Козацька жінка у Шевченка

Дмитро Донцов

Бояни нашого козацтва, Стороженко і Гоголь, торкаються й типу козацької жінки. Але так само й Котляревський в «Енеїді». А особливо у Шевченка цікавий цей тип, як його він уявляв в історії і напевно ще бачив навколо себе. Була це не тільки бідна Катерина, нещасна покритка, а жінка провідної верстви: виховииця нового покоління оборонців країни та її володарів. Варта цій жінці козацькій у Шевченка приглянутися ближче, бо була вона товаришкою далі й недолі козака, – як мати, дружина, сестра, донька. Лишила вона нам ясно вирізьблений блискучий тип жінки тієї доби – «як ще були ми козаками», жінки з тієї кляси, яка тримала в руках долю незалежної України, або її виборювала. Чому цікаво заглянути в ту далеку епоху, змальовану в «Кобзарі»? Тому, що вона далека від нас тільки часом, а така близька й рідна нам своїм духом.

Не поетичною тільки вигадкою є типи козацької жінки «Кобзаря» – вони основані на переказах живих свідків тієї епохи чи їх нащадків. Разячо нагадують вони постаті з наших дум, знаходять підтвердження в історії.

Що ж з себе уявляли мати, дружина, сестра, коханка нашого степового лицаря? Ті часи – то була сувора доба. Така як наша тепер. Вимагала вона від людини нелюдської напруги, душевної сили, невсипущого чування, – доба жорстока і безпощадна. Нагадувала вона ту, яку переходила не тільки Україна, а й уся Західна Европа, коли давала відсіч гунам, сарацинам, татарам.

І саме в ту жорстоку епоху – і там і на Україні – зродився культ жінки, яка в брутальну, дику й безоглядну воєнницьку атмосферу тієї доби вносила облагороджуючий первень, первень естетики і краси. В цім сенсі поетизує жіночу вроду і вдачу Шевченко. В нього – це щось, що опромінює життя, це – Божий дар. Він бачить в українськім жіноцтві – «землі козачої красу». Дівчат тієї одчайдушної, свавільної доби порівнює він з барвінком, що виростав між ножами і списами, якими нові орачі засівали степи. Як на Заході, так і на Україні цей культ жінки знаходив сублімацію, вивершення в культі Діви Марії. Ще перед занесенням християнства на Україну, вже в VI в. нашої ери особливо розцвів культ Діви Марії м. ін. у Візантії, де повстала про Неї обширна література, пісні на її честь, апокрифи, будувалися присвячені їй церкви, прикрашені фресками з її образом. Знайдете цей культ і в св. Софії старокиївській, в її мозаїках.

Власне в ту віддалену епоху прийшов до нас і культ Пречистої. Мати Божа – була охоронницею Війська Запорізького, патронкою Києва – мати козацького краю. Вона рятувала Почаївський манастир, як його, мов чорна хмара, Турки облягали; від нього, як заступниця, кулі відвертала. Як покидали запорожці Великий Луг, плакала Божа Мати Іржавецька за козаками і Бог зглянувся на ті сльози, – «побив Петра, побив ката на наглій дорозі». її ікону козаки носили в походах.

Звичайна жінка козацька у Шевченка була символом України. Приносила йому на чужину запах наших степів, квітів, трав, розганяла туман на душі. Її сублімація, Діва Марія, сльозами й молитвою хоронила край, була – «скорбящих радість», подавала «душі убогій силу, щоб огненно заговорила, щоб людям серце розпалила». Не, щоб розніжила і розчулила, про це не дбали у ті часи! – а щоб кріпила дух, щоб «розвіяла униніє і страх», щоб скріплені вірою «мужі воспрянули». Пречиста давала їм «силу свого мученика-Сина, щоб хрест-кайдани донесли до самого краю». Щоб їм «благий кінець послала Всеблагая».

Бачучи свій ідеал жінки в постаті Пречистої Діви на небі, тим суворіші вимоги ставляли козаки до жінки на грішній землі. Зрештою такі самі вимоги ставляли вони й до себе. Було це твердою конечністю в такі епохи. І трагічною була доля тодішньої жінки. Микита Гайдай говорить до своєї жінки Маріяни: – «Мене ти любиш, знаю я, та в тебе ривалька є, як ти – прекрасна». Тією суперницею є – «прадідів Земля». Любов до цієї Землі займала перше місце в серці лицаря; змушувала його іноді міняти жінку, коли й не на тютюн та люльку (як в думі про Сагайдачного), то на шаблю і мандри. В ті часи, здавалося, жінка була на те, щоб її покидали:

Покинули стару матір, той жінку покинув,

А той сестру, а найменший – молоду дівчину.

Мати, жінка, сестра, коханка – всі вони мали тоді когось в путь виряжати, когось оплакувати, когось виглядати. Так було і за козаччини, і за татарщини, і в старокиївські часи, коли Ярославна виглядала повороту князя Ігоря з далекої Половеччини. Так є й тепер.

Бувало й так, що нікому було й виглядати тих, що пішли на криваве погуляння. Напр. за Коліївщини, коли то

Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки.

Наша «прогресивно-демократична» епоха зробила ще дальший крок на Україні: в многих селах не знайшли вже і собаки, коли ще самі села залишилися.

Ось серед тих проклятих обставин нашого позавчора, вчора і сьогодні – росла і жила, любила й терпіла, боролася й вмирала «землі козацької краса» – українська жінка.

Та ця доба не була лише добою розпачі. Як з кременя вогонь, викресала вона з душі нації всі шляхетні, мужні риси великого народу. Була це епоха блеску, великих поривів, буйної романтики, сильних характерів; епоха може твердих, та яскравих чеснот і суворого благородства, великої саможертви, гарячої любови і такої ж ненависти, велико-душности і – легкодухства, аскетизму – і розгульної веселости; доба великих пристрастей, шибеничного гумору і глибокої віри.

Була це доба героїв, характерників, святих і авантюрників. Велич у добрі і в злі, все тут було. Тільки не було дрібязковости і мірноти. Було жагуче бажання раю чи пекла, злої – коли нема доброї – долі, аби лиш не «гнилою колодою по світі валятись». Такою була доба, в якій жили і вмирали цілі покоління степових лицарів і їх подруг, матерів і жінок, – доба, в якій кохався, за якою тужив, яку звеличував і виглядав Шевченко.

Далекі своїм душевним стилем були доньки зкозаченої України від чулих і лагідних дівочих постатей 19 в., селянок чи панянок, змальованих Основ’яненком, Ганною Барвінок, Л. Яновською, або Кобилянською. Козацькі жінки були невідродні доньки жінок покиївського литовського періоду, як Анна Острозька, Галина Гулевич, Раїна Ярмолинська, які вправлялися в заїздах на сусідів, магнатів, або в збройних бунтах проти короля. «В своїй непогамованій вдачі зраджували вони щось, що настроювало в їх користь – цілостність вдачі, небуденну енергію і завзяття, рішучість і відвагу» (Орест Левицький). У Шевченка виходять вони на сцену як жінки «шляхетного роду», «кругом пані». Гайдай любить свою Маріяну за те, що вона козачка.

Козачка? Це значить натура горда, цілосна в усім. Коли вірна – то до самострати, до загину. Коли мстива – до злочину. Як жертвенна – то до смерти. Коли всепрощаюча – то не з людської слабости, а з надлюдської сили. В еротиці і в життю – як і «Кобзарі» часом – є вони копія давних полянок, яких чужі подорожники окреслювали то як чарівниць, та як кокеток. Як у лицаря степового, так і в його подруги були стиль і розмах, було все, крім дрібного себелюбства, розчулености і слабодухства.

Козацька жінка вірна тому, кого вибрала. Але з ним мріє про що інше, не про затишне щастя безжурного домашнього гнізда. Як жінка середньовічного західного шеваліє, або нашого – за мовою козацьких літописей «лицаря і кавалера» – вона знала, ким є її вибранець і яке життя вибрала при нім собі. Такого саме й шукала й була горда з нього. Любила славу, а він мусів незвичайними чинами во славу Бога або рідного краю заслужити її увагу і любов. В своїм чоловіку любить Маріяна («Микита Гайдай») – «славу отчизни». В нім бачить відблеск її «прекрасних, гордих рис». Любить в нім героя, любить слухати його «бойових пісень – як Сагайдачний з козаками, Москву і ляхів воював». Прагне мати від нього сина, щоб виростав на оборонця країни; щоб пострахом був чужинцям.

З почуттям гордости дивиться на свого вибранця Оксана з «Гайдамаків»: «Той Галайда – мій Ярема! По всій Україні його знають. Кати трусилися і мліли» – на саму згадку його імени. Їй він обіцяє вернутись в жупані, не в свитині, дать срібло і злото, славу. Як гетьманшу одягнути – «коли не загине».

Коли не загине! Вона приймає риск, риск професії, приймає правила гри ва-банк: або пан, або пропав. Приймає мужньо, не затримує його, коли від'їздить. Другий, Степан («Невольник») їде за Пороги, де діставала молодь козацька воєнну вихову, виробляла собі характер. Їде, жупан одягає, а Ярина – зброю йому подає, на порозі стоя – мовчки.

Інша знов вдова – сина привела. Щоб спокутувати гріх, справила – як виріс – коня йому, сідло, в жупан його одягла й до табору в військо сама оддала: – «Гляньте, вороги!»… Ось сірома з сиротою («Хустина») хотіли побратись, Пречистої дожидались. Та на Пречисту –

Заревли великі дзвони,

Щоб сідлали хлопці коні

Та зібрались на весілля,

На криваве залицяння.

І знову виносила йому дівчина шаблю золотую, коня напувала, на інше весілля випроваджала. Не нарікала, вірність присягала, ждала. А тоді не раз –

По козакові вовченьки завили,

А по дівчиноньці дзвони задзвонили».

А тоді не раз –

На новому хресті хустку вітер розвіває,

А дівчина у черницях косу розплітає –

сталий мотив і в поезії і в історії козацької отчизни. Це була її, козацької жінки, велика жертва, яку приносилося в гордім спокою: «Карай, Боже, Твою правду витерпіти мушу!» Не одній, хоч родилася «сіять Господнею красою», довелося черницею стати. Іноді за осліплого в неволі запорожця вольною волею замуж виходить. Інша у вітру шукала вістки про свого воїна:

Коли ні – співаю;

Коли згинув – то й я погибаю!

Це вірність. Також другий, вічноповторюваний мотив – стояти при поляглім козакові тополею, червоною калиною; вмирати з ним, чатувати над ним! Чи ця ідея, ідея такої вірности аж поза домовину, не походить з прадавніх часів, коли молода вдова востаннє – «на огнище ішла обнять дружину любу» (Леся Українка), померлого мужа войов-ника, паленого по смерті на кострищі з конем, зі зброєю і з жінкою?

Звідки та жінка брала снагу таке життя зносити і терпіти? Бо й нащо плекати було цей порив, ці почування жінки, коли приводили вони до трагічного кінця? Нащо» заложений був від Бога в її серці цілий той елан ? Сам Шевченко мучився цим питанням. І в нього іноді вириваються гіркі слова гіркої поради: «Не цвіти, мій цвіте! Зов’янь, поки твоє серце не розбите!» Та це під час нападів хвилевої безнадії. Хутко життя бере своє: «Молодість не довго, дівчата, – до полудня, та й зів’яне». То ж користайте з неї!

Страшна проблема безнастанного, безначального і безконечного колобігу життя! Страшно споглядати, як чисті й шляхетні пориви людини звичайної, великої, або й цілої нації – нагло никнуть і вмирають.

Але не треба здушувати ті пориви! Місяць не дає спати Шевченковим дівчатам, що мусять на нього дивитися? – То й добре – «дивітеся, поки вас гріє, а зорі спати не дають!»

Вірність… Але вона вимагає ще чогось іншого. Де топчеться честь, де плюгавиться вона, де торгується тим, що не купується, ні продається, – жінка козацька метиться. Коли порив підтинає Вища Сила, чи наказ загального добра, справа нації, – це вимагає терпеливости, гордого спокою. Та не тоді, коли нищить цей порив людська злоба чи зрада, коли в грі дівоча честь. Тоді медузою стає ніжна голубка, тоді страшно і безмилосердно метиться. Здібна вона і на велику любов, і на таку ж ненависть: за зневагу щирого почуття, за зраду, за торговлю тим, що не є крамом. Причинна голосить до відсутнього милого: «Живого б любила, другу б задушила, а до неживого у яму б лягла».

Від цієї відплати в таких випадках не рятують і родинні связки. Багата полюбила убогого. Мати не пустила… І дівчина дорікає: «Прости мене, моя мати, буду тебе проклинати поки не умру!» Друга мати «катувала, мордувала» доньку молоденьку… Отже та воліє кинути її – «бо як мені у матері, то лучше втопиться». Про такого ж батька читаємо в «Кобзарі»: «Коли такі батьки, нащо вони дітям? На наругу перед Богом!»

Іноді ця помста звучить як прокляття: «Побий тебе сила Божа на наглій дорозі!» Іноді приймає зовсім реальний вигляд:

Закохались дві дівчини в одного Івана,

А Іван, козак звичайний, обох їх не ганив.

То й вони його струїли за насміх і зраду. Є це мотив відомої пісні козацької «Ой, у полі жито».

В найми піти, в люди, ніж за нелюба воліє пізніша черниця Маріяна. Бо – «легше покритись землею, ніж бачить, як багатий, старий цілує за гроші». За козаками повторяли й дівчата:

Піду собі світ за очі. Що буде, те й буде!

Найду долю – одружуся, не найду – втоплюся.

Та не продамся нікому, в найми не наймуся –

власна гордість і свобода понад усе.

Степовий темперамент жінки козацької поносив її іноді далі, ніж треба. Розмах її почувань, їх вияв був досить широкий. Коли розходився він, не було йому іноді стриму. Як у тієї баби з пісні, до якої серед гульні і танців підійшла нагло смерть. А баба, танцюючи, співала: «Іди, смерте, іди проч, головоньки не мороч!» Так було і в життю, так відбилося і в Шевченковій поезії. Він сам добачав іноді в дівчині-українці «якусь сатанську принаду, перед якою людина не в силах устоятися». Про нього ж, у спогадах писав А. Чужбинський: «Шевченко великі вимоги ставляв до жінок; найменша дрібниця, яка відкривала в ж:нці якусь негарну, нешляхетну прикмету вдачі, – зражало його умлівіч. Проте він любив жінок жвавої вдачі, щоб жінка була палка, щоб на два сажні під нею земля горіла».

Еротичний розмах козачки – шумливий, зухвалий і фривольний часом – відбився також і в «Кобзарі», в таких поезіях, як «Великомученице кумо», «У перетику ходила», з мирошником, з лимаренком та з іншими жартувала. А як мати питалася, кого вибирала, то відповідала: «Усіх, усіх, моя мати, зятьми будеш звати!»

Прояви тих чуттєвих поривів були різної форми – від ніжної, від фривольної до трагічної, від терпіння і вірности до кінця – до самогубства, до убийства, до відходу з життя під чернечою рясою. Були це крайності буйної сили, гарячого південного темпераменту тієї багато обдарованої фізично і психічно країни, яка видала такі типи, як Мотря Кочубеївна, або її мати, як згадані вже волинські панії Литовського періоду, як жінки Хмельницького чи Дорошенка, або Мазепина мати. Цей тон – не раз суворий, не раз ма-кабричний надавав жінці козацькій сам її товариш життя, січовик. В думі козацькій про славного Морозенка, по якім заплакала вся Україна і старенька мати, потішали останню суворі лицарі:

Не плач, не плач, Морозихо,

Об сиру землю не бийся,

Ой, ходи з нами, козаками,

Меду-вина напийся!

Та все ж у житті козацької України тон надавала страшна дійсність, з якою не було жартів. Яка вимагала самоопанування і безпощадної дисципліни людських поривів, почувань і навіть слів. Не терпіла безкарних вибриків одиниць. Там, де розгнузданість чуттєва переходила межі нешкідливої особистої приємности; де ставала грозьбою загалові, його звязкам родинним, подружнім, національним, – там над найменшим збоченням, найневиннішим проступком, – простягала безпощадна дійсність свою каральну долоню.

Не раз знали, що треба коритися цьому невблаганному законові й самі ті, що збочили, – і удавалися в добровільну покуту. От як ті жінки, які приймали постриг. Як та вдова, що на двір до неї заїздив козак із Січі, та що сина привела. Віддавши його до війська, як виріс, сама на прощу в Київ, в черниці пішла. Другу вдову – «у жупані, кругом пані», коло якої кружляли «козаки ордою», – за те, що доньку зі світа звела, – зустріла страшна кара.

Ще страшніша спадає на жінку, коли в гру входили справи чи добро нації. Або коли був замішаний чужинець чи чужинка. В таких випадках завжди знаходилася чиясь тверда рука, яка вичищувала з буряну рідне поле, щоб за злочин однієї не впала кара на батьків, на невинних дітей, на народ. Таку женуть з хати, як вигнали з неї батько й мати Катерину. Жалує мати, що передше не втопила «любої дитини – здалася тоді б ти гадині, тепер – москалеві!» Це останнє уважалося за гірше, бо виходять з такого кохання не оборонці отчизни, не козаки, а перевертні, які чужинцям помагають катувати землю козацьку. Лицарська мораль воліє зарізати рідну дитину – «за честь, славу, за братерство, за волю країни», ніж – «викохати та продати в різницю москалеві». Під цією мораллю підписуються і Шевченко, і Гоголь.

«Землі козацької краса» з її сильною, часом нестримною вдачею – була предметом адорації і шани. Та не там, де ця вдача в конфлікт заходила з нацією. Перед тією мораллю лицарською відповідала жінка і покутувала не тільки за гріхи вольнії, а й невольні, несвідомі, коли з них виходила шкода країні. В «Великім льоху» покутують за невольні гріхи душі трьох дівчаток. Вмерли, разом з матерями, які їх звичаю не вчили – наглою смертю. Їх навіть в рай не пускають. Хоч не знала, що чинила, одна – як гетьманові Богданові, як їхав в Переяслав з старшиною цареві московському присягати, – вповні дорогу перейшла; друга – як Петрові-катові в Батурині води дала напитися; а третя – як усміхнулась на руках у матері до цариці Катерини – «голодної вовчиці», що їхала з пишним почетом Дніпром доконати скатовану Україну, – хоч не знали, та покутують за те, що згрішили невольним гріхом за те, що повинні були знати, що роблять або вони самі, або ті, хто їх виховав. Бо може й несвідома дитина надусити гудзик і висадити в повітря цілу будівлю, не знаючи, викликати катастрофу.

Пише Шевченко про одну паню: «до сина свого була безміри ніжна, дозволяючи йому усе, що лиш дозволяє дітям нерозсудно любляча мати». Нерозсудна ніжність і така ж любов можуть іноді накоїти більшого лиха, як нерозсудний гнів. Занадто небезпечним, занадто відповідальним життям жила козацька Україна, щоб позволяти своїм жінкам, матерям майбутніх Спартанців, робити хоч би невольні провини. Не позволяли їх і собі самим. В країні, де найменш необережний крок набік приплачувався катастрофою особистою, або й національною, нерозсудна любов як і нерозсудна ненависть має жахливі наслідки. Особливо любов чи лиш зичливість до завойовника.

Коли так каралися – людьми чи Богом – збочення незавинені, що ж доперва свідомі! Приклад того, як реагували козаки на ці останні, знаходимо в чудовій баляді «». Із славного запорожжя наїхали гості – Семен Босий, Іван Голий, Іван Ярошенко:

З’їздили всю Польщу і всю Україну,

А не бачили такої, як ця Катерина.

Кожний з них віддав би все золото, усю силу, усе в світі – за одну годину отій Катерині. А та рішає – хто брата її єдиного з неволі достане, той їй, з-поміж запорожців, дружиною стане. Разом повставали, коні посідлали, поїхали… Двоє згинули, а третій, Ярошенко, з Бахчисараю брата визволяє. Приходить з ним до Катерини, та цей брат – це був її милий! Ярошенка Катря обдурила…

Обдурила!

І Катріна головонька додолу скотилась…

Запорожці ж обидвоє вийшли «з поганої хати й у степу побратались».

Своїм підступом зрадлива Катерина спричинила смерть двох лицарів, допустилася брехні, споганила і свою честь жіночу, і хату. Коли на такі манівці сходить темперамент хоч би й найкращої жінки, не знайде вона пощади в козацькій землі. Тоді її головонька, як будяк, стинається козацькою шаблею, щоб тієї землі не поганила.

Дисципліна козацького Ордену, наложена на жінок (як зрештою і на чоловіків), була навіть ще тяжча. Жінка покутувала не тільки за вольні і невольні гріхи, а часом без жадного гріха. Коли того вимагала напр. безпощадна льогіка війни. В замку сховалися за мурами Поляки. Наказує Гонта: «В потайники пустіть вогонь!» – Щоб усіх висадити з мурами в повітря. Галайда хоче спинити – «Там його Оксана!» Та Гонту це не зворушує:

Добре, каже, гукніть, щоб палили!

Преподобиться з ляхами… А ти, сизокрилий,

Найдеш іншу.

Ярема рятує Оксану, але потай, бо знає, що просити не має права.

Той вік та його провідна каста мали свій кодекс чести, свою дисципліну, і – свою гієрархію, своє щаблювання цінностей. Катерина спокутувала, бо нарушила цей кодекс – згрішила проти правил чести братерства запорожського. Удова – що про неї вище згадано – супроти дитини. Три душі з «Великого льоху», хоч і несвідомо – супроти нації. Оксана з «Гайдамаків» мало що не спокутувала навіть не за невольний гріх, а за те, що просто підвинулася під обух суворих законів війни.

Жорстокий, суворий і поетичний вік! Жінка – барвінок серед ножів – адорована як землі козацької краса, а в її божественнім завершенню як Діва Марія, протекторка і заступниця краю, – такою була козацька жінка. І цей же ж самий вік наклав на жінку важкий тягар, поставив важкі вимоги її характеру, наложив на неї великі й суворі обовязки. Чудовий дар Божий – любов, підтинає в жінці так часто в ту добу брутальна і мінлива дійсність. Тікають від жінки і гинуть – сини, брати, чоловіки, кохані. Лишається часто лиш сідло вкрите хустиною на коні, що його завертають додому товариші зброї. Лишаються сліпці, каліки, – як повернуть із походу, або з неволі. Лишається біле тіло китайкою вкрите. Лишаються терпіння, манастирська келія, самотня смерть, муки або спокуси. Козацька жінка тих часів жила мов жінка моряка, або хрестоносця, який пішов у Святу Землю визволяти Гроб Господень. Вимагається від неї великі прикмети – вірність, жертвенність, ніжність, характерність, моральна сила, душевна твердість, любов і ненависть, посвята, дисципліна, чувство чести, героїзм, або, на випадок невдачі, – гордий спокій.

Різнородні постаті зродила та доба – позитивні і негативні. Але який в тім усім був – кажуть Французи – грандер, яка велич, який шляхетний стиль життя! Все там було великого формату – і почування, і характери. Нічого дрібязкового, простецького, нічого з дрібноміщанського ідеалу особистого добробуту. Все – іспит, все – проба, все – небезпека, і все – боротьба. Великі проблеми, великі завдання і – люди тієї ж міри, щоб їх розвязувати. Скільки тоді розбурханий сухий наш океан степовий виплеснув на поверхню пристрасної любови, безоглядної ненависти! Скільки завзяття! Яке високе поняття чести! Яке благородство духа і кріпость душі! Козацька жінка тієї доби дорівняла тим лицарям степовим, тим шляхетним металом, з якого її викувала та доба та її доля. Яскравий образ козацької жінки, мов живої, вирізьбив Шевченко в своїм «Кобзарі».

В 19 в. цей тип козацької жінки, як і козака, поволі вимирає на Україні. 19-ий вік – це був вік спокою й особистого життя. В однім своїм романі малює Юрій Яновський стару церкву козацьку на Україні, будовану ще запорожцями.

«Вона була тісна і старовинна. За всім доглядало певно хозяйське око братчика низового. Бо міцніше зробити церкву не стало б хисту й нині. Все окували залізом. Навіть паникадило було такої неймовірної ваги, що влітку, під час одправ, порепалися сволоки, на яких воно висіло, лускалися дошки… Суворі звички Січи відбилися на церкві. Ікони були змальовані з братчиків-будівничих, з кошового, з курінних. В такій церкві ставало страшно серед вусатих чорних лицарів, уквітчених оселедцями, в козацьких жупанах – лицарів жорстоких та відважних! Вони позирали зі стін, переморгувалися один з одним, часто з призирством до модельників…»

Так як парафіяни передбольшевицької доби на Україні не завжди могли звикнути до тих ікон та образів запорозьких, так ще недавно не могла Україна прийняти як рідну давню козацьку епоху з її твердим законом. Багато з блудних синів вирікалося її – зажорстока була вона для розніженого, спацифікованого покоління, засувора, завимагаюча. Та час показав, що саме таких відважних, залізних людей потребує наша жахлива і жорстока доба, така подібна до доби 15-18 вв. Такі люди й прийшли знову на Україні, а разом з ними повстав і новий тип української жінки – і в життю, і в літературі. Не тип замріяної Марусі, не Квітчиної нещасної Оксани, селянки чи інтелігентки, що жили обмеженим особистим життям епохи миру й благоденствія.

Зникають типи переестетизованої любительки краси Кобилянської, або Л. Яновської чи М. Коцюбинського. Зникають мирні селянки і попівни Нечуя-Левицького, або Свидницького, зникають жінки-самички В. Винниченка. Або коли не зникають, то десь відходять в тінь, або в літературу інтелігентських сутеренів. Зявляється новий тип, в якім знову воскресає тип козацької жінки і в життю і в літературі. До таких типів належить напр. Варвара Рєпніна, приятелька Шевченка, яка, як і її батько, жила ще ідеями козацької незалежної України і ненавистю до Московщини. До таких типів належала Олена Пчілка, Леся Українка, Марія Башкірцева, одна з найславніших жінок Европи 19 в. До таких типів належала Олена Теліга.

Такі типи нашого «козацького панства» ще жили в початках 19 в. і портрет однієї з них дав захоплений нею, в своїм вірші, присвяченім княгині Щербатовій, уродженій Милорадовички, – російський поет М. Лєрмонтов. Хоч змушена вона була покинути «цвітучі степи України» для холодної півночі, –

Но юга раднова

На ней сахранілась прімєта

Среді лєдянова,

Среді безпащаднова света.

Как ночі Украйни

В мєрцанії звйозд нєзакатних

Ісполнєни тайни

Слова єя уст ароматних.

І следуя строго

Печальной отчизни прімєру,

В надежде на Бога

Храніт она детскую веру.

Как племя радное,

У чуждих апори нє просіт,

І в гордом покое

Насмешку і зло пєрєносіт.

От дзерзкаво взора

В ней страсті не вспихнут пажаром,

Палюбіт не скоро,

За то не разлюбіт уж даром.

Темперамент півдня, вірність скатованій отчизні і рідному народові, гордий спокій, з яким зносить національне нещастя, не знижаючись до того, щоб благати ласки чужинця, нарешті вірність, – ось які прикмети підглянув чужинець у жінці панства козацького початків 19 в. Як цей портрет подібний до портретів жінки тієї провідної верстви, змальованих у «Кобзарі»!

Тим самим духом дихає й поезія Олени Теліги. У вірші «Мужчинам» читаємо:

Ще сальви не було, не заревли гармати,

Та ви вже на ногах. І ми в останній раз

Все, що дає життя іскристе і багате,

Мов медоносний сік, збираємо для вас.

Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!

Ми ж – радістю життя вас напоївши вщерть –

Без металевих слів і без зідхань даремних

По ваших же слідах підемо хоч на смерть.

З «Вечірньої пісні»:

Та завтра, коли простори

Проріже перша сурма –

В задимлений,чорний морок,

Зберу я тебе сама.

Не візьмеш плачу з собою –

Я плакати буду пізніш!

Тобі ж подарую зброю:

Цілунок гострий як ніж.

Щоб мав ти в залізнім свисті

Для крику і для мовчань –

Уста рішучі як вистріл,

Тверді як лезо меча.

Вірність розуміє так:

Все разом – і добро і зло,

Все у двох – і пісок і брук!

Такі ж прості і відношення до ворога:

Вітрами й сонцем

Бог мій шлях намітив.

Та там, де треба, – я тверда й сувора.

О, краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жадний ворог!

Поява в нашій літературі і в життю таких жінок як Рєпніна, Башкірцева, Леся Українка, Олена Пчілка, нарешті Олена Теліга, свідчить, що нове покоління, покоління воскреслого лицарства запорозького, знаходить своїх репрезентанток також і між українським жіноцтвом.