3. Ідеї провідної верстви у відношенні до влади
Дмитро Донцов
Леся Українка.
Ми бачили, що ідея землі в понятті вищої касти була ширша і вища від вузького поняття землі як «власного лану» касти підвладної. Так само ідея нації першої касти стояла над ідеєю хати, сім'ї, громади, хутора або їх механічного накопичення («архипелаг поснулих хуторів»), що не мала ні своєї окремої волі супроти «общего отечества», ані супроти окремих атомів цілого; а ідея патріотизму вищої касти, як небо від землі, різниться від «хати – символу українського патріотизму» нашого субстрату. Але навіть високе поняття ідеї Землі й Отчизни – які може мати верхівка народу, не забезпечує їй свободи діяння в напрямі осягнення свого ідеалу чи місії, без влади. Так як це було, напр., з могиканами козацької старшини (в роді автора «Історії русрв» або кн. Репнина). Корабель і залога не поможуть стерничому плисти до своєї мети, коли його усунено від стерна.
Навіть виходячи з інтересів цього субстрату, з його ідеалом – женитися, плодитися, купувати, продавати, будуватися й ін. – мусить існувати для порядкування тих чинностей регулююча, примусова сила, що укладала б правила і право. Інакше з тих розбіжних воль вийшов би такий самий хаос, як в вуличнім руху великого міста, коли б кожному дозволено було рухатися з бажаною йому швидкістю і в бажанім напрямі, без уваги на інтереси інших і цілості. Без цієї регулюючої сили не могла б ні мати Коновченка посідати свої волики, ні літописний смерд не міг би орати своєю кобилою, не можна було б охоронити спільноту від сваволі біблійних Рагабів, Авіронів, Каїнів і Юд, ані ухоронити від Ефіялтів і Кочубеїв. Ці окремі волі подібні до камня в руці на шнурку, що з мусу робить коловий рух, все намагаючись його покинути в напрямку тангенти, лиш цій тенденції протиділає доосередкова сила, що далає в руці, в осередку круга. Функції цієї доосередкової сили і є в людській спільноті функції влади.
Соціологія каже, що енергії доосередкові суспільності, які тримають її вкупі й охороняють від розпаду – не мають нічого спільного з інстинктом самозбереження окремих частин. Цей інстинкт, навпаки, досить часто ділає так, що може розсадити цілість, і тому якраз оті периферійні частини або, як каже Сковорода, «крайняя плоть наша» мусять слухати центральної волі і «как обузданний скот тій волі слідувати». Той самий термін «скот» уживає і Франко на означення плебсу, якого іноді треба силоміць «гнати в труди й небезпеки». За слсвами Ф. Прокоповича, атоми в людській суспільності остільки мають кожний свое «свойство», в людськім космосі назбирано «толь многая тварь і толь розлична» в вихованні, в смаках, у стремліннях і забаганках, що все це потребує «власти», коли треба «в согласії» утримати спільноту. В якімсь козацько-селянськім хуторі на Поділлі на татарськім пограниччі в 16 в. хтось мусів тримати сторожу вночі коли інші спали, хоч його «інстинкт самозбереження» і наклоняв його заснути. В таких випадках мусів бути хтось, хто примусом усталював порядок, хто б «розпреділяв» ролі і в разі потреби «понуждав» і – карав.
Ролі цього невідкличного чинника людської спільноти не могли оцінити ні зрозуміти ідеологи нашого субстрату. В хвилини просвітку, отрясаючись від згубного впливу свого вчителя, закидав Франко Драгоманову «антисоціальність» його суспільницької концепції, що «основувала свою соціялістичну будову на засаді повної свободи особистої волі» (відкидаючи чинник примусу, влади), – «цебто на засаді, яка у крайній консеквенції різвнозначила з самоволею, отже з тим, що переважно роз'єднує людей», рівночасно ігноруючи «всі принципи, що здружують людей… спільну історію і традиції, без чого людська громада тратить характер суспільства, нації, а робиться стадом» – тобто отим «необузданним скотом» без пастуха-володаря.
Цю сваволю частин треба «обмежувати», а що не могла цього збагнути анархістична душа Драгоманова, то й називав Франко його соціальні концепції (без чинника влади, примусу)
«наївними міркуваннями мужика, що не бачив світа і не потрафить піднятися думкою до зрозуміння вищої суспільної організації понад свою громаду або свій повіт і одинокою підвалиною суспільного зв'язку бачить свою користь і приємність».
Ідеалом ідеолога нашого анархізму, безвладства був, щоб «кожне село і кожне місто всі діла свої рішали грамадно, на раді і ніякого начальства над собою не мали». Для полагодження громадського діла треба було вибрати «на той час певного чоловіка, але й він не буде начальник, а вірник наш, не він нам приказуватиме, а ми йому… Треба, щоб над нами не було ніякого начальства»… На його думку в історичнім поступі не було місця для примусу й організації. Там має силу «мимовольний зріст грамадського життя, безупинний поступ громадський». Наш демократ «державну стихію вважав елементом скорше негативним у житті суспільства, народу, ніж позитивно-творчим». Бо всяка влада і всяке начальство «тільки гнітить суспільний елемент своєю регляментацією».
Крліш глузує з князівської касти володарів, які «на чужі землі хождаша, храми созидаша», устави народові давали, так нібито ті смерди без них «дурнями би були». Адоратора чеснотливого селюха манив передусім спокій «в провінціяльній дірі», в якімсь містечку з його «диким неладом ліній» і «життям на роспашку» – як куди хто хоче, не журячись цілістю спільноти. І. Франко любить такий же ж безлад і в поезії: не любить сонету, бо «сонети – це пани», які передусім закохані в формі, в примусі, бо думка там «впхнута» в примусову форму, «закута в формі», покидаючи для цієї форми – «вигоду і пожиток».
(Вставка до другого видання: в таких творах, як «Каменярі» або «Захар Беркут», проглядає у Франка анархістична відраза до «героїв і богатирів», до проводу, хочби власно-національного, апотеоза сірого робітника, маси; «тисячі таких самих як я»; «любив іти в ряді», а керманичем «зовсім не мав би охоти бути».)
Інші виявляли той самий анархічний нахил самозакоханого гніздюка. Вони не любили, щоб бог судив і карав тих гніздюків, хочби вони і «впадали в проступок чи гріх» (Ю. Липа, Драгоманів, Сумцов), щоб батьки карали дітей, щоб партії карали своїх Ефіялтів чи кандидатів на них (загальна мораль нашого партійництва з дурійкою «об'єднання» чистих і нечистих). Вони були проти того, щоб «іти з канчуком» серед нечестивих коли ті нечестиві «люди української крові»; воліли бути «поплавком» на поверхні пливкої маси, не змушуючи її в жадну форму, не примушуючи ні до чого, не любили «каторги влади», не розуміли «на чорта нам здалася власть», коли «нам треба хліба з'їсти»… Не любили «городян» і «білоробів» з їх примусовою військовою службою («мілітаризм»!), з тюрмами на злодіїв, з судами, з «примусовою національністю» і вірою, де не можна було жити «на роспашку», «як кто хце» за звичаєм анархічної Польщі.
І якраз завдяки цій відразі до стримуючого частини, дисциплінуючого чинника влади, – легко віддавали наші демократи турботу про цей стримуючий порядкуючий момент у чужі руки, які вони потім з захопленням цілували, як, напр., руки большевиків.
(Вставка до другого вид.: самі автори наші добре розуміли, в хвилини просвітку, свій параліч провідницької волі, як Гадзинський, який нарікав, що нема в нас «волі криці», що ми лиш «масло на рушії подій», що нас «завжди хтось веде, а ми ідемо послушні»; нарікав Антоненко-Давидович, що «чужа сила ломила нас і вела куди хоче»; нарікав Головко, що «кволе наше Хочу», Плужник, що ми живемо «без волі»; нарікав Хвильовий, що нема в нас «фанатичної віри в прекрасне майбутнє», що нема сміливого «дерзанія» і пр).
Інакше дивилися на цей формуючий примусовий момент у нашій давній правлячій касті, не здаморалізованій віком «гуманітаризму, толеранції й свободи людини і громадянина». В їх уяві влада була потрібна, щоб тримати суспільство в формі, себто в силі і щоб вести його до вимріяної мети. Тому їх відношення до чинника влади вирізнялося:
1) жадобою влади,
2) стремлінням до того, щоб та влада була сильна навні («страшна ворогам»), могутня,
3) щоб була вона сильна всередині і
4) стремлінням до своєї влади, цебто до незалежності.
Іншими словами, мусіла бути влада як найрозлегліша в своїй компетенції (не автономна, а незалежна); мусіла бути максимальна в своїм нап'ятті (сильна) в моменті екзекутивнім. Все це щоб надати відпорність організмові навні й максимальну спайку всередині.
З літописів, з хронік козацьких, універсалів гетьманських і полковницьких аж пашить на нас пасія володарства, майже однакова як та, якою віє на нас з актів Конвенту або Совета нар. комісарів. Ця пасія порядкування пересякае всі оповідання про княгиню Ольгу, яка людність «роботі преда», установляючи «устави і уроки»; про інших князів, як вони «володіли і рядили», «віру установляли по всій землі», лад і порядок, як хрестили народ – просьбою і грозьбою. І навіть у переддень смерти козацької старшини, там де приходила вона до голосу, напр. при виборах до Катерининської комісії, дбає вона, як напр. на Глухівськім з'їзді 1763 р. головно про свої привілеї влади, правити країною: застерігається, що правління має належати до неї, старшини, встановляти закони, накладати податки й інше.
Головним прикметам тої провідної верстви відповідала й мета, до якої вона веде суспільство: надати суспільному організмові якнайбільшої сили. Звідси випливали відношення цієї верстви до землі – її оборона, відношення до народу – стремління до йоге величі, до ідеї слави, не до егоїстичних стремлінь поодиноких частин чи груп того народу; нарешті й відношення тої верстви до третього елементу поняття держави, до влади – ідеалом цієї верстви є влада сильна, свідома своєї мети, готова дбати про-утримання насамперед спільноти.
В мозку нашої правлячої еліти старих часів на першім місці стояло бажання влади, бажання командувати й наказувати, формувати. Вони мабуть так були одержимі жадобою влади як командор Лесі Українки (Камінний господар), який «любив ланцюг потужний влади, що громаду зв'яже наче бранку і кине вам до ніг»; вони прекрасно розуміли, що «нема без влади волі», їм нераз «кипіла кров палким бажанням влади», вони відчували, «що значить влада, що значить не одну правицю, а тисячі узброєні до бою» мати до своєї розпорядимості; ліпше від багатьох тямили вони, що пурпуровий плащ володаря, «мов прапор єднає коло себе всіх відважних, всіх що не бояться кров'ю й слізьми сполучувать каміння сили й влади для вічної будови слави». Їм не чужа була амбіція володаря «опанувати стихії шал біснуватий», вони мали інстинкт того, якого поет називає «механіком людських мас, дінамомайстром, будівничим» (Є. Маланюк); вони шукали за способом, щоби влити народ у форму «не з воску, каменя і міді»; щоби під їх владарною рукою щез хаос, щоб щезло все «гниле подвійне у димну тьму, що хаосом кричить» (idem), щоб все безформне обернути силою своєї влади в сильну означену форму. Їм знакоме було почуття героя Франка, який батогом гнав до своєї цілі юрбу з «плебейськими інстинктами», гнав «немов лінивий скот в вогонь, у січу, в труди і в небезпеки».
Жадоба пануваня, свого виключно права виконувати владу в своїй країні, першорядного значення моменту влади в суспільності, – було завше властиве нашій старій правлячій касті. В князівській верстві й сумніву в нікого не виринало, щоб хто інший, а не вони мав панувати над землею і народом. Сильно закорінене жило почуття влади і в козацькій старшині. В Памфлеті гетьманців на слобожан перші жорстоко сміються з верстви, не маючої цієї жадоби панування, прозивають їх жабалухами, пастухами, наймитами, бабами з помелом, які вміють лише пасти вівці, орати і чумакувати, або розбігатися від страху перед напасником.
Ця сама жадоба влади, яка виявлялась у стремліні привернути стародавні козацькі вольності, дзвенить аж до кінця 18 віку в наших історичних документах, в усяких заявах, наказах старшинської касти, починаючи від гетьманських універсалів, а кінчаючи наказами депутатам до катерининської комісії для вироблення нового «Уложенія», та сама жадоба влади дзвенить в діяріях і в літописах козацьких, кінчаючи «Історією русів». Ця жадоба влади, це була та характеристична прикмета козацької старшини, яку завзято і вперто поборювали Петри і Катерини, над якою зупинялися з ненавистю і злобою царські намісники і яка заглухла і вмерла остаточно мабуть аж за Миколи І.
Як перший момент – жадоба влади, так і другий – момент нап'яття цієї влади, розглядався цілком інакше демократичною інтелігенцією й нашою колишньою панівною кастою.
Бути на волі в поняттях наших старих часів значило імпонувати чужині своєю силою, бути страшними їй. У літопису Іпатівськім під 1126 р. читаємо про Мономаха у великій похвалі йому за те, що «його же слух проізіде по всім странам, найпаче же бі страшним поганам». Осьмомисла прославляється за те, в «Слові о полку Ігоревім», що його «грози по землям текуть». В «Слові о погибелі Руськой землі» найбільш пишається автор своїми «грозними князями». Грабянка згадує прежде бивших воїнів українських, «яже аще і невірнії бяху, но мужеством своїм всі страни обношаху страхом». Літопис згадує, що Володимирового імени «трепетахуся страни», так само як імени Всеволода.
У віршах Саковича на смерть Сагайдачного підкреслюється, що був він, страшним племенам поганським», У «Ляменті побожних людей» згадується, як то колись «славна була страна (наша), славна була і всім неприятелям ужасна». Ляментачі 18 віку, що плакали за втраченим раєм, згадували якто «колись татарському народу дикому страх був козак». Відгомін цієї мудрості дзвенить і у Шевченка. Він згадує, звертаючись до своєї країни, що «колись щасливою була і вороги її боялись» (Гайдай). А страх у нашій старій мові мав цілком означений сенс: страхом впливав той, хто давав закони, хто виконував свою владу над чимсь. Передусім очевидно бог, що «страхом його (у Кирила Туровського) движиться земля, животіння трепещуть, моря повинуються, світила раболіпно служать і твар повеленная творять». Наповняти когось страхом значить отже змушувати його коритися собі, улягати своєму пануванню, слухати: основний момент поняття влади.
Як сильна навні, так сильна повинна бути влада – на думку наших предків – і всередині національного організму, щоб не розривали цей організм відосередні сили. Так звана гуманність, поблажливість, потурання всім розкладовим силам окремих одиничних або збірних воль у спльноті завше було звістуном близької загибелі провідної касти. Коли еліта французької монархії почала видавати енциклопедистів і коли королю незносний ставав тягар влади, – тінь гільотини впала вже на роялістичну шляхту. Коли в царській Росії з'явилися анархісти й гуманісти типу графа Л. Толстого або письменники народники, – дні російського дворянства були почислені. Як були вже почислені дні демократичної еліти 3-ої республіки французької, коли поодиноким робітничим синдикатам вільно було безкарно тероризувати й село й місто, і кожночасний уряд і парламент, коли союзам учителів і інших урядників вільно було безкарно шантажувати владу, а пресі було вільно безкарно понижувати армію, церкву й ідею патріотизму, судам вільно було безкарно пускати індивідуальні злочини, як урядам безкарно пускати злочини тих чи інших кляс, чи впливових груп спільноти, чи парламентарних клік. Де влада знижується до маси замість підносити її до себе, де запобігає ласки вулиці, замість творити справедливість, де тратить віру в своє покликання правити країною й виконувати прерогативи влади, – там хутко ця влада гине під руїнами суспільства зваленого цими відосередніми партикулярними безкарними егоїзмами частин.
У протилежність до нашої «народолюбної» інтелігенції, яка за негуманне вважала приміняти дисципліну – в державі, в своїй власній групі чи партії, в державнім будівництві, в товариськім житті, – цілком інакшої засади трималася наша стара провідна каста. В усіх старих документах чи старім письменстві взагалі прозирає непохитна думка конечності суспільної дисципліни і в середині народної спільноти. Заповіддю було: «ащо бо (ти княже) не казниши злих, віжд, яко добрим зле дієшь, понеже за твоїм нерадінієм умножаться злия на пакість добрим. Но погуби злих да добрия в мирі живуть!»
Мужня філософія, зовсім незрозуміла і навіть огидна демократичним «провідникам», яким бракувало і шляхетності, і відваги й розуму, щоб ту мудрість засвоїти. Нею ж повні були пам'ятники нашої старовини – «Пчоли», «Ізборники» й ін., нею повне було наше військове життя і високо-шкільне; ідеєю конечності дисципліни й суворої караючої влади для людської суспільно-сти повна наша церковна література князівської й козацької доби. Так само, як і їх поняття про божий промисл і про справедливого, прощаючого розкаяних і мстителя грішників бога. Так само як і література тих, зачислюваних до модерного нашого письменства авторів які ще дихали духом нашої перед демократичної доби, як напр., твори Котляревського, з його деталічним описом пекла, і Шевченка, який вірив у суворого караючого бога і в потребу карати всякі гріхи, навіть невольния, незавинені. В усій тій літературі проглядає ясний і прозорий твердий постулат сильної доосередкової дисциплінуючої сили в суспільстві, постулат сильної всередині влади, яка б не давала розпастися збитий докупи національний організм.
Жадоба влади, влади сильної і страшної навні й суворої і справедливої внутрі, як середника, що потрапить зробити міцно сформованим і через те сильним організм нації – ось було відношення нашої провідної колишньої касти до третього елемента поняття держави.
Крім того – мусіла в тім понятті та влада бути своя.
Цією четвертою характеристичною прикметою поняття влади панівної верстви є якнайбільша компетенція цієї влади, її широкий обсяг навні, бажання бути повним володарем свої країни, яка отже мала б бути країною вповні незалежною. Ця сторона поняття влади, мало зрозуміла демократам, які вважали часто за неактуальне і немодне поняття національної суверенності, – воно лежало в крові нашої панівної касти старих часів. Іларіон молить бога головне про те, щоб він «не предав нас в руки чуждиїх, да не прозветься град твій плінен і стадо твоє пришельцем у землі несвоїй». Він твердо знав, що там де влада була чужа, там і земля була не своя, – ідея, яка цілковито виродилася в головах інтелігентської еліти наших часів. Та сама ідея і той самий біль, що живем «на нашій, не своїй землі» – лунає й у Шевченка.
Найбільше зло в уяві володарської касти тих часів це втратити незалежність. Іпатівський літопис з приводу васальної поїздки Данила Галицького в ханську ставку, пише з почуттям образи, що той сам Данило, «князь великий, володар руської землі, нині мусить їхати на поклін і холопом називається». Сагайдачного найбільше болить, як він пише до польського короля, те, що магнати польські вільний народ український «в ярмо роботніческое собі безбожно наклонити намагаються» і за це грозить заповіддю того «огня гнівного на Україні», який і спалахнув 26 літ потім. Мазепу і старшин його болить, що Україні і старшині козацькій «панщиною дорікають», рабством дорікають вільному народові. Найбільш обурювало козацьку старшину, що заключаючи Андрусівський договір, що поділив Україну, Польща і Московщина не запросили на наради козаків, що брали рівну участь у війні і потрактували їх «аки безсловесних і нічого не відущих скотів», потрактували як підданих, а не як вільний і незалежний народ.
Хмельницького найбільш ярило, що поляки його вільний народ «в невольніческоє подданскоє ярмо запрягти і честь козацькую в безчестіє і незнаніє претворити» прагнуть. Правда, були й Барабаші, які воліли «з ляхами, мостивими панами з упокоєм хліб, сіль в вічні часи заживати», але якраз проти цього вічного рефрену земляків недоляшків, що сумували за єгипетським казаном з м'ясивом, і виступав Хмельницький. Осуджував його, цього «подхлібцу лядського і недруга отчизного», бо найдорожчим у світі для нього самого були – «правда, вольності і цілість отчизни» – свобідної й незалежної. Особливо його допікало «волочити тяжкі кайдани неволі в соромі і невільництві до того ще на власній своїй землі». За автором «Історії русов» старшина козацька стреміла головно увільнитися від «рабства і призрінія», яке тяжить над підвладним народом і до привернення «во первую степень свободи і самодержавства» старої України. Головна їх журба: «щоб не були раби неключими і скотом несмисленним» яким на його думку є завше позбавлена своєї влади нація.
Два великі прославники нашої спаплюженої 19 віком давнини – Котляревський і Шевченко – трималися щодо цього старих традицій. Найбільше гнітить Шевченка те, що його земляки «гнуться, мов ті лози, куди вітер віє», що «в ярмі ходять і не соромляться», що «у ярмах лицарські сини», що «жид поганий над козаком коверзує», що «над дітьми козацькими поганець панує», що «козак не соромиться конать в ярмі у ляха», що над поневоленими «бог сміється», що «покрив срамотою свої люди, кинув на сміх людям, наругу сусідам, що поневоленому козакові сором прийти на суд господень в залізах руки принести, перед усіма в кайданах стати козякові». Скрізь той самий мотив – почуття ганьби за поневолення вільного народу й козацького панства, яке не терпіло рабства, для якого ідеал власної влади й незаленсності був найвищим.
Коли між нашими апостолами черні і Шевченком і тими, що думають як він, приходило і приходить до диспутів, то є це повторення диспуту між псом і вовком у байці Глібова: пес закликав вовка до песячої буди: «така вже доля наша – аби, мовляли, борщ та каша, поїв і гавкай нз вовків!» Та вовк відповідав: «Хоч іноді з'їсти і недоволі, зате живеш на волі!» Ідеал борщу і каші в песячій буді та ідеал волі, цебто незалежності і непідлеглості, ось були два ідеали двох різних верств, їх такі різні погляди на третій чинник у понятті держави, на чинник влади.
Поняття волі й незалежності завше ідентифікувалося в нашій старій літературі з поняттям панування і влади. Там, де не було панування, там не було волі, там було рабство: вибирати треба було між одним а другим. Тут знов стрічаємо аналогію в нашій старій ментальності з ментальністю римлян. Святий Августин пише: «Переконані, що ганьбою є для їх країни бути в рабстві, а славно – командувати, вони докладали всіх старань, щоб перш зробити її вільною, а потім – пануючою». «Їх героїчні вчинки мали за мотив спершу любов свободи, а потім панування: їх, цебто правлячу касту, бо «все велике, що створив Рим, було ділом кількох людей, що мали свої особливі чесноти, яких ради привели під час безладу римську державу до розцвіту». У цієї касти римської і нашої поняття слави, свободи й панування йдуть разом. Для цієї вибраної раси є лиш дві можливості, бути рабом або паном.
Є цей мотив у старокиївських творах, де князь міг вибрати або «сідло кощеєве» або сідло золоте, або рабство або славну свободу. Такі нотки безнастанно бренять в універсалах Хмельниччини і Мазепинщини. Хмельницький кликав козацьку старшину стати «за незалежність, проти ярма», за честь козацькую – проти безчестя, за вольності проти підданського ярма: скрізь та сама ділема, без панування нема свободи. Панування – це істотна, затаєна туга цієї касти. Той не належить до цієї касти, хто продає своє право первородства і «самодержавство» в своїй землі за миску сочевиці, за матеріальні блага.
Ідеї цієї ділеми лунають і в Шевченка. Його поняття волі не ідилічне, як у гречкосія. Воля Шевченка – це козацька воля, яка «гарцює, трупами засіває поле». У поета слово «панують» римується з «бенкетують». Козаки тоді вміли панувати, коли в їх країні «ревіли гармати», без яких, без своєї сили, не уявляли собі свободи в своїй землі. Добувати славу й волю, для них значило панувати. Хто не запанує, не матиме волі. Воля для старшинської касти, це не вільний лан, а політична незалежність, власновладство.
Котляревський пише в Енеїді, що Еней «збудує сильне царство і заведе своє там панство і на панщину весь світ погонить». Без панування нема свого царства, нема незалежності, нема свободи, нема її і без свого панства. Як римляни, що хотіли зробити свою націю перш вільною, а тоді пануючою, так і римляни козацькі: від кошового Енея мав «розплодитись великий і завзятий рід», він – «всім світом буде управляти, по всім усюдам воювати, підверне всіх собі під спід». Він «римські поставить стіни, в них буде жити як в раю».
У демократичних смердів поняття раю – це відлочинок, відпруження. У касти панівної – це гарцювання, воювання, панування, пересідання з сідла рабського в сідло золоте. Одні, хлібороби, мріють про свій лан золотий, другі володарі – про свого отця стіл золотий. «Чи Турнус буде чи Енеус латинським сцептром управлять», – в це діло плебс не мішається. Справа влади для нього була байдужа, для нього існувала лише справа грунту, лісів і пасовиськ. Для володарської касти навпаки, в цім питанню була суть свободи. Козацька старшина уважала себе представником народу, що «нікому не звертає» (Шевченко), що «нікому не дасть лершенства над собою» (Константин Вишневецький), що мав себе за народ «наймудріший, найліпший, найвідважніший в цілім світі», як скаржився до цариці на старшину козацьку Румянцев. Або як казали наші провідники київських часів, був це народ вибраний, «сосуд ізбраний, язик святой». Покликаний до життя вільного й незалежного.
І смерд і лицарі прагнули «добре жити», але для смерда «добре жити» – значило «не знати що то біда і не тужити» (О. Федькович). І для лицаря добре жити був ідеал, але це значило для нього привернення часів, коли «запорожці вміли панувати». І смерд і лицар любили волю, тільки для першого воля значила – «на своїм полі жати» (Федькович), для лицаря ж – це значило «шляхтою, татарами засівати поле» (Шевченко). І перші і другі мріють про щастя, але для смерда щастя було в добробуті, соціальній егалітарності, під чиїм-будь берлом, хочби і під чужим фараоном, щодо якого завше сподівалися, як «змякне його серце». Для лицаря теж існував ідеал щастя, але не власного, тільки його країни, а вона була «щаслива лиш тоді, як вороги її – її боялись», яка мала у власній землі власну владу (Гайдай).. Щастя – це бути сильним. Рай Енея за римськими стінами – це щось зовсім інше від раю і від ідилії пацифістичного чи спацифікованого гречкосія, що так любить святий спокій і відпруження і так ненавидить «каторгу влади».
Земля – не як рідний лан і грядки для картоплі, для щастя того чи іншого возного чи Наталки Полтавки, а «славних прадідів земля», боронена мечем, терен експанзії Святославів і Хмельницьких. Народ не як мирна й затишна рідна сторонька, не як Квітчина або Мирного ідилія, не як відірвана від світа Драгоманівська анархічна спілка вільних громадян, не «архипелfг поснулих хуторів», лиш народ як нація в службі великої ідеї (визволення гробу господнього, вигнання поганих, ширення віри Христової), як маяк блискучої думки, як дороговказ заблудшим країнам і народам.
Організація землі й народа не як рідний Прованс, пов'язаний лиш вузлами спільної крові й мови, чи просто народної культури, не як «тісніша вітчизна», провінція «отечества чужого», яке має декретувати чи ми маємо уважати себе за слов'ян чи за монголів, не купа губерній під тінню ханського чи московського меча, – a patria cosacorum, окрема своя отчизна, під владою своєї окремої провідної касти. Ось був той «кінець», та ціль, до якої в уяві панівної верстви мас прямувати народня спільнота. Ось і відповідь на питання, нащо тій касті потрібно було будувати свою «власну хату», «для яких діл той дім (та своя хата) построен» мас бути. Ось мета того сильного народного організму, створеного вічно горіючим духом шляхетної, мудрої і завзятої провідної касти, якої блискучий взірець дає нам наша історична давнина.
Література
Бл. Августин: Боже місто.
Тома Аквинський: Сума теології.
Глібів: Байки.
Федькович: Твори.
Леся Українка: . І.
Котляревський: Енеїда.
Примітки
Гадзинський – мабуть, Володимир Гадзінський (1888 – 1932), український поет.