4. Мужність

Дмитро Донцов

Тяжко ти голові, кромі плечу.

Данило Заточник.

Мужність, відвага – третя прикмета члена провідної касти й полягає власне на тім, щоб вміти позбутися цього страху. Того, як каже Кирило Туровський – «страха сердечного і печалі тілесної», яких треба «отринути», щоб бути відважним, щоб мати «духовну дерзость». Щоб уміти протиставитися окружению й собі самому в своїх слабостях; щоб нагнути своїй волі й думці світ. Сама бо думка ніщо. «Тяжко ти голові, кромі плечу», мало сприйняти думку, треба мати відвагу й рішучість перепровадити її через всі перешкоди, як князь Володимир, що «воспріял истину Христового закона і задуманное діло совершил крайне і всеціло».

Відвага (courage) – це третя прикмета члена провідної касти. Сковорода («О душевнім мирі») так означає місце відваги в духовім обличчі «луччих людей»:

«премудрості діло в тім состоіть, щоб урозуміти тоє, в чім состоіть щастя – ось праве крило, а добродітель трудиться сискати (цебто задумане, «урозуміле», сконцеповане – осягнути). По сій причині вона у еллінів і римлян мужеством і кріпостю зоветься, arete, virtiu, ось і ліве (крило). Без сих крил нияким образом нельзя вибратися і взлетіти к благополучію. Премудрость, как орлиное крило, а добродітель (цебто мужність, кріпость, відвага) як мужественні руки з легкими оленіми ногами».

У Шевченка подібне: премудрість його «преподобних» їх задум – це щоб здобуло славу «ім'я боже», яке вони хвалять (проповідуючи свою правду). Але те, чим вони «трудяться сискать», здійснити свою правду, це їх кріпость, мужність, відвага – їх «мечі… на отмщеніе язикам і в науку людям». «Єретик» прийшов розпалити іскру вогню великого, перш розшукав її «в попелі глибоко», розшукав «смілим орлім оком», оком мудрості, а щоб розпалити її – він потребував «рук твердих та смілих» (Жижка), цебто мужності і кріпості, які здійснили б задум мудрого Гуса. Коли він молиться: «Благослови на месть і на муки, благослови мої боже нетвердії руки!» – він хоче, щоб божественна мудрість, думка дала відвагу, мужність довершити задум. Руки як символ цієї мужності – і в Сковороди й у Шевченка.

Ці два крила треба мати, щоб летіти. Ні мудрість без мужності, ні остання без першої взлету не доконають. Платон пише: «комендант армії, який знає воєнне мистецтво, не здолає командувати, коли є нерішучий в небезпеці», коли його мудрості бракує відваги, коли страх запаморочує йому голову. Брак мужності паралізує здійснення найкращого замислу. Одно крило без другого і нема взлету. Здібність не вагатися, рішати, вибирати, командувати, нападати – це за Клявсом – риса нордійської людини переважно. В нордійця особливий зір («орле око» Шевченка), в якому блестить «бажання формувати речі своєю волею… Його дух рветься навні, щоб огорнути світ, щоб перемогти його, сформувати після свого закону, своєї волі».

«Є в цій людині – пише Клявс, – щось з хижака». Тому мабуть і дають і наші літописи київським володарям-формотворцям назви парда, орла, тура, вовка. Прикметами безстрашності обдаровує й Аристотель хижаків. Він ділить звірів на «безстрашних і боязких». Перші – «які мають звичай нападати або відпирати ворожий напад, і другі боязкі, яким природа дала лише засоби хоронитися від лиха» – сховом або втечею. Тому грецький мудрець і називає льва – «шляхетним, гордим і мужнім», вовка – «хижим, кріпким». Кріпкий – це у Сковороди те саме, що мужній, а «сірими вовками» зве наш героїчний князівський епос князівських дружинників, що гонячи за половчанами, агукали собі в степу чести, а князеві слави, втілення мужності.

Платон порівнює вартових людської спільноти з вірними псами сторожевими «доброї раси» або з «молодим і хоробрим вояком». Він мусить мати «острий розум, щоб відкрити ворога (Шевченкове «орле око» щоб «доглянути» те, що сховане оку профана «в попелі глибоко»), прудкість, щоб гонити за ним силу, щоб його побороти та відвагу, щоб його добре побороти». Але «чи кінь, пес чи інший звір може бути хоробрим, коли його не пірвав гнів? Гнів є щось непогамоване… Він робить душу безстрашною й нездібною відступати перед небезпекою».

Для того у «Владимирі» Прокоповича символом відваги, хороброго сторожа вітчизни представлено Мазепу, «воїнську брань носяще, всего пламенна, всего хвалимим горяща гнівом», що як і в Платона, на якім вчилися наші предки, був символ безстрашності. Мужність це отже латинська virtus, сковородівська «добродітель», бо virtus це ж було у римлян однозначне з чеснотою взагалі; мужність це була кріпость, відвага, рішучість, безстрашність, формотворчий, напасничнй дух, бажання наклонити ворохобну матерію своїй, волі, «звичай нападати або силою ж відбивати напад», «нездібність відступати перед небезпекою», бажання сформувати після своєї волі матерію, не підпорядкуватися їй.

Мужність це воля, войовничість, «тверда рука» формотворця. Або як каже Леся Українка – «» преторіанця, що став християнином, вдача, що лишилася однаковою, хоч цьому войовникові «знак ягната став замісць орла». Це та відвага, яку Епіктет називає «вирізбленими в серцях переконаннями», яких ви готові боронити кров'ю серця. Риса ця чужа масі. Кожна народня маса – пише В. Антонович – з самої природи своєї інертна. «Насамперед маса терпить мовчки, вишукуючи способів уникнути біди, сподівається ліпших часів, але не організується до реального змагу, маса шукає засобів улаштуватися з тим станом річей, що її гнітить». Людина вдачі володарської – не пристосовується, лиш здобувається на відвагу поборювати немилий їй стан речей. Старе письменство наше надає «кріпості» велику вагу в житті.

Мужність і безстрашність на ворога – уважали наші предки й чужинці за підставову чесноту нашої провідної касти. Іоаникій Галятовський думав, що українська нація живе під небесним зодіаком Скорпіона, отой «неласкавий і гнівний Скорпіон своїм небесним впливом спонукає народ український на войни». Було в цім і ствердження факту, і наказ коритися своєму призначенню, похвала конечної риси провідної верстви народу. Відгомін цього козацького наставления душі, що не зносила мира й безділля, знаходимо в «Енеїді», де козакові було «безділля – всяке горе», натомість – «здавалось по коліна море», бо кожний з них «до бою був самий собака, боєць і задирака».

Ідеал відважного лицаря і мужнього вояка був ідеал козацької доби. Яків Руселій, що пертрактував з козаками сімнацять літ перед Хмельниччиною, називав їх «благородними, вольними лицарями, мужніми й хоробрими, що горячо змагались за удержання свободи», яких «ревність незнищима, невигасима і все горіюча живим иолумям» не дозволяла їм «прощати ворогам Бога і своїм». Самійло Зорка в надгробній промові по Хмельницькім згадував подвиги славні братерства козацького такими словами: «яким мужнім і прекрасним, лицарської й богатирської відваги воювали ви серцем!».

Цей ідеал мужнього козацького вояка живе і в спогадах нащадків, які вже перевернувшися в «малоросійське дворянство», пишалися ще ділами предків своїх і батьків, які «з неустрашимістю входили на смоленські, азовські і кизикірменські стіни», які «храбро побіждали і отводили в полон турків, персіян, поляків і шведів». Яко військовий народ славилися козаки широко в світі. Поетичну ельогу пише їм Боденштедт і Енгель, Сент-Бев зве їх історію «Іліадою запорозькою», інші чужинці порівнюють героїв тодішньої провідної верстви до героїв Гомера. Республікою відважних пиратів зве Запоріжжя Проспер Меріме, який був повний подиву до Хмельницького, мужа «відважного, хитрого і завзятого». І навіть жінок козацької і передкозацької провідної литовської верстви відзначала та сама прикмета – мужність. Не кажучи вже про жінок козацької доби, навіть їх матері й бабки, пише О. Левицький – «зраджували в їх непогамованій вдачі щось, що настроювало в їх користь – цільність вдачі, надзвичайну енергію і завзяття, рішучість і відвагу».

Мужність – поруч шляхетості й мудрості – була головна прикмета ідеалу нашої провідної касти князівської, литовської і козацької доби.

В ідеалі дружинницької касти князівського Києва хоробрість сяла сліпучим блеском, уступаючи лише мудрості. Данило Заточник писав, що коли одні володарі сильніші других, то «не множеством злата, но множеством храбрих і мудрих». Коли посол цісаря Леопольда згадував про Хмельницького як про «того дикого льва», коли літописи порівнювали князів з турами і пардами, то, бачучи в тих звірях не лиш символи шляхетності, але й відваги, Іларіон у своїм Слові підкреслює «мужество» великого князя Володимира, яким «прослиша в странах многих». «Слово о погибелі Землі Руської» говорить про «князів грозних».

Мужність була ідеал, риса яка найбільше імпонувала дружинницькій і князівській касті. Коли при штурмі на Київ татари облягли в церкві рештку оборонців і порубали їх, то воєводу Дмитра «ізведша язвена й не убища его, мужества ради его». Образом такого відважного, хороброго, мужнього володаря був Володимир Мономах. Мужньо боровся він з дикими звірями, з оленями, барсами, ведмедями, мужньо боровся з варварами, що зазіхали на степовий Рим над Дніпром, «не щадя голови своея», чекаючи нераз смерти «от рати, от звірів і од води». Таким самим лицарем без страху і догани був і Данило Романович: «бі бо дерз і храбор, от глави і до ногу его не бі на нім порока».

Від володаря тих часів вимагалося мати «на супостата кріпость». Відвагу давала віра в справедливість своєї справи, а цю віру здобувалося «надіячися на господа». А тоді хоробрий «поженет бо один сто, а от ста двигнеться тисяща». Стародавні русичі молили бога, щоби «вложив мужность» в серце княжим дружинникам, бо інакше, без цієї мужності попадала «в полон земля наша язиком незнающим бога». Про предків народу українського писав у Синопсисі Інокентій Гізель, що він «прочих всіх силою, мужеством і храбростшо превише, страшен і славен всему світу бисть не в чесомже інім, точію в ділі воінственим упражняшеся». А свідок початків козаччини, з доби, що стояла на порозі між козацькою і князівською епохами, писав у 1516 році: що «от начала своего народ руський браньми всегда употребляшеся» тому і зве його «народ наш бранилюбний».

Друга постать мужності – це мужність не супроти зовнішньої стихії, а супроти сил, що підточують державний організм зсередини.

На прикладі Мойсея – це його нетолеранція, його «гнів» проти земляків, які нарушили заповіді свого бога, чужим богам пожерли жертви, і в наслідок того забули послух і дисципліну, моральний гарт і забажали вертати з шляху служби ідеалам до єгипетських казанів з м'ясивом і кнутом погоничів.

В людській спільноті, як у війську, як у корабельній залозі, кормник повинен вічно пантрувати, щоб дисципліна ні на хвилю не розпружувалася, щоб кожний на своїм місці завше неослабно виконував своє діло, або, вживаючи улюбленого виразу нашої давнини – щоб члени залоги чи спільноти були «неоспалі», а в випадку нарушения дисципліни, яка грозила катастрофою спільноті, повинен кормник уживати суворих заходів. От так як робив Мойсей з ідолослужниками.

В своїм безмилосерднім наставленні до «грішників», що виламувалися з загальної дисципліни, – мали наші предки за взір святе письмо й оперті на нім твори. В апокрифах читаємо: «слишах (в преісподняя землі) вопль, плач і горкое риданіе сущих в тих муках, но ніктоже бі милосердствуя о них». Феофан Прокопович не знав милосердія для віровідступників: «Єдино точію таковим врачеваніє – смерть. Самим єретикам полезно єсть умрети і благодіянія ім биваєт, егда убиваються». Бо коли довго житимуть, «то много грішитимуть і многих розвращають». В літопису під 1149 р. читаємо про обов'язки володаря: «Бог поставил нас, волостелі, в месть злодіям, а в добродітель благочестивим». Наша давня церква не дозволяла з єретиками «куматися, свататися, брататися і мішатися з ними».

На першім плані йшло у них не милосердність і гуманність до одиниці, до «конкретної людини», не милосердність, яка загрожувала смертю суспільству, лише полум'ям горюча жадоба утримання цілості – викорінити зло, відсікти гниле галуззя, щоб не заразилося ціле дерево. Ст. Яворський пише, що не треба зноситися з єретиками, бо

«от недужного скоро воспріємлеть недуг здравий… І что тебі пользует дружество по плоті в тім, иже есть враг твій по духу? Дружество есть вещь изрядная, но друг должен уподобитися врачу: врач не любит больного, аще не возненавидит его болізни. Аще хотящи поістині любити друга, возненавидь его злонравіє і зловіріє!»

Яка безодня ділить ці мужні погляди, такі подібні до поглядів євангельських істин, від поглядів представників нашої інтелігентської черні! Ці останні на перший план ставляли любов до «людей української крови», хоч і «недужих» духом, їм казали прощати, хочби й цілість заразилася від них, уважали лише на «конкретну людину» і над нею милосердилися. Представники нашої старої провідної касти покланялися абстрактній ідеї обов'язку супроти цілості, супроти бога, абстрактній ідеї, яка не давала тій цілості розсипатися через слабість, егоїзм або брак відваги окремих «конкретних людин»…

Дві концепції: відвага дбаючої про цілий організм вищої касти, і трусість і поблажливість дбаючої про вигоду окремих частин – голоти. Тому й не могли зрозуміти представники цієї голоти Шевченка за відважність і силу духа, батька Катерининого, що не прощав «грішниці». Як справжній володар говорить Богдан Хмельницький про сина Юрася до старшини: «анатемі віддаю того, хто зведе його з правдивого шляху і зробить притчею во язицех, посміхом межи людьми. Віддаю і його самого, коли він піде шляхом строптивим і віддалиться від правості, честі і християнської чесноти». Відвага, яка навіть сина власного готова принести в жертву там, де йде про такі незрозумілі для демократичної інтелігенції «абстрактні» річі, як честь, правість і християнські чесноти взагалі.

Виговський, переймаючи булаву гетьманську, казав: «ця булава – доброму на ласку, лихому на кару. Потурати ж у Війську Запорозькому я нікому не буду, бо Військо Запорозьке без страху пребути не може». Були ці голоси відгомоном віри предків, які вчили тої ж самої відваги, мужності в боротьбі з злом, вчили збереженню своєї провідної касти чистою і не здеморалізованою, а разом з нею і всього народа. Ще св. Феодосій, взиваючи до «храненія отеческих преданій», – кликав «возненавидіти всяку неправду» в світі, віддалюючи з монастиря «слабих і нерадивих». В отців церкви шукали предки своєї відваги, які вчили «не щадити злотворящих перед богом, но лестьця, хульника і убійца… градським казнити законом…» «властелі бо от бога устроєні чоловік ради не творящих закона божія, да не щадят злотворящих». Людям же забороняється «таіти злотворящих, да не самі перед богом з тими осудяться в муку».

Ідеологи смердів осуджували подібну відвагу й завзяття та обурювалися, «невже до власної раси треба йти деспотом з скривавленим канчуком? не узгляднюючи слабості людської натури» (Ю. Липа). На ці слабості конкретної людини радив звертати увагу й Сумцов, на «економічні й фізичні умовини її існування», виправдував злодія впливами середовища і протестував щоб «живого чоловіка приносили в жертву абстрактній ідеї релігійно-морального обов'язку». Для ідеологів гультяйства – завзяття і мужність у службі обов'язку супроти бога, моралі, отчизни, Землі, нації – осуджувалися, бо терпіли під тим вигода або приємність одиниці. Їх інстинкт самозбереження егоїстичних частин бурився проти закону збереження цілости!

Цієї відваги бракувало якраз нашим остійцям, і почасти динаро-остійцям, породі людей, до якої переважно належала наша демократична інтелігенція й деякі представники вже зубожілої умово й характером шляхти. Одним з таких чолових представників останньої під цим оглядом був Квітка. «Такі особистості – пише його біограф – завше втілюють у себе найкращі почування сучасності, завше ідуть назустріч новим світлим впливам, але ніколи не протестують проти вопіючого зла, бо протест і боротьба чужі їм органічно або осоружні». Подібна м'якотілість була чужа нашій правлячій касті як старого князівського Києва, так і козацької України. Київське братство хвалило Сагайдачного якраз за те, що «доброго любив, злого зась звикл бил карати». Пояснялася та м'якотілість тим, що – як. зазначає історик українського дворянства – в ті часи почало воно дбати лише про свої «особисті блага», а такі люди не здіймуть ніколи караючого меча справедливості «ревності ради божія» для великої ідеї на користь цілій спільноті; бо це – як у випадку Мойсея, Бульби чи Гонти, вимагає не бути м'яким навіть до рідних і близьких. В одній з старих наших книг стоїть припис: «не оправдай несправедливого аще і друг твій єсть».

Для остійців ідеалом людини була людина «товариська», що «не була усилі на нікого довго гніватися (за Ніцше основна риса плебейської вдачі), з ніким не ворогувала, що була привітна і мила» – цебто незачілна, толеруюча для святого спокою зло; що не підносила руки, якій бракувало твердості душевної «горіти хвалнмим гнівом», на поганські вівтарі і на єретиків, хочби і власних друзів.

Властивому демократам обуренню на «нетолеранцію до всього, що суперечить його (апостола) улюбленому ідеалові» та епоха і її правляча каста були чужі. Лазар Баранович писав у своїм «Мечі духовнім»: «сих брани помних времен нічтоже тако полезно, якоже меч… Сам Христос в Євангелії ізвісти, егда к учеником своім рече – іже не імят, да продасть ризу свою і купить меч… Самже імій в устах своїх меч, воюющую свою церков, аки корабль управляє»; бо противник, «совіт нечестивих єретиків» так же воює мечем, «якик бо ix меч осгрий». І «сам Христос приіде с Небес в мір сей з мечем, глаголя не приідох воврещи мир, но меч», меч – іноді караючої справедливості, іноді караючого слова відступникам; безстрашний меч безстрашних людей завше був у руках або в устах наших тодішніх володарів і проповідників, героїв і поророків – Іларіонів, Вишенсьхих, Турів, Филиповичів і ін., меч нашої «воюющрї церкви», на превелике обурення сплебеїзованого і «згуманізованого» 19 віку.

У Іоаникія Галятовського в «Софії Мудрості» – «Бог являється виключно грозним і караючім. Для єретиків нема іншої кари як виключно смерть», цебто та кара на грішників, якою трималася дисципліна нашої колись зієрархізованої і згармонізованої суспільності нашою правлячого кастою – світською і духовною. Тоді знали члени тої касти це і мали в собі цей спасенний гнів на злих, знали, що «слуги своя кршостю і любов'ю «держиться», ніколи самою любов'ю. В ту епоху знали члени провідної касти нашої, що всяка суспільна організація, а зокрема церква є «хромим підпора, але блудних казнь», «беззаконним закон», отчаявшихся надежда», але і «нечиетивим погибель і ідольських треб разрушеніє». Вчителі церкви повинні «огнем духовним паля і світя омраченния», рівночасно «біси прогоняя і требища разоряя і ідоли сокрушая». З одної сторони «світ розумний всюду розпростроня», а з другої – «плевел еретических всюду історгая»; «сластю Христовою к собі влекші», але й «противния єреси паля».

Це власне була та «ревность божія», та «тверда дерзость, но не безбожна і не жестосерда». яку повинен мати всякий володар, який хоче не дати розледачіпися і розлізтися сзоїй спільноті, хоче не дати врості в силу відосереднім силам суспільності. Провідна каста старої України знала, що спільнота народна тримається такими хоробрими, одержимими гнівом на ворогів цієї спільноти, які – ще гірше як ззовні, підміновують її зсередини. Знали вони чудово думку пізніше так сформуловану Сковородою: «суспільність це те саме що машина. В ній замішання буває тоді, коли її части одступають од того, до чого вони своїм хитрецом (майстром) зроблені». Всяке таке одступство наражає цілу спільноту на розпад, гибель і спустошення, а запобігти цьому – крім шляхетної душі й мудрої голови, може лише серце «хвалимим горяще гнівом», гнівом «ревності правди божої», ревності не до особистих благ, а до вищої справи цілого; те безстрашне серце, та мужність і твердість, яка, творячи суспільність з хаосу, має відвагу перекидати поганські вівтарі, а утримуючи його, хоронити духовим і матеріальним мечем від усіх відосередніх стремлінь. І коли для зроблений суспільної «машини» потрібна геніальна думка такого Володимира, то для її удержання в силі й добробуті потрібна та мужність погромців ідолів і обличителів єретиків, карателів зла, та римська твердість, безстрашність, завзяття, virtus, яка твердою рукою хоронить суспільну «машину» від «замішання», від того, щоб не відступили її части – через ледачість, вигідництво, трусість, егоїзм, невідповідне місце або напрям, від того, «до чого вони своїм хитрим майстром зроблені» – цебто від послуху відвічним законом суспільності.

Хто ж може хоронити суспільність від зовнішнього світу й розкладу зсередини?

Як казав Сковорода: «той може предписувати іншим закони, як ім поступати, якому самому не треба іредписувати оних».

Щоб успішно поборювати зовнішні напасти й розривну роботу відосередніх сил суспільного організму зсередини, мусить член провідної касти вміти сам не піддатися ніяким шкідливим впливам, які підточували б, ослабили або знищили ту його основну чесноту, його мужність. Це – вміти перемогти в собі – як казали у нас давніше – «временная» і «тлінная».

Щоб мати мужність, кріпость і безстрашность, мусить член провідної касти вбити в собі все хитливе, м'яке і трусливе, мусить запанувати над всім, що ту кріпость захитує, перед усім над тілесними немочами, над фізичним болем, над страхом смерти, над спокусами, які обезвладніють караючу руку. Треба не схиляти коліна ні перед страхом мук, ні болю, треба бути таким, якого б nemo ferro potuit superare nec auro, кого не можна було скорити ні залізом, ні золотом.

Такими були запорожці, які зовсім «холоднокровно відносилися до страждань, смерти й мук» і вмирали геройською смертю, які «майже не цінували життя», цінуючи вартості вищі за нього. Які ті мученики за віру, яких звеличували і ставляли за приклад наші старі письменники, мученики, які «як стовп необорний стояша», так що «ніякі сили уязвити і ослабити його не возмогоша», ні одного з тих «мужественних бісом воїнів». Як ті проповідники, як не повинні були лякатися «ні темнічних уз, ні огненного жженія», як прообраз їх – «три отроки в пещі огненній», яким «не вреди огонь», бо самі в собі мали «дух огнень»: як ті Шевченкові «лицарі запеки», які не лякалися самого пекла, бо «вогонь запеклих не пече».

Стоїчно зносити все і не заломитися – ось найвища чеснота перемоги над самим собою і над «духом унинія». В «Ізборнику Святослава» читаємо: «тогда наречеться кто убо істинним властелином, егда сам собою обладает, а неліпним похотям не работает». Наша стара література повна глибоких наказів цього стоїцизму і панування над своїми слабостями. «Ізміненія слави і вазьні терпи со упованіем». Не «ослабитися» в сла-, ві, ні згинути «в напасти», «смирен буди при славі, а при печалі мудр», не будь «в неволі фараона невидимого», мріючи про «сладость свинського життя». Уважати треба, да «не при славі возвисишися, ні при печалі низишися», не треба бути подібними до тих «безумних, иже скоро приклонять на обі страни, якоже вихор вертний і морскія волни нестаєми». Бути невблаганим і твердим до себе, щоб бути невблаганим і твердим до ворожих спільнот і сил зовнішнього світу і власної спільноти. Це є той дух з: взяття, комбативності, який однаковий і тоді коли цей дух як у Володимира Великого – валить чужі ідоли, і коли карає власних «розбійників». Дух, який м. ін. жив у знаного оборонця православ'я Опанаса Филиповича.

Відвага, завзяття, мужність – це емотивне забарвлення якогось переконання це – коли якесь переконання знаходиться не лиш в голові, але і в серці, всеціло перейнятої ним людини, готової жертвувати для його перемоги всім найдорожчим. Найкращий ідеал, коли не отримає нічого від того хто йому служить, засуджений на заник і це справедливо, бо брак відваги обстати при своїм ідеалі у слуг того ідеалу є доказ його безсилості. Противникам козацтва на Україні казав Лазар Баранович: «козак – сущая буря і вітер в полі… Ми раби божії серед сего вітру подібні билинам божіїм, гнемося та не ломимося, ділаемо своє діло… Господу благоугодно, щоб ми були як рожі між тим терновиком. Інакше без тої колючки не було б нічого доброго». Відвага (її символом було козацтво) – це як ті колючки, як ті Шевченкові мечі, які конечні, щоб серед них зростали квіти високої культури й сила суспільства. Тому і старогрецька, і особливо латинська мудрість, а за нею й наша давнина, уважала віртус за одну з трьох суттєвих прикмет правлячої касти, без якої та каста і суспільність довго не утримуються…

Три головні чесноти правлячої верстви – мудрість, шляхетність і мужність це три постаті, три вияви того невгасимого формотворчого духа, який живе в правлячій верстві і який фасонує суспільність по своєму плану й бажанню. Цей дух не тільки формує суспільність і держить її вкупі, але «держай, упасти не дає».

Щоб він дійсно не дав суспільності упасти, мусить цей формотворчий дух пробувати в стані вічного горіння, вічного – як казали в старовину «бдінія». Суворі заповіді різьбили колись світогляд наших правителів і борців в ім'я їх ідеалів, бога, землі, отчизни, слави, не матеріальних вигод і «добробуту». Боротьба, що її вели в ім'я тих гасел лицарі й подвижники, що високо стояли над «гніздюками» і «сластоїдами», над всім «временним і плотським», не схиляючи чола від втоми і невдач, витворила своєрідну філософію життя, яку Мономах звав мудрістю «страха божія», як його розуміло християнство й антична філософія.

Ця філософія, сформулована в перлинах тодішньої літератури, яка мудрістю своею перевищує всю мізерію літератури демоліберального століття, тримала в вічній напрузі дух тодішньої еліти, зібрана в різних «Грамотицях», «Поучениях», «Словах», «Ізборниках», «Патериках», в яскраві формули, символи, слова й образи, які були знарядом масової сугестії і творення національної душі.

Самих же провідників убирала та філософія в могутній панцир моральної дисципліни, роблячи їх відпориими на всі спокуси світа, «спокуси діявола», з якими боролися і Феодосій Печерський і Мономах. Ці «спокуси» не були жадними забобонами «некультурних людей», хоч і були метою кпин квазі учених нашого віку. Ці спокуси і за наших часів лишилися ті самі, що й були тоді: спокуси піти слідом Юди, Рагаби або Ефіялта, як стояли перед духовим зором предків, так стоять і перед духовим зором сучасних демократів, лише що тоді ті спокуси плямувалися ганьблячою плямою диявола, з яким наказувалося змагатися до загину, тоді як теперішня мораль «толеранції» й поблажливості до всяких гріхів людини і взагалі «вирозуміння» до людських слабостей цієї боротьби уникала, а диявола заступала всеоправдуючим словом «середовище», на яке перекидалися всі вини одиниці. Приписи суворого аскетичного життя Мономаха або Феодосія, які кликали до героїзму, самоопановання, погорди до дрібного й користолюбного, вчили морального гарту, були непотрібним «моралізаторством» для віку голоти. Тим не менше вони тримали в формі керівничу касту країни, а з нею й саму країну, проводячи яскраву роздільну черту між добром і злом, затерту в наш «освічений вік».

Страх перед історичною Немезидою, страх кари за гріхи, попросту «страх божій» наказував провідній касті вічно оглядатися на себе й на свої вчинки, безнастанну самоконтролю й почуття страшної відповідальності перед вищою силою, чого брак згубив демократичну верхівку наших часів.

Ця вічна чуйність, наказ безнастанно «блюсти», стерегтися зробити помилку, прогріх чи гріх, перестерігати всі приписи, наказувані шляхетністю, мудрістю й мужністю, щоб не спровадити загибелі на себе й на землю, був категоричний наказ цієї касти тих часів. Не зробити нічого, що б суперечило заповідям вищої мудрості; не зробити нічого, що б суперечило приписам шляхетності; не зробити нічого, що б суперечило вимогам мужності – була вічна журба точішніх провідників народу. Це був наказ, ще невсипущою турботою неослабно підтримував внутрішній вогонь в їх душі, без якого гинуло їх діло, ия гасне полум'я коли устає приток газу. Власне ту чуйність звили наші предки «страхом божіїм».

У Мономаха читаємо: «страх божій імійте вище всього!» І цей страх, як і страх Немезиди не була жадна фантасмагорія. У Гоббса читаємо:

«неправда, що страх це ніщо інше як жах. Я розумію під страхом лише передбачення грядучого лиха. Страх не завше викличе втечу, але часто недовір'я, підозріння, журбу за чимсь. Хто лягає спати, замикає двері, бо боїться злодіїв. Страх правителя наказує хоронити свій край військом, а місто мурами. Страх жене людину шукати укриття і хапатися за зброю».

Страх цей наказує пильно стерегтися всяких проявів слабості, захитання відваги, оспалості в думанні, розпачі й зневіри. Піфагорійці вчили, що

«людина одержима нераз згубними нахилами, тому й потребує вищої сили над собою, яка, хоронячи вищий порядок, остерігла б людину грізьбами й пересторогами. Тому кожна людина повинна все бути свідома куняючих в її єстві небезпек і не забувати належної пошани і страху перед божеством, маючи завше на оці, що божество безнастанно дивиться на неї і приглядається її вчинкам. Вічно мусить бути на сторожі людина перед своїми нахилами. Обачній людині не повинно нічого притрапитися несподівано, навпаки, кожної хвилини мусить бути вона приготована на все».

Була це, як бачимо одвічна мудрість як християнська, так і мудрість старої грецької філософії. Як небо від землі різнилася та філософія страху Божого від марної філософії «страху» чоловічєського» демократичної доби, того «людського страху», коли людина не так боїться нарушити заповіді чуйності, морального поготівля, вимог своєї совісти, як навпаки боїться зробити неприємне князеві цього світу і слугам його, зі страху перед утратою земних благ.

Наше старе письменство повне цієї мудрості, яка вчить світську й духовну володарську касту неослабного внутрішнього горіння. «Не завше масть покій і добрая душа гдиж в тілі чоловічім бивши не маїть покою, але война уставичная», як читаємо в наших «Апокрифах», война злих нахилів, що намагаються знівечити в людині її відавгу, потяг до добра, силу й відпорність на зло. Який би гурт чесних і незломних і не зійшовся разом, мусить бути кожний вічно на сторожі, «да соблюдет себе» і «не розслабить плотськими похотьми», бо ,подобаєть же і в нинішніх апостолах і нині Юді бути» (Кирило Туровський). «Блюдитеея (стережіться!) да не причаститися» к єреси, вчиться в апокрифах, «да не погибнете в ярості божій».

В Патерику читаємо поучения князеві – блюди, да никогда недуг отовсюду собрався, и неимущу ти кріпості, скоро живота гоньзнеши». Там же вчать: «блюдите, да не отягча-ють серца наша печалми житейськими». Фізичної і духової натури бувають ці недуги. Стара мудрість вчила пам'ятати «глад во время ситості і скудьство во время богаства, от утра і до вечера переміняється время». Навіть успіки хвилеві не повинні дурити тих, які нарушуючи кодекс моралі дійшли до них: «егда узріши грішна в славі і богатстві, тогда плачи над ним, меч бо божій остриться «на нь». Не падати духом, завше бути на сторожі грядучого можливого лиха, «не спросто єсть славна житія приіскати собі, приіскавши же вельми люто до коньца держати». Треба завше хоронити, тримати в формі душу, щоб вона «ні славою ослабися», ані «напастьми гинеть».

Серед гомінких успіхів не треба забувати, що стан добробуту й порядку підтримується невсипущим пильнуванням, як город від бур'яну, як хата від сміття, як тіло людське від бактерій і бруду, безнастанною боротьбою і чуйністю. Хто віддається ослабленню, оспалості, охлялості, тому буває так як тим многим, що «одолівши врагом своїм і без блюденія суще, скоро одоліна биша». В старих наших пам'ятниках цитується Менандер: «не люблю мудра іже єсть не присно мудр». Мономах перестерігає не падати ні на хвилину духом і бути повсякчасно готовим на всі небезпеки: «внезапу бо смерть приходить», отже не треба розставатися ні з фізичною, ні з духовною зброєю. «Смерть і гоненія, і напасті і вся видимая злая пред очима ти да будуть по вся дні і часи».

Тільки та душа володаря має перед очима небезпеку, яка все оглядається, чи зробила все, що вимагає оборона справи; яка все є «кріпка умом і серцем», готова до нападу й оборони. Навпаки! Цієї напруги думки й серця, її вчило не лиш ненависне демократам християнство, його, як бачили, вчила й мораль духових провідників старої Геллади! Це була та напруга, без якої в порох розсипалися людські спільноти, і розум і відвага покидали провідну верству. До цього розкладу дійшло, коли знемігся й охляв у душі еліти цей дух вічного поготівля й готовості до боротьби з усім, що спільноту розкладає ззовні і зсередини і в в самім проводі, коли суворість до себе і страх божий заступили байдужість і гуртування чистих і нечистих. Ця напруга серця і розуму, особливо потрібна правлячій верстві не лише для утримання себе в формі й горінні, але і для утримання дорученої їй долею людської спільноти. Земля, людність і влада, всі три елементи поняття вищої форми людського співжиття, гинуть від першої небезпеки, коли «отниметься от серць їх мудрість, і разума не будеть в них» – в провідниках, забувших «страх божій» християнської науки і великих мудреців античної культури.

Література

Творенія Кирила Туровського. Памятники рус. словесности 12. в., изд. А. Калайдовичем.

Записка о малорус, дворянстве: Полетики, Кіев. Старина 1893., 1.

Слова Климентія Словенського, Известія Отд. рус. языка и словесности ИАН, 1905., т. 10., 2.; т. 11., 2. СПБ 1905.

Сочиненія М. Максимовича т. 1.

Изборнік Святослава, Златая Чепь, Злотоструй. Пчела (Буслаев).

Платон: Закони, кн. 1., Держава, кн. 2., розд 5.

Тацит: Германія.

Посланіе Никифора митроп. Київського к кн. Владимиру, сину Всеволожю (Буслаев).

А. Соболевскій: Похвала хресту, Изв. Отд. рос. языка и словесн., т. 9., 2. СПБ 1905.

Тихонравов: Сочиненія т. 2. Руссая литература 17. і 18. вв. М. 1898.

Л. Баранович: Меч Духовний.

М. Т. Ціцерон: Трактат про державу, кн. 3.

Клятвенная Грамота київ. митрополита Михаїла на львівських міщан. Акты относ, к исторіи Зап. Россіи, т. 4.

І. Вишенскій: Твори, Акты Юж. и Зап. Россіи, т. 2.

П. Житецький – про Вишенського, Кіев. Старина 1890.. 6.

М. Максимович: Сочиненія, т. 3.

Платон: Держава, кн. 2., розд. 5.; кн. 1.

Грамота від ім. митрополита Сильвестра до ієрея Михаїла, Акты Зап. Россіи. т. 3.

Творенія отцов церкви в древ. рус. письменности, Извлеченія из рукописей А. Архангельского.

П. Владимиров: Древнерусская литература, Київ 1901.

Митр. Макарій: Исторія русской церкви.

Слово о погибелі русскоц земли Памятники древ, письменности, т. 84.

Акты Ю. 3. Россіи. т. 7. (Лазар Баранович).

Вискази Плутарха, Димонакса, Менандра й ін. з Пчели (Буслаев).

Примітки

Опанаса Филиповича (1595 – 1648) – православний ігумен монастиря у Бересті, замордований поляками.