Церковне пам'яткознавство у національно-культурному відродженні України

О.В.Шуба

Сучасне національно-культурне відродження в Україні, у процесі якого відбувається переосмислення суспільної ролі релігії і церкви, змушує до перегляду і переоцінки пов'язаних з ними культурних надбань. Упереджене ставлення до релігії у радянські часи не давало можливості по-справжньому оцінити культові мистецькі здобутки, в результаті чого вони були надовго штучно вилучені із загальнонаціональної культурної скарбниці. Нині в Україні створюються необхідні передумови для об'єктивного з'ясування та висвітлення питань щодо справжнього внеску церкви у розвиток національної культури. Адже добре відомо, що переважна більшість національно-культурних цінностей українського народу творилася з участю церкви талановитими вітчизняними і зарубіжними митцями, церковними діячами і рядовими віруючими, концентрувалася у храмах і монастирях. Архітектура і живопис, музика і спів, прикладне мистецтво мають на собі сліди релігійного впливу. У тому, що наша духовна спадщина сьогодні має таке широке розмаїття, значною мірою слід завдячувати церкві. Деякі із вітчизняних церковних пам'яток є нині настільки цінними, що мають не лише загальнонаціональне, але і світове значення. Назвати, для прикладу, Києво-Печерську лавру та Софію Київську, які визнано шедеврами не лише вітчизняної, але і світової культури та занесено до списку всесвітньої спадщини.

У зв'язку з цим закономірно постає питання про необхідність відродження і подальшої розробки такої галузі вітчизняної історії та національної культурології, як пам'яткознавство взагалі і церковне зокрема. Адже належна оцінка, охорона та збереження багатої історико-культурної спадщини українського народу вимагає перш за все глибокого наукового її осмислення. Розгортання сучасних досліджень теоретичних та методологічних засад пам'яткознавства, без розробки яких малопродуктивною буде практична пам'яткоохоронна робота, потребує перш за все відродження традицій та вивчення досвіду попередників, які свого часу започаткували релігієзнавчий напрямок у пам'яткознавстві і зробили вагомий внесок у його становлення та розвиток.

Дійсно, питання про необхідність збирання, вивчення і збереження національних культових пам'яток ставиться в Україні не вперше. Ще у минулому столітті в окремих її регіонах робилися досить вдалі спроби систематичного обстеження та дослідження об'єктів церковної архітектури та мистецтва. Так, у 1865 р. у Кам'янці-Подільському було створено комітет для історико-статистичного опису Подільської єпархії, який через декілька років був перейменований спочатку у Подільський єпархіальний історико-статистичний комітет, а потім (у 1903 р.) – у Подільське церковно-археологічне товариство, яке проіснувало до 1921 року. Результати його роботи висвітлювалися у спеціальному друкованому органі.

Цікаві напрацювання у галузі церковного пам'яткознавства і краєзнавства мали також Полтавська архівна комісія (1903-1917 рр.) та Полтавський церковний історико-археологічний комітет (1906-1920 рр.), створений за ініціативою єпископа Полтавського і Переяславського Іоанна (І.К.Смирнова). Комітет та комісія виявляли культурні пам'ятки єпархії, вели оцінку їх вартості, збирали біографічні матеріали про діячів релігії і церкви, вивчали церковну історію, релігійний побут, народно-пісенну творчість свого краю. Членами історико-археологічного комітету та комісії були як релігійні діячі, так і світські викладачі, вчені. При комітеті працювала експертна комісія, до складу якої входили історики, археологи, архітектори, мистецтвознавці, реставратори. Було створено також музей, у якому було зібрано чимало унікальних церковних пам'яток і стародруків. Серед них – плащаниця ХV ст., хрест ХII-ХIII ст., срібна чаша ХVI ст., рукописні книги ХV-ХVI ст. У своїх "Трудах" члени комітету та комісії вміщували наукові праці, звіти про експедиції, археологічні розкопки, результати обстежень культових споруд, опис пам'яток. Пам'яткознавча та церковно-краєзнавча робота у кінці ХIХ – на поч. ХХ ст. велась також кримським статистичним комітетом. Характерно, що у його роботі брали досить активну участь служителі культу різних конфесій (православ'я, мусульманства, караїмів), які досліджували історію та пам'ятки християнства на півострові, відносини між мусульманами та християнами.

Вагомий внесок у справу вивчення та збереження історико-культурної спадщини зробило Церковно-археологічне товариство при Київській духовній академії, яке проіснувало з 1872 до 1919 р. Його склад у різні часи налічував 170-190 осіб [Устав ЦАО при КДА, 1882, с.3]. Членами товариства були церковні ієрархи Києва, викладачі Санкт-Петербурзької, Московської та Київської духовних академій, відомі світські вчені із Київського, Харківського, Московського, Санкт-Петербурзького та Новоросійського університетів. Достатньо назвати імена В.О.Ключевського, Н.В.Покровського, П.С.Уварової, В.Б.Антоновича, Д.І.Багалія, М.І.Веселовського, А.В.Прахова, П.О.Лашкарьова, які у різний час були членами товариства, щоб переконатися у його науковому потенціалі і авторитеті. Воно підтримувало зв'язки з аналогічними установами Туреччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Сербії та інших країн. Товариство мало бібліотеку з фондом 1190 книг, власні видання (Чтенія, Отчети), музей, який у 1888 р. налічував 2206 церковних пам'яток, 1155 гравюр, малюнків, 1400 актів, грамот, 946 рідкісних рукописів, 589 стародруків [Петров Н., 1889, с.19]. Характерно, що експонати музею були не лише з Києва та його околиць, але із всієї Російської імперії, а також з інших країн світу, зокрема із Єгипту, Греції, Палестини. Велику увагу товариство приділяло науковій діяльності. Ним практикувалося проведення щомісячних зборів з читанням наукових рефератів. Пошукова і дослідницька робота вдало поєднувалася із пам'яткоохоронною діяльністю.

Становленню та розвитку пам'яткознавства взагалі і церковного зокрема сприяли археологічні з'їзди, які систематично відбувалися в Російській імперії у другій половині ХIХ – на поч. ХХ ст. Характерно, що із п'ятнадцяти з'їздів шість було проведено в Україні (у Києві – два, Харкові, Одесі, Катеринославі, Чернігові). На з'їздах велика увага приділялася обговоренню стану церковних пам'яток : працювала секція церковних старожитностей, виголошувалися доповіді і реферати, присвячені культовому мистецтву, організовувалися тематичні виставки тощо.

Чималий особистий внесок у становлення та розвиток українського церковного пам'яткознавства зробив відомий український вчений та громадський діяч кінця ХIХ – першої четверті ХХ ст. М.Ф.Біляшівський. У підготовлених ним "Матеріалах для вивчення пам'яток української старовини" в окрему групу виділено "церковні пам'ятки". До них дослідник відніс дерев'яні та муровані церкви і дзвіниці, їх плани та архітектурні деталі, іконостаси, кліроси, кіоти, ікони, церковне начиння, ризи, плащаниці, синодики, рукописні богословські книги, стародруки, оклади церковних книг, надмогильні пам'ятники [Нестуля О.І., 1994, с.179].

Серед церковних діячів, які залишили помітний слід в українському пам'яткознавстві минулого століття, почесне місце належить архієпископу Філарету. Він активно вивчав історію монастирів Слобідської та Лівобережної України, церковну старовину, матеріали церковних та монастирських архівів, упорядковував і видавав багатотомну працю "Историко-статистические описания" Харківської та Чернігівської єпархій.

Як бачимо, церковні товариства, губернські комітети та комісії, окремі вчені та релігійні діячі своєю діяльністю започатковували по суті новий напрямок пам'яткознавства – церковне пам'яткознавство. Вони накопичили значний досвід збирання, систематизації, вивчення та збереження культових мистецьких творів, церковних документів, створення колекцій, музеїв тощо. У радянські часи, коли здійснювався активний наступ на релігію, культурний масив, створений у стінах церкви, подальшому вивченню не піддавався, а започаткований напрям та напрацювання у галузі церковного пам'яткознавства були забуті.

Сучасне відродження українського церковного пам'яткознавства потребує уточнення його об'єкту крізь призму нинішнього розуміння значення, ролі і місця культової архітектури та мистецтва у становленні і розвитку вітчизняної культури, потреб та можливостей держави і суспільства у їх охороні та збереженні. Одне із основних його завдань, на наш погляд, полягає у комплексній розробці методологічних і теоретичних засад вивчення, збереження, відновлення та використання тієї частини національно-культурної спадщини, яка з'явилась в українських землях під безпосереднім чи опосередкованим впливом релігії і церкви. Таким чином, українське церковне пам'яткознавство повинно охоплювати весь комплекс рухомих і нерухомих національних історико-культурних пам'яток культового призначення. Це археологічні знахідки, які підтверджують наявність ранніх форм релігійних вірувань у далеких предків сучасних українців (тотемізму, фетишизму, анімізму, магії), пам'ятки східнослов'янського язичництва, культові предмети періоду запровадження християнства в Руси-Україні, залишки культових споруд тих часів, церковні архітектурні ансамблі минулих століть, унікальні храми, цінні ікони, літературні, історичні, філософські твори релігійного змісту, кращі зразки проповідницького мистецтва, церковне начиння і вжиткові речі, що мають культурну цінність, духовна спадщина та особисті фонди українських церковних діячів та богословів, особливо тих, які підіймалися до усвідомлення загальнонаціональних проблем, церковне малярство і скульптура, релігійні сюжети в українському образотворчому мистецтві, музичній культурі, національні і народні обряди, звичаї, традиції, які переплелися з релігійними, церковні, монастирські, єпархіальні архіви, фонди духовних академій і семінарій, церковна старовина, реліквії, некрополі.

В умовах розбудови української державності, творення незалежних церковних структур важливе значення має вивчення національних особливостей культової спадщини, виявлення закономірностей її становлення і розвитку. На нашу думку, розгортання сучасних наукових досліджень у галузі церковного пам'яткознавства потребує в першу чергу академічного рівня розробки такої комплексної наукової проблеми як "Церковні пам'ятки в контексті національної культури України". Пріоритетними науковими напрямами в дослідженні цієї проблеми могли б стати такі її аспекти, як роль і місце культових пам'яток в українській і світовій культурі, співвідношення сакрального і секулярного в духовній спадщині України, національні особливості культової архітектури, церковного малярства та іконографії, духовної музики та ін. У церковному пам'яткознавстві, як відносно самостійній галузі пам'яткознавства, досить чітко проглядаються богословський і світський (суто науковий) аспекти, які хоча і спрямовані на один і той же предмет, не завжди співпадають. Сучасні богослови, священнослужителі, як відомо, в міру своїх потреб і можливостей займаються пам'яткознавчими та пам'яткоохоронними питаннями : вивчають історію церковних пам'яток, що перебувають у їхній власності чи користуванні, забезпечують їх збереження, досліджують богословську та релігійно-філософську думку своїх попередників. Але церковно-богословське сприйняття, розуміння та вивчення культових пам'яток минулого, на відміну від світського (наукового), є не однорідним, а переважно конфесійно і церковно розрізненим. Крім того, сьогодні не кожна церква, конфесія чи релігійна організація мають можливості, відповідних фахівців для ведення всього комплексу пам'яткознавчих досліджень і пам'яткоохоронних робіт (археологів, істориків, мистецтвознавців, художників, реставраторів). Це має своє пояснення, оскільки пам'яткознавча та пам'яткоохоронна робота не належить до основних видів їх діяльності. На відміну від богословських досліджень культової спадщини минулого, світське (наукове) пам'яткознавство покликане без будь-якої ідеологічної, політичної чи конфесійної упередженості давати сучасну об'єктивну інформацію про свій предмет, науково осмислювати ту частину вітчизняної культури, яка є не лише суто церковним, але і загальнонаціональним надбанням.

Церковне пам'яткознавство знаходиться на стику історії, культурології, релігієзнавства і є досить складною і багатогранною гуманітарною дисципліною. Тому успішне вирішення його теоретичних і практичних проблем неможливе без співпраці світських науковців, фахівців різного профілю з релігійними організаціями, церковними діячами, богословами. Воно буде результативним лише тоді, коли у ньому будуть органічно поєднані богословський і світський підходи у дослідженні, охороні та збереженні культової старовини. Яскравим прикладом такого поєднання в одній особі була наукова і церковна діяльність Є.Болховітінова (митрополита Євгенія), І.Огієнка (митрополита Іларіона) та ін.

Не заперечуючи і не принижуючи ролі та значення тих чи інших релігій у розвитку національних культур певних народів, слід зауважити, що в українських землях найбагатшу матеріальну і духовну спадщину залишило православ'я. За тисячу років свого існування в Україні воно стало традиційним для нашого народу, суттєво вплинуло на формування духовного світу українства, його менталітету, національної свідомості і самосвідомості, культури, побуту, традицій, звичаїв. І хоча українське православ'я довгий час перебувало у складі Російської православної церкви, на його основі були створені мистецькі твори, які мають яскраво виражені національні риси. Тому не дивно, що пам'ятки православної релігії і церкви викликають в період національно-культурного відродження значний інтерес громадськості, а відтак – потребують до себе особливої уваги. Величезну історичну і культурну цінність мають створені ще за часів Київської Руси-України такі писемні пам'ятки як "Остромирове євангеліє" (1056-1057 рр.), "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона (1051-1054 рр.), Ізборніки Святослава 1073 та 1076 рр., "Патерик Печерський" (ХIII ст.), "Київський псалтир" (1397 р.), книги церковного вжитку ХII-ХIII ст., старі літописи, що дійшли до нас у Лаврентіївському (1377 р.) та Іпатіївському (1425 р.) списках та ін. Нового прочитання, переосмислення і сучасної наукової інтерпретації потребують також літературні, релігійно-філософські твори Феодосія Печерського, Нестора Літописця, Володимира Мономаха, Климента Смолятича, Кирила Туровського та ін.

Як відомо, кожне покоління у залежності від політичних, ідеологічних, культурних та релігійних впливів, від загального рівня культури та освіти по-своєму сприймає, оцінює і ставиться до пам'яток минулого. Сьогодні, на нашу думку, мають домінувати політичні та національні аспекти в оцінці тих чи інших пам'яток історії та культури. Митрополит Іларіон (І.Огієнко) пропонував свого часу "звати українськими всі твори, що написані українцями, або написані на українській землі, або що мають виразні ознаки нашої мови" [Огієнко І., 1918, с.26]. Такий підхід дасть можливість виправити помилку, яка через ідеологічні догми потрапила в історію української, російської і навіть світової культури.

Нині в українському пам'яткознавстві лише започатковується ставлення до пам'яток періоду Руси-України, у тому числі і до церковних, як до самобутніх українських національних святинь [Івакін Г.Ю., 1993, с.87-91]. Багаті на інформацію про історію, релігійно-церковне життя, рівень і особливості розвитку національної культури твори Кирила Транквіліона Ставровецького ("Зерцало богословія" – 1618 р., "Євангеліє учительное" – 1619 р., "Перло многоценное" – 1646 р.), Захарія Копистенського ("Книга про віру" – 1619 р., "Палинодія" – 1620 р.), Лавріна Зизанія ("Катехизис" – 1626 р.), Петра Могили ("Православне сповідання віри" – 1640 р., "Катехизис" – 1645 р., "Великий Требник" – 1646 р.), полемічні твори Феодосія Софоновича ("Виклад про церкву святу" – 1667 р.), Лазаря Барановича ("Труби словес проповідних" – 1674 р., "Меч духовний" – 1666 р.), українські церковні проповіді ХVІІ століття Тарасія Земки, Інокентія Гізеля, Леонтія Карповича та ін. У зв'язку із підвищенням інтересу науковців до релігійно-церковних творів ХVII століття, які народжувались у стінах православних церков та монастирів, розгортанням їх наукових досліджень маємо зробити застереження щодо дотримання ними коректності і толерантності по відношенню до представників інших націй і релігій. Адже більшість із цих творів, відображуючи накал міжцерковної боротьби, мали гостро полемічний характер. Вони були спрямовані проти католицизму та уніатства, які активно наступали у той час на православ'я, а одночасно і проти поляків та українців західного регіону, які їх сповідували та підтримували. В сучасних умовах ці моменти політизувати не слід, оскільки це може зашкодити конфесійним відносинам між православними, католиками і греко-католиками як в Україні, так і за її межами. Це стосується в першу чергу подолання проявів релігійно-церковного сепаратизму в самій Україні, необхідності зміцнення добросусідських українсько-польських відносин, а також офіційних українсько-ватіканських зв'язків, що знаходяться на стадії формування.

Важливе значення для національного і релігійного відродження, поглиблення вітчизняних історико-релігійних і культурологічних досліджень має видання духовної спадщини та увічнення пам'яті таких визначних діячів українського автокефального православного руху як Василь Липківський, Іван Огієнко (митрополит Іларіон), патріарх Мстислав (Скрипник) та ін. І хоча останнім часом немало зроблено по вивченню та популяризації їх творчості, але основна робота ще попереду. Потребують також сучасної оцінки та ширшого введення у науковий обіг документи соборів українських православних церков, матеріали судових процесів над церковними діячами України, масових незаконних репресій проти духовенства та віруючих. Хоча православ'я залишило в культурі України найпомітніший слід, політично невиправданим буде зосередження уваги на вивченні лише його пам'яток. В умовах конституційно закріпленої рівності релігій перед законом важливо не залишити поза увагою духовні надбання інших церков, конфесій, які існують сьогодні в Україні. Для західного регіону, наприклад, за чотириста років свого існування традиційним став греко-католицизм. Він теж глибоко проник у свідомість, культуру, побут місцевого населення. Українська греко-католицька церква активно боронила український народ, його мову, культуру як від русифікації, так і від полонізації. Значний інтерес являють собою видатні постаті цієї церкви Йосиф Сліпий та Андрей Шептицький, їх богословська та історико-культурна спадщина. Активна робота по вивченню, та збереженню духовних цінностей Української греко-католицької церкви ведеться науковцями Львівського музею історії релігії.

Досліджуючи церковні пам'ятки, не слід забувати, що Україна є багатоетнічною за складом населення, а, значить, і багатоконфесійною за характером релігійних вірувань країною. Ця обставина змушує до наукових розробок проблем, пов'язаних з пам'ятками історії, культури, релігії не лише корінного населення, але і національних меншин. Збереження і подальший розвиток їх духовних цінностей українська держава бере під свій захист. У Конституції України записано, що держава сприяє "розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України" (ст.11). Багатою і цікавою в Україні, наприклад, є культурно-релігійна спадщина єврейського народу (іудейська культура). Відділ єврейської історії та культури Інституту національних відносин і політології Національної академії наук України та єврейське науково-культурне товариство ведуть значну роботу по відродженню багатої духовної спадщини цього народу в Україні, але пам'ятки іудаїзму, на жаль, залишаються поки-що без належної уваги.

Самобутньою є також культура народів, що сповідують іслам, який, як відомо, останнім часом досить активно відроджується в Україні. Повноцінний національний розвиток кримсько-татарського народу, який після довгих десятиліть депортації повертається в Крим, неможливий без відродження мусульманської релігії і культури. Глибоке коріння в українських землях має також католицизм. Серед українців, і особливо серед поляків, що мешкають в Україні, є немало послідовників цієї релігії. Для них, безперечно, цінними є багаті надбання католицької культури. Зважаючи на поширеність католицизму у світі, на темпи його відродження в Україні, нехтувати духовною спадщиною цієї впливової релігії і церкви ніяк не можна. Потребують дослідження і охорони пам'ятки лютеранської церкви (німецькі кірхи у Києві, с. Степовому Миколаївської області та ін.), грецької (Михайлівський та Всіхсвятський храми у Ніжині Чернігівської області), вірменської (у Івано-Франківську, Кам'янці-Подільському, Львові, Луцьку, Чернівцях) церков.

Оскільки деякі області, регіони мають власні унікальні церковні пам'ятки, виникає необхідність наукової розробки регіонального церковного пам'яткознавства та церковного краєзнавства. У створюваних Центром пам'яткознавства Національної академії наук України регіональних відділеннях та відділах (Львів, Харків) доцільно мати фахівців з церковного пам'яткознавства, які досліджували б духовну спадщину з урахуванням її не лише національних, регіональних, місцевих, але і конфесійних особливостей. Такий підхід до справи дав би можливість готувати всебічно обгрунтовані науково-методичні рекомендації щодо їх охорони, збереження та раціонального використання церковних пам'яток. В умовах національного і релігійного відродження, коли зростає інтерес людей до вітчизняної духовної спадщини, важливого значення набуває повноцінне її сприйняття, адекватне розпредмечення літературних, мистецьких творів, які мають релігійний зміст. Тому сьогодні так гостро постає питання про релігієзнавчу освіту та просвіту серед різних категорій і груп населення, особливо молоді. Ця робота уже частково започаткована введенням курсів "Релігієзнавства", "Історії релігії" у навчальні заклади України. Великі і до кінця не використані резерви для поширення знань про релігію та церкву, їх роль в історії та культурі українського народу мають товариства "Просвіта" та "Знання".

Максимально осягнути багатства національної і світової культури неможливо без знання релігійних першоджерел. Тим більше, що останнім часом у церковних і позацерковних колах актуалізувалось питання богослужбової мови, літератури. У зв'язку з тим, що українська мова отримала конституційний статус державної мови, нагальною проблемою є науковий переклад і видання сучасною українською літературною мовою священних книг християнства, іудаїзму, мусульманства (Біблії, Тори, Корану), доведення їх до широкого читацького загалу, причому не лише як суто релігійних творів, але і як цінних культурних пам'яток. Переклади Біблії українською мовою (Пантелеймона Куліша за участю Івана Пулюя та Івана Нечуй-Левицького у кінці минулого століття, Івана Огієнка у 1962 році та Івана Хоменка, зроблений у Ватікані на початку 60-х років ХХ ст., церкви євангельських християн-баптистів), крім наявності деяких конфесійних розходжень не в усьому відповідають вимогам сучасної української літературної мови. Нині над новим українським перекладом Старого та Нового Завіту працює створене у 1991 році Українське біблійне товариство, до якого входять представники різних конфесій. Новий Завіт, підготовлений цим Товариством, вийшов із друку у 1994 році. Переклад Біблії і широкий науковий коментар до нього здійснює також доктор філософських наук, кандидат богослов'я Євграф Дулуман. Потребує підтримки видання українською мовою Корану, переклад якого зробив львівський сходознавець Ярема Полотнюк. Чекає на переклад українською мовою іудейська Тора.

Церковне пам'яткознавство при належному рівні його розвитку могло б виконувати немало різних функцій, зокрема таких як пізнавальна, виховна та прикладна. Реалізація пізнавального потенціалу культової спадщини дала б можливість значно розширити і поглибити знання про конфесійну культуру та мистецтво, їх різновиди, жанри, етапи розвитку. Не менше значення має виховна роль церковного пам'яткознавства. Пам'ятки церковної історії та культури мають невичерпні можливості утвердження національної свідомості і самосвідомості, історичної пам'яті, почуття патріотизму, формування естетичних і художніх смаків. Вони можуть служити дієвим засобом релігійно-національного відродження, виховання поваги до релігійних почуттів віруючих, їх конфесійних уподобань, терпимості і толерантності у відносинах між собою. Церковне пам'яткознавство мало б широкий вихід у практику. Спираючись на теоретичні дослідження, його фахівці могли б проводити наукові експертизи, розробляти методичні рекомендації щодо охорони, збереження та використання культової спадщини, узагальнювати кращий вітчизняний і зарубіжний досвід у цій сфері, сприяти підготовці кадрів для реставрації церковних споруд, начиння, розписів, для проектування і виконання нового церковного будівництва. Результати пам'яткознавчих досліджень культової спадщини могли б стати предметом обговорень на науково-практичних конференціях і семінарах, служити доброю підмогою при розробці різних тем історичного і церковного краєзнавства (наприклад, "Монастирі Києва : минуле і сучасне", "Церковні пам'ятки Волині", "Культова архітектура Чернігова"), нових туристсько-екскурсійних маршрутів, зокрема таких як "Київ – центр українського православ'я", "Пам'ятки греко-католицької культури Галичини", "Почаївська лавра як релігійний і національно-культурний осередок" та ін. Не обійтись без теорії і методології церковного пам'яткознавства та результатів його прикладних досліджень при розробці та оновленні експозиційних планів та оформленні тематичних релігієзнавчих виставок, створенні музейних експозицій з питань історії релігії і церкви у обласних історико-краєзнавчих музеях. Результати пам'яткознавчих досліджень могли б знайти своє застосування у курсах і спецкурсах для студентів середніх і вищих навчальних закладів гуманітарного профілю, проведенні тематичних радіо- і телепередач, виступах фахівців у періодичній пресі, масових аудиторіях.

І, насамкінець, дуже важливо, щоб наукові висновки церковного пам'яткознавства стали основою вирішення практичних завдань, які стоять сьогодні перед релігійними організаціями по збереженню культового мистецтва, відродженню кращих традицій вітчизняного храмобудування, ікономалювання, створенню нових культових предметів і об'єктів, достойних стати у майбутньому в ряд із визнаними пам'ятками національної культури. Цей напрям церковного пам'яткознавства має стати нині одним із пріоритетних, оскільки останнім часом в Україні широкого розмаху набуло нове культове будівництво. За період із 1988 по 1994 рр. збудовано 1261 храм чи молитовний будинок. Крім того, на 1 січня 1995 року 1742 культових споруди знаходились у стані будівництва. На жаль, нові церковні споруди нерідко виконуються на низькому архітектурно-мистецькому рівні. Буває, що до проектування, спорудження та облаштування храмів Церквами, релігійними громадами залучаються малокваліфіковані особи, які не завжди розуміють специфіку церковної архітектури та мистецтва, в результаті чого з'являються низькопробні та еклектичні в архітектурно-стильовому відношенні культові споруди, які порушують багаті традиції вітчизняного храмобудування, підривають високий авторитет нашої давньої церковної архітектури і культури. Релігійні організації, фінансуючи і освячуючи неякісне в архітектурному відношенні храмове будівництво, по суті сприяють цьому процесу. Для усунення такого становища було б доцільним створити з числа світських і церковних фахівців спеціальну архітектурну експертну раду, яка розглядала і затверджувала б проекти реставраційних робіт культових споруд та нового церковного будівництва, допомагала б поліпшенню їх художнього стилю і форми. Від діяльності такої ради була б взаємна користь як релігійним організаціям, так і всій нашій архітектурі і культурі.

В умовах, коли активно ведеться відродження культового будівництва, бракує кваліфікованих фахівців для виготовлення проектів, постає питання про пошук та дослідження у архівних фондах старих планів, креслень храмів, які могли б втілюватися у життя сьогодні. Як відомо, в культовій архітектурі I-ї половини ХIХ ст. значного поширення набуло будівництво за "зразковими", тобто типовими проектами. До проектування таких споруд залучалися відомі на той час фахівці у галузі архітектури і будівництва. У 1824 році було видано і розіслано по губерніях спеціальний альбом, який вміщував 31 зразок культових споруд. Храми, збудовані за цими проектами, є і понині в Київській, Хмельницькій, Рівненській та інших областях [Тищенко О.І., 1995, с.81-82]. Крім того, у цих фондах зберігається також чимало креслень, списків та інших документів і матеріалів щодо закритих і знищених культових споруд. Усвідомлюючи незадовільний стан справ у новому культовому будівництві, на місцях шукають і нерідко знаходять вдалі форми покращення цієї роботи, підняття її на вищий рівень. Так, Львівське архієпархіальне управління Української греко-католицької церкви спільно із Національним музеєм м. Львова провело виставку конкурсних ескізних проектів храмів, де були представлені роботи як українських, так і іноземних авторів. Згідно з умовами конкурсу, архітектурні проекти переможців будуть втілюватися у життя.

Останнім часом викликають тривогу не лише спорудження малоцінних у архітектурному відношенні храмів, але і наявність непоодиноких фактів непрофесійних ремонтів, реставрацій, перебудов церковних пам'яток та об'єктів, які останнім часом масово передаються віруючим у власність та користування. Хоча Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" зобов'язує власників та користувачів культових будівель і іншого майна, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, дотримуватися встановлених правил охорони і використання пам'яток історії та культури, релігійні організації нерідко допускають самочинні зміни їх архітектурно-художніх образів, спотворення і навіть нищення цінних мистецьких творів. Це завдає великої, а іноді непоправної шкоди національній історико-культурній спадщині. Негативне враження на населення України справили оприлюднені факти "перемальовування" фрескових розписів ХVIII ст. у храмах Києво-Печерської лаври та "оновлення" святих мощей у лаврських печерах, здійснені Українською православною церквою.

Чимало прикладів незадовільного утримання церковних пам'яток не лише релігійними, але і державними організаціями. Взяти хоча б Києво-Печерську лавру, зокрема ту її частину, де розміщений історико-культурний заповідник. З різних причин ця всесвітньо відома українська національна та православна святиня на очах в усієї громадськості зазнає руйнації і дискредитації. Залишені без належного догляду та утримання підземні ходи під лаврськими спорудами. Територія заповідника захаращена численними торговельними кіосками, товар яких інколи досить далекий від національної духовності і культури. Тут розміщено також кілька кафе із продажею спиртних напоїв, немало приміщень займають понад 70 комерційних структур, в тому числі і міжнародних (представництво однієї із американських тютюнових фірм (Філіп-Моріс) та ін.). В одному із колишніх лаврських корпусів розміщено посольство Італії, країни, як відомо, католицької.

Найсуттєвішими причинами кризового стану пам'яткознавчої та пам'яткоохоронної роботи є брак коштів для повноцінного збереження церковної історико-культурної спадщини, нестача відповідних фахівців, здатних належно її оцінювати і охороняти, їх відомча розпорошеність. В Україні сьогодні не вистачає відповідних навчальних закладів, які були б у змозі вирішити гостру кадрову проблему. Для покращення цієї роботи доцільно було б рекомендувати Національній Академії наук відкрити аспірантуру при Центрі пам'яткознавства, Міністерствам освіти, культури та мистецтв розглянути питання про введення відповідної спеціалізації та розширення прийому студентів на реставраційне відділення в Українській академії мистецтв і Львівському інституті прикладного і декоративного мистецтва, відкрити відповідні спеціалізації в ряді середніх мистецьких навчальних закладів. Позитивні результати могла б дати співпраця освітніх установ із зацікавленими релігійними організаціями, а також поєднання державних коштів із матеріальною підтримкою спонсорів, меценатів. І тоді в Україні з'явилися б висококваліфіковані фахівці з церковного пам'яткознавства, реставраційних робіт, іконопису, виготовлення церковних дзвонів, начиння тощо. Розпочинати цю роботу слід негайно, поки непрофесіоналізм не завдав непоправної шкоди національній культовій архітектурі і мистецтву.

Українська культура, як відомо, протягом століть зазнавала значної руйнації при зміні релігійних систем, в періоди війн, міжцерковної ворожнечі, волюнтаризму, тоталітаризму. Спочатку іманентний розвиток культури давніх українців був перерваний християнством, яке, утверджуючись у боротьбі з язичництвом, нищило створені на його основі культурні цінності. Величезної шкоди вітчизняній культурі завдали численні війни, які відбувалися в українських землях протягом століть. У них загинула значна кількість пам'яток, у тому числі і церковних. Так, у 1169 р., коли на Київ напав Андрій Боголюбський, син Суздальського князя Юрія Долгорукого й онук Володимира Мономаха, він завдав значної шкоди архітектурі Києва. У 1240 р. хан Батий, захопивши Київ, теж завдав його культурі значної руйнації. Чималі культурні втрати пов'язані із боротьбою православ'я, католицизму та греко-католицизму, яка велась на теренах України у ХVI-ХVII ст. Та чи не найбільше шкоди церковним пам'яткам було завдано у радянські часи, в період цілеспрямованої боротьби з релігією, коли свідомо нищились безцінні шедеври культури лише на тій підставі, що були культовими. В одному лише Києві у 30-х роках з цих мотивів зруйновані Золотоверхий Михайлівський собор ХII ст., церква Пирогощі Божої матері ХІІ ст., Трьохсвятительська церква ХIII ст., Богоявленська церква Братського монастиря на Подолі, Микільський військовий собор на Печерську, дзвіниця Кирилівського монастиря та багато інших. Крім того, на початку 60-х років під час кампанії по "коригуванню списку пам'яток архітектури" у Києві було закрито ще 15 церков і знято з обліку як такі, що "не мали історико-культурного значення". У 20-30-х, 60-х роках церковні пам'ятки під гаслом боротьби з релігійними пережитками нищились по всій Україні. Скорочення списків пам'яток на 740 одиниць, проведене у 1961-1963 рр., робилося в основному за рахунок культових об'єктів [Данилюк Ю.З., 1992, с.120]. Церковні споруди, які знімалися з обліку, залишались напризволяще, або ж піддавались так званому "освоєнню". Вони використовувались не за їх прямим призначенням, а у кращому разі під громадські заклади (музеї, бібліотеки, клуби та ін.), а у гіршому – під утилітарні приміщення (стайні, зерносховища, склади пально-мастильних матеріалів, мінеральних добрив тощо). Так, лише у 1929-1930 рр. у приміщеннях храмів, молитовних будинків відібраних у віруючих, було влаштовано 12 сільбудів, 50 шкіл, кілька десятків клубів; 76 церков було знесено [Пащенко В.О., 1994, с.11]. Масове закриття храмів, використання їх не за призначенням завдало культовим пам'яткам і духовності українського народу значної шкоди.

Варто зазначити, що використання частини колишніх культових споруд під громадські будівлі дало можливість краще їх зберегти, ніж залишення без догляду взагалі чи використання як приміщень утилітарного призначення. Обстеження Полтавською обласною організацією Українського товариства охорони пам'яток історії і культури 31 пам'ятки культової архітектури, які знаходяться на території області, переконливо показали, що найкраще збереглися ті із них, які перебували на утриманні релігійних громад. У належному стані знаходяться також культові споруди, які використовувались під музейні заклади. Гірший стан у тих, які не мали постійних користувачів, і жахливий – у випадках, коли зачинені храми залишалися без господарів взагалі [Журавель Г.Г., 1992, с.133-134].

З початком демократизації українського суспільства, нормалізації державно-церковних відносин гостро постало питання про повернення культових споруд, майна їх законним власникам, тобто релігійним організаціям. Лише у 1989-1991 рр. громадам віруючих було передано у користування біля трьох тисяч предметів культового призначення, що знаходились в музеях України. Важливе значення для активізації цієї роботи мали Указ Президента України № 125 від 4 березня 1992 року "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна" та його Розпорядження № 53 від 22 червня 1994 року "Про повернення релігійним організаціям культового майна". За станом на 1 січня 1995 року релігійним організаціям різних конфесій передано у власність 4837 та у користування 4653 культових споруди. Причому цей процес ще далеко не завершений. Слід зазначити, що масове повернення релігійним організаціям церковних будівель вирішує одні проблеми, але породжує нові. Справа в тім, що у багатьох колишніх храмах було розміщено немало закладів культури : державних та громадських бібліотек, музеїв. Так, за станом на 1 січня 1992 року церковним громадам було передано біля 200 приміщень, у яких були розміщені музеї. У Львівській області повернуто віруючим 38 таких споруд, у Закарпатській – 35, у Івано-Франківській – 15, у Тернопільській – 49, у Чернівецькій – 21. Внаслідок цього немало музеїв, що залишились без приміщень, опинились перед реальною загрозою закриття або зникнення взагалі [Врублевська В.О., 1992, с.7].

В той час, коли дослідження, збереження і відновлення культових споруд стає важливою державною справою, актуалізується питання про можливу співпрацю органів влади з релігійними організаціями. Хоча церква в Україні, згідно Конституції України, відокремлена від держави, але вона не може бути ізольованою від суспільства. Віруючі люди різних конфесій є громадянами України. Тому органи державної влади на місцях, посадові особи не повинні відгороджуватись від вирішення проблем, пов'язаних із зведенням культових будівель, від допомоги у охороні і збереженні пам'яток церковної культової архітектури і мистецтва, якими користуються віруючі. Співпраця державних органів і релігійних організацій є запорукою належної охорони, збереження і примноження пам'яток української культури. Спеціальних і невідкладних досліджень потребують матеріали про цінні церковні споруди, які у різний час були понівечені або знищені. Окрім того, що такі наукові розвідки допомагали б збереженню історичної пам'яті, вони були б неоціненним здобутком при відбудові деяких із них. Велике значення сьогодні мають наукові дослідження про зруйновані унікальні архітектурні пам'ятки, які потребують нині повного відтворення, нового народження (Успенський собор Києво-Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий собор, церква Богородиці Пирогощі у Києві та ін.). В умовах переходу до ринкових методів господарювання, роздержавлення та приватизації, одним із першорядних завдань пам'яткоохоронної роботи є завершення складання Зводу пам'яток історії та культури, у тому числі і церковних. Повна інвентаризація та паспортизація культових споруд та майна, створення картотеки церковних джерел (архівів, богословських праць, періодики) – це завдання, що стоїть на часі. Адже відсутність такого обліку, належних умов зберігання веде до втрати багатьох рухомих пам'яток церковного мистецтва. Одночасно із створенням банку даних пам'яток релігії і церкви доцільно зробити їх наукову класифікацію. Її здійснення можливе за різним принципом : хронологічним, географічним, конфесійним або змішаним. В історії України, як відомо, трапилось так, що значна частина національних культурних надбань, у тому числі і церковних, з тих чи інших причин опинились поза її межами. А.Зінченко, аналізуючи цю проблему, виділяє два основних канали втрат вітчизняних церковних пам'яток. Перший із них зумовлений "бездерджавністю України та домінуванням на її теренах чужих політичних адміністрацій". Другим каналом зникнення церковних пам'яток були "репресивні заходи щодо церкви з боку ГПУ-НКВД-НГБ-КГБ" [Врублевська В.О., 1992, с.7]. Московські царі, наприклад, відвідуючи Києво-Печерську лавру, завжди вивозили рідкісні, у дорогих оправах богословські і церковні книги. Так, цариця Єлизавета, відвідавши лавру у 1747 році, вивезла п'ятдесят чотири книги, великий князь – двадцять чотири, а велика княжна-наречена стільки ж [Федорів Ю., 1991, с.303]. У сховищах петербурзького Російського державного історичного архіву зосереджені фонди канцелярії Київських уніатських митрополитів, що були вивезені до тодішньої столиці імперії після ліквідації митрополії у 1795 р. Там також знаходяться сотні томів візитаційних описів уніатських та римо-католицьких монастирів та парафій, що діяли в Україні. Сьогодні пам'ятки української церковної культури є у Москві і Санкт-Петербурзі, Варшаві і Кракові, Празі і Мюнхені, Відні і Ватікані.

У зв'язку з цим одним із актуальних завдань пам'яткознавчої і пам'яткоохоронної роботи є збір інформації про вивезені з України її національні культурні надбання, встановлення місць їх нинішнього знаходження, наукове обгрунтування необхідності їх повернення. Оскільки серед пам'яток, які знаходяться сьогодні за межами України більшість є культовими, слушною є пропозиція про створення Національного каталогу втрачених пам'яток культури, де має бути спеціальний том про втрачені церковні пам'ятки. Крім того, доцільно було б включити до складу Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей при Міністерстві культури і мистецтв України представників релігійних організацій. Від цього ефективність роботи цієї комісії була б набагато більшою. Потребує поліпшення матеріальне і технічне забезпечення Центру пам'яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, як унікального наукового осередку, розширення роботи по створенню його регіональних відділів та відділень.

Велике занепокоєння викликають факти розкрадання, розпродажу, незаконного вивезення за кордон пам'яток культового мистецтва (ікон, церковних книг, начиння тощо), які останнім часом набули масового характеру. Це пов'язано як з недостатньо відповідальним ставленням священнослужителів та керівників релігійних громад до переданих їм у користування культових споруд, церковного майна, так і з низькою ефективністю роботи правоохоронних та митних органів. Для забезпечення належного збереження національно-культурних цінностей необхідно, на нашу думку, посилити контроль та відповідальність посадових осіб, служителів культу, окремих громадян за правильністю використання та збереження культових споруд, церковного майна і начиння, які є пам'ятками історії та культури.

Не можна обійти сьогодні увагою церковні пам'ятки української діаспори. Якщо перші українські храми за кордоном мали досить спрощену архітектуру, то пізніше вони почали виконуватися в українсько-візантійському чи українському бароковому стилі. Сьогодні у храмовому будівництві вдало поєднуються українські національні традиції і сучасні західні архітектурні стилі. Потребує також вивчення досвід діяльності релігійних громад зарубіжних українців, для яких храми стали не лише місцем відправи релігійного культу, але і осередком національного спілкування, збереження етнічної самосвідомості, рідної мови, культури, звичаїв, традицій, обрядів. Необхідність комплексного вирішення наявних проблем пам'яткознавства вимагає прискорення прийняття Закону "Про історико-культурну спадщину", яким доцільно було б передбачити створення відповідного Державного комітету з обсягом повноважень, необхідних для повноцінного вивчення, охорони та збереження пам'яток вітчизняної історії та культури. Таким чином, наявність у духовній спадщині українського народу значної долі цінних здобутків церковної культури і мистецтва, незважаючи на наявність серйозних теоретичних і практичних проблем у їх дослідженні, збереженні та освоєнні, дає можливість глибше проникати у витоки і сутність національно-культурних та релігійних процесів в Україні. В міру вирішення цих проблем, матеріальна і духовна культура українського народу буде збагачуватись і розвиватись, засвідчуючи про цивілізованість нашого суспільства.

Література

Врублевська В.О. До питання про взаємодію установ культури і церкви // Релігійна традиція в духовному відродженні України.- Полтава, 1992.

Данилюк Ю.З. Державна політика щодо архітектурних пам'яток культового призначення у 60-х роках на Україні // Релігійна традиція в духовному відродженні України.- Полтава, 1992.

Журавель Г.Г. Про стан пам'яток культової архітектури Полтавщини на початок 90-х років // Релігійна традиція в духовному відродженні України.- Полтава, 1992.

Івакін Г. Київський псалтир 1397 року не належить Москві // Пам'ятки України.- 1993.- № 1.

Нестуля О.І. М.Ф.Біляшівський і охорона культових пам'яток // Православ'я і культура : історія і сучасність.- К., 1994.

Огієнко І. Українська культура.- К., 1918.

Пащенко В.О. Боротьба з "опіумом для народу" чи злочин проти пам'яті ? // Православ'я і культура : історія і сучасність.- Полтава, 1994.

Петров Н. Отчет Церковно-археологического общества при Киевской духовной Академии за 1888 год.- К., 1989.

Тищенко О.І. "Зразкові" проекти в архітектурі культових споруд України І-ї половини ХІХ ст. // Вісник Українського товариства охорони пам'яток історії та культури.- 1995.- № 4.

Устав Церковно-археологического общества при Киевской духовной Академии.- К., 1882.

Федорів Ю. Історія церкви в Україні.- Люблін, 1991.

Надійшла до редакції 22.11.1996 р.

Джерело : Археометрія та охорона історико-культурної спадщини, 1998 р., вип. 2, с. 96 – 105.