Нові знахідки залізодобувних горен салтівської культури

В.В.Колода, В.К.Міхєєв

На підставі розкопок металургійного залізодобувного центра племен салтівської культури реконструюються металургійні горна та встановлюється їх продуктивність.

Велике значення чорної металургії в житті племен салтівської культури VIII-X ст. неодноразово підкреслювалося дослідниками [Михеев 1968, с. 18-19; 1985, с. 85-90; Гопак, Сухобоков 1978, с. 69-70]. Головне місце у вивченні цієї галузі виробництва надається способам отримання ковкого заліза і сталі в сиродутних горнах різної конструкції [Михеев 1985, с. 86-88]. Кількість салтівських об’єктів з залишками металургійного виробництва збільшується досить повільно [Шрамко, Міхеев 1969; Афанасьев, Николаенко 1982; Афанасьев 1987, с. 77-79], тому кожна знахідка, що свідчить про розвиток чорної металургії у середовищі населення салтівської культури, має значний науковий інтерес.

У 1988 р. в Первомайському районі Харківської області в урочищі Роганіна поблизу с. Верхній Бішкин були знайдені та досліджені залишки трьох сиродутних горен. Урочище розташоване на відстані 3 км на південь від села. Воно являє собою глибоку розгалужену лісову балку, де бере свій початок один з витоків р. Бішкин (права притока р. Сіверський Донець). Тут у 1970 р. В.К. Міхеєвим та Б.О. Шрамком були знайдені залишки салтівського залізодобувного виробництва, а в 1988 р. В.В. Колода виявив три поселення салтівської культури.

Поселення Роганіна-I знаходилося на мису, розташованому на південь від північного заболоченого початку балки. Його площа була покрита листяним лісом з густим підліском і частково розорана.

На північно-східному боці поселення, де в підйомному матеріалі були виявлені скупчення шлаків, розкопками була розкрита ділянка площиною 921 м2. Культурний шар починався від сучасної поверхні і залягав нерівномірно на глибині 45-20 см. З ним були пов’язані залишки трьох сиродутних горен (рис. 1).

Рис. 1. План розкопу на поселенні Роганіна-І. Умовні позначення : 1 – горно і яма-шлакоприймач; 2 – межа скупчення шлаку; 3 – межа скупчення кераміки; 4 – розвал посудини; 5 – гумусний шар; 6 – передматерик; 7 – материк.	Рис. 2. 1 — горно “А”; 2 — колба-тигель горна “А”. Умовні позначення : 1 – дерн; 2 – гумус; 3 – передматерик; 4 – материк; 5 – пісок; 6 – шлак, зола; вугілля; 7 – стінки колби-тигеля.

Горно “А” (рис. 2). Верхня частина горна була зруйнована оранкою і розташовувалася безпосередньо під денною поверхнею. Збереглася частина горна, що являла собою конусоподібну яму, яка розширялася до низу і була викопана в чистому, без будь-яких культурних залишків, чорноземі і передматериковому суглинку. За планом яма овальна. Верхній діаметр дорівнює 45-55 см, нижній – 60-80 см, глибина – 50 см. Повздовжньою віссю горно орієнтоване за лінією ПС-ПЗ. Лещадний отвір знаходився з північно-східного боку. До нього примикала яма довжиною 180 см і глибиною від денної поверхні – 70 см. Її ширина поблизу лещаді дорівнювала 25 см, а максимальна ширина – 55 см. Яма горна була заповнена футеровкою у вигляді спеченого світло-оранжевого піску. Заповнення ями, що примикала до горна складалося із суміші шлаку, залишків деревного вугілля і золи. Усередині піщаної футеровки горна знаходилася колба-тигель грушевидної форми (рис. 2-4). Колір футеровки різний : впритул до колби – бузковий (до 0.5 см), далі – червоний (0.5 см), а потім – світло-оранжевий. Це свідчить про різний температурний вплив на футеровочний матеріал у залежності від його віддаленості від джерела температури – колби, яка збереглася на висоту 50 см. Максимальний повздовжній розмір колби на відстані 18 см від нижнього краю дорівнював 64 см. Ширина плечей колби – 26 і 26 см. Колошниковий отвір має форму еліпсу розміром 20×23 см. Нижній край колби – це овал з розмірами 18×38 см. З північно-східного боку в колбі знаходився лещадний отвір прямокутної форми 12×15 см. У північно-східному плечі на висоті 23 см від її нижнього краю зберігся сопловий отвір діаметром 1.5 см. Він виступає на 1 см від рівня поверхні і має кільцеподібне потовщення. З протилежного боку на місці соплового був провал. Але під час лабораторної реконструкції і реставрації колби вдалося зафіксувати другий сопловий отвір діаметром 1.5 см.

Рис. 3. Колба-тигель горна “А" (зі “спини”).	Рис. 4. Колба-тигель горна “А” (з боку соплового отвору).

Петрографічні дослідження, проведені О.В.Кущенко у НДІ Вогнетривів показали, що стінки колби-тигля являли собою суміш 20% глини і 80% кварцевого піску, до якої прикипіла шлакова круста. Товщина стінок колби різна : у верхній частині – до 0.5 см, у середній частині “груді” і “спини” – до 0.5 см, а іноді і зовсім відсутня (у цьому випадку стінкою колби була лише шлакова круста); у середній частині плечей – 1-1.5 см, у нижній – 2-3 см. Товщина крусти була відповідно : до 0.05 см, 0.5-1 см, 5-7 см. Заповнення нижньої частини колби-тигля складалося із суміші чорнозему з великим вмістом шлаків, попелу і вугілля. У верхній частині заповнення були знайдені шматки перепеченої обмазки червоного кольору, петрографічний аналіз яких показав, що їх склад – 80% кварцевого піску і 20% – глини, тобто він тотожній стінкам колби-тигля.

Сопла і повітрянодуттєві канали у футеровці або поруч з нею не знайдені. Слід відзначити, що чорнозем навколо горна в радіусі 10 см від зовнішнього краю футеровки мав рудуватий колір, викликаний впливом температури працюючого горна на глиняні складники грунту. Подібна ситуація спостерігалась і навколо інших роганінських горен.

Рис. 5. Зовнішній вигляд горна “Б” з боку лещаді	Рис. 6. Горно "Б” і його колба-тигель

Горно “Б” (рис. 5, 6) знаходилося на відстані 10 м на південь від горна “А”. Його залишки залягали безпосередньо під дерновим шаром. Верхня частина горна була зруйнована оранкою; конструкція і форма були подібні горну “А”. Залишки горна “Б” являли собою конусоподібну яму, що розширювалася в нижній частині, поглиблену до материка на 10 см. Вона також була заповнена футеровочним піском. Усередині його знаходилася грушеподібна колба-тигель. Горно збереглося на висоту 50 см. У верхній частині яма являла собою коло діаметром 50 см. Нижня її частина – еліпс з розмірами 60×80 см. Повздовжньою віссю горно було орієнтоване за лінією Пн-Пд. Прямокутна лещадь розмірами 15×25 см знаходилася зі східного боку. Впритул до неї примикала яма довжиною 240 см, глибиною 90 см, шириною 40-50 см (поблизу лещаді – 25 см). Вона була заповнена золою, шлаком, деревним вугіллям.

Глиняна колба-тигель горна “Б” мала грушевидну форму, аналогічну колбі горна “А”. Вона збереглася на висоту 50 см, максимальний повздовжній розмір на висоті 18 см від нижнього краю складав 65 см. Ширина північного плеча колби – 28 см, південного – 20 см. З боку колошника є отвір, за формою подібний до прямокутника з закругленими кутами, розмір його 12×20 см. Нижній край мав форму овалу з розмірами 15×32 см. На жаль соплові отвори не знайдені, на їх місцях у стінках колби були проломи. Товщина стінок колби-тигля, їх ошлакованість практично тотожні відповідним параметрам колби горна “А”. Сопла і повітрянодувні канали також не виявлені. Заповнення колби горна “Б” таке ж саме, як і в горні “А”.

Рис. 7. Горно “В” і його колба-тигель	Рис. 8. Колба-тигель горна “В” (з боку соплового отвору)

Горно “В” (рис. 7) знаходилося на відстані 12 м на захід від горна “А”. Залягання його було таке ж саме, як і у горен “А” і “Б”, але воно було більше зруйнованим. За конструкцією і формою воно повторює горни “А” і “Б”. Горно "В" збереглося на висоту 60 см. Яма горна була поглиблена до материка на 15 см. За планом грунтова яма являла собою дещо витягнуте за лінією захід-схід коло з верхніми розмірами 55×65 см і нижніми – 78×72 см. Лещадний отвір горна орієнтований на північ. Яма, що примикала до нього, мала довжину 210 см, глибину – 80 см і ширину – 50 см. Її заповнення було подібне до зафіксованого в двох попередніх ямах. Лещадний отвір вдалося простежити лише за розмірами ями, що до нього примикала. Ширина лещаді – 30 см, висота, здогадно – 25 см.

Колба-тигель горна “В” мала значно більші пошкодження, ніж у перших двох випадках. Східне плече було зруйноване і завалилося до середини колби. Колба збереглася на висоту 60 см. Максимальний повздовжній розмір на висоті 20 см від її нижнього краю складав 65 см. Ширина східного плеча колби – 26 см, західного – 28 см. Колошниковий отвір овальної форми з розмірами 30×18 см. Нижній край подано овалом з розмірами 20×17 см. У східному плечі простежуються сопловий отвір діаметром 2 см, який чітко фіксувався по повздовжньому розколу (рис. 7, 8). Цікаво відзначити, що він був зміщений до задньої стінки горна і йшов по дотичній до основного об’єму робочого простору. Як і у випадку з колбою горна “А”, сопловий отвір мав кільцеподібне потовщення. На місці другого, західного, соплового отвору в плечі колби був провал. Колба-тигель роганінського горна “В” мала деякі відмінності від горен “А” і “Б”. Вона дещо більша за розмірами, стінки у її верхній частині більш паралельні. Лещадний отвір розташований не біля нижнього краю колби, а дещо вище. Форма його наближається до прямокутника розміром 20×15 см. Товщина стінок і їх крустового покриття у нижній частині дорівнює 9-10 см. Повітрянодувних каналів і сопел не знайдено.

Горна, подібні дослідженим на поселенні Роганіна-І, відомі на пам’ятках салтівської культури, розташованих у лісостеповій зоні. Найбільш наближеною до них аналогією є ютанівська знахідка [Афанасьев, Николаенко 1982, с. 168-170, рис. 3-6]. Тут наявна конструктивна подібність : горно розташовувалося в ґрунтовій ямі, колба-тигель мав грушевидну форму (особливо схожу з колбою горна “А” і “Б”), місце розташування та діаметр соплових отворів, присутність і наближеність розмірів колошникового і соплових отворів, т. ін.

Другою такою знахідкою є залишки залізодобувного горна поблизу с. Єздочне Білгородської області [Афанасьев 1987, с. 77, рис. 48; Гопак, Сухобоков 1978; Афанасьев, Николаенко 1984, с. 261-277]. Особливо багато спільного у формі колб цього горна і горна “В” на поселенні Роганіна-І. Територіально найближчою і подібною до наших горен є знахідка поблизу с. Нова Покровка на Харківщині, досліджена І.Ф. Левицьким [Брайчевская 1956, с. 64-67, рис. 3]. Їх форма і пропорції багато в чому схожі. А саме, грунтова яма у вертикальному перерізі мала вигляд зрізаного конусу, що розширяється до низу, збережений край ями був овальним або еліпсовидним. Тотожні і розміри колби-тигля.

На території Харківської області відомі також знахідки зруйнованих колб від горен вищеозначеної конструкції. Це, передусім, знахідка на поселенні № 2 поблизу Вовчанського городища [Шрамко, Міхеев 1969, с. 77-79, рис. 2, 3]. Не зважаючи на велику зруйнованість знахідки, добре простежувались колошниковий, лещадний і сопловий отвори. Висота горна дорівнювала 106 см, діаметр колошника – 45 см. Форма колби-тигля горна грушевидна, але її довжина і ширина реконструйовані як різні, що безумовно, відрізняється від параметрів більш збережених колб-тиглів. Ця неточність може бути пояснена фрагментарністю знахідки, умовами її реконструкції, а також й тим, що це був першій досвід подібної реконструкції.

Усі вищеозначені залишки колб-тиглів і знахідки горен були зроблені на пам’ятках салтівської культури VIII-Х ст., розташованих у лісостеповій зоні верхньої течії р. Сіверський Донець. За межами цієї території і цього культурного кола аналогії невідомі. Але на салтівських пам’ятках зазначеної території є знахідки ошлакованих стінок колб-тиглів. Вони зафіксовані на Верхньосалтівському городищі [Шрамко, Міхеев 1969, с. 80] і поселенні “Б” поблизу нього [Михеев 1968а, с. 5] у Харківській області, Заломенському, Афон’євському, Таволжанському поселеннях і поселенні поблизу м. Валуйки на Білгородщині [Афанасьев 1987, с. 174]. Розглядаючи знахідки залізодобувних горен на поселенні Роганіна-I, необхідно зупинитися на скупченнях шлаків біля горен. Вони дозволили нам виділити так звані “робочі зони”. Їх межі не можна вважати точно встановленими внаслідок пошкодження оранкою. Робоча зона горна “А” розташовувалася на північний схід від нього на площі 33 м2. Тут виявлено 760 фрагментів шлаку, що залягав на глибині до 35 см від денної поверхні. Особливо необхідно відзначити щільне скупчення 112 фрагментів шлаку на глибині 35 см, знайдене в робочій зоні на відстані 2 м на північний схід від ями горна. Робоча зона горна “Б” розташовувалася на схід від нього на площі 40 м2. Тут знайдено 519 фрагментів шлаку, що залягав на глибині 40 см. Загальна кількість шлаку, що був знайдений у ямі горна “В” складала 2.5 кг, а середня вага шматка шлаку дорівнювала 115 г. Отже, можна вважати, що загальна вага шлаків в “робочих зонах” буде дорівнювати відповідно : зона “А” – 87.4 кг, зона “Б” – 59.7 кг, зона “В” – 75 кг.

Між робочими зонами знахідки шлаків поодинокі, а у західній частині поселення зовсім відсутні. Таким чином, та кількість шлаку, яка знайдена в окремій робочій зоні “А”, “Б” або “В” безперечно належить відповідному горну.

Необхідно відзначити, що усі горна поселення Роганіна-І розташовані в такому місці мису, де його не дуже похилий схил (3-50) переходить у більш крутий – 100. А нахил ям з боку лещаді складав 25-350. Все це дозволяло розплавленому шлаку витікати з горен без перешкод. З іншого боку, це полегшувало під час роботи періодичну чистку ям від неперегорілого вугілля, шлаків золи та їх перенесення подалі від безпосереднього передгорнового простору.

Робоча зона, аналогічна знайденим на поселенні Роганіна-І, відома і в Новій Покровці [Брайчевская 1956, с. 65, рис. 1]. Вона являє собою купу шлаку діаметром 2.3 м, а також прохід для вилучення шлаку довжиною 2.5 м і шириною 0.5-0.7 м. Частина робочої зони, що збереглася, знайдена також під час дослідження ютанівського горна. Тут вона була у вигляді “підбою для стікання шлаку з лещаді горна”, заповнена шлаком і вугіллям [Афанасьев 1987, с. 170, рис. 1]. Робочою зоною можна вважати нижній нівеліровочний майданчик, виявлений під час розкопок В.К. Міхєєвим і Б.О. Шрамком [Шрамко, Міхеев 1969, с. 78, рис. 16].

Присутність насичених великою кількістю шлаку робочих зон, пов’язаних з діяльністю окремих горен, дозволяє поставити питання про кількість плавок, проведених в одному горні. Для цього необхідні параметри робочого об’єму колби-тигля. Об’єми колб роганінських горен були визначені експериментальним шляхом. Отримані наступні значення об’ємів : для горна “А” – 0.052 м3, для горна “Б” – 0.043 м3, для горна “В” – 0.062 м3. У горен, що були відомі раніше, вони дорівнювали : ютанівське горно – 0.07 м3, єздочне – 0.08 м3, новопокровське – 0.07 м3. Польськими археологами було підраховано, що співвідношення отриманого шлаку і необхідної для його отримання кількості руди складає 1 : 2 при сиродутному процесі [Паньков 1982, с. 211]. У нашому випадку, для отримання усієї кількості шлаку, виявленого в робочій зоні горна А, потрібно було переробити 174.8 кг болотяної руди; для горна “Б” ця кількість складає 119.4 кг, а для горна “В” – 150 кг. Ці кількісні показники можна вважати за мінімальні, оскільки практично неможливо врахувати усі дрібні фрагменти шлаку, які містяться в грунті.

Якщо врахувати, що вихід заліза з руди під час сиродутного процесу складав 20-30% від загальної ваги збагаченої руди, то загальна кількість металу, отриманого роганінськими металургами буде дорівнювати : в горні “А” – 43.7 кг, в горні “Б” – 29.85 кг, в горні “В” – 37.5 кг (при середньому 25%-му виході). Розрахунковим шляхом було встановлено, що продуктивність ремезівського горна із споруди П, об’єм якого дорівнював 0.05 м3, досягала 3 кг металу за одну плавку [Бидзиля и др. 1983, с. 55, 62]. Це горно відноситься до римського часу і має іншу форму і конструкцію. Але в зв’язку з тим, що фізико-хімічна сутність сиродутного процесу не залежить від форми робочого простору горна, ми вважаємо можливим припустити, що продуктивність роганінських горен була наближеною до ремезівського, бо середній об’єм цих горен наближений до вищезгаданого. Отже, для отримання 43.7 кг метала в горні “А” необхідно було провести 14 плавок, для отримання 29.85 кг металу в горні “Б” – 10 плавок, а для отримання 37.5 кг металу в горні “В” – 11 плавок. Усі наведені нами результати мають поправку на робочий об’єм відповідних горен. Отримані дані не суперечать результатам експериментів, які свідчать про можливість проведення 10-20 плавок в одному горні [Колчин, Круг 1965, с. 204-207].

Для перевірки правильності наших розрахунків вважаємо за необхідне співвіднести їх з даними етнографії. Відомий опис роботи якутського горна [Колчин 1965, с. 35]. Відзначалося, що після першого завантаження частини руди на початку процесу відновлення, до горна чотири рази додатково, порціями, завантажувалася визначена кількість руди. Це у загальній кількості склало близько 28.6 кг руди при робочому об’ємі горна 0.1 м3. Об’єм горна “А“ на поселенні Роганіна-І складає 52% від об’єму якутського горна. І для аналогічного проведення процесу, за інших однакових умов, крізь горно “А” необхідно було “пропустити” 14.87 кг руди під час однієї плавки. Нескладні підрахунки дозволяють встановити, що для перероблення 174.8 кг збагаченої болотяної руди, необхідної для утворення знайденої в робочій зоні горна “А” кількості шлаку (84.7 кг), при додержанні режиму завантаження, відповідного до якутського горна, необхідно провести 12 плавок. Отже, отримані нами дані підтверджуються розрахунками з використанням етнографічних матеріалів. Їх кількісні розбіжності незначні і можуть бути пояснені як якістю руди, так і продуктивністю горен.

Ці дані свідчать про великий обсяг робіт, які були проведені роганінськими металургами, що дозволяє вважати досліджене поселення одним із локальних центрів салтівського металургійного виробництва.

Отримані під час розкопок матеріали дозволяють порушити ще одне питання-про спосіб спорудження залізодобувних горен з колбами-тиглями. Вирішення його має важливе значення для визначення рівня салтівської металургії. Як відомо, технологічна досконалість горна значно впливає на якість отриманого металу і процес його відновлення. В той же час, спосіб виготовлення горна і колби-тигля, їх форма часто можуть послужитися етнокультурною і хронологічною ознакою виробничого комплексу, знайденого без супровідного матеріалу.

Процес спорудження горна розпочинався з виготовлення ями у недоторканому господарчою діяльністю (щільному) грунті. За вертикальним перетином яма могла мати біконічну асиметричну форму – ютанівське горно [Афанасьев, Николаенко 1982, с. 160-170, рис. 3], форму зрізаного перекинутого конусу – єздочне горно [Афанасьев, Николаенко 1984, с. 265, рис. 1] або зрізано-конічну форму – новопокровське і роганінські горна. За планом яма являла собою коло. Ями горен на поселенні Роганіна-І споруджувалися у підзолистому чорноземі. Одна з них, як відзначалося, не досягала материка, а дві інші були заглиблені до материкової глини [Афанасьев 1987, с. 77, рис. 48]. Після цього яму заповнювали вологим футеровочним піском, у якому формували робочий простір майбутньої печі шляхом вилучення частини піску крізь верхній колошниковий отвір. Одночасно улаштовували робочу зону на передгорновій території. Для цього усували частину грунту та нівелювали майданчик. Це простежувалося під час розкопок на поселенні № 2 поблизу Вовчанського городища [Шрамко, Міхеев 1969, с. 78, рис. 1, б]. Споруджувалася передгорнова яма, що мала нахил у протилежний від горна бік. Це полегшувало як випуск шлаку, так і вилучення криці. Підтвердженням цьому є наявність таких ям на поселенні Роганіна-І і поблизу с. Нова Покровка [Брайчевская 1956, с. 65, рис. 1]. Не слід вважати, що з боку ями і робочої зони горна усували весь грунт. Навколо і перед горном залишали недоторканий грунт у декілька десятків см, що забезпечувало міцність усієї споруди. Необхідно відзначити, що в жодному випадку дослідження горен цього типу не супроводжувались знахідками навколо них.

Після улаштування ями-шлакоприймача, шляхом зустрічного вилучення грунту і футеровочного піску, пробивали лещадний отвір з похилим стоком із горна. Робили повітрянодуттєві канали, які підводилися до місць, де повинні були улаштовуватися соплові отвори.

В літературі зустрічається гіпотеза про можливість використання трубчастих кісток птахів як сопел, але слід відзначити, що виготовлення повітрянодувних каналів з диффузорами, що звужуються, безпосередньо у щільному грунті дозволяло обходитися і без сопел. Це, зокрема, має відношення до ютанівського горна [Афанасьев, Николаенко 1982, с. 170, рис. 3]. У більш пухкому грунті сопла з твердого матеріалу були необхідні. Після проведення цих операцій, внутрішній простір горна, розташований у вологому, щільному і добре тримаючому форму піску, вимащувався глиною, яка вміщувала до 80% піску. Одночасно пророблювалися і соплові отвори. Для цього використовували, очевидно, гілку дерева або палець руки. Діаметр соплового отвору коливався від 1.5-2 до 4 см.

Зараз немає безперечних, прямих доказів, що колба-тигель виготовлялася зазначеним вище способом (таким доказом могла би бути знахідка неошлакованої колби поза ямою), але є опосередковані. Зокрема, виготовлення глиняної колби поза ямою, безумовно, дозволило б майстру створити симетричний виріб, у якому плечі мали б однаковий нахил від колошника до лінії максимального повздовжнього розміру. Виготовлення симетричних керамічних виробів не було технічно складним для салтівських ремісників. Тим більше показовим є те, що не лише плечі мають різну похилість, але й сама ширина плечей та нахил їх дуг різні. Створення симетричної за параметрами колби, безумовно, сприяло б збільшенню продуктивності горна, бо розподіл температури був би більш рівномірним. Рівномірне і одночасове опускання шихти у симетричній колбі внаслідок вигорання деревного вугілля зробило б доменний процес більш якісним. Але відомі нам знахідки добре збережених колб не мають вертикальної симетрії. Ширина їх плечей різна. Наприклад, колба-тигель роганінського горна “Б” має плечі шириною 20 і 28 см. Колби горен “А” і “В” мають плечі шириною 26 і 28 см, а колби ютанівського і єздочного горен від 20 до 30 см [Афанасьев 1987, с. 77].

Крім цього, виготовлення поза горном такого великого за розмірами і тонкостінного виробу та наступне перенесення його до грунтової ями могло причинити її пошкодження й руйнування. Не виключене було б її пошкодження і при наступному заповненні ями футеровочним піском, його ущільненні для покращення термоізоляції колби-тигля тощо. Доказом того, що колба-тигель виготовлялася не поза горновою ямою, може бути той факт, що її довжина або дорівнює верхньому діаметру ями, або навіть перевищує його, як в горнах “В” і “Б” (рис. 6, 7). Ще одним посереднім доказом такого виготовлення колби є асиметричність соплових отворів в горні “В”. Східний сопловий отвір розташовувався на висоті 20 см від нижнього краю колби, а провал в західному плечі, де безумовно знаходився другий отвір, зафіксовано на 10 см вище. До того ж, східний отвір цієї колби знаходився не по центру радіуса плеча, а був зміщений на 7 см до задньої стінки. Крім цього, цей отвір знаходився не на короткому шляху до порожнини колби, а по дотичній (рис. 7, 8). Це, безумовно, вносило дисбаланс до загального процесу відновлення і погіршувало роботу горна “В”. Колба ютанівського горна також має асиметрично розташовані отвори [Афанасьев, Николаенко 1982, рис. 3]. Це, безумовно, було браком при спорудженні колби горна “сліпим” способом. Слід додати, що при позаямному способі виготовлення колби-тигля, у виробах цього типу спостерігалася б стандартизація за формою, але нечисленні знахідки колб-тиглів, які ми маємо, не дозволяють навіть поставити це питання.

Отже, сума опосередкованих доказів дає підстави стверджувати, що колби-тиглі горен салтівського типу виготовлялися безпосередньо в ямі, яка була заповнена футеровочним піском. Виготовлення їх відбувалося шляхом вимащування стінок внутрішньої порожнини глиною, яка вміщувала до 80% піску. У досліджених на поселенні Роганіна-I горен існувала і наземна частина. Від неї збереглися великі шматки попеченої, перепаленої глини, які заповнювали верхню частину колб-тиглів. Це були залишки колошників горен. Загальна висота горен (ямної і наземної частин) складала в середньому 80-100 см. Це підтверджується як знахідками ютанівського та єздочного горен, так і лабораторною реконструкцією колби з поселення № 2 поблизу Вовчанського городища.

Отже, технологічна картина спорудження залізодобувного горна лісостеповим населенням салтівської культури вимальовується наступним чином :

– Улаштування ями горна.

– Щільна засипка ями вологим футеровочним піском.

– Улаштування робочої зони (ця операція могла виконуватися одночасно з попередньою), улаштування ями-шлакоприймача і повітрянодуттєвих каналів.

– Виготовлення робочого простору (колби-тигля) у вологій футеровці.

– Поєднання колби-тигля з ямою-шлакоприймачем шляхом створення лещадного отвору, виготовлення стоку для розплавленого шлаку і вилучення кричного заліза.

– Виготовлення колби-тигля шляхом вимащування розчином стінок робочої порожнини, одночасне виготовлення соплових отворів і поєднання їх з повітряно-дуттєвими каналами.

– Спорудження, при необхідності, наземної частини горна за допомогою глиняних стінок у верхній колошниковій частині.

Привертає увагу цікаве припущення про можливість використання жерстяної труби для збільшення висоти і подовження колошникової частини [Шрамко, Міхеев 1969, с. 79-81]. У випадку підтвердження цього припущення можна буде стверджувати існування високої температури, понад 11000С в колошниковій частині горна. Але, крім вовчанської знахідки, інші факти на користь цього припущення поки що відсутні.

Рис. 9. Кераміка з розкопу	Рис. 10. Глиняний ліпний казан з вушками

Для правильного визначення місця, яке займає в історії чорної металургії роганінська знахідка, необхідно визначити її час і культурну приналежність. Цю можливість надає керамічний матеріал з розкопу. Переважна частина його походить з двох скупчень (рис. 1). Одне з них розташоване на південь від робочої зони горна “Б”. Площа його дорівнює 11 м. Воно частково співпадає з робочою зоною цього горна. Керамічні фрагменти залягають тут на глибині до 40 см, але основна їх частина знайдена на глибині до 20 см. Друге скупчення кераміки розташоване на відстані 6 м на захід від північного краю робочої зони горна “В”. Його площа і розподіл знахідок такі ж як і в першому випадку. Керамічний матеріал представлений значною кількістю гончарної кераміки. Фрагментів ліпних посудин зафіксовано не багато. Керамічний матеріал відноситься до салтівської культури, більшість уламків походить від кухонних горщиків. Вони виготовлені з глини доброї якості і добре обпалені. Ці горщики прикрашені традиційним горизонтальним орнаментом і вдавленнями по відігнутому краю вінців (рис. 9, 1, 8). До звичайних знахідок відносяться уламки столових сіроглиняних глечиків (рис. 9, 2, 6, 9) і фрагменти амфор (рис. 9, 10). Поза скупченнями фрагменти зустрічаються рідко, а в просторі між робочими зонами горен і на захід від другого скупчення, практично відсутні. Обидва скупчення кераміки пов’язані з діяльністю майстрів-металургів, що працювали з горнами.

Поблизу північного краю робочої зони горна “В” на глибині 20 см знайдено два розвали посудин. Одна з них – типово кухонний горщик з горизонтальним орнаментом, а друга – глиняний ліпний казан з вушками для підвішування. Крім фрагментів кераміки, знайдені також прясла і заготівки до них із стінок гончарних посудин (рис. 9, 3, 7). Комплекс цих знахідок дозволяє зробити висновок, що поселення Роганіна-І містить залишки діяльності населення салтівської культури VIII-Х ст.

Матеріали археологічних досліджень на поселенні Роганіна-І значно доповнюють і розширюють коло пам’яток, які свідчать про розвиток металургії взагалі та салтівських племен, зокрема. Географічно роганінські горна є найпівденнішою знахідкою в межах лісостепового варіанту і, отже, відсувають межу існування подібних виробничих комплексів майже до степової зони. Вона знаходиться на вододілі гідросистем Дніпра і Дону. Знахідка на одній пам’ятці залишків трьох залізодобувних горен дає можливість визначити це поселення як локальний металургійний центр салтівської культури, за подобою ютанівського [Афанасьев, Николаенко 1982, с. 174]. Металургійні центри на території південно-східної Європи відомі і за межами салтівської культури. Це, наприклад, такі давньослов’янські пам’ятки, як Гайворон [Бідзіля 1963, с. 143], Леньківці [Тимощук 1959, с. 257], Гочівське поселення [Рыбаков 1948, с. 208]. Усі вони свідчать про схожість процесів соціально-економічного розвитку в ремісничому виробництві і, зокрема, в металургії, як у давніх слов’ян, так і їх сусідів-носіїв салтівської культури.

Література

Афанасьев Г.Е. Население лесостепной зоны басейна Среднего Дона в VIII-Х вв. // Археологические открытия на новостройках.- М. : Наука, 1987.- 200 с.

Афанасьев Г.Е., Николаенко А.Р. О салтовском типе сыродутного горна // СА.- 1982.- № 2.- С. 168-174.

Афанасьев Г.Е., Николаенко А.Г. Археологический комплекс у с. Ездочного // Маяцкое городище.- М. : Наука, 1984.- С. 261-270.

Бидзиля В.И., Вознесенская Г.А. Недопако Д.П., Паньков С.В. История черной металлургии и металлообработки на территории УССР (III в. до н.э. – III в. н.э.).- Киев : Наукова Думка, 1983.- 112 с.

Бідзіля В.І. Залізоплавильні горни середини I тисячоліття н.е. на Південному Бузі // Археологія.- 1963.- Т. ХV.- С. 123-144.

Бородулін В.Г. Залізоплавильний горн із Старого Салтова // Архелогія.- 1986.- № 54.- С. 94-96.

Брайчевская А.Т. Железоплавильный горн в Новой Покровке // КСИА АН УССР.- 1956.- Вып. 6.- С. 62-67.

Гопак В.Д., Сухобоков О.В. Про салтівське залізообробне ремесло // Археологія.- 1978.- № 25.- С. 60-70.

Колчин Б.А. Черная металлургия и металлообработка в Древней Руси // МИА.-1965.-Т. 32.-259 с.

Колчин Б.А., Круг О.Ю. Физическое моделирование сыродутного процесса производства железа // Археология и естественные методы.- М. : Наука, 1965.- С. 196-215.

Михеев В.К. Достижения ремесленников салтовской культуры.- Харьков : Изд-во ХГУ, 1968.- 27 с.

Михеев В.К. Основные ремесленные производства болгаро-аланского населения Подонья в VIII-Х вв. // Автореф.дисс, канд. ист. наук.- Изд-во ХГУ, 1968.- 25 с.

Михеев В.К. Подонье в составе Хазарского каганата.- Харьков : Высшая школа, 1985.- 108 с.

Паньков С.В. О развитии черной металлургии на территории Украины в конце I тысячелетия до н.э. – первой половине I тысячелетия н.э. // СА.- 1982.- № 4.- С. 201-213

Рыбаков Б.А. Ремесло Древней Руси.- М. : Изд-во АН СССР, 1948.- 792 с.

Тимощук Б.А. Ленковецкое древнерусское городище // СА.- 1959.- № 4.- С. 250-257.

Шрамко Б.А., Міхеєв В.К. До питання про виробництво заліза у болгаро-аланських племен салтівської культури // ВХУ.- 1969.- № 35.- Вип 9.- С. 168-175.

Надійшло до редакції 9.09.1999 р.

Джерело : Археометрія та охорона історико-культурної спадщини, 2000 р., вип. 4, с. 111 – 119.