5. Психічна вдача

Дмитро Донцов

Хочеш царем бути?

Май серце царське!

Сковорода.

Всі три прикмети, чесноти члена провідної касти випливають з одної підстави, виростають з одного коріння: з його психічної вдачі. Рутковський означує поняття нації як «спільність долі», яка виросла по перше з «дідичних заложень», а по друге з «спільного оточення» нації. Перше він називає расою, «біологічною субстанцією народа». Спільне оточення – це або природне оточення, простір, серед якого живе народ, або – як психічний світ, в якім живе нація – її «штучне, історично-культурно-традиційне оточення». При чім автор твердить, що обличчя національної спільноти означує не сама расова приналежність, так само як і не саме середовище, яке створюює просторову, мовну, культурну, правну, економічну й нарешті політичну спільність в народі.

На тій самій точці погляду стоїть багато інших дослідників, напр., Щербаківський, др. Грос. Духове обличчя народу, як і фізичне, залежить передусім від його расової субстанції, але ціла історія народу, світ його історичних традицій теж накладає свою печать на обличчя нації. В цім сходяться мабуть як прихильники, так і противники расизму: Гінтер, Рутковський, Фішер і Ляпуж. Одно є певне, що обидва згадані вгорі чинники накладають свою печать і на психічне обличчя народу або краще сказати на психічні обличчя його різних груп. В кожнім народі є Дон Кіхоти і Панци, Річарди і Гамлети, Малюти Скуратови і Обломови, Шевченки і Шельменки. Так само певним є факт, що, як каже одна з постатей Шекспіра, в «обличчі людини можна побачити її серце», в її фізичнім обличчі – обличчя духове. І Шевченко ділив своїх земляків на козаків і свинопасів, на людей «овечої натури» і «лицарських синів» з «благородним тілом» і особливою «чистою» кров'ю. Ортега зводить ці різниці до різниць у «біологічній потенції типу», вважає, що вони є зоологічної природи», як здоров'я, сила, добра будова організму або брак тих прикмет, їх дефекти. Взв'язку з тим, незалежно від їх утилітарної вартості стоять окремі типи якоїсь спеціес на різних щаблях розвитку.

Ортега зве ці прикмети «укритими можливостями», які рішають про ієрархічне положення даної одиниці – на височині драбини чи на нижчих щаблях розвитку.

Типи володарської вдачі, яких прикмети я подав вище, безперечно належать до тих, у яких «біологічна потенція типу» досягла свого вершка. Таким типом був, напр., Фемістокл, про якого пише історик, що «один з учителів, побачивши його, що він такий амбітний, сказав: колись ця людина зробить багато доброго або злого». Напрямку розвитку його володарських здібностей (знака plus чи minus – перед його талантами), вчитель не передбачав, але передбачав самі ці здібності самі «укриті можливості». Точнісінько тими самими словами висловився про Шевченка його батько:

«синові Тарасові – сказав він – з мого хазяйства нічого не треба, він пе буде абияким чоловіком. З нього буде або щось дуже добре або велике ледащо. Для нього моя спадщина або нічого не значитиме або нічого не поможе».

Цей поділ подібний трохи на поділ Шпенглера на «хижаків і травоїдів» або Аристотеля на звірят, що живуть нападом і втечею. Такий самий поділ євангелія на гарячих або холодних і літеплих, при чім наказується бути або гарячим або холодним, тільки не літеплим. Лише з людини великої «біологічної потенції» може вийти великий формотворень. З літеплої – нічого крім глини. Павли виходити можуть з Савлів, не з невтральних. Як каже один історик, катилінізм є часто формою преекзистенції Цезаря, в якім живе почуття ненависти проти того, що вже є, але чого вже хутко не буде. З тої точки погляду, так зрозуміла психічна вдача відіграє велику ролю в формуванні суспільних організмів.

З цієї точки погляду той психічний тип, який у расологів відповідає нордійській расі, представляє собою мабуть найвищі «укриті можливості» і щодо своєї «біологічної потенції» мабуть займає найвищий щабель в драбині різних людських типів. Мусимо тут твердити, за нашими і ненашими расологами, що цей тип, колись поширений на старій Україні, тепер стрічається на ній дуже рідко. Частіше – той, якого за його духовими прикметами я б поставив на друге місце – як тип формотворчий, це тип понтійця, медитеранця, середеземноморця. Найбільш представлений у нас тип динарця і на жаль, остійця. Коли б підходити до нього з точки погляду його духового обличчя, то думаю, без помилки можна сказати ,що це є переважаючий тип нашої демократичної верстви, яка грала рішаючу ролю на Україні в 1917 році.

За Гінтером остійцям бракує «володарський дух нордійця», це тип «спокійного підданого». Мак Лін представляє остійця короткоголовим, широковидим, низькорослим, називає його Санчо-Панцівським типом (так, як я назвав цей психологічний тип у «Віснику»). Він відповідав «цикльотимному» типові Кречмера: «пікнікська будова тіла з гарним черевцем». Обличчя матиме не штивне, а обвисле, не сухе, а товсте, не гранчасте, а округле, не тонкошкуре, а грубошкуре, не матове, а блискуче, не нап'яте, а дрябле. Уста не виразно, а слабо зарисовані, підборіддя не сильно випнуте наперед, лише тікаюче назад. Устрій обличчя не мужеський, а скорше «бабський», будова тіла не висока, а мала, не проста, а згорблена, шию має не довгу, а коротку, ноги так само, а крім того не тонкі, а грубі, при цім відповідний живіт.

Загальна психічна порода остійця – як у загальнім наставленні до життя, в реакції на його вражіння, так і в політиці і в понятті краси, – передусім «ворохобна формі».

Звідси й відраза українського остійця до всього окресленого, контурного, яскравого, прононсованого в літературі, в політиці, в філософії, в щоденнім житті. Коли остієць має якусь тенденцію, напрям, стремління, то є нею безтенденційність, бєзнапрямність, є це замазування всіх контурів і барв, уникання всякого догматизму. Героєм їх є людина «без готового гасла», яка не стає «в позу бойовика» за певну окреслену ідею. Симпатією остійця користають люди між двох крісел, оті «нетопирі» Сковороди, ні теплі ні студені. Ідеал пророка, вождя, поета, борця остієць поливає перецукровано-нудким сосом свого невибагливого, поблажливого, лінивого й сонливого остійського «вірую», що не терпить гострої думки, ні твердого оформленого почуття. Відраза до форми, пише Гінтер – натомість «терпеливе сприймання створених вже готових форм» обумовляє знану погоню остійця за модою в усім: в літературних течіях, в убранні, в новітній товариській грі чи танці, в моднім політичнім «вірую». Це все прикмети не володарської, а підданчої вдачі смерда.

Вдача остійця потульна, йому любі – «відпруження, відштивнення форми», звідси скора охлялість, брак витривалості, нахил попускати розслаблюючим забаганкам, невміння панувати над собою, нехіть до твердості й рішучості в поступках, у світогляді. Остієць любить запевнений сталий заробіток, він «жадний на гроші, працьовитий і діяльний коли сподівається заробітку», інакше лінюх, для ідеї працювати не любить. За Ляпужем – остієць «ощадний, обачний, не виявляє войовничих замилувань, позбавлений справжньої талановитості. Любить затишність свого кута, його цілі обмежені, обожає одноманітність. На остійця тяжко покластися, нема в нім нічого героїчного, високолетного. Це тип, що його французи звуть «рентієром» а німці «шпісбіргером». Любить порпатися в дрібничках, коли він науковець, то звичайно «причинковець», коли «народний діяч» то організатор хорів і різних святочних імпрез або товариств тверезості. Речі далекі й недосяжні цікавлять його мало.

Ніколи не має в собі карколомності чи одчайдушності нордійця, ні безжурності медитеранця. Вміє сполучити корисне з приємним. Його праця – середньої, пересічної якості, любить свій «штамтіш», коли сперечається, то лається. Сили характеру не має, прив'язаний до земних благ, у смаках вульгарний. Остієць все достроюється до оточення, ніколи себе йому не накидає. Він «товариський» (в сенсі отарнім) і «реаліст» (цебто опортуніст, «леєстровик»), не терпить гострих противенств між своїм Я й оточенням, зкадного засадничого відношення до нього, ні трагічного конфлікту. Він не є людина гострої послідовпості, передуманої системи або плану, його ознака – «стала несталість». «Золота мірнота» – його найбільша чеснота. Має великий змисл до кон'юнктури. Де йде про його чи його родини користь або приємність, виявляє неабияке завзяття, але немає твердої доцільності й непохитності до кінця, сили завершення. Все нап'яте, наїжене, фанатичне, готове до бою чи спротиву – чуже остійцеві. Остієць – як всякий «цикльотимик» – стремить до всього матеріального, змислового, того що під рукою, до конкретних «намацальних» благ. Має в собі багато з дрібного міщанина («кляйнштедтера»), патос чи ідеалізм – не його прикмета. Сидять остійці у всіх комітетах, завше «переобтяжені справами» і мають безконечне число джерел доходів.

Відповідна й їх естетика, поняття краси. Остієць любується «в теплоті й м'якості ліній», а округлості й замазаності, розпливчатості контурів. їх ідеал жіночої краси – це простацька, повновида, круглолиця, без ясно окреслених рис обличчя, присадкувата, гладенька Маруся. Як співається в пісні: «личком повна як калина, оченята карі, то ясненькі, то веселі, то любенько тьмяні, брови чорні як шнурочок, губки як коралі». Ідеал, що відповідає їх вигідництву в позі, в руках, способі життя, в усім тім, що «нордїйці і медитеранці звуть безфоременністю».

Твір мистця з остійським нахилом впливає «заспокоююче» (пор. гурток наших мистців «Спокій» у Варшаві), погоджуюче. В природі любується в «квітках, лагідних краєвидах, ідилії, в лагідності й ніжності» (так захвалює цей смак один з ідеологів остійства, автор «Призначення нації»). Там де нордійський мистець стрясає, пориває, остієць уникає проблематики і драматичного напрузкення. Остійці люблять «мистецтво для мистецтва» – безідейне, для забави чи насолоди. Науці їх властивий описовий, безсистемний жанр. Нахил до поверхової популяризації, компіляції й ін. Звідси остієць наш ворожо дихає на все, що виходило поза область популярного, що несло систему або ідею. Героїзму не знайти в творах остійця. У нас прикладом остійської творчості можуть бути Сірко Черкасенка, Дон Кіхот Галана, Прометей С. Воробкевича, Халявський Квітки або гоголівський Пацюк чи Манілов.

В громадськім і політичнім житті одинока мрія остійця – державна допомога, звідки його любов до державних посад, пенсій, до соціалізму з бюрократією, де кожний є державним урядником. Стремління остійця в суспільнім житті – понизити все, що пнеться догори, що виступає з рядів, робити отарою, чередою. Ненавидить все, що має печать вищості – талановитість, геніальність, видатну індивідуальність, що особливо можна завважити в партійнім доборі мірнот. Остієць пильно перестерігає свої користи в громадськім житті й дивиться на нього головно з цієї точки погляду. Звідси фамілійний непотизм в громадсько-політичнім житті і верховодство певних «фамілій» (в остійськім середовищі). Остієць думає в межах вузького круга своєї родини, громади, парафії, села чи провінції «границі його вітчини задалекі для його обмеженого зору».

Відчуває остієць «колективістично», отарно, бо самітним почуває себе в небезпеці, звідти його патологічна туга, навіть за ціну рабства, за «соборністю» або до «об'єднання» за ціну практичної імпотенції так зліпленого міжпартійного ноєвого ковчега. Коли остієць приступає до партії, то звичайно до партії більшості, найбільш впливової. Тому так трудно в країні з остійською більшістю заснувати нову духову течію. З зовнішніх орієнтацій остієць пристає до переможної, щоб кинути її зараз коли вона опиниться «під возом». Остійці – демократи, бо самі не вистають над пересічністю, їх вирізняє «ресентимент», комплекс нижчості (інферіорности), «гінауфгассен» – ненависть до всього що над ними, до всього шляхетного, панського. Все це остієць намагається понизити в ім'я нівелюючої пересічності.

Остійці великі заздрісники, на чім іноді збудовуть партійні програми. В історичних конфліктах їх роля – роля маклерів, гешефтярів, посередників, угодовців. Звертають увагу насамперед на «людину» й «реальні можливості», аж тоді на засади. Звідси їх «вирозумілість» і поблажливість до «людей української крови», хочби й зрадників, звідси улесливість і плазунство перед силою. Остійцеві власні інтереси дорожчі від таких абстракцій як честь і слава, тому часом виправдує він всяку нечесть.

Такі поняття як героїзм, великодушність, честь, є зовсім чужі остійцеві. Він гешефтяр, аферист, спекулянт на вищих ідеалах, легко «переорієнтовується», готовий служити кожній силі. Людину одної ідеї зве «доктринером» і «анархістом», своє жонглювання – «реалізмом». Водиться ця раса в Баварії, Савої, в Оверні, в Польщі й на Україні. Найвища мета остійця – осягнення особистого й родинного добробуту. В критичні епохи – остійці є чинником розкладовим і непевним.

В ролі провідної еліти з цієї раси складалася головно наша демосоціялістична інтелігенція. В ролі провідної верстви вона мусіла завести, опинитися під возом. Вона нагадувала того чабана з байки, що в своїм курені несподівано знайшов грамоту, що кликала його на престіл. Чабани, коли й попадають на трон, то довго на нім не засиджуються, як не довго засидівся на нім у своїй Баратарії Санчо-Панца. Санчо-Панца дивився на земні блага, а ще Сковорода сказав, що «гонити в званіі за доходами єсть неложний знак несродности» цебто непридатності «майстера» до високого «звання». Тому розбита й розпорошена остійська демосоціялістична інтелігенція перейшла в наші часи до ролі тих «підхлібців і лисуватих юд», як їм подібних колись величав Вишенсышй. З остійців рекрутувалися головні ідеологи нашої голоти – в літературі і в політиці.

Друга раса, особливо сильно представлена в українській нації, була раса динарська. За Гінтером ця раса переважно дістала назву від Динарських Альп і творить головну частину населення Боснії, Герцеговини, Хорватії, Славонії, Албанії аж до південної Греції і Крети, дальше Долішня Австрія, Середня Німеччина й Україна. Динарці вирізняються високим ростом, огрядні й дебелі, короткоголові, великі зігнуті носи, темні. Це люди міцно збудовані, здорові й мускулясті, дужі, голосномовні, з нахилом до буйної веселості й буйного виявлення своїх настроїв, змислові, потрібують іноді вискочити з границь і форми, «вийти з себе». Нордієць для динарця є за штивний і «без серця».

В змисловості, «тілесності» й експансивності динарця є щось з стилю барокко, любить життєві насолоди, там де у нордійця дисципліна, там у динарця скрайності – любов або ненависть, вони веселі і співучі. Мають багато додатніх рис: почуття гордості, відважність, почуття чести, є войовниці (в оборот). Особливо розвинений змисл прив'язання до своєї тіснішої країни. Як на приклад прив'язання динарців до свого краю і плекання свого власного стилю життя, звичаїв, ноші, хатніх прикрас і приладдя, садків і взагалі народного мистецтва, очевидно включаючи спів – наводить Гінтер українців.

Динарці «природжені вояки». Вдача вибухова, завадіяцька, дуже вражливі але й добродушні. Брак їм нордійської вирізьбленості й чіткості думки, сміливості і потягу вдаль, почуття експансії; є товариські, люблять грубі дотепи, є витривалі в оборонній боротьбі, зраджують нахил до ідилії. Типовими динарцями є у нас така постать як Тарас Бульба, динарсько-нордійські прикмети єднав у собі Хмельницький, тип динарця на Україні – це мабуть тип полтавця. До цієї ж раси належать козацькі типи з «Енеїди» Котляревського. (Ентел). Коли остієць це тип підрядного урядовця, то тип динарця це тип вояка і хлібороба.

Ідеалізує цей тип проф. Щербаківський. Це для нього герої культури і хліборобської праці. На його думку, під різними назвами, Україну заселяли дві раси, представниці двох зовсім відмінних характером культур, номадської і чисто хліборобської. Перша творила пануючу верству, друга – підвладну, субстрат. З своєю відразою до меча й апотеозою плуга типовим представником динарства був І. Франко. Цей субстрат, ці динарці переважно «сіяли пшеницю, просо й сочевицю та садили цибулю і часник». Греки – пише проф. Щербаківський – добре платили за цих рабів, бо були вони смирні і знали всі господарські праці… Справнішим греки навіть доручали поліційні обов'язки, бо були добрими виконавцями. Це була раса – пише Щербаківський – що перебувала всі навали і зберіглася через тисячі літ, аж до наших днів. Вони завше від мандрівки в пустині воліли сидіти дома, думаючи: аджеж може в Єгипті вони, «множачись серед мук, могли вирості в силу й забрать увесь край в свої руки». Їх методою – була метода буденної праці без дальшої думки, метода китайців, «муравлиної праці», метода стелитися нижче перед усякою бурею, щоб їх не зачіпила. Повставали й билися вони тільки в крайніх випадках, або – як Ентели – під добрим і мудрим проводом.

У добрих руках доброго пана вони могли, як селяни Андрея Гофера або козаки Хмеля чи українського Енея, бути грізною зброєю й цінним колесом у державнім возі. В обороні свого хутора й хати вони доказували чудес у страшні роки большевицької навали на Україні. З представників динарської раси складалася й та невеличка група нащадків колишнього панства козацького (малоросійське дворянство), яка задумала в квітні 1918 р. покласти край демосоціялістичній анархії в ім'я хліборобських ідеалів приватного власника.

Має своїх представників серед людності України й раса середземноморська, медитеранська. Простір цієї раси це Піренеї, частина Франції, Корсика, Сардинія, Італія на південь від Риму, Сицилія, південь Балканського півострова, Бербери й почасти Україна (Понтика). Росту медитеранці невисокого (1,62), довгоголові, темні, обличчя довге й вузьке, простий ніс. Медитеранці бистродумні, запальні, пристрасні, жадібні змін, меткі, закохані в житті як в грі або театрі, винахідливі, талановиті, природжені змовники й революціонери як ірляндські фенії, або італійські карбонарі, або українські отамани чи революціонери, романтики й ідеалісти. Вони скоро схоплюють ідеї, змінні в настроях. Через непогамованість впадають нераз в прикрі халепи, з яких через свою звинність виплутуються. Люблять кольори, барви і фор му. Гордять грошима, добрі промовці і проповідники. Осуд у них іде за почуттям або ініціяціею, духово дуже рухливі, віддані мистецтву, поезії.

Коли у нордійця стрічаємо спокій і певність себе людини чину, у остійця – працьовитість мурашки, метушливість, у динарця впертість вола, то у медитеранця бачимо експансивне захоплення улюбленою працею. Характеризуючи темпераментність медитеранця, каже Ляпуяс, що він думає як арієць, а поступає як мурин. Це раса неспокійна, енергійна й завзята.

Типовими представниками цієї раси називають учені Тартарена, Жіль Бляза, Фігаро, Лойолу, Саванаролу, у нас я б назвав Вишенського, Сірка, Кривоноса, Филиповича, Тура, Верещинського, Юрка Тютюнника. Гінтер уважає медитеранців і нордійців за дві раси, які в своїй статурі, поставі, в формі тіла і дуті, в своїм почутті одні дистанції, другі театральності – в стані ділати на нижчі підвладні верстви. Ця окресленість, оформленість нордійця і медитеранця разять остійців і динарців, які в оформленості нордійця бачуть штивність, а в оформленості медитеранця театральність. Навпаки медитеранця й нордійця разять розриваюча форму буйність або воловість динарця і медузяча безформеність остійця, як простацтво.

В громадсько-державнім житті медитеранці є цінні постатті, прокладачі нових шляхів для ідей; це картаючі пророки, обновителі моралі, апостоли бунту проти згнилих форм ладу, організатори духового життя нації на полі ідеології, церкви, мистецтва, політики.

Найменше мабуть представлена в теперішнім українстві нордійська раса. Прикмети вдачі й фізичні цієї раси: високий зріст, ясне волосся, сині очі, довге обличчя, простий ніс, стрункі й тонкі, вистрілене наперед підборіддя, червонувата шкіра обличчя. Поширена та раса найбільше в Скандинавії, Англії, Північній Німеччині, Бельгії, північній Франції. Прикмети вдачі й розуму цієї раси – це прикмети дєржавнотворчої раси. Беддо підкреслює такі її риси: острозорість, правдолюбність, витривалість, сила волі, пильність, здоровий осуд, ретельність, лояльність (fair play), любов до порядку, чистоти, відпорність до базарного крику і пліткарства (невідпорність на блеф), певність себе. Мак Лін підкреслює такі прикмети цієї раси: розсудливість, холодність, стриманість, критичний змисл; нордійця тяжко переконати, не піддається він забобонам, сталий у прив'язаннях, не любить каятися, ні прощати. Власну свободу цінує понад все, має зрозуміння для величного, не дається хутко декуражувати недолі; твердий у лихій годині, впертий, вірить у себе.

Арбо характеризує нордійця як людину, на яку можна покластися, з аристократичними нахилами, почуттям власної гідності, штивну й резервовану. Сендборг перечисляв такі прикмети нордійця: отвертий, мужній, витривалий, лицарський, безкорисний з високим почуттям обов'язку, недоступний духові юрби, скупий на слова, ворожий всякому панібратству, не хутко заприязнюється, безжалісний, не мас «сердечної теплоти», з почуттям відповідальності супроти себе й інших; де треба – безоглядний і твердий, не так відданий родині, як громаді, племені, планові. Державні мужі цієї раси непідкупні, їх вирізняє річевість, почуття справедливості. Пристрасний лише при якімсь «речевім завданні», в ім'я абстрактної ідеї. До людини теж лише речеве відношення, не товариський, замкнутий у собі, вміє панувати над настроями; чужий всякому ексгібіціонізму, виставності, має творчий дух, талант творення історії. Безтурботний супроти себе, любить гру, може бути зарозумілим і одчайдушно відважним, сталістю волі й обачністю перевищує всі раси. Повний сміливих, далекосяглих планів, організатор карколомних підприємств, більш скорий здобути багатство, ніж його зберігти, задиркуватий, «б'ється, щоб битися», хоч завше з затаєною думкою про виграну. Хоче бути паном землі, пізно дозріває. Підноситься над іншими в усім: у творчім, у героїчнім, у злочиннім.

Бернард Пір бачить у нордійця панскість і панську свідомість, потяг до активного, діяльного формування оточення, волю влади й чисто вікінзьку любов до моря (у деяких з цієї раси), віру в післанництво своєї раси, потяг до експансії, розширення (про англійців, норвегів і шведів). За іншим автором нордійці – це раса «творчої сили», що розносила світами з собою мистецтво, світогляди, винаходи, будувала чудові будівлі й держави, геройська раса, «королівська порода між людьми», що посідає дух домптера (domineering spirit), але в юрбі почувається несвійсько. Волі, енергії й зимної крови мае більш ніж якабудь інша раса, «має далечину в душі», потяг у далеке – до святої ріки Гангу, «Дону шоломом іспить». Це панська раса (так само як остійці раса рабів), носить у собі потяг і пристрасть різьбити світ і давати йому свої закони, свою правду. Трохи спільних з нордійцями рис має схізотимний тип Кречмера: втеча від усього простацького, вульгарного, вередливість щодо товариства (odi profanum vulgus), ідеалізм, почуття дистанції до окружения, погорда до зовнішніх вигід, нездібність до компромісів, дуже розвинене почуття чести, завойовницький дух, вміння командувати, холодність супроти «ближніх», ексклюзивне розуміння стилю і форми. З нордійців виходять ідеалісти, фанатики й деспоти.

Багато нордійських первнів мала в собі наша блискуча доба князівської Руси, одинокі представники цієї раси виринають у перших початках козацтва і пізніше (Богун), де незабаром вигибають або розпускаються в динарсько-нордійськім типі козацького барокка, далекого пристрасному безкомпромісовому формолюбству й аристократизмові старого Киева. Прекрасний взір типа нордійця відтворив у літературі Гоголь у блискучій постаті пана Данила (в «Страшній помсті»), своєю цілісністю, лицарською стилевістю, дійсно старокиївською мужеськістю й елеганціею, такою відмінною від спримітизованих козацьких постатей нашого сучасного письменства.

З цього побіжного огляду расових складнів української нації, можна установити, яким з тих первнів судилося грати підрядну, яким провідну ролю в національнім будівництві. Елементи з прикметами підрядної верстви – остійці й динарці не можуть очевидно відіграти тої ролі в цім будівництві, що елементи будуючі – нордійці й медитеранці. Коли перепустимо перед духовим зором нашу історію, то побачимо, що в момент нашого взлету, расово-провідну ролю завше грали первні нордійсько-медитеранські з меншою чи більшою домішкою динарських, територіяльно – Київщина і Степ, Понтида. Що б не говорили наші «культурники» типу Куліша, оті, як їх звали запорожці, «гніздюки», «доматори» й «сидні», – коли перший наш історичний злет вийшов з Києва, то козацький безперечно із Степу, з Понтиди. Січ, Запоріжжя, зродили його, в них зародилося і розвилося духове ядро нової шляхетної касти козацтва. Вони, закохані в простори, в море і в степи, через, Вишневецьких і інших нащадків київської аристократії, втягнули в себе буйний розгін, широкий розмах і стару державну мудрість нашої землі, надали їм блеску довкола нашого Вічного Міста, вони, – не «городовики». В них скорше віджили старі традиції понтидоходців Святославів і Володимирів, вони, степовики не «городовики», не динарсько-тяжкі й розкохані в земних розкошах полтавці.

Максимович твердить, що «творення української мови відбувалося без сумніву під впливом київської або полянської руської мови. Тому й досі києво-переяславська говірка, розширивши по всьому Запорозькому й Чорноморському краю, є головна, взірцева різновидність української мови, чистіша від сіверської, слобожанської або волинсько-подільської відміни української мови». Чи ця мовна спорідненість нордійських, київських полян з нашими понтійцями є лише мовна? Чи не є вона тісніша? Чи нема в тих двох галузках тої, задивленої передусім у форму, подібності, яка лучить нордійця. з медите-ранцем, відрізняючи їх від динарсько-остійської мішанини інших земель? У кожнім разі, державно творчим елементом у нашій історії були головно Ці два типи, є вони такими й теоретично, приймаючи під увагу їх психічні складники. Думка – в момент коли закорінілі чесноти динарські і навіть остійсь-кі представляються як суто українські – єретична. Тим не менше на мою думку правильна.

О. Стороженко («Марко Проклятий») так малює представників двох таборів, що стали напроти себе на Україні у 1648 р. Один – ренегат кн. Ярема Вишневецький, другий – один з хмельничан.

Єремія – «високого зросту і сухорлявий, з-під широких похмурих брів хижо-вовчим поглядом, визирали його сірі як полуда очі, Обличчю князя найгірш додавало лютості високе чоло з глибокою морщиною між очима і чуб шорсткого волосся, що наче щетина стремів догори». Йому протиставлявся один з хмельничан (Кривоніс): «Глибоко позападалі у лоб його очі, хижо, з нечоловічним поглядом визирали з ямок. Довгий кістлявий ніс його погнуло набік, а бороду й широку челюсть виперло наперед. Широкі плечі, високі груди, високий, кістлявий, мов виплавлений з самого чугуна».

Знаючи психічні вдачі цих противників, погодимося, що ці вдачі йшли в гармонії з їх тут замальованим фізичним виглядом. Не залежить мені спеціально на типі Кривоноса, але такими ж людьми «хижацької» породи, великої волі («борода і челюсть наперед») і надлюдської енергії («нечоловічої»), як «виллятих з чугуна» малюють нам свідки тих пріснопам'ятних змагань і інших хмельничан. Була це раса тих, що були молотом, не ковадлом в житті; що формували й кували його «вогнем завзяття й молотом ідеї». Не були це «провідники» з тою «овечею натурою», якою, любуючись в ній, наділяють своїх провідників демократи. Були це люди іншої психічної вдачі. І тільки така вдача психічна, такий дух, зможе в змагу з новою російською опричниною, з новими Вишне-вецькими стали на височині свого завдання. Цебто вийшлі не з вибору, а з добору, люди такої вдачі виплавлені «з чугуна», не з глини, не з того матеріалу. що з нього виллята була демомарксівська провідна верхівка 1917 р.

(Вставка до 2-го видання: в книзі про російський роман пише з приводу «Бісів» Достоєвського віконт М. де Вогюе, що сила предтечів большевиків (і очевидно їх самих) була «не в доктрині, ні в міцній організації, їх сила криється в характері кількох людей», в «їх напруженій до краю волі, в їх душах холодних як сталь», і їх Доетоєвський «протиставляє нерішучості і браку відваги представників влади» тодішньої, вже абдикуючої духово еліти.

«Між тими бігунами він малює нам масу слабих, притягуваних тим, хто більш намагнічений… Як раз характер цих рішених на все людей ділає на російський народ, не їх ідеї».

Француз твердить, що це відноситься не тільки до москалів, але й до інших народів:

«головно що людей вабить до себе, це характер, навіть коли вся його енергія спрямована на зло, тому що характер обіцяє людям провідника, забезпечує твердість приказу, що є першою потребою людської спільноти».

Цього твердого характеру провідництва позбулася наша демократична інтелігенція, а властиво його не мала, звідси зборов її большевизм. Звідси єдиний висновок: не ці люди, а нова воскресла раса провідників, сильних і твердих, рішучих і характерних, сильних духом, жадібних влади – виведе націю із стану гелотства, зломить карк московській силі).

Література

В. Щербаківський – ор. cit.

Lothar Stenzel von Rutkowski: Was ist ein Volk?

Kretschmer: Korperbau und Charakter.

P. Lester et J. Millot: Les races humaines.

Louis Figuier: Les races humaines.

E. Pittard: Les races et l'histoire.

H. Gunther: Rassen und Stil.

H. Gunther: Rassenkunde des deutschen Volkes.

L. F. Claus: Die nordische Seele; Rasse und Seele.

V. Paretо : Cours d'economie politique.

G. Vacher-Lapouge: Races et rnilieu sociale, Essais d'antropologie.

Др. Ю. Русов – статті на теми расології в „Самостійній Думці" (Чернівці), як і в інших журналах і окремих брошурах.

Примітки

Щербаківський – Щербаківський Вадим (1876 – 1957) – український археологі та етнограф.

Гінтер, Рутковський, Фішер і Ляпуж – Гюнтер Ганс (1891 – 1968) – німецький антрополог та євгеніст; Рутковський Лотар (1908 – 1992) – німецький лікар та теоретик нацистської расової гігієни; Ляпуж Жорж (1854 – 1936) – французький антрополог і теоретик євгеніки.

Андрей Гофер (1769 – 1810) – швейцарський народний герой, керівник партизанської війни проти французів.

Беддо – мабуть, Томас Беддо (1760 – 1808), англійський лікар і мислитель.

Арбо Карл (1837 – 1906) – норвезький лікар та антрополог.

Сендборг – ?.

Бернард Пір – ?.