2. Ідеї провідної верстви у відношенні до населення

Дмитро Донцов

Жени і діти, паче же цілості милої своєї отчизни, церкви Божої і златия свої вольності любіте.

Феофан Бобрович

Різні поняття землі, як ми бачили, у вищої касти, різні – у підвладної. Це саме дасться сказати про другий елемент ідеї держави – про населення. Поняття населення у касти правлячої і в касти підвладної так само грунтовно собі протилежні. В обох випадках каста правляча, вироблюючи це поняття, виходить не з точки погляду партикулярних стремлінь і інтересів частин, лише з точки погляду завдань та інтересів цілого національного організму.

Сковорода пише, що витворити з концепції свого духа якийсь твір, чи звичайний то буде будинок, чи будинок людської спільноти, натхнути цей твір своєю мислю або планом, який «по всему матеріалу нечувствительно простирающейся, все содержит і исполняєт», – цього ще не досить. Треба ще наперед уложити, «для которих совітів ілі діл тот дом устроен: бісам ли в нем жертву приносять, или невидимому богу». Треба знати, для яких цілей має жити і чому служити спільнота?

Біблійна Рагаб, мати Коновченка з думи, Санчо Панца Сервантеса, «полежаї і периноспали» козацьких часів – жили для своїх особистих егоїстичних інтересів. Тому й населення в їх понятті, або в понятті їх ідеологів, була сума мільйонів егоїстичних воль. Іншого призначення, іншої мети, для якої живе спільнота, для якої «тот дом построен», – в їх уяві не було. Кожний з них і всі вони разом мали лише плодитися, множитися, женитися, купувати, продавати, будувати, пити і їсти. Або як каже Сковорода в своїм знанім вірші – мали вони, кожний до свого смаку, «для чинов угли панські терти, брехати при аршині, строїти дім, займатися лихвою, стягати грунта, заводити скота, робити з дому кабак, безпокоїтися Венериним амуром, плести панегірик со лжей, – всякому голову мучить свой дур». Але в очах касти правлячої не для тих цілей мала множитися на землі людність. Населення мало представляти не суму мільйонів, не отару атомів, з своїми дрібно-егоїстичними партикулярними цілями і стремліннями. Воно мало творити окремий організм, націю сильну навні і всередині, з своїми окремими ідеалами і волею, які стояли над партикулярними інтересами, забаганками і волею частин.

Ідеали, які мали служити цілості національного організму і його силі, були ідеали і культ отчизни, предків і слави, великої місії. Культ отчизни це було щось, що підносилося над партикулярними інтересами одиниць; культ предків – щось, що стояло над партикулярними інтересами одного покоління, єднаючи завдання сьогодні з заповітами минулого; культ слави – ставлячи інтереси цілої нації над турботами нинішньої генерації, єднав стремління останньої з завданнями майбутнього, з завданнями, які послужать на добро грядучим поколінням. Так формулює це Фюстель де Кулянж: населення, людську юрбу єднає в націю не спільність мови, не територія, не однаковість матеріальної культури, тільки чинник духової природи.

Мільйони розбіжних людських воль єднають в одно – «спільні тріумфи в минулім», «слава предків», дальше – «спільна воля в теперішнім» і «готовість до дальших великих діл, одна велика ціль для всіх в майбутнім», одне велике підприємство, що з'єднало б під своїм гаслом всі ентузіазми, ввесь фанатизм, всі горіння мільйонів, вириваючи їх, у критичні моменти життя, поза рамки їх буденних турбот та егоїзмів у напрямку до одної великої мети. От, напр., як це зробила Хмельниччина, яка наново сцементувала націю, якої розгоном жила вона аж до наших часів.

Подібні думки знаходимо у Лазаря Барановича. Для нього великою метою нашого народу було: «на варвари бранитися» кожної хвилі («спільна воля в теперішнім»); «за прикладом древних черкасів, іже навикоша язики попирати і страшні самому бусурману биша» («спогади минулих чинів предків»), завше готові в цих бранилюбних діл»х «обновлять древнєє свое мужество» («готовість до дальших великих діл в майбутнім»). Ця воля, ці спогади і ця готовість – ось що є передумовою існування нації, не звичайної юрби, яка подібно до припадково зібраної на майдані, не має ніякої спільної мети; якої частинки, кожна окремо, стремлять бігти своїм шляхом.

Подібні гадки присвічували Шевченкові: там є нація, де нащадки готові завше «іти в сліди батьків», готові «діла великії батьків і Наливайка дух великий» воскресити в собі, щоб «серед мечів мужати і славнії батьків Діла своею славою обновляти» («Гайдай»). Обновлений у спогадах і традиціях минулого, змужніли й у славних ділах теперішнього, дух синів, сповнений героїчним духом предків, готовий іти в їх сліди в майбутнім, – ось шлях яким перетворюється плем'я в націю.

Насамперед це отже «спільна воля в теперішнім», що випливає з почуття або свідомості приналежності до одної спільноти – нації, своєї окреміпіності, приналежності до окремої породи, обдарованої спільними віруваннями, звичаями, почуваннями, думками, спільною системою абстрактних ідей політичних, економічних, релігійних, культурних, філософічних, правничих, мистецьких і ін. та спільною волею сповнення своєї місії, осягнення свого ідеалу. Свідомість і почуття своєї національної окреміпіності – виражається в ідеї патріотизму, в ідеї отчизни. Поняття отчизни це значить передусім почуття окремішності свого колектива від інших національних колективів, почуття власної національної індивідуальності, осібної як від тих же ж інших індивідуальностей, так і від індивідуальностей окремих частин власної нації; свідомість окремих завдань, окремих від завдань інших спільнот і окремих від стремлінь поодиноких частин (одинець, груп, кляс) власної нації.

Ця свідомість була слабо розвинена у демократичних «будителів» нації. Вони мали переважно свідомість племінної лише відрубності свого колективу. Вони вірили, що їх народність є власне тільки народність одна з «трьох руських народностей». Їм присвічував ідеал злиття тих частин. В. Білозерський бачив суть «діяння слов'янистів в тім, щоб розлиттям загальної освіти доводити племена до того, щоб вони самі зливались в одно».

Драгоманів «завше думав, що Малоросія відноситься до Великоросії не так як Польща а тим паче Чехія, але і не так як, напр., Нижегородська губернія до Московської», отже була ця українська нація не зовсім ідентична з пануючою, але все ж таки творила лише окрему галузку, окреме племя пануючої нації. Костомаров писав до «Колокола» Герцена, що «Україна хоче свобідного селянства і рідної школи, а в решті не бажає собі нічого власного крім спільного з Росією», ніяких окремих політичних цілей, які становлять про те, чи є якесь плем'я окрема національна індивідуальність чи ні. Майже такий самий вираз – Україна відноситься до Москви не як Польща чи Чехія, цебто це як окрема нація, – здибуємо в «Хліборобській Україні», де відношення нашої країни до Росії прирівнювалося до відношення Баварії до Прусії. В рамки цих поглядів на націю нашу вміщалися очевидно й теорії «трьох Русей», СССР, федерації й ін. Все це показувало, яким нескристалі-зованим було у наших політиків поняття власної отчизни. Ідея рідного краю була в них аморфна, розпливчаста.

Ця розпливчастість була – це важно – подвійна! Вони не відділяли різко, не відграничували (форма – це обграничення) поняття свого краю від іншого, а з другого боку – не відмежували це поняття від інших, підрядних понять – кляси, групи тощо, не ставляли окремих цілей отчизни над цілями частин нації. Демократи затісняли вузли, які в'язали нашу національну індивідуальність з чужою, з другої сторони – ослаблювали нитки, що в середині нації тримали вкупі, при однім осередку, її окремі частини.

Драгоманів був проти «примусової національності» мешканців України і боронив право на національне самовизначення галицьких (і не лише галицьких) москвофілів: кожний з атомів, з яких складалося населення України, мав право «самовизначитися» як хоче, не журячись справою й добром цілості. Він же ж заперечував всяке право родини над її членами (осуджував батьків Шевченкової Катерини за їх суворість до неї), заперечував права вищого колективу нації над окремими нижчими громадами. Закидав Шевченкові, що був більше патріотом, аніж речником кріпаків, що більше протестував проти національної неволі, а не проти «здирства» народу й ін. Одним словом картав поета за те, що так високо ставляв Шевченко поняття отчизни, почуття патріотизму, а не щастя й добробут складових частин.

За те ж саме нападав Сумцов на нашу козацьку літературу києво-могилянську, бо «абстрактній ідеї морального обов'язку», якою тримаються вкупі спільноти людські, – підпорядкувала інтереси і вигоди атомів, окремих людин, а ці вигоди окремих людин, хочби вони і «впадали в проступок або гріх» для демократа завше стояли над добром цілості. «Націоналісти помиляються – писав Драгоманів – як що коли думають, що публіка може жити щодня націоналізмом, завжди думати про «свою хату»; звичайний чоловік перш усього думає про те, яка хата, а потім уже чи своя чи найнята». Так думав власне «звичайний чоловік» з юрби, готовий за «борщ та кашу» ввесь вік жити наймитом, і тим так разячо різнився Драгоманів як репрезентант «звичайного чоловіка» з юрби від репрезентанта героїчного козацтва Шевченка, якому перш за все ходило про націю і про отчизну як цілість.

Для демократів ідеалом патріотизму були – сім'я (Ю. Липа), хутір (Куліш), громада (Драгоманів), «рідна сторононька», рідний український Прованс, для касти вищої – «патріа козакорум», власна отчизна, відрубна від чужих збірнот, стоячи понад окремими частинами організму. Для провідної касти – населення, це не є подібний до зложених з газу або безформеної рідини агрегат непов'язаних між собою людських частинок. Це не мільйони чумаків, кооператорів, хуторян, селюхів, сірих людей, «людей туги і праці», «муравлиних трудівників», які – за Сковородою – лише плодяться, множаться, купують і продають тощо, дбають про своє «фізичне збереження», з яких кожний прямує до своєї вузької цілі, яких єднає в одну цілість лише однаковий спосіб, яким вони селяться, говорять (мова!), співають, будують хати, вишивають сорочки і тужать або ховають своїх покійників.

Для «козацької нації» поняття цієї останньої було інакше: їх отчизна з її окремою волею було поняттям вищим від індивідуальних воль «звичайного чоловіка», отчизна жила своїми окремими вищими цілями, волею та ідеалами, що підносилися і проти таких же ідеалів чужої спільноти, і проти відривних егоїстичних тенденцій «звичайних чоловіків». З ідеалами спільноти національної, з волею ці ідеали здійснювати тепер, і в майбутнім, континуючи заповіти і волю відшедших поколінь: з культом – отчизни, традицій і своєї місії.

Ідея патріотизму, отчизни, як бачили, присвічувала Шевченкові. Та сама ідея невмерлим блиском світиться у Котляревського, горить в козацьких хроніках, в універсалах гетьманських, у Мазепи, який протегував «Святу Київську братську обитель, в которій святі науки для общей пользи і потребності церкви Божої і малоросійської отчизни» плекалися, – для «общей пользи», якої відгомін у вигляді «общого добра» бренить в «Енеїді». Про «Україну малоросійськую, предковічну отчизну нашу», про «цілість отчизни нашої» говорить Хмельницький. А в «Історії русів» чи в «Розговорі Малоросії з Великоросією» іде червоною ниткою ідея окремої національної індивідуальності країни нашої, втіленої в велике й високе тоді поняття отчизни, так само очевидно і в літописах князівських, під тодішньою назвою Руської землі. Як щось, що завше протиставляється чужині і відривним забаганкам і вигодам окремих членів наці!.

Другою ідеєю в уяві предків наших, що цементувала рідне плем'я в окрему націю, була не тільки «спільна (окрема) воля в теперішності», символізована в понятті отчизни, але і «спогади спільних тріумфів в минулім» «слава предків». Великі цілі, що ставляє собі нація, не під силу здійснити одному поколінню, воно мусить продовжувати почате перед ним. Бо нація – як доцільно спрямована воля – це не лиш зв'язок людей, що заселюють свою землю в данім часі, але і зв'язок всіх поколінь, які заселяли той самий простір у минулому і заселятимуть у майбутні часи.

Демократичні безбатченки цієї ідеї не мали і Куліш, напр., прагне «відпочити духом від нашого козацько-українського фанатизму», від предківських традицій, йому «важко в нездоровім воздусі предківських кладовищ». Але Шевченко задихався, навпаки, в цвинтарнім сопусі мертвих душ своєї сучасності, розривав орлим зором предківські могили, знаючи, що якби удалося відшукати те, що там поховано, – «не плакали б діти, мати б не ридала». Вся його творчість була присвячена невмиручому культові предків, так само як Енеїда, як многі твори нашого старого письменства, де за авторитетом предків шукали, щоб освятити всяке нове діло і почин: оборону віри, походи, законодавство» звичаї тощо. Згадки про предків савроматів, про князів, про «приклади славних і великих русів, предків своїх» або навіть про тих «валечних русів із Русіі от Поморя Балтицького», що «ветхий Рим взяли і ним з чотирнацять літ обладали» – з масі стрічаються в пам'ятниках іих епох.

Нарешті третя ідея, що лучила в уяві наших предків правлячої касти була «готовість до дальших великих діл, одна нова ціль для всіх в майбутнім» – ідея безкорисного служения отчизні в ім'я благ, які зазнають не вони самі, а наступні генерації, в ім'я слави.

Речники «звичайних людей» відпекуються цих великих ідеалів в майбутнім. Мати спільну велику мету в майбутнім? Це була для ідеологів голоти нісенітниця. Хотіти «жити як колись будемо жити – божевілля, бо ніхто не знає, що буде змістом завтрашнього дня, ми повинні тільки вивчати, оглядати і підтримувати» («Призначення нації»)… Вони, як кожна матерія, що вкладалася в чужу форму, не заглядали в майбутнє, лише пристосовувалися до кожної сучасної сили, не розуміли формотворців, які сами укладали в своїм задумі «зміст завтрішного дня», щоб з задуму створити дійсність. Вони – навіть стаючи в мріях у власнім краю власними панами, не могли уявити собі іншої великої абстрактної ідеї як «вольний власний лан знов орати» (Франко). Вони навіть у минулім відкидали, як неукраїнську, ідею хрестових походів на кочовників Сходу, бо це «коштувало стільки крові». В такі моменти з них зараз вилазив дух противника Хмельницького, Барабаша, який волів не «за віру християнську ставати», а «з мостивими панами хліб сіль з упокоєм вічний час вживати».

Для касти підвладної мотором, метою життя народу, її ідеалом щастя були благоденствіє окремих комірчин суспільного організму, їх матеріальна користь. Для верстви панівної – навпаки, цією метою були служения абстрактним ідеям, погоня за славою, стремління до речей невидимих і нематеріальних, які одначе давали і силу цілості і навіть доборобут масам. Дон Кіхот, закоханий у славі, тягнув за собою Санчо Панцу, але той при кожній нагоді намагався розв'язати немилу спілку, а на заклик до слави, яка гремітиме по нім у потомстві, відповідав: «Пане, я греміти так не хочу. Що мені по славі? В мене, пане, жінка й діти, а маєток мій скупий». Ось дві ментальності, два ідеали, дві мети народа в уяві представників його двох каст.

Слава? – слава – це щось, що дає шану й подив серед нащадків, але що не дає нічого корисного в теперішності. Слава – це символ боротьби за високі абстрактні цілі, не за матеріальні користі. Аристотель у своїй «Моралі» виразно стверджує, що тим і відрізняється вільний від раба, що шукає щастя в славі, тоді як останній у матеріальній насолоді. Постулат слави як ідеї, як цілі, до якої має стреміти нація, відбивається як провідний мотив у цілій нашій дружинницькій і козацькій поезії. Про славу співають князям і дружині, про удалі походи переказують як традицію нащадкам. слава дзвенить у Києві, в прадідівську славу дзвонять бояни. В Іпатівськім літопису під 1097 р. читаємо про князя Василька, як захотів він «мстити руську землю», говорячи: «Любо налізу собі славу, любо главо свою сложу за руськую землю».

Ці мотиви стрічаються безнастанно і в козацьких літописах. Універсал Хмельницького віщує про «славу нашу, не только в части світа Європи славленую, но і одлеглих за морем чорним странах Азії довольно народам тамошнім відомую». Він кличе до зброї, взиваючи до любови, «до цілості отчизни і чести шляхетської». Коли наші Санчо Панци картають козацьких розбишаків і висувають постулат «фізичного збереження» даного покоління, хочби й за ціну рабства, універсал Хмельницького каже, що «лучше убо і благополізніше за віру нам і за цілість отчизни на пляцу воєннім од оружія бранного полягти, нежели в домах своїх як невістюхи побієнними бути», бо в першім випадку бодай «слава і отвага наша рицарська во всіх європейських і інших странах славно провозноситься буде». Тим же духом надихані і вирази як: «брань славна луче мира стидна», або Ігоря – «луцеж потяту бити, ніж полонену бити».

На славу свого народу було горде і наше духовенство, в славі шукало завдання і цілі нації. В творі «О законі і благодаті» гордий автор проповідник на свій народ і на свою землю, яка є славна і «відома і слишима єсть всіми конци земля». В думі про Івана Коновченка цікавий діалог представників двох світів, двох культур: культури гніздюків, матеріальної моментальної користі і культури, якої гаслом є слава. Мати Коповченка намовляє його не йти «за віру християнську одностайно стати, лицарської слави здобувати». Вона зваблює його всією мудрістю людини вегетативної культури, апелює до прив'язання до матеріального добробуту і до родини: чи у нього дома «нічого іспити або з'їсти», що його тягне в поле? чи не ліпше б йому дома «горілку курити та по броварах пиво варити»? Як може він її, «вдову стареньку, на господарстві покинути?»

Та син, представник другого світу, культури героїчної, гребує і доматорськими приємностями і родинними прив'язаннями, всіми речами конкретними, щоб іти битися і життя своє наражати для такої безкорисної і абстрактної речі, невидимої для інших, як слава. Конфлікт двох типів культур, двох верств, які різно дивляться на ідеал щастя свого народу. Відмова сина матері, що не може він «на воли козацьким гласом гукати» підкреслює в цій думі неприєднану протилежність двох каст, двох культур народу, двох ідеалів його щастя. Отаман Сірко знає лиш один мотив свого життя й діяльності – утримати в цілім блеску і переказати нащадкам «немерцающую славу козацькую». Феофан Бобрович, шляхтич український, виразник протесту тої шляхти проти Андрусівського миру, який роздер Україну на дві половини, писав: «Сотворителя свойого бойтесь… здравіє жени і діти, паче же цілості милої своєї отчизни, церкви божії… і златиє свої вольності любіте». Для нього момент любови до таких абстрактних ідеалів щастя як вольність своєї отчизни і церкви божої і слави, що нагороджує борців за ті абстрактні вартості, – важніше від жінок і дітей, здоров'я й життя.

Цією культурою, цим прив'язанням до моменту слави, як метою і мотором цілого народного життя, надихана і творчість наших поетів ворожих плебейському духові «відроджувачів» 19 віку. У Шевченка в «Гайдамаках», «Сні», «Тарасовій ночі», «Гамалії», «Псалмах», «Неофітах» – ідеал слави домінуючий. Слава – це «Заповідь» поета («Доля»), безкорисний імпульс володарської касти до чинів героїчих, нематеріальних, не дочасних чи вузькоегоїстичних. Ідеалом Шевченка було теж щастя свого народу, але він бачив це щастя в часах, коли на Україні «ревіли гармати», коли вороги її боялися, коли козаки відбивали зазіхання на свою землю. Він писав: «Було колись – запорожці вміли панувати… було колись добре жити на тій Україні».

Його імітатор, представник мужицької ментальності, Федькович, пише інакше: «Було колись в Буковині, добре було жити. Не знали ми, що то біда та що то тужити». Два різні ідеали щастя двох верств: для верстви нижчої – щастя чисто матеріальної натури, коли нема біди, нужди і коли забезпечені дрібні приємності (не тужити). Для кляси пануючої щастя лучилося з поняттям панування і боротьби. Селянській музі Франка були чужі «варягів славні діла», його борці за демократію «слави людської зовсім не бажають», бо «не герої ми і не богатирі».

Але представник козацької верстви Котляревський якраз звеличує ту славу: його герої Ніл і Евріял «віддали славнії услуги на вічність пам'яти своїй», віддали услуги справі, за яку нагорода лишиться в віках потомних як слава, хоч для нинішнього дня і не давала ніяких користей, несла смерть. Для героїв Шевченка життя це…битий шлях», на якім здобувається славу («Свято в Чигирині»), слава це нагорода за героїчні вчинки, часто єдина нагорода, як, напр., за вчинки «тої ночі крівавої, що славною стала» («Гайдамаки»). Слава – це «дума правди» поета, дума про ще нездійснений ідеал правди, нового праведного закону для суспільства. Слава добувається мечем: «Дасть мені він срібло, злато, дасть мені він славу». Слава це те, що підноситься над дочасне, над особисте. Трагічний вчинок Гонти – довершений ним «за честь і славу». Славу божу розносять по світу ті, які покрили «трупами ворожими» землю, які дістали від бога «тверді руки» (Давидові псалми). Микита Гайдай кличе на допомогу «бога сили, бога слави». Його ухові «пісні слави – звуки рая», який інакше ввижається йому як хліборобський рай. Козацький епос прагне, щоб «давня козацька слава розпустилась всюди як перами пава, щоб зацвіла знову як рожа в літі», вважаючи, що не добробут мільйонів є ціль, до якої стремить всяка культура народів, лише блиск і цвіт її найкращого витвору, її найкращої частини.

В «Моралі» Аристотеля читаємо, що «більшість людей це справжні раби», їх поняття щастя матеріалістичне, але «видатні духом люди і люди чину бачать щастя (народу) в славі». Платон пише, що прикмета войовника і його духовості – не шукання щастя, в вульгарнім розумінні слова не є вони щасливі. «Але не на те існує держава, щоб якась кляса була щаслива, а щоби цілість». Провідна каста дбає не про щастя, це зробило би з неї сторожа і охоронця держави, зовсім що інше ніж її охоронця. А Шевченко пише, що «найнудніша, найбільш однотонна історія – це історія найщасливішого народу» («Близнюки»). Замість того щастя для свого народу шукав він завше воскресити перед очима сучасників його колишню славу. Під цим оглядом філософія нашого старокиївського й козацького панства, нашого тодішнього «народу» була подібною до такої ж філософії народу римського.

«Римляни – пише блаженний Августин – дихали лише славою, вони не хотіли ні для чого іншого жити, лише для неї, для цієї слави вони не вагалися і вмерти. Ця пристрасть душила в їх серці всі інші».

І давні предки наші, подібно римлянам, за свідоцтвом Феодосія – борячись «за славу, не помнять ні жони, ні дітей, ні імінія но і глави своєя ні во чтоже помнят, да би не посрамленим бити». Так само як і «воїни Христові в боротьбі із супостатом дияволом для слави бога», – за свідоцтвом того самого св. Феодосія. І одні і другі, і ті що взяли в руку меч матеріальний для слави свого князя й отчизни, і ті що мали в руках меч духовний для слави Бога, забували про «отця, дщерь, матер і домашня свої».

Гордість національна, підстава її, стимул для життя навіть у пізніших локоліннях, напр., що в першій половині 19 віку безпосередньо перед навалою демократичного відродження, – були спогади колишньої слави предківської. Вже майже забувши про свої колишні традиції, нащадки старшини козацької ще в початках 19 віку завше керувалися в своїх вчинках «безпристрасним к отечеству поревнованієм», «усердіем і любовю к нації», старалися працювати «для пользи і слави отечества», розуміючи під ним свою Україну малоросійськую. В подорожних записках Вадима Пассека з 1884 р. (заступаючи слово «малороси» – «українцями», а слово «північ» – «Москвою»), читаємо:

Хто перший з нас увійшов у зв'язки з Європою? Хто спинив погибельний потік перших татарських орд і так сильно, так вогненно і чудово оспівав битви з кочовниками? Українці! Який народ, без твердих і сталих границь, що оборонили б його від войовничих сусідів, без неприступних гір, які могли б запезпечити його незалежність, умів бути страшним своїм ворогам, розвинути свою національність і заховати її в тяжких віках насильства, Який народ протягом віків неволі, коли в попіл оберталися його городи, коли на муки віддавали за вірність вірі, вмів її заховати і за цей час нераз був пострахом своїм гнобителям і серед всіх мук творив школи для освіти молоді? Це були українці! Ми досі пишаємося побідними походами Святослава – в них були лави українців! – Бояни були поети України, в той час як Москва не лишила нам пам'яти своїх співців. Для нас безсмертне «Слово о полку Ігоревім», а це – твір український, а оспівані в нім діла – вчинені українцями» – діла вічної слави.

Бачити свій народ славним, вродженим не для вегетації, лише для великого, страшним ворогам, таке було відношення до народу нашої старої провідної касти. Це відношення так яскраво відрізняло її від тої інтелігенції, що принесла на овид нашого національного життя тріумфуюча демократія з її духом меркантилізму, матеріалізму, відразою до всього героїчного, з культурою загального блага, пересічної людини, що підготовила собою культуру грядучого хама.

Інакше було поняття населення як нації нашої провідної касти колись! Її поняття отчизни не було чимсь желятиново розпливчастим, неоформлении ні навні, ні всередині; навпаки – воно різко відмежовувалося від зовнішнього світу, відкидаючи інтернаціоналізм, і міцно скріплювало себе проти відосередніх стремлінь власного середовища. По друге – їх поняття нації не абстрагувало себе від минулого, від культа предків, від їх заповітів і дороговказів, від історичних традицій. По трете – ідеалові особистого щастя й добробуту, «фізичного збереження нації», «муравлиній праці сірої людини» – і даного покоління, – протиставляла наша провідна каста свої романтичні видива майбутнього, ідеал слави.

Ідеалові безбатченків сірої людини й реалізмові рідного Санчи Панци, ідеалові «кріпаків», «звичайного чоловіка», людей «туги і праці» – протиставляли вони блискуче поняття вищої збірноти – отчизни. Ідеалові безбатченків, задивлених лише в свій хутір, у свою сім'ю, громаду – або покоління і його «фізичне збереження» – протиставляли вони культ предків, приклад «древних черкасів» або «великих батьків». Нарешті – відразі до видив завтрішнього дня, до великих формотворчих задумів та ідеалів – протиставляли вони ідеал слави, «общей пользи», «общого добра», обов'язку супроти одної цементуючої націю великої ідеї, що спаювала людські порошинки в окрему національну спільноту, свідому своєї індивідуальності, зв'язків з минулим і завдань у майбутнім. Безбатченкам, гніздюкам, полежаям і реалістам нарпду, племені протиставляли вони ідеї отчизни, традиції й історичної місії нації, що звикла вписувати своє слово в літописі історії. Бо населення, не об'єднане поняттям отчизни, ставало погноєм у руках чужинців. Населення без культу предків легко давалося втягнути до возу чужих ідеологій. Населення без свідомості своєї окремої місії – в її найвидатніших представниках перекидалося в службу місії чужого народу.

Література

Твори Л. Барановича.

Розговор Малороссіи с Великороссіею (Историч- Вестник).

Ю. Липа – ор. cit.

Аристотель: Никомахська мораль, кн. 2.. 2.

Статті Д. Донцова і М. Мухина про М. Драгоманова в Вістнику і ЛНВ.

Записки Вадима Пассека.