1. Основні чесноти провідної верстви

Дмитро Донцов

Плоть нічтоже,

Дух животворить.

Сковорода

Отже, провідна верства повинна бути окрема своїм положенням, з окремої глини зліплена, з окремими прикметами характеру. Які мають бути ці прикмети?

Суспільство існує як спільнота поділена на щаблі, від вищого до нижчого, з стисло означеними функціями кожної з своїх частин. Всяка інша, незієрархізована, громада людей не є спільнота, тільки отара, над якою мусить стояти чабан. Вимріяне демократами суспільство, яке складалося б лише з селянства, або взагалі лише з т. зв. трудящого народу, без окремої провідної верстви, – це плебейська фантазія, в житті неіснуюча, за яку природа жорстоко метиться і над самими фантастами і над нацією, яка зродила, собі на згубу, своїх апостолів черні.

Демократична інтелігенція розуміла державу досить механічно, вона дивилася на неї не як на своєрідний організм. Тим часом державу надихує життям окрема нематеріальна сила, яка кермує цілим життям держави і без якої організм суспільний з усіма своїми позірно незмінними формами, членами й частинами, стає трупом. Цей дух, оживляючий суспільство, втілюється в її провідній верстві.

У Данила Заточника читаємо: «Не море попихає кораблі, но вітри. Не вогонь творить разженіє залізу, но надменіє міщноє». Сковорода казав: «Не стебло з віттям – є колос, не його солома, не плева, не верхня скірка, що одягає зерно, колос – це сама сила, образуюча зерно, стебло, солому, тіло зерна» і т. д. І в тій силі все те заключається невидимо, в невидимій рослинній силі. Відпаровуючи згори наївні напади матеріалістів, філософ додає: «Не думай, що невидиме і безсиле те саме. Бомба не чугуном небезпечна, але порохом або затаєним у поросі огнем. Все невидиме сильніше за все видиме і від невидимого залежить видиме», власне від тої духової, нематеріальної сили, яку філософи звуть життєвим еляном, біологи – життєвою силою, творчою енергією, Сковорода – рослинною силою.

Ця сила, незалежно від назви, є тим внутрішнім двигуном, через який стаеться все. Цією творчою енергією в житті державних організмів, що утримує цей організм у формі, надихує його силою, хоронить від хвороб і дає йому безнастанно відроджуватися, – є прикмети духа правлячої касти. Цей дух є свого роду суспільний каталізатор, який через саму свою наявність, з реагуючих хімічних речовин, викликає і прискорює процеси. Сам каталізатор не виказує ніяких матеріальних або енергетичних перемін, а все ж він є причиною найвищих енергетичних і матеріальних наслідків. Він має в собі каталітичну силу, творчу енергію.

Всі суспільно-державні установи – парламенти, партії, трибуни, армія, фабрики, варстати, хутори й церковні амвони, культурні установи – все це бездушне тіло нації, коли не одушевлене тою нематеріальною творчою енергією, якої осідком є правляча каста. Коли оте невидиме, цей дух, творча енергія відлітає від нації, тоді розкладається все видиме, всі установи, всі суспільні енергії, хоч назверх суспільність може і зберігає, так само як людський труп, коли дух відлетить від нього, деякий час зовнішні форми живого організму. Таких трупів є більше на нашій планеті. Так виглядає, н. пр., Палата дожів у Венеції, від якої відлетів дух колишньої величі, яка не може вже стати осередком, де кувалися задуми блискучих чинів колишньої республіки, що позволяла собі мірятися з турецькою потугою в її розцвіті. Так виглядав Версаль після Людвика XIV, за його нещасливого наступника Людвика XVI, який найбільше нарікав на тягар влади, – той тягар влади, який йому забрати й поспішили дуже скоро якобінці. Так виглядав Зимовий палац над Невою, від якого відлетів животворчий імперіяльний дух Петрів і Катерин, так виглядає Фонтенбло, так виглядали наші батуринські й чигиринські палаци гетьманські, від яких відлетів дух великих основоположників держави Війська Запорозького. Так виглядала свята Софія без Петра Могили, Галятовського й інших, що дали духову силу тій установі й інші.

Помилка демократичної інтелігенції була в тім, що вона думала, що механічно можна набудувати подібні палаци, парламентарні будівлі, міністерські канцелярії, посадити в них, так само як за столами редакторськими, представників голоти, убраних у відповідні однострої: президента республіки, послів, сенаторів, редакторів, і думати, що під булавою цих людей, яких кругозір не виходив за межі вузького овиду їхніх буденних інтересів, держава почне жити, дихати й ділати. Так не сталося: коли представники плебсу вносять у громадські справи тугу за задоволенням своїх або своєї кліки дрібних матеріальних інтересів, свої дрібні слабості, свій дух угодовства зі всякою силою чужою чи силою свого власного захланного плебса, свою трусість, свою тупість і брак всякої дисципліни, вносять як політично формуючі ідеї державної міри, нічого з цього не виходить.

Подібна ігноранція основних законів функціонування суспільного організму допроваджувала, завдяки таким елітам, суспільність до розкладу. Роблячи з усього: з політичного служения нації, з політичних урядів, з парламентів, з церковних амвонів звичайний гешефт, відскочню до особистої кар'єри, до задоволення всіх тих дрібних потреб своїх особистих, своєї родини, клану або парафії, як вони привикли це робити в своїм містечку, така еліта забивала самий дух, яким одушевляється всяка суспільність, робила з національного життя велику брехню, а з нації живий труп. В які б пишні шати не вбиралися представники цієї плебейської еліти, на які б курульні крісла й трони не сідали, на яких прем'єрських фотелях не знаходили б собі місця, при яких редакційних столах не шукали б собі кар'єри, на які б церковні амвони не входили, – ніколи з них не виходили ні Наполеони, ні Бісмарки, ні Пітти, ні Рішельє, ні Клемансо, ні Мерсіє, ні Вишенські, ні Петри Могили, ні Хмельницькі, ні київські Іларіони.

Це наступило тоді, коли «ми гріх вчинили проти духа». І не піднестися суспільності з занепаду, хіба лиш тоді, «» нового заповіту (Леся Українка). Без духа геніальних задумів, смілих формуючих ідей, героїчних рішень, незнищимої енергії в їх переведенні, без шляхетного віддання великим, не дрібним, планам, яких осідком є диригуюча верства, – всі зверхні форми держави стають як ті палаци дожів або батуринські, музеальними експонатами, мертвими спогадами живих колись речей. Гамірлива метушня голоти, що вдерлася в храм, ніколи не творить зі сповидності життя.

Цей дух, який одушевляє суспільство, безнастанно мусить давати йому приток оживляючої енергії, мусить як ключик у годиннику, безнастанно накручувати механізм, інакше він перестане ходити, хоч і лишаться на своїм місці і в своїй формі всі частини цього механізму. Форма газового полум'я виглядає незмінною, так як і державні установи, але на ділі це полум'я і його форма відновляються безнастанно, щохвилини повстаючи наново. Коли б не було безнастанного притоку газу, не було б полум'я, ні його форми. Не було б і держави з її установами, з її окремими органами і їх життям, самостійним, але підпорядкованим керуючому осередкові, коли б їх не утримував у формі безнастанний приплив тої таємничої речовини, хоч невидимої але існуючої, з якої виникає полум'я, що творить видиму форму речі, в нашім випадку форму держави. Суть останньої – духові якості її кермуючого центру.

Установи й видимі підпори держави це – уживаючи назви Сковороди - ніщо інше як «невидимих ізвіщеніє». Не «однострої і зброя воїна, а безстрашність, мужество, хоробрість його… дух воїна» – становлять про силу армії. Про силу, величність і вплив храма становлять: «не цегла, вапно, залізо, пісок, чи вода», а будівничий, його задум, «мистецтво творця», який надав храмові – «симетрію, пропорцію і пишноту», надав форму. Як треба відрізняти «розум храма» від «зверхності його», так треба відрізняти ці речі і в державних установах. Сила, відпорність, міцність будови тримається не матерією, що пішла на його будівлю, а великим задумом, що його вложив у свій твір будівничий. Сила армії залежить не від її кількості і твердинь, лише від духа, що одушевляє її творців. Сильний вплив церковної катедри провідника залежить не від його шат, лише від його духа: від того, чи є він Вишенський або Мерсіє, чи попович Афанасій Іванович з «Сорочинського ярмарку», що вбрався в невідповідні собі шати і взявся за несродне собі діло.

Переходячи до справ державних, каже Сковорода, що і там в усіх установах все тримається тою «божою силою», якою є творча енергія духа, що як в зерні, – є укрита в правлячій верхівці, сила не матеріальна, а духова. «Хочеш бути царем, запитує Сковорода - нащо ж тобі єлей, вінець, скіпетр, гвардія»? Це тінь, масло, – «дістань же собі серце царське!» Серце з його прикметами, сила нематеріальна, тримає в данім випадку матеріальну. Цим серцем, не «гнилим серцем» смерда, а «чистим серцем» представника касти родженої до панування, тримаються царства й народи.

А крім того другою теж нематеріальною силою: думкою, мудрістю. «Мисль є тайна в тілесній нашій машині спружина, голова і початок всякого руху». Ця ж мисль у головах дібраної меншості, що кермує суспільністю, – є головна спружина, що утримує при житті і в руху суспільно-державний організм. Як тіло людського організму за мислею, так тіло державного організму, підвладна верства, слідує за тою думкою «мов загнузданий звір»; за тою мислею, що як полум'я або ріка ніколи не спочиває. Певно, і єлей і вінець, і скіпетр і гвардія – конечні атрибути володаря, але вони приходять пізніше, як конечні атрибути «царського серця». Лише з самих атрибутів, без цього серця, не створити кермуючих центрів суспільності.

Сковорода ще інакше формулює свою ідею: духові сили, які потрібні для всякої людини, зве він двома крилами людської душі: одно є мудрість, розум, який дає збагнути завдання й мету, ідею устрою, друге крило – це «добродітель», а цим словом він перекладає грецьку «арете» й латинську «віртус», називаючи їх ще «кріпостю» цебто «мужністю, і силою». «Премудрість як вірлине крило та віртус, кріпость як мужні руки» – ось головні духові сили, якими осягається все і які, як чесноти правлячої касти, будують, тримають і зміцнюють суспільство. Ті самі «тверді руки» і в Шевченка (що читав і «списував» Сковороду) – були символом душевної кріпості, як і його «чисте серце». Основною ж передпосилкою тих двох Сковородових крил – мудрості і кріпості, була «природа» їх носія: щоб носієм їх була істота, вже створена з крилами, створена літати, шляхетне звіря (орел), не плазун не черепаха. Так бачимо вже три головні прикмети правлячої верстви, які зарисовуються й намічуються свідомо чи несвідомо у нашого філософа й у нашого поета, який теж любить порівнювати своїх героїв формотворців з орлами, який теж так часто говорить про віртус, який називається у нього завзяттям, і про мудрість.

Творча енергія, рослинна сила, невидиме, затаєне у видимім, вогонь, затаєний у поросі, життєвий план, життєва, каталітична сила, безстрашність, мужність, хоробрість, воїнський дух, сила духа і кріпость думки, «безодня божої сили», затаєна в речі, – ось тайна спружина, голова і початок всякого життя й руху всіх організмів, людсвких і суспільних.

В житті суспільнім осідком цієї сили, цього духа є кермуюча верства, а без неї суспільність не існує, існує стадо. На цім і полягає морфогенічна функція життя, формотворча функція того невидимого, тої творчої життєвої енергії, яка формує речі й людські спільноти. Як приплив газу потрібний, щоб горіло полум'я і зберігало свою форму, так тільки одержима тим духом животворча людина може надавати форму життю, бути формотворцем.

Цей напружений дух вічної чуйності тримає форму, тримає на ногах не лише організм людини, але й організм державний: дух одиниці в першім випадку, дух провідної касти нації – в другім. Горе тій суспільності, якої провідна каста цього духа не має або його втрачає і не потрафить боротися з «покусами диявола»! Лише хто є одержимий цим духом, той буде як «Владимир – цар вещію і іменем (суттю й назвою), цар чувственно, і духовно, цар словом і ділом».

Цей дух і є це невидиме, що є суттю і двигуном видимого. Хто нехтує цим невидимим, звертаючи увагу лише на зовнішні форми організму, думаючи, що все діло в тронах, в скипетрах, в одностроях і в катедрах чи титулах, – той будує на піску.

Цим внутрішнім вогнем, який тримає при житті організм, можуть горіти не всі і не кожний, тільки люди особливого типу, особливої вдачі. Це – фанатики, аскети, подвижники типу Мономаха, Лойоли, Валенштайна, Вільгельма Оранського, Дмитра Вишневицького, Богуна, Вишенського, що є в вічній тривозі, в напруженні всіх сил духа і серця, байдужі на свої тілесні потреби. Це – в протилежність до представників субстрату, розлізлих, млявих, сентиментально-сльозливих і оспалих, – сухі й вогненні душі формотворців, палимі невгасимим внутрішнім вогнем. Тим вогнем, про якого читаємо і в Геракліта, в його енергетичній концепції життя, в якого матеріальні явища були лише поодинокими станами енергії, а основною субстанцією і промотором всієї відчувальної матерії був вогонь. Говорим же ж ми й досі в цім сенсі про «вогняні душі», про когось, що говорить «з вогнем» (соn fuoco). В тім самім сенсі говорить святе письмо, що «дух святий єсть вогонь, а без нього – лише тьма, зовомая хаос». За вогненну субстанцію уважали душу Парменід і Гіппас, так само як і Геракліт. У Шевченка – «пророки огнем невидимим палили замерзлі душі». Єрусалимський патріярх Феофан, що відвідав запорожців у 1620 р., назвав їх «лицарськими і горіючими духом людьми».

Представники нашої стародавньої аристократії, князівської і козацької, горіли тим вогнем, були сповнені животворящего духа. В оповіданні про похід Ігоря пристрасне бажання князів набирає характеру вогненного: «Владимир вжела серцем і возгорівся духом». У ченця Якова сказано про Володимира: «розгоряшиться святим духом серце його, хотя святого хрещенія». Протиставляючи запорожців розм'яклим душам інших каст, писав Стороженко, що навіть «мокрий» елемент їх душі, «козача слеза», був інший як голоти:

«козача слеза коріниться глибоко в серці, не латво її зворушити, а як видавить, то не морем нудкого жалю, а вихопиться вона полум'ям, кривавою хвилею, розсиплеться пекельним чадом, мов диявольське куриво».

З Шевченкових сліз теж виростають «ножі обоюдні». У нього козацькі душі це душі тверді, запеклі, яких форми не знищити навіть тому елементові, проти якого на думку Мефіста, ніщо людське не могло встояти, вогневі, бо – «вогонь запеклих не пече». Мазепу тогочасний панегірик представляє як воїна «всего пламенна, всего хвалимим гнівом горяща», творчим внутрішнім вогнем. Все це були душі тверді, вогненні, не знаючі розпруження, упадку енергії, поблажливості для себе і своїх слабостей. Були це сухі, вогненні душі, з яких трискали затятість, гордість, неприєднаність, вічна готовість творити світ і своє окружения, вливати в тверді й виразні форми.

Такими здисциплінованими, подвижницькими, запеклими душами, що не дають себе, подібно «мокрим душам» втомленої і розслабленої інтелігенції, вести всякому, лише твердо витискають свою печать на окруженню, формуючи його по своєму образу й подобію, – і були душі формотворців нашої старої аристократії. В цих душах, у цім нематеріальнім, невидимім чиннику, таїлась та «тайна спружина, початок всякого руху», та мисль, що, як «полум'я ніколи не спочиває», та арете, той віртус, котрим колись ця аристократія формувала нашу суспільність.

Які ж головні прикмети цієї душі?

Три прикмети володарського духу такі: по перше шляхетний порив формотворця, задивленого лише в одну мету, створення свого задуму, втілення його в реальну форму, поривання чуже й недоступне людині з маси, а коли й доступне, то в дуже обмеженім колі ідей і речей. Людина з маси є формотворцем, але в своїй сфері, як каменяр що робить цеглину теж є в своїм крузі формотворцем, але є лише звиклим виконавцем в руках майстра, що сконцепував форму храма.

По друге – прикметою володарської душі с власне мати оту концепцію свого задуму, концепцію форми, яку має втілити в речі, як казав Сковорода – «план» речі, «рисунок», «метафізичну форму», яка в Аристотеля завше попереджає готову річ, «форму фізичну», ту метафізичну форму, яку знову ніколи не має людина з маси, якій недоступні зв'язок органів цілого або взаємна залежність його частин.

По третє – прикметою володарської душі – є «тверді руки», сила, що угинає матерію й не вагається підчиняти її ворохобні тенденції своєму задумові і своєму пориванню.

Старі греки і римляни розрізняли три прикмети, що складалися на поняття «луччих людей», грецького «кальоскагатоса», римлянина, що був в посіданні свого віртус. Наша князівська, литовсько-руська й козацька аристократії, яка пильно вчилася й гострила свій розум на Платонах, Аристотелях, Ксенофонах і Ціцеронах і на святім письмі, – знали цю їх мудрість щодо прикмет луччих людей. Вже в розділі про кастовий устрій суспільності (в іншім зв'язку) вкраплені натяки на ті прикмети. Члени вищої касти мусіли бути «думающими і храбрствующими, грізними, чесними, шляхетно уродженими, благородними», бути правителями «по суті, не по імені», «безстрашними, мужніми», мати «сердце царське», бути «мудрими кріпкими, чистими серцем», мати вогненну, суху душу, «горіти духом, буйним полум'ям» внутрішнього вогню.

В творі «О законі і благодаті» знаходимо характеристику князя Володимира: «Сей славний од славних родився, благородний від благородних, каган наш Володимир… мужеством і розумом успіваючи… землю «свою научи мужеством і розумом». Тут виразно вже виступають три назначені ще еллінськими філософами – прикмети володарної верстви: благородність, мужність і розум. Французи перекладають ці прикмети володарної касти словами noblesse, sagesse, courage. Подібний, привичний в ті часи поділ, знаходимо і в «Слові о полку Ігоревім». Князі там відзначалися «кріпостю», а серце їх «мужеством». Коли цісарські посли ішли до Святослава, дістали від візантійського володаря доручення добре пізнати войовничого князя, мусіли «глядіти взора його, лица його і смисла його» – цебто, чи був мужній чи ні, чи мав зір відважної людини, чи трусливий зір пса або лиса, дальше, чи мав «лице» шляхетного володаря, чи холопа, нарешті – який мав «смисл», мужа мудрого, чи бездумного й хитрого смерда. Іншими словами, чи посідав цей володар згадані вище три прикмети правлячої касти?

Як знаємо, Святослав витримав іспит лукавих греків і навів на них страх своєю поставою і захованням, бо уздріли грецькі посли довершений тип володаря, що мав всі важніші прикмети своєї касти. Про ті три прикмети знали і в козацьку добу, та й не тільки в нас, але і в Європі взагалі. Говорячи про козаків, князь семигородський Бетлєн Габор (1629 р.), провидячи майбутнє, казав, що вони затоплять колись Польщу, якщо тільки знайдуть для своїх змагань «розумного та шляхетного вождя та ініціатора» – отже маємо тут виразно зазначені дві прикмети вождя: мудрість і шляхетність, третя – відвага – розумілася сама собою, бо не могла бракувати вождеві відважних січовиків. Знали про ці прикмети й наші козацькі предки, знали мабуть і слова Ціцерона, на якім вчилися, та який приписував велич Рима касті кількоч благородних «визначних родин», «завершеної мудрості і відважного завзяття». Ця каста отже з її трьома прикметами, конечними для аристократії, й утвердила потугу імперії.

В Правильнику Раф. Зборовського для учнів Могилянської академії значиться, що майбутні члени правлячої, світської й духовної, касти України мають бути не «тупоумні», не «плути», мають бути і «прекрасної моральності», іншими словами мати шляхетну, мужню й відважну вдачу. Інакше не принесуть вони «ніякої користи ні церкві, ні отчизні». Мусіла мати таку вдачу, якою не тільки собі «але й іншим могли бути корисними». Добираючи й виховуючи членів правлячої касти, Академія дбала про те, щоб вони «славилися не стільки кількістю, скільки якістю». Одна вірша в пошану Б. Хмельницькому називає його «дуксом, геросом, віндексом, дукс бонус ет сапіенс, верус Ахілєвс»,

Кожна каста правляча в своїх чинах виявляє ці свої прикмети, їх чини с за Сковородою «изліяніє невидимого во временной видимості». Ігор був шляхетного походження, мав «кріпкий ум і мужнє серце». Боплан завважив про козаків, що «нема в них нічого простацького крім одежі». Всупереч до демократичних «кальоскагатосів», у яких крім одежі часто все було простацьке. В Записках А. М. Марковича читаємо, що «благородне походження вимагає й благородної душі». Безчесність члена вищої верстви викликає «тим більшу до нього погорду», бо «слава предків, виховання, приклад доброго товариства, розмови мудрих і роздумування повинні шляхетного навчити розпізнавати добро і зло». На думку кн. Репніна член вищої верстви повинен «жертвувати спокоєм і особистими вигодами для загального добра» і в цім не повинен звертати уваги «ні на приятельські, ні на родинні зв'язки».

Отже з вищесказаного вирисовуються вже прикмети потрібні для володаря – безстрашність, мужество, хоробрість, кріпость духа, серце царське, чисте серце, орле око, шляхетність. Або як формулює Парето – енергія, характер та інтелігенція. Інакше ще – шляхетність (царське серце), мудрість – мисль, задум творця, вміння вносити в метерію план, симетрію, пропорцію, нарешті кріпость і мужність, а разом все це є той вогонь, який Тен називає «жагучою потребою формотворця, фанатика певної політичної чи релігійної ідеї здійснити її, пристрастю нагромадженою в потужних і глибоких бажаннях творця, якій теорія відкриває вихід, планує і кермує нею».

В намулі демократичної бездумності, яка залляла нашу літературу в дугій половині 19 віку, все ж таки стрічаємо голоси письменників, свідомих тої древньої мудрості. Були це голоси Шевченка, Лесі Українки і спорадично в хвилини його просвітку – навіть у такого демократа як Франко.

У вірші Франка знаходимо перелічені три прикмети володарської касти (говорю про вірш «Похорон»): це передусім люди з окремої «раси», тої що «карку не гне», що є отже насамперед благородна, шляхетна, бо гордість і невгнутість – одна з перших ознак шляхетності. Дальше були це люди тої раси, що «глядить життю і смерті в очі сміло», цебто має мудрість, бо головна прикмета мудрості – вміти дивитися на життя як на таке, яким воно є, не ховаючись за світ оман, отже це була б друга прикмета володарної касти, а, нарешті, є це раса людей, що «любить бій, що просто грімко йде на визначене їй судьбою діло», отже раса людей обдарованих третью прикметою своєї касти, відвагою, бо першою ознакою відваги є бажання боротьби, не тікання з шляху визначеного долею.

Ці ознаки протиставляє Франко «плебейським інстинктам» голоти, або як він її зве, «лінивого скоту» створеного до того, щоб іти туди, куди його веде його провідна верства. В цій голоті жили лише «брутальні сили плебейства і нестями», вони були «в душі своїй і темні й підлі», були раби, позбавлені трьох основних прикмет володарної аристократії. «Щоб вугіль їх в алмаз перетопити», щоб «душі їх розжарить, запалити», перетворити в вогненні душі – їм треба було «якоїсь іскри», ідеалу. Його й давала каста володарів.

(Вставка до друго видання: в таких своїх творах, як «Похорон», критична стаття про М. Драгоманова в ЛНВ за 1906 р., нарешті в «Мойсеї» – Франко знайшов в собі моральну відвагу зірвати з своїм юнацьким «вірую», пацифістичним, інтернаціоналістичним, безбожницьким, з анархічним масовизмом, принявши нові для себе ідеї примату духа, національної незалежності, ролі проводу і активної, збройної боротьби як шляху до свободи).

Ті самі прикмети для тої касти розрізняє й Шевченко, який безнастанно підкреслює в козацтві його «благородство» (перша прикмета), його «чисте серце», сповнене «козацької крови», крови відважних лицарів (друга прикмета), нарешті, його володар мусить мати «сміле, орле око», бути любомудрим, бути «апостолом правди і науки», апостолом мудрості (третя прикмета).

Антоніо Перець, що в кінці 16 віку написав для короля еспанського Пилипа III своє «мистецтво правління», пише, що той, хто хоче бути королівським дорадником, отзке належати до верстви панівної аристократії, повинен бути таким, que sepe, que quiera y que ose, цебто повинен мати мудрість, відвагу й волю влади, що є основною ознакою людей шляхетної касти, «що карку не гне», що бажає не ггідчинятися, а володіти.

Тими трьома прикметами тримає володарський дух вкупі суспільність: замилуванням до aбстрактного, не конкретного, до таких вартостей як отчизна, земля, віра й інш. – шляхетністю; відвагою в поборюванні всього, хочби і «свого, рідного», що в ім'я конкретних інтересів частин ломить цілість; нарешті, мудрістю загального плану, якому підпорядковує частини цілості, одиницю – родині, родину – нації, клясу – загалові, групу – державі.

Існуючі суспільності відбивають у собі, в усіх своїх установах, звичаях, у своїй моралі й дисципліні, всі три прикмети панівної касти. Вони є рушійною силою, діючою причиною, вони є, говорячи за Аристотелем, те загальне, що виявляється в окремім, в поодинокім; що є в порівнянні з ним нищої ранги, що є утаєною формою, або вічним образом всього метеріяльного, що є душею речей, їх формотворчим духом. При чім всі ті прикмети є в трійці єдине. Уживаючи слів митрополита Іларіона про лиця Св. Тройці, можна сказати про ті три прикмети цих вогненних душ: «не сливаю розділення і не розділяю единства, соединяються (в нашім випадку ці три прикмети) без смішенія і розділюються нероздільно».

Вони є завше тим животворящим духом, в трійці єдиним, яким живуть суспільності і без якого розсипаються в порох. Тепер перейду до характеристики кожної з тих прикмет зокрема.

Література

Аристотель: Про продукцію речей, кн. 2.

Аристотель: Трактат про душу.

Аристотель: Політика, кн. 1., розд. 1-4.

Сборник Мусина-Пущкина.

О. Стороженко: Кіндрат Бубненко Швидкий. Записник Наук. Т-ва ім. Шевченка у Львові 1913., т. 67 – 68.

В. Аскоченскій Кіев и древнєє его училище.

Примітки

Мерсіє Дезіре – бельгійський кардинал, якому Донцов присвятив окрему брошуру.

Лойоли, Валенштайна, Вільгельма Оранського – Лойола Ігнатій (1491 – 1556) католицький фанатик, засновнит ордену єзуїтів; Валленштейн Альбрехт (1583 – 1634) німецький герцог, полководець у Тридцятилітній війні; Вільгельм Оранський (1650 – 1702) – правитель Нідерландів та англійський король.