Національна програма : облік пам’яток та історичних міст як перший етап розробки

В.В.Вечерський

За результатами Всеукраїнської наради будівельників 17 вересня 1999 року Президент України Л.Д. Кучма доручив Кабінету Міністрів України в термін до березня 2000 року розробити Національну програму збереження і використання пам’яток архітектури та історичних міст. В урядовому дорученні головним розробником Національної програми визначено Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України (далі – Держбуд), а співвиконавцями – Мінкультури, Мінекономіки, Мінфін, Мінюст, НАН України, Раду міністрів АР Крим, обласні, Київську і Севастопольську міські держадміністрації, а також академіка П.Т. Тронька. Щодо останнього незрозуміло в якому статусі він є розробником програми : чи як науковець, чи як голова Всеукраїнської спілки краєзнавців, чи як радник Президента України, чи як голова Всеукраїнського фонду відтворення пам’яток ім. О. Гончара, чи… (а втім, регалій у Петра Тимофійовича надто багато, то й не дивно, що його прізвище поставили в один шерег з потужними державними відомствами).

Перш ніж робити будь-які програми охорони пам’яток а тим більше – національну, слід належно з’ясувати, якого кола об’єктів така програма може стосуватись. У нашому випадку необхідно, передусім, визначити перелік пам’яток національного значення, а також список історичних міст. Отже, першим етапом розробки Національної програми має стати Державний реєстр національного культурного надбання та Список історичних міст України.

У цьому сенсі етапним явищем стало ухвалення Верховною Радою України в 1992 році “Основ законодавства України про культуру”. У статті 14, яка присвячена питанням збереження і використання культурних цінностей, зазначено, що унікальні цінності матеріальної та духовної культури, а також культурні цінності, що мають виняткове історичне значення для формування національної самосвідомості українського народу, визнаються об’єктами національного культурного надбання і заносяться до Державного реєстру національного культурного надбання. Далі в тій же статті зазначено, що об’єкти національного культурного надбання не підлягають роздержавленню і приватизації [Правові акти 1995].

Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 року № 466 затверджено Положення про Державний реєстр національного культурного надбання. Цим Положенням визначено, що до Державного реєстру національного культурного надбання заносяться пам’ятки історії, археології, містобудування і архітектури, мистецтва та інші. Ці об’єкти заносять до Державного реєстру, відповідно до своєї компетенції, Міністерство культури (нині його правонаступником є Міністерство культури та мистецтв України), Міністерство інвестицій і будівництва (його правонаступником є Держбуд України) та Головне архівне управління при Кабінеті Міністрів України. Правила обліку, охорони, реставрації та використання об’єктів національного культурного надбання визначаються чинним законодавством, а також нормативно-правовими актами зазначених міністерств і відомств [Правові акти 1995].

З 1993 року в системі Держбуду і Мінкультури розпочалося складання переліків нерухомих пам’яток для внесення до реєстру. Ця велика і складна праця завершилась тільки 1999 року виданням двох наказів :

– наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 2 червня 1999 року № 128 затверджено Державний реєстр національного культурного надбання в частині пам’яток містобудування і архітектури;

– наказом Міністерства культури і мистецтв України від 16 червня 1999 року № 393 затверджено Державний реєстр національного культурного надбання в частині нерухомих пам’яток історії, археології, монументального мистецтва і заповідників.

При формуванні Державного реєстру національного культурного надбання (пам’ятки містобудування і архітектури) були враховані пропозиції профільного комітету Верховної Ради України, місцевих державних адміністрацій, напрацювання науковців наших провідних інститутів : Державного науково-дослідного інституту теорії, історії архітектури й містобудування та “Укрпроектреставрація”. За основу було взято Список пам’ятників архітектури Української РСР, що перебувають під охороною держави, затверджений постановою Ради Міністрів Української РСР від 24 серпня 1963 року № 970 [Законодавство 1970] та Доповнення до списку пам’яток архітектури Української РСР, що перебувають під охороною держави, затверджене постановою Ради Міністрів Української РСР від 6 вересня 1979 року № 442.

При укладанні Державного реєстру докладно перевірено, згідно з даними новітніх досліджень, атрибуцію кожної пам’ятки, а також її місцезнаходження. Реалізовано принципи якнайповнішого включення до реєстру всіх складових комплексу чи ансамблю, якщо останній внесено до реєстру. Встановлено, що до Державного реєстру національного культурного надбання кожна пам’ятка включається, як правило, з тим охоронним номером, якого вона вже набула. Це викликано усвідомленням того, що і адреси, і атрибуції пам’яток (найменування і датування) можуть змінюватись і поточнюватись. При цьому охоронний номер пам’ятки має лишатися її незмінним ідентифікаційним кодом.

Нижче подаємо зразок фрагменту Державного реєстру, а саме – його відкритої форми, що призначена для публікації.

Державний реєстр національного культурного надбання (пам’ятки містобудування і архітектури)

м. Київ

Розгорнута форма Державного реєстру, призначена тільки для службового користування, містить докладнішу інформацію про кожну пам’ятку, зокрема № і дату рішення про взяття на державний облік, ступінь капітальності, наявність охоронної та облікової документації, проведені реставраційні роботи тощо.

Цей реєстр подає об’єктивну картину наявності історико-архітектурної спадщини в різних регіонах нашої держави. Так, якщо загальна кількість об’єктів і комплексів, включених до Державного реєстру, становить 3541, то Львівська область, приміром, представлена 794 позиціями реєстру, а Запорізька – лише 5 позиціями. Докладніше ця інформація подана в наступній таблиці.

Основні вимоги, що випливають з факту затвердження Державного реєстру, викладені в наказі Держбуду України, який ми згадували вище.

Головним обмеженням стосовно цих пам’яток є законодавча заборона на їх приватизацію, причому незалежно від того, в якій власності вони перебувають – державній чи комунальній. Окрім того, у наказі дано доручення Управлінню охорони та реставрації пам’яток містобудування і архітектури Держбуду, управлінням містобудування і архітектури, управлінням охорони пам’яток обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій :

забезпечити виконання вимог чинного законодавства щодо охорони, використання, реставрації, збереження середовища об’єктів національного культурного надбання;

продовжити роботи з виявлення, дослідження, інвентаризації та паспортизації пам’яток містобудування і архітектури для занесення їх до Державного реєстру національного культурного надбання.

Управлінню охорони та реставрації пам’яток містобудування і архітектури Держбуду України доручено також:

забезпечити погодження архітектурно-планувальних завдань та науково-проектної документації на реставрацію, реконструкцію, благоустрій територій об’єктів національного культурного надбання, будівництво, реконструкцію, благоустрій в зонах охорони цих об’єктів;

забезпечити затвердження реставраційних завдань і надання умов до проектування на об’єкти національного культурного надбання;

забезпечити розгляд проектної документації та надання дозволів на розміщення зовнішньої реклами в охоронних зонах об’єктів національного культурного надбання.

Відповідно до чинного законодавства встановлено наступний порядок підготовки, розгляду, погодження, затвердження документації щодо пам’яток містобудування і архітектури національного значення (об’єктів національного культурного надбання).

Розгляд, погодження, затвердження охоронної документації, реставраційних завдань, архітектурно-планувальних завдань, проектної документації щодо пам’яток архітектури національного значення здійснює Управління охорони та реставрації пам’яток містобудування і архітектури Держбуду України.

Висновки з цих питань, згідно з наказом Держбуду України від 02.04.98 № 67, готує Державний науково-технологічний центр консервації та реставрації пам’яток (ДНТЦ “Конрест”).

Висновки, дозволи, погодження, довідки, консультації з питань приватизації (відчуження) пам’яток, встановлення зовнішньої реклами в їхніх охоронних зонах, взяття на облік, зняття з обліку, зміни категорії обліку, з питань організаційних і науково-технічних заходів з охорони пам’яток та з питань встановлення, коригування, змін зон охорони пам’яток надає Управління охорони та реставрації пам’яток містобудування і архітектури Держбуду України. Висновки з цих питань готує ДНТЦ “Конрест” або інша підвідомча Держбуду спеціалізована організація.

Для отримання відповідних висновків і погоджень слід надавати Управлінню охорони та реставрації пам’яток містобудування і архітектури Держбуду України необхідну документацію та, в разі необхідності, рецензії науково-дослідних організацій та висновки місцевих органів охорони пам’яток містобудування та архітектури.

Умови до проектування видає Управління охорони та реставрації пам’яток містобудування і архітектури Держбуду України за умови надання необхідної вихідної документації.

Проектна документація щодо реставрації, реконструкції, впорядження пам’яток містобудування і архітектури національного значення, будівництва, реконструкції і впорядження в межах зон охорони цих пам’яток в обов’язковому порядку розглядається Науково-методичною радою з питань охорони та реставрації пам’яток містобудування і архітектури Держбуду України. Підготовку питань для розгляду на науково-методичній раді здійснює в установленому порядку Управління охорони та реставрації пам’яток містобудування і архітектури Держбуду України.

Ми усвідомлюємо, що і цей Державний реєстр, як і попередні списки пам’яток, може мати неточності і помилки. Тому ми будемо вдячні всім, хто після публікації повної версії Державного реєстру надасть інформацію, яка дозволить ці неточності й помилки виправити.

Із Списком історичних міст України ситуація була досі майже такою ж заплутаною, як із Державним реєстром національного культурного надбання. У колишньому СРСР та в Українській РСР на державному рівні було ухвалено кілька офіційних списків історичних міст, жоден з яких досі не скасований. Кількість поселень в цих списках різна – від 19 до 375. Окрім того, є чимало наукових напрацювань, зокрема список, підготовлений інститутом НДІТІАМ на початку 90-х років, що містив 1399 історичних поселень.

У проекті Закону України “Про охорону культурної спадщини”, який у грудні 1997 року був схвалений Верховною Радою України в першому читанні, а в жовтні 1999 року підготовлений до другого читання, передбачено, що Кабінет Міністрів України затверджує Список історичних населених місць України. Для тих міст, селищ і сіл, що потрапили до цього списку, має бути запроваджений спеціальний регламент діяльності в їхніх історичних ареалах.

Протягом 1999 року в Управлінні охорони та реставрації пам’яток містобудування і архітектури Держбуду України В.В.Вечерський, М.М.Кучерук та О.Б.Ткаченко підготували першу версію “Списку”, куди увійшли лише міські поселення – міста і селища міського типу. Список сільських поселень може бути складений тільки після проведення додаткових спеціальних досліджень, кошти на які зараз, на жаль, відсутні. За основу можна взяти “Список”, який підготував і опублікував 1995 року Л.В. Прибєга [Прибєга 1995].

Список же міст і селищ міського типу дозволяє забезпечити підготовку Національної програми на першому етапі.

При формуванні Списку історичних населених місць ми повною мірою використали всі напрацювання наших попередників, і перш за все – офіційно затверджені списки історичних міст. Розглянемо їх в хронологічній послідовності :

5 серпня 1968 року Держбуд УРСР затвердив “Список стародавніх міст, селищ і сіл Української РСР, проекти планіровки і забудови яких повинні погоджуватись з органами охорони пам’ятників культури”. До Списку увійшло 108 міст, 50 селищ міського типу, 145 сіл. Вказано найменування й адміністративна належність кожного населеного місця, дату заснування (якщо вона відома), основні пам’ятки з датами їх виникнення [Законодавство 1970].

24 листопада 1976 року постановою № 532 Рада Міністрів Української РСР затвердила “Перелік старовинних малих і середніх міст та інших населених пунктів республіки, що мають пам’ятники історії, археології, містобудівництва і архітектури”. До Переліку увійшло 39 населених місць, переважно заснованих у добу Київської Русі. З них міст – 33, селищ міського типу – 2, сіл – 4. Метою затвердження Переліку проголошувалися “подальший розвиток, благоустрій і планомірна забудова” цих населених місць. Відповідним органам було доручено визначити зони охорони пам’яток в цих поселеннях та забезпечити встановлення пам’ятних знаків.

1982 року за рішенням Держбуду УРСР було видано російською мовою Методичні рекомендації щодо дослідження історико-містобудівної спадщини в містах Української РСР. В додатку № 1 опубліковано “Перелік поселень Української РСР з цінною архітектурно-містобудівною спадщиною” на 185 позицій. Тут вказано дату заснування чи першої писемної згадки кожного поселення, наявність цінних містобудівних систем та окремих об’єктів архітектурно-містобудівної спадщини, а також визначено категорію цінності кожного поселення (від І – найціннішої до ІІІ – найменш цінної). Цей перелік був складений на основі згаданого вище “Списку” 1968 року, а також за результатами натурних досліджень, проведених тодішніми провідними фахівцями галузі Є.Є. Водзинським, Ю.П. Нельговським, Є.В. Тимановичем, Т.О. Трегубовою. Дати заснування чи першої писемної згадки населеного місця визначалися за “Історією міст і сіл Української РСР” [Методические рекомендации 1982].

17 січня 1986 року наказом Міністерства культури СРСР № 23 був затверджений всесоюзний “Список історичних міст та інших населених пунктів СРСР, проекти розпланування, забудови та реконструкції яких підлягають погодженню з Міністерством культури СРСР”. Цей список, погоджений з Держбудом СРСР, містив 19 українських міст. До речі, вони подані в Списку не за алфавітом чи адміністративною належністю, а за ступенем історико-культурної цінності : Київ, Чернігів, Кам’янець-Подільський, Львів, Ужгород, Мукачево, Севастополь, Судак, Керч, Бахчисарай, Володимир-Волинський, Виноградів, Білгород-Дністровський, Путивль, Хотин, Біла Церква, Новгород-Сіверський, Полтава, Ромни. Список цей викликає дуже багато запитань : чому, приміром, є Новгород-Сіверський, але немає Ніжина; чому є Ужгород, але немає Чернівців; чому, зрештою, немає Луцька, Івано-Франківська, Одеси, Глухова, Сум і так далі ? Хоча цим рішенням союзні органи прагнули взяти під контроль процес неминучих містобудівних перетворень в історичних центрах міст, проте важливої ролі зазначений список не відіграв.

Наказом Держбуду України від 24 червня 1991 року № 76 затверджена “Інструкція до складання історико-архітектурних опорних планів населених місць України”, в якій додатком № 3 подано “Список міст і селищ України з цінною комплексною історико-культурною спадщиною” [Інструкція 1992]. Цей список містить 375 населених місць і є на сьогодні найповнішим з усіх офіційно затверджених. Його ми й поклали в основу Списку історичних населених місць України, який подаємо нижче.

Список історичних населених місць України (міста і селища міського типу)

Література

Вечерский В.В. Историко-архитектурные предпроектные исследования городов Украины.- М., 1990.

Законодавство про пам’ятники історії та культури : збірник нормативних актів.- К.,1970.

Інструкція до складання історико-архітектурних опорних планів населених місць України.- К., 1992.

Методические рекомендации по исследованию историко-архитектурного наследия в городах Украинской ССР.- К., 1982.

Правові акти з охорони культурної спадщини : додаток до щорічника “Архітектурна спадщина України”.- К., 1995.

Прибєга Л.В. Збережімо історичні села // Пам’ятки України : історія та культура.- 1995.- № 1.- С. 70 – 72.

Надійшло до редакції 12.11.1999 р.

Джерело : Археометрія та охорона історико-культурної спадщини, 2000 р., вип. 4, с. 102 – 110.