1. Ідеї провідної верстви у відношенні до землі

Дмитро Донцов

Січ не пшеницею степи засіває,
а кріпостями і паланками.

О. Стороженко

Ціль суспільства в очах провідної верстви є сила або слава цієї суспільності, ціль суспільства в очах верстви підвладної – це щастя й добробут окремих частин. Перша думає про скоординованість частин, про підпорядковання їх одній думці, друга – про вигоду поодиноких частин і про спокій. Одні хочуть тримати вкупі суспільні атоми, другі – дати їм свободу відскакувати й розривати форму, цілість. Для одних важна абстрактна скріплююча ідея, для других – конкретна людина, з усіма її слабостями і егоїзмами. для одних важний зв'язок цілості та його охорона, для других – інстинкт самозбереження частин. Все є різне в цих двох верствах: як бачили, різні чесноти й як побачимо різні ідеали, різні цілі, які вони в'яжуть з ідеєю суспільства.

Передусім різний є їх ідеал, різні є їх поняття землі, території; дальше різний їх ідеал народа, населення; нарешті різний ідеал влади. Коротко, концепції всіх трьох елементів, з яких складається поняття держави, є різні в цих двох верствах.

Передусім різні їх концепції землі. Для одних земля, це щось, що має служити цілям вищим, таким як слава, експансія, бог, мораль, добро наступних поколінь. Для других земля це власний лан. Яке було відношення провідної касти до землі, території? З огляду на основні функції провідної касти, земля є для неї не грунт, що дає плоди, не «ставок, млинок чи вишневенький садок», лише отчизна, вкрита славою її оборонців, ота Руська земля, «відома і слишима всіма коньци земля».

Відношення до землі гречкосія, що сіє й оре для себе – ідилічне: ідилічно-радісне або ідилічно-тужливе (праця йде або не йде, врожай чи біда); відношення володарської касти до землі, за яку він б'ється й накладає нераз головою за всіх, – героїчне, трагічне. Не плугом зачеркує він границі свого грунту, а мечем – границі своєї землі, отчизни. Це трагічне відношення володарської касти до землі червоною ниткою п роходить через усю поезію Дум, через усю поезію українського краєвида старокнязівської й запорозької доби аж до новітньої нашої поезії часів зриву 1917 р.

Степ «Слова о полку Ігоревім» – це не розмріяний степ хлібороба з жайворонками і з ясним сонечком, з безхмарним небом і з морем золотої пшениці, розманіжений, приспаний і сонний. Це інший степ, де чутно звіриний свист, де вовки грозять по яругах, де клекотять орли, на кості звірів скликають, де лисиці брешуть на червлені щити, де самі люди не поволі мов віл, тюпають за плугом, лиш скачуть як сірі вовки. Це грізний степ, де чорні хмари з моря йдуть, де трепещуть синії моднії, де в напруженні чекають дружинники і вої грому великого. Не прозоро, а мутно в цім степу ріки течуть, не ратаї гомонять, лиш вороння кряче, трупи собі ділячи. Не орачі в цім степу жнуть золоте жито, лиш воїни збирають красні дівки половецькії й оксамити. Це степ особливих орачів, що замість плуга плугатиря несуть меч оборонця, або наїзника. Снопи ці степовики стелють головами, молотять не ціпами, а списами, на тоці не колосся кладуть, а життя своє, а віють не зерно від полови, а душу від тіла. В їх поезії не про борозни говориться, лиш про яруги, не про рало, а про шаблі і луки. Ніч у цім степу старокнязівськім не співає соловієм, лише стогне грозою, а птаство не колоски віддзьобує на ланах, лише очі поляглим у полі. Земля войовників була посіяна костьми її оборонців, не зерном ратая, кров'ю вояка, не потом хлібороба. Земля войовника дуднить не від пісень женців, лиш від тупоту копит. По тій землі сіялися стріли, а лягали не снопи, а погані голови половецькі. Під самітню березою в полі жито було копитами збито і під тою березою не полуднували женці, а лежав вбитий козаченко.

Був це трагічний, бо повний небезпек для воїна степ борців і смерти, не ідилічний степ серпа й коси, як його малює Панас Мирний, з тихими ланами, які «ніколи з горечком не знались, ніколи кров'ю не вмивались, з білими хатками, з легеньким вітерцем, з річками, що гадючками синіють», – з мирною працею землероба, без риску для життя, без небезпек, з усією ідилічною країною хліборобського раю, що його «пестить і огріває сонічко». Степ лицарів – це не степ гречкосіїв, яким лиш «ниви дають радість і щастя», які готові «на коліна зворушені ставши, цілувати траву та жита», не степ гречкосіїв, де «рідні ниви так ніжно шумлять». У степу войовників не чутно пошуму нив, лиш свисти стріл, а жита не цілують вони, лиш часто топчуть кінськими копитами. До Дону біжать вони не води напитися, коні напувати чи коноплі мочити або рибу ловити, лише щоб шоломом його зачерпнути. Поле войовника не тинами а червленими щитами перегороджено, а мості мостили в нім «узорочі половецькими», а гати гатили дорогими шатами. Це була чорна земля кулями засіяна, не бороною, а білим тілом зволочена, не водою а кров'ю сполочена, як співається в думах і в «Слові о полку Ігоревім». В цих обох уявах, в обох картинах степу, таких протилежних і неподібних до себе, відбивається і спосіб життя і спосіб думання, і мрії і задуми, і цілі й завдання таких різних між собою каст – касти панівної і касти підвладної.

Для панівної верстви була це чорна земля, де «снопи стелють головами, молотять чепі харалужними, на тоці животи кладуть, віють душу от тіла». Як пишеться в літопису 11 віку, були це степи, де під час битв «бисть тьма, громове і молоня і дощ, блисташася оружія і бі гроза велика і січа сильна і страшна». Це був степ, де завойовник «притопта холми і яруги, скаламутил ріки і озера». (Святослав Київський).

Подібний був цей степ і в тих, що перебрали на свої дужі плечі і завдання й ментальність князівсько-дружинницької касти, – у запорожців. Про Хмельницького співає пісня, що «уже почав він землю копитами конськими орати (не плугом), кровю поливати». Трагічною є земля Війська Запорозького, цього народа войовника з його «величним і поетичним життям», якого пісні й думи були «дикі як діброви і степи, що прийняли його на своє лоно, коли він родився», в яких душі все було «поривчасто, подібно лету степового урагану, під чиє глухе виття були вони взлеліяні». (Срезневський). Відгомін того трагічного степу здибуємо в творах Гоголя або Стороженка. Січовики останнього свого степу «не орють і не засівають», бо «Січ не пшеницею степи засіває, а кріпостями і паланками». Бо Січ не користи тягла з тих степів, що «ригали золотом і сріблом», а славу, «кровю своєю їх поливала і своїми кістками огороджувала». Січові степи це було поле «що орють шаблею, сіють смертю і поливають чоловічою кровю, думаючи, чи не виросте на ньому (не жито, пшениця) щасливіша доля» цілої землі, як вона уявлялася в голові не гречкосія, а козака. («Марко Проклятий»).

Відгомін цієї трагічної землі знайдемо і в Шевченка. І в нього річки течуть кров'ю, не водою, небо палахкотить загравою пожежі, не ясніє ніжньою блакиттю. І в нього поле засіяно трупом, а не житом-пшеницею, а поллято кров'ю, не потом гречкосія. Не землю скородили його орачі боронами, а московські ребра списами. Його земля має вартість для нього не тому, що «картоплю родить», не тому що «добра для городу», а через те що це «свята прадідів земля», де «наші діди родились», де вони билися, «де родилась, гарцювала козацькая воля, де ляхами, татарами засівала поле».

Краса цієї землі була для Шевченка в трагізмі боротьби за неї. Вона вабила поета і його Гайдая «своєю понурою красою», не ідилією, бо краса боротьби з небезпекою і смертю завше понура, не ідилічна, а трагічна. Так само і море для поета це арена кривавих змагань, а не залляте сонцем, усміхнено-мрійливе ідилічне море демократа Коцюбинського. У Шевченка море «реве» грізною «Босфоровою» мовою, «кругом хвилі як ті гори, ні землі ні неба, серце мліє, а козакам того тільки й треба». Море Шевченка «казиться, клекотить наче скажене, то стогне, то виє мов сірий бугай». «Казиться» Чорне море і в літопису. Оманою є для нього хліборобська примара укритої барвінком з соловейком у гаї землі. За цією оманою, за цим раєм бачив поет іншу картину землі, яку люди «кров'ю домалювати, освітить пожаром» прагнули.

Подібно у Маланюка: «І під стопи дзвінкі їм покірна земля поплила» – її оборонцям і зовойовникам. У Маланюка – «море і степ двоєдина державна стихія – простір безмежний». І в Шевченка – «степ і море скрізь битий шлях, скрізь золото, слава» – є це земля де шукають не колосків, а золота і слави нові конкістадори. Хлібороб вовтузиться за врожай на своїм лані, козак – «за честь любої землі» (Гайдай). Хліборобові люба його хвилястая рідна земля, його єдина ціль, навпаки вояк, що боронить її мечем і огороджає. своїми кістьми, глядить не додолу, а вгору, в даль. Як Ігоревим воякам блакить Дону, як їх нащадкам – «вгорі блакить блаженна і широка» (блакить – барва нордійців) привиджується, привиджуються їм їх високі цілі, де сняться їм «віки пожарів, боротьби і слави». Земля це їх битий шлях для заспокоєння жаги простору, коли то знов можна буде на меч «плуг перековувать в огні». (Маланюк).

Це земля Сагайдачних, не «сліпих на синь, на чернозем обачних» гречкосіїв, що «у холодочку перекусивши смачно, вилежують з сопілкою в руці». Це не земля того народу, «мирного й лагідного, який в масній землі нестямно порина», не зводячи очей угору, в даль. Земля Сагайдачних, що не вилежують, лише «ідуть широкою ходою під марш пісень, що в кожній буря, штурм» (Маланюк) є інша, їх земля не «тіло пишно золоте», заціловане щедро понтіиським сонцем, їх «земля не золото, а мідь, і небо не блакить, але залізо», як воно й мусіло бути в очах касти відповідальної за долю своєї країни, де від віків «повзуть під стіни міста орди, як ніч, як тьма, як чорна сарана». (Є. Маланюк).

Основний закон землі для хлібороба – її орати, але лицар завше питає: «Що орать, коли наше поле невільне»? (Леся Українка). Відношення хлібороба до землі, навпаки, це щастя «орати власний лан, меч на плуг перекувати» (Франко), це могти «в Крим по сіль ходити, бути чумаком». Відношення дружинництва й козацтва володарської касти – це серед похмурної краси своєї землі боронити її від поганих мечем, щоби безжурний землероб міг її дальше орати плугом. «Боронити землю Руську», «боронити отчизни», «потоптати поганські полки», що загналися на рідну землю – ось відношення лицарства до землі.

Поля й долини для хлібороба є предмет краси, варстат праці. Для лицарів інакше: в промові Самійла Зорки над гробом Хмельницького, коли він звертався до хмельничан, читаємо: «Хай говорять про ваші лицарство і хоробрість поля і долини, вертепи і гори». Земля, поля і долини для володарної касти мали про їх славу вікам потомним гомоніти, не лиш для сучасників житом і пшеницею шуміти. Певно, заорані й засіяні лани, що могли «ригнути золотом і сріблом» збіжжя – це поступ, але не тоді коли він окуплений загибеллю лицарської касти, яка одиноко хоронить орача і гречкосія від того, щоб не перемінили його в кріпака.

Де є це кріпацтво, не милує зору останнього козацького барда золото і срібло засіяних степів. Він з сумом дивиться на те, що там, де «тирса шуміла, де паслися коні козацькії, де кров ляха, татарина морем червоніла», – що тепер там «лише трава зеленіє», а селянин лише косу несе в росу, задовольняючись роботою на панщині і забувши про давню славу. Поет обсервуючи це рабство, жалкує за часами – коли на цих степах «лихо танцювало», коли під копитами коней козацьких дудніла земля, коли замість косарських пісень ревіли гармати. Як той ворон на могилі, що в мирні часи «з голоду кряче», так і його, голодний слави, козак сумує та плаче, споглядаючи на ідилічну сучасність спацифікова-ного і згречкосіяного краю, що забув своє героїчне минуле. Так і в думі історичній про набіг Лянцскоронського на татарів питається автор з сумом:

«По долині воли ревуть, ой чому то не коні ржуть?

Ой коли б то коні, коні по кримській дорозі.

Тото було щастя і доля у Ланському Розі!»

Хліборобська муза питалася:

«Чому в нас недобра доля?

Замість кін лежать тіла,

нащо ти колишнє поле

морем крови залила?» (Олесь).

Героїчна муза Шевченка жалкує теж, що кров'ю спливає Україна, але рівняючи «колись» з безжурним, з безпам'ятним на історичні спогади вузькоглядним царством «плебея гречкосія», він жалкує, йому «жаль, що минуло оте кривавоє лихо, молодое лихо», що свідчило про неспожиту молодість героїчного покоління, коли воля козацька трупом московських, польських і татарських наїзників,засівала поле. В той час як селянська муза Франка марить про нову «перекову», щоб «перекувать меч на плуг, на серп, на вили», в той час як його хліборобська муза не любить «краски крови й блиску сталі», – в той час якраз тими барвами крови і сталі горять і епос Ігоря, і думи козацькі і поеми Шевченка, поеми не плуга, а меча.

Для хліборобської музи Франка земля – це земля «пахаря, що пече хліб для щоденного вжитку», він є героєм цієї землі, він, «продуцент і робітник», каменяр, не «керманич», який не має його симпатій. Навпаки, для козацької музи Щоголева герой тої землі це не той, що йде по ній «з плугом чи з косою», не людина з «хліборобсько-гречкосійською» психологією, – лише той, що бунчук замість плуга має, в кого «кров запорозька кипіла», той який сумує, що позбавлена давньої поезії його земля, яку замість коней козацьких «топче товарина». Героєм його землі є той, хто «цурається хати», хто кидає жінку й домівку, щоб «розважити силу», ту землю боронячи; той, чиє життя «полумям блискучим» пронеслося в історії.

Одне відношення до землі хлібороба, друге – представників володарської верстви, отих «сірих вовків» дружинницького епосу, Сірків епосу козацького, воскреслих у «ватазі пройдисвіта» Енея у Котляревського ів «лицарях запеклих» Шевченка. Відношення перших – відношення орача до свого лану, відношення других – відношення оборонця або здобувця тої землі, як терену експансії меча, без якого нема і праці плуга. Ці другі проводять межі, але не між ланами поодиноких хліборобів, але між границями своєї і чужих спільнот. Забудовують землю не хатами і хуторами, а городищами і замками, стратегічними лініями і гангарами. Їх коса – шабля, їх борона – спис, їх їжа – «вози залізної тарані», їх мандрівка – не чумацька мандрівка у Крим по сіль, а Сіркові скоки на татарські гнізда шершенів у Криму.

Таке відношення до землі і других наших воєнників, служителів бога, вояків войовничої церкви. Дружинники й козаки вважали, що їх завдання на цій землі не лиш картоплю садити, але й землю боронити. Церковні воєнники гадали, що «не того ради сотворені бихом, да ями і пієм…, но да угодим богові» на цій землі.

Обов'язком касти володарів було не орати лани і збіжжя сіяти, а «зорати Руську землю святим крещеніям, насіяти святого і божественного письма книгами», дати людності, що заселяла ту землю, «неоскудний покарм» духовий. Тому то й Вишенський, що так немилосердно картав своїх земляків за ледачість і оспалість, накликає на «землю по котрій ногами вашими ходите», – «серп смертний, серп казні погибельної, да не оскверните больше оную антихристовим безбожством і невірєм поганським нечистим і несправедливим життієм». Уважав, що в такім випадку та земля мас «ліпше пуста в чистоті стояти, нежелі вашим безбожством населена і беззаконними діли оскверненою, оскверненою та спустошеною од хвали всесильного Бога оставлена бити». Мотиви не лише чисто біблійні, але і Шевченкові, який хотів «проклинать і світ запалити», запалити ту землю новим вогнем з Холодного Яру, коли люди, що її населяють, не схаменуться від «беззаконія і зла». І Вишенський, і Кирило Туровський, і світські воєнники відкидали думку, що земля на те лиш створена, щоб животіти на ній марному племені, мільйонам безжурних гречкосіїв, які «чужим богам пожерли жертви, омерзились», які забули про закони вищої сили, про заповіді батьків. Земля повинна існувати, щоб жили на ній борці за «справедливе життя», не для вегетації лише, для животіння, лише щоб жили на ній велитні для «хвали всесильного бога» або для слави і величі отчизни.

Таке відношення до землі володарської касти нашої випливало логічно з прикмет її духа. Було, як казав Сковорода, «ізвіщенієм невидимого во временной видимості». Кожному существу назначено його поприще, щоб воно могло явить свої сили: хліборобові одно, володареві друге. Тому і красу цієї землі бачать виразники думок кожної з тих каст в чім іншім. Для одних є вона – «світло світлая і красно украшеная земля та, що многими красотами удивлена була», для кляси продуцентів красилася вона «озерами і ріками, дубровами, польми дивними, звірами і птицями, городи великими і сели дивними», для касти панівної – головно красилась вона «доми церковними, князьми грозними, бояри чесними і вельможами многими» («Слово о погибелі Руської землі»).

Отже у відношенні до першого елемента з тих трьох, які складаються на поняття держави, до землі, – ціль, мета спільноти є для підвладної верстви праця кожного з мільйонів гречкосіїв коло свого лану, для себе і для своєї родини. Натомість для верстви панівної та мета є – організація оборони цієї землі для тих же самих мільйонів «полян, дулебів і деревлян», оборони, без якої нема ні цієї праці, ні її плодів, ані навіть того щастя «миру і тишини», про яке ті дуліби мріють.

Література

Україна, 1929., 1- і 2. (про П. Мирного). Матеріали з гром, й літ. життя.

Шевченко: Твори.

И. Срезневский Запорожская Старина.

М. Максимович: Полное собраніе сочененій.

М. Гоголь: Страшна помста.

Щоголів: Поезії.

М. Стороженко: Марко Проклятий.

Є- Маланюк: Поезії.

Шамрай: До початків романтизму на Україні, Україна 1929., 10. 11.

Лист Т. Бобровича, Акты относ. к исторіи Юго-Зап. Россіи, т. 2.