» якогось закону, лучаться разом (До Римлян, 2, 29). Хто ж, «називаючись братом», лишається «лихоїмцем, злодієм, або балвохвальцем», лишається чужим духом, – того треба, як «лже-брата» «ізвергнути з вашого середовища» (І до Коринтян 5, 11 – 13).

Люди духа рабського і духа вільного – завжди ворогуватимуть між собою (До Галатів 4, 29 – 31). Ворогуватимуть лицарі з бабіями і «периноспалами»; Шевченки – з Кулішами; ті, що молилися Богові коло бронзового Богдана з багнетами в руці, – з Винниченками; люди визвольного руху – з панегіристами нового божища – голоти; люди віддані «серцем і духом»,не по букві лиш – своїй думці та ідеалу, з «злодіями й балвохвальцями», що з моди чи для інтересу клянуться на букву якоїсь науки, – раби душею і думкою.

В наші часи, коли світ все більше підпадає владі диявола, єднатися можуть і повинні між собою тільки люди однакового духа, суворо переводячи добір таких, і суворо відметаючи на бік всяку, чужу їм духом, нечисть. Без такого добору, не обєднається в спільнім зусилі ніколи і нація наша. Селекція людей одного духа – перший крок до обеднения нації почерез голови «крутіїв, балвохвальців» і зрадників.

Воскресити цей дух на прикладах тих ідейних провідників наших, які в своїх творах дали незатерті образи людей цього героїчного духа, дух незабутньої памяти козацького панства – є завданням цієї книги. Воскресити як ідеал, як живий приклад, як дороговказ, як горіючий смолоскип, маяк – як ідеал провідної верстви.

Щоб в душах тих, які півсвідомо, або чисто чуттєво тяглися до цього ідеалу, – встав він з могил, вирізьблений в чітких формулах і блискучих постатях – геніями нашого слова.

Щоб мати зразок цього типа та його чеснот. Щоб єдналися, для великого завдання, люди одного, спільного духа. Бо завжди у великі, поворотні епохи історії, коли всі сили зла єднаються разом, щоб не закільчилося нове, – завданням дня є не обєднання всіх, а розєднання насамперед! Сильні, ідейні, характерні, віруючі, мають відділитися від слабих, від гнилих, від розїджених сумнівом! Не прилучатися до обєднаної отари, яка – мов гадаринські свині –об’єднано і солідарно, мов одержимі бісами, несеться в пропасть. Відділитися від цієї отари й обєднатися між собою: обєднання людей спільного духа.

Вони лише потраплять доконати діла, якого вимагає від нас час. Вони лише поможуть – козацьким звичаєм – рідним Юдам знайти свою осику. Вони лише виженуть міняй-лів з храму. Вони здемаскують власних книжників і фарисеїв.

Вони запалять своєю гарячою вірою міліони митарів і поведуть за собою проти чужих Пилатів і кесарів. Вони – рідні духом прадідам великим у могилах України, яких несмертельні постаті хочу показати духовим очам сучасників в цій книзі. «Прочитайте! Щоб розкрились перед вашими очима високі могили!»