Продовження засідання
15 жовтня 1921 р. (з 12 до 4 год.)
[о[тець] Н. Шараївський].
Я хочу розказать вам дещо з Чернігівщини, куди я був покликаний… Тяжка була подорож, але я мав велике моральне задоволення, національне задоволення.
Чернігівщина – це північна сторона, той забутий куток, та губернія, [яка] з давніх-давень й до останнього часу денаціоналізована. З давніх-давень вона тягнула до Москви, наслідки чого відчуваються й до останніх днів. Тому й досі у цьому центрі не було ні одн[ієї парахвії] ні в самому місті Чернігові, ні в повітах.
Приїхати ми в Чернігів напередодні Здвиження. Думав отслужить там [службу Божу], але нічого не було. Я був страшенно схвильований, й не знав майже чим себе заспокоїти. Але все ж ми вирішили залишиться і залишились там цілу неділю. За цю неділю ми здобули Катедральний Собор [25], той собор, де почивали мощі св. Феодосія [26], здобули величезне майно, з яким майно Софіївського собору порівнено бути не може. Цей собор існує з XII в., з 1126 р. За цю неділю ми встигли організувати хор, ходи[л]и на співанки. Придбали диякона одного, українця, який до того часу не міг добути й куска хліба для себе і своєї сім’ї, тому що він українець.
Треба сказати, що епіскоп Пахомій [27] сам дуже гарна людина з погляду попереднього царського режиму. Це людина релігійна, впливова, робить на маси велике враження. Але тягне все до Москви.
І от довелося переконувати чернігівців, що цих «крокодилів» боятися нічого. Нехай вони роблять своє, а ми будемо робити своє. Ми їм сказали, що люде тепер на волі, і що це ще гірш спати на волі і заснути навік, нічого не залишивши.
І от мені [в]далось зібрати всю інтелігенцію Чернігова, – це вже дуже відмінна ознака. І в неділю після Здвиження була відслужена [служба] Божа, співав хор із театру і бул[о] сказан[о] промов[у]. Народу було 10 тисяч чоловік.
Коли ми приїхали, по всьому місту були розклеєні відозви про те, що «революційна хвиля докотилась і до нас, що із Києва приїхали священнослужителі й без благословення хочуть службу служить». Ці відозви зробили таке вражіння, що навіть й ті, хто [й] не думав [й]ти – прийшли. Я скористувався [з цього] момент[у].
Служба була до 10 год. Я їх привітав: «Христос Воскресе», й вони мені відповіли: «Воістину Воскресе» [28]. І на другий день люде зустрічали один другого – ціл[у]вались. Пустиня заворушилась. Дійсно, що правда не вмірає. Вона повинна жить і вже буде жити.
І характерно для Чернігова, що там уся інтелігенція почула себе єдиною сім’єю. Вони казали: ніхто нам не забороняє робить так, як нам треба. Ми не політичні, а церковні націоналісти, і ніхто нам на перешкоді не може стати.
Характерно, що люде, які по кільк[а] років не бували в церкві, анархісти та атеїсти – при[й]шли. Вистояли [в]сю всеношну і на другий день [знову] з’явились. Так їх захопило.
Бу[ла] зб[ірка]. Люди без копійки. Я звернувся з тим, що треба своїми власними засобами піднять свою справу. Так витягали [з] кишені і давали. Один чоловік дав останню сотню. За один день зібрали більш мілійону.
Я з Чернігова повернувся страшенно задоволений. Тяжко мені було, бо я хворий, але морально я дуже задоволений.
Взяли ми велику фортецю, не меншу, ніж Київ, бо Собор [старіший], чим наш Київський. Це джерело, це центр нашої Церковної освіти. Це треба чернігівцям добре пам’ятати. Київ і Чернігів – це дві фортеці, які повинні зміцнити наше церковно-релігійне життя, і їх ніхто не може зруйнувати.
І так, кінчаючи цим моментом свою доповідь Вам про подорож туди, я хочу уйти з цієї ка[т]едри упевнений у тому, що відродження рідної Церкви повинно йти по тому шляху, по якому досі йшло. Нічого не повинно бути нам на перешкоді.
І отже моліться господу Богу, і Дух Святий скаже нам ті слова, які будуть необхідні, щоб вирішити нашу справу.
[Священик М. Ширай [29], представник Борзенщини].
Вельмишановні збори!
Вибачаюсь, що мені доводиться виступать несподівано, але я хочу трошки доповнити промову [о. Шараївського].
Нас послали до епіскопа Чернігівщини з деякими справами. Ми звернулися до єпископа Пахомія, і я скажу вам, як [в]ін нас прийняв. Я звернувся до нього російською] мов[ою]. Він [підвівся].
– Это рада?
– Так. Рада.
– Это Всеукраинская Рада [30]? Я с вами говорить не хочу.
– Позвольте объясниться, зачем мы пришли.
– Никаких разговоров не принимаю.
– Владыко, да позвольте хоть слово сказать…
– Вы безбожники. Вы еретики.
– В чем заключается наша безбожность?
– А как же. Вы нарушаете каноны. ваши священики несколько раз женятся [31].
– Наши священики такне же, как и ваши.
– А как же у вас постановлено было, чтоб они могли женигься несколько раз?
– Это было пока только в Киеве. Всеукраїнськ[ий] Собор до цього не торкався.
І він не дав сказати слова, поки голова не звернувся до нього:
– А на що ви сказали в Чека, що наш борзенський рух – петлюрівщина.
– Я, каже, там не був.
– Ну, так посилали когось. Це нам відомо. Ви жаловались комісару Раковському [32].
Тоді він прохав нас зайти пізніше, бо він якраз мусив йти в ВиконКомітет. Вернулись ми від нього ввечері, і весь час він хотів, щоб ми [відмовились] від своєї єресі і приєднались до православної Церкви, і все ж він так і не сказав, в чому саме наша єресь є.
Тепер друга справа.
На Чернігівщині розсилаються відозви, листи і т. д. про те, що забороняється не тільки їхати на збори, [але] і там на з’їзди. Єпископ Пахомій загрожував священиків скинути з посад і приватних осіб «предать анафеме». Єпископ Пахомій благословляє всяку агітацію проти Української Церкви і за гарну агітацію обіцяє посади. Був такий факт, що на вибори благочинного двох представників не пустив [навіть] як гостей, що це ніколи досі не було.
Із усього цього ви можете побачить, як відноситься єпископ Пахомій і його прихильники до Всеукраїнського Церковного руху і як там тяжко працювати.
[Руденко Р., представник Козелецького повіту].
Шановний Всеукраїнський Собор[е]!
Я підтримую слова [попередніх промовців], що вся Чернігівщина, вся людність [Ч]ерн[і]гівщини дуже бажає українізації Церкв[и]. Як вони почули, що у Києві [в] святій Софії служать бож[у] службу наш[ою] рідн[ою] українськ[ою] мов[ою], то у всіх загорілася любов до цього. Казали, що кому Церква не мати, тому Бог не отець. До цього часу нам Церква була не матір’ю, а мач[у]хою. Чому [?] А тому, що чуж[ою] мов[ою] ми молилися Богу, нічого цього не розуміючи. Візьміть хоча б [Г]осподню молитву «Отче Наш», там є [сл]ова: «и остави нам долги наши», що це за «долги», як це розуміти? Тепер ми цю молитву чуємо на рідній мові: «остави нам провини наші» – це зовсім друге діло.
По відомостях, які я маю, в деяких повітах, як, наприклад, в Борзенському, вже перевели українізацію в 8 парахвіях, є релігійні гуртки. В Ніженському повіті українізовано 5 парахвій.
У нас, у Козелецькому повіті, у Н[овій] Бас[ані], є [українська парахвія]. Повна церква людей. А в другій церкві 5-6 чоловік. Багато залежить в цій справі від пан-отців. Є такі, які не хочуть нізащо, а є і такі, котрі кажуть, що ми не хочемо наперед виступати. Як пройде гарно, і ми візьмемось за діло.
Скажу за свою парахвію. У нас отець, старичок, прохав щоб йому дати допомогу. І є у нас отець-ди[я]кон, [який] уже працює у нас 18 літ, і міг би бути пан-отцю помічником, і людність вся згодилась з цим, але Єписк[оп] Пахомій відмовив і прислав свого чоловіка, так ми йому указали дорогу, казали, що його не хочемо. Через тиждень присилає другого, тому ми казали те ж саме. Через декілька часу присилає третього… От як борються за віру, за православну. Як жаль їм свою владу кидати. Я кінчив.
[Малеча], представник Херсонщини.
Вельмишановний Собор.
Я маю честь зробити вам доповідь про релігійно-визвольний рух на Херсонщині, зокрема на Миколаївщині. На жаль з Херсонщини приїхало мало делегатів. Трудні сполучення й инші обставини стали цьому на перешкоді, але я можу сказати, що релігійний визвольний рух у нас тягнеться вже рік і чим далі, тим все шириться й поглиблюється.
Я буду короткий. Людність в цьому русі дуже зацікавлена, бо по своєму етнографічному складу вона українська. Ця справа їй рідна. Але відсутність доброго зв’язку з центром – затримує діло. В Миколаєві є повітова рада. В Херсоні – губерніальна Рада. Тут я чув, що в деяких губерніях єпископи одверто проти українізації Церкви. На Херсонщині вживається инш[их] заход[ів]. Може, у нас єпископи більш розумні люде? Вони стараються за[м]овчати справу. Єпископ Херсонський [33], прямо, наприклад, казав нашому представникові, що він не погоджується [з] напрямом діяльності єпископату Київщини в справі боротьби [з Українською Церквою]. Він постанов зборів просто не оголошує.
Ми, по правді казати, жалкуємо, що він таку політику веде, бо люди, принаймні, зацікавились би і йшли б до нас. І зараз все ж таки є делегації з сіл. В деяких селах ведеться боротьба [з]а українізацію. Так що роботи багато. Але, на жаль, діячів нема.
Я вже не раз звертався до Ради, аби нам когось надіслали. Бо у нас люде або неосвічені, або переобтяжені працею.
Ще хочу сказати кілька слів [про] єпнскоп[а] Херсонщини. В Херсоні є єпископ. Він, як я вже казав, замовчує справу, і старається ладно жити з українцями. Навіть був у нашій церкві. Постояв, послухав і пішов. Потім ділився з нами своїм вражінням. Був задоволений з постановк[и] служби, зо спів[ів]. Багато вживає для поліпшення нашої справи протоієрей… І ми набираємо все більш і більш сили, бо за нами життя. От все те, що я хотів сказати.
Наприкінці свого слова хочу висловити побажання, аби той орган, який буде обраний тут, найшвидше надіслав для Херсонщини епіскопа. Коли у нас буде епіскоп на місці, справа пошириться, бо у нас для праці дуже сприятливі умови. У нас все підготовлено для цієї високої людини, так що їй тільки приїхать і продовжувати те, що уже почато.
[Потієнко] [34], представник Сосницького повіту.
Шановні члени Собору!
Я хотів би додати дещо до слів представника Чернігівщини. Чернігівщина, як вже було сказано, в [справі] національн[ої свідомости] завше була [по]зад[у]. Так само і зараз в справі національного українського [церковно]-визвольного руху. Торкнусь українізації [Церкви в] Сосницько[му] повіт[і].
[До] міст[а] Сосниц[і] чутки про цей рух долетіли тільки в кінці серпня, і то випадково попала до нас інструкція про переведення виборів до Всеукраїнського Церковного Собору. Організувався ініціятивний гурток, який вступив в зь’язок з Церковною Радою. Церковна Рада уп[ов]новажила перевести справу [виборів представників] мені, і з того часу почалась робота. Але на кожному кроці ми зустрічали великі перешкоди. Зустрічали вороже відношення панотців, які майже всі виписані з Росії, Орловщини чи Курщини (майже 80 %). Само собою розуміється, що вони не можуть зрозуміти бажань української людности. Але [і]ніціятивний гурток все ж таки взяв на себе тягар цієї роботи.
Крім цієї, була ще друга перешкода. Це – втручання влади в церковні справи. Всі[х] член[ів] гуртка було, [викликано] до політбюро для [допиту] про нашу роботу. Наслідком цього [допиту] було те, що частина діячів, які так щиро взялись за справу, склали зброю, [а] решта, яка займала [вичікуюче] становище – по слабост[і] характеру – склала руки і сказала: «Це вам так і треба, щоб не забігали вперед».
Таким чином, повітове зібрання не було переведено, і на цей Собор приїхав тільки [я], [як] уповноваженний від [Всеукраїнської] Ради, [та ще представник від однієі парахвії].
Щодо загального становища повіту – то українізована тільки одна волость; решта не тільки не українізована, а навіть і мало знає про цей Церковний рух.
До наказів, які нам дані – перша вимога найскоріш мати власного українського Єпископа.
[Буяло, представник Остерського повіту].
Шановні громадяни!
Український Церковний рух докотився до Остерщини в серпні місяці цього року. І от гурток людей обрав собі Тимчасову Церк[овну] Раду, яка вжила усіх заходів для того, щоб зібрати повітовий Церковний з’їзд і обрати делегатів на Всеукр[аїнський] Церк[овний] Собор.
Хотіли ми службу Божу [відправити] рідн[ою] мов[ою], [але] там підняли такий крик, що ми перелякалися. Але службу ми все ж таки [відправили]. Треба сказати, що єпископ Пахомій дуже погана людина, веде ганебну роботу проти українізації Церкви. Він об’їясджає повіт вночі і агітує. Посилає і агентів своїх і [забороняє] пан-отцям з’являтися на з’їзд. Але завдяки тому, що вони з народом не балакають, селяни на з’їзд приїхали і ми все ж делегатів сюди дали. І не вважаючи на цю ганебну агітацію єпископа Пахомія, людність до нас прагне.
Є ще одна ганебна [річ]. Коли Пахомій дізнався, що делегати все ж поїдуть на Всеукр[аїнський] Церк[овний] Собор, – він послав повідомлення про те, що то[го], хто поїде буде проклято, предано анафем[і] – це з мирян. А священик[ам] він загрожу[вав позбавити] їх сану. І все ж таки один батюшка з нами приїхав.
Далі я хочу розказати вам про вражіння, яке [справляє] на селян укр[аїнська] служба. Ми з’являємось в село зі своїм хором. І зараз же після служби цікавимося, як вона селянам подобається. Вони кажуть: «і то божественноє – і то божественноє». Так що, шановні брати, якби духовенство вийшло і сказало б, що ми будемо служить службу Бож[у] укр[аїнською] мов[ою], вся революція закінчилась би. Я б поділив шановних пан-отців на три категорії.
I категорія – наших ворогів – мало.
II категорія – це ті, які беруться о[д]читать службу Божу укр[аїнською] мов[ою]. Був у нас такий приклад. Пан-отець дочитався до Євангелія, а потім каже: чи читать далі ці[єю] мов[ою], чи ні. Йому сказали – не треба. І він другу половину прослужив слов’янською] мов[ою].
І, нарешті, III категорія, – яка не має характеру [ступити] сама ні [кроку] без благословення центру. Вони бояться «духовного розстрілу», бояться, що Пахомій прокляне їх і [позбавить їх] сану.
І потім є ще маленька категорія – це [свідомі] українці, [які] служать так, як їм каже совість. Ми, свідомі селяни Остерщини, не боїмося розколу. Ми одверто кажемо: «Горе вам, книжники і лицеміри [35] . Ми вас не боїмось. Ми знаємо, що ви 1920 р. зачиняли церкву від народу. Самі в цю Церкву не йшли і нас не пускали. І тепер ми підемо і найдемо те, що нам треба [36]. Найдемо благодать Духа [Святого] бо й шукать далеко не треба. Вона є внутрі нас».
Далі, шановні брати, за благодать казати можна? (Просимо). На наших повітових зборах ми балакали. Ми трошки критикували і вас, казали, що це у нас не є справжня революція, а так собі – розмазня. Як революція – так революція. Ми знаємо, що скидали не таких як Пахомій, скинули теж і помазанника Бож[ого] царя Миколая [37].1 раз революція то нема чого лякатися треба робити діло.
Хіба не наша правда? Хіба не наша сила? Бо їх 7, а нас ціла Україна. Вони забрали собі благодать як власність, і нам кажуть: «Пограйтеся – пограйтеся, ми вам все одно не дамо її». Вони благодать Божу продавали через те, що нарушили святість релігії, нарушали її раніше і нас примушували нарушати.
Вони нарушили заповіді Божі, бо створили собі кумира.
Вони підіймали хрест, щоб убивав брат брата. Це була провокація іменем Христа і креста. – 23 мільйона братів порізали один другого.
Ні – зараз кінець. Як не сьогодні – то завтра. Ми їх мусимо перемогти.
І от, шановні громадяни, закінчу[ючи] своє слово, я висловлюю побажання всіх свідомих українців Остерщини. Ми просимо, щоб на цьому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі [о]брали епіскопів, не одного, а скільки потрібно. Ми [о]беремо [тих], хто є дійсно ревнителем святого євангелія, а не душителем його. Вони душили євангеліє, – буде з них. Ми виберемо людей свят[ого життя], на [яких] нема [плями], [які дійсно] ведуть християнське життя – і це будуть наші епіскопи. І благодать Св. Духа буде з нами на віки-вічні.
[Устименко-Бакумовський], представник Борзенського повіту.
Дорогі брати!
Це надзвичайно великий день для нашого Церковного руху. Вітаю вас від імені Борзенської повітової Церковної Ради. Промова попереднього брата мене глибоко схвилювала. Вона виявила всю роботу, ідейну підкладку наших [церковних] проводирів – єпископства. Візьмемо, [зокрема], Чернігівщину. На Чернігівщині епіскоп Пахомій має певний апарат, [який] має методи бувшої охранки.
На Борзенщині рух розпочався тільки 2 місяці тому назад і має широкий розвиток. Вся людність гарно поінформована. Справа налагоджується. Засновані гуртки, які розповсюджують певні ідеї і підготовляють людність. Отже робота єпіскопату зле відбивається на роботі Ради, бо єпіскопат користується не шляхом чистої одвертої боротьби, а [закулісною] грою [на] темних масах, а ця справа легка. Мені здається, що слід би для знищення цієї боротьби мати в кожному селі певний гурток для [припинення] зловживань.
Наприкінці іще раз звертаю увагу на те, що нам треба поменш [захоплюватись], а побільш займатись ділом, яке б дало наслідки в боротьбі з нашими ворогами. Бо ми наслідків може і дос[я]гнемо скоро, але тільки після тяжкої, упертої боротьби.
[Ярещенко] [38], представник з Полтавщини.
Вельмишановний Собор!
Я мушу оговоритися, перш ніж почати свою доповідь. Прошу вислухати уважно про вибори і хід визвольного Церковного руху на Полтавщині. На Полтавщині цей рух в деякій мірі відрізняється від тої хвилі, якою він іде в інших місцях. Я хочу зауважити, що я тут буду [висловлювати] не свою персональну думку. Я буду [говорити] цілком об’єктивно. Я був присутнім на округовому з’їзді, де були представники з 6 повітів, і мав змогу з’ясувати собі дійсний настрій віруючих мас. І от, переходячи до цієї справи цілком об’єктивно, я мушу ознайомити Високий Собор з тим, що робиться на Полтавщині.
Перш за все – вітаю вельмишановний Собор від імені округового з’їзду Полтавщини. Вітаю Всеукраїнську Православну Церковну Раду. Вітаю Раду, як революційний тимчасовий керуючий орган Української Церкви.
Вітаю її, як проводаря церковно-визвольного руху, який зорганізовує думку віруючої людності України, який узяв цей рух у свої руки і повинен його [повести до кінця]. Але поруч з тим мушу висловити обурення [з приводу] відношення єпіскопату Московської орієнтації, [що примусив нас стати] на шлях цієї революції.
Вельмишановний Собор[е!] Крім Правобереж[жя] з своїм осередком – Києвом, є ще й лівий берег Дніпра. Осередок [Лівобережжя] – Полтава. Історик каже, що у Києві б’ється пульс життя України, а у Полтаві – її серце. І це правда. Бо [протягом] всієї історії Правобережжя йде широким, бурхливим, революційним шляхом. Це залежить від історичних і соціальних умов життя. І от зараз ми маємо на Полтавщині таке з’явище.
Отже, як тут рух вилився в реформі революційній, з огляду на те, що цієї хвилі поставлені були перешкоди, котрі поставили «князі церковні», і ці перешкоди треба було побороти, на Полтавщині рух почався ще раніше, але еволюційним шляхом, і йшов він стихійно і лагідно.
І от ми маємо наслідки. Полтавщина має 300 українських парафій – і без усякої революції. Там стоять на грунті соборноправної, автокефальної церкви. Є епіскоп Пархвеній, український епіскоп [39]. Він не перешкоджає розви[ткові] українського визвольного руху і посвящає пан-отців, благословляє ті парахвії, які виносили постанови, що вони бажають перейти до Української Церкви. Все йде поволі, лагідним шляхом. Справа поширюється. Психольогія там поміркована.
Зовсім інше ми бачимо на Київщині. Тут ввесь час домагаються певних кроків і боротьби. З огляду на це ми маємо на округовому з’їзді спробу [зірвати з’їзд]. Невеликий гурток баб прийш[ов] до Пархвенія і прохали його не поганить Собора українською мовою. Але Пархвеній не звернув уваги на цю групу жінок, і коли він приїхав в Собор, його хватали за поли, але він все ж пішов і служив дв[ома] мова[ми]: українською і слов’янською. І коли він служив українською мовою, вийшов пан-отець і зазначив: «Слушайте большевицкую песню». Це взагалі характерно, що вороги наші вживають таких засобів: владі кажуть, що представники церковного руху – це петлюрівці. А народові – що це комуністи. Вони грають на два фронти і, безумовно, це шкодить справі і затримує нашу роботу. Але їх мало.
І от, коли почався округовий з’їзд, виступив професор Ф. [40] Київської Духовної Академії, – виступив як звичайний делегат. Казав своє curriculum vitae], і коли діло дійшло до Рад – став закликати з’їзд не обирати делегатів на цей Собор. [Мо]мент був дуже гострий. Він добре балакав і мав вплив на маси. І пропозицію його не обговорювали, і перейшли до докладу про українізацію Церкви. Доклад зробив [член постійного совіту] Рибаків і після цього вияснилась загальна думка віруючої людности. Ф. зник і більше не з’являвся.
Були ще випадки зірвати з’їзд, але це не вдалося. З’їзд пройшов в певному напрямку, було винесено певні постанови, резолюції про автокефалію Церкви, обрання делегатів на Собор і т. ин. Але коли виникло питання про те, чи рахувати цей Собор собором чи з’їздом, була висловлена думка, що коли на ньому будуть епіскопи, – рахувати Собором, коли ні – то з’їздом. І навіть делегатам було дано наказа, щоб при голосуванні тут питань – вони додержувались [наказу] на грунті автокефалії церкви.
Це – в порядку інформації. Що торкається наказу – висловлено побажання, б домагатися присутності єпіскопата на цих зборах, щоб вони як-небудь пішли назустріч нашому рухові.
Що торкається митрополита Михайла, то Парфеній його не знає і не має змоги про нього нічого сказати. Делегати ходили до нього і вели з ним переговори, щоб він був присутнім на зборах. Він сказав, що він може бути. Було побажання, аби Собор пішов шляхом співробітництва з тими [епіскопами, яким] Церква була підлегла, і [разом] з ними дов[ів би] роботу до кінця. Що торкається автокефалії, то Полтавщина стоїть цілком на грунті [її]. В той же час вона визнає, [що] правомочний оголосити автокефалію тільки Всеукраїнський Собор, який буде з єпископами. До того ж часу вона вважає потрібним аби Україн[ська] церква перебувала в стані широкої автономії і набула собі єпископів і ієрархію; коли церква буде мати своїх єпископів, то слідуючий Собор вже буде мати змогу оголосити автокефалію Церкви.
Зо всього сказаного можна зробити висновок, що Полтавщина стоїть цілком на грунті соборноправної Церкви, і тільки [через] той вплив, який мається на Полтавщині, вона йде своїм [по]міркованим шляхом. І я чув таку уперту думку, що коли після цих зборів єпископи будуть себе тримати так само, як і досі, то й Полтавщина теж рве з ними. І вона буде тоді шукати иншого виходу, разом з Києвом. Тепер же ріжні умови примушують Полтавщину дотримуватись такої позиції. Лозунги на Полтавщині – ті ж, що й на Київщині. Тільки тут [довелось] добиватись всього [через] боротьб[у], а там справа йде собі поволі й поширюється сама по собі.
Мушу також зазначити, що Братство вживало всіх заходів до бистрішого розв’язання питання про єпіскопат, [бо Братство] дотримується тої думки, що всі біди Української церкви від того, що нема своїх епіскопів. Москва орієнтується на свою ієрархію, а у українців ієрархії немає. Треба зрівняти сили, тоді боротьба буде порівняна.
Братство писало листа і прохало Парфенія допомогти Українській церкві вийти із цього стану. Зверталось воно також ідо [Катеринославського] єпіскопа Агапіта [41]. Одержано відомости, на [оголошення] яких я не уповноважений. Крім того, [тепер] організуються окремі братства в масштабі повіту, волості і села, які повинні зміцняти ідею Українського Церковно-визвольного руху.
На цьому я кінчаю. Дозвольте поки що своєї особистої думки не висловлювати. Це все – думка, яка панує на Полтавщині.
[Мілютенко], представник Переяславського повіту.
У нас на Переяславщині справа українізації [Церкви] посувається дуже кволо. Почасти [в цьому] винно духівництво, почасти – відсутність діячів. Де їх шукать – не знаю. Інтелігенція до справи байдужа, чи боїться, чи що. Оце все, шо я можу сказати.
[Стрілець], представник Лубенського [повіту].
Вельмишановний Високий Соборе!
Дозвольте вас привітати від губерніального і повітового з’їзду. І дякувати за ту працю, яка переведена.
Далі – попередній промовець казав, що на Полтавщині все гаразд, що там все приймається тихо і лагідно. Це зовсім не так. Скажу про свою парахвію. Тільки весною була почата справжня праця. Але тут чорносотенна частина перешкоджала справі.
5 Луб. є 5 парахвій. [Так у тексті.] (Не чути).
Позачергова заява [Ходзицького] про концерт [капели «Думка»].
[Михайленко], представник Прилуцького пов[іту].
Довгожданні шановні збори.
Від імені Прилуцького повіту маю за велику честь вітати вас і побажати успіху в наміченій праці. Я мушу сказать, що справа з Братством у нас стоїть далеко не так, як казав один з попередніх промовців. Ніхто про ці Братства нічого не чув, і коли довідалися, то вони оказались далекими від замірів селян. Але православне мирянство повіту не звертає на це уваги і веде свою справу.
Я вас познайомлю з побажанням передсоборної наради 11/9 ц. р. Не визнавать надісланого до нас екзарха М[ихаїла] і не покоряться йому, бо инакше порушимо найголовнішу основу нашої віри, де сказано: вірю во єдину, святу і апостольськую Церков. І друге – висловить єпископам догану за їх неуважне відношення до православного мирянства України.
От і все, що я хотів сказати.
[Скригін], представник [м.] Одеси.
Одещина вітає вас, дорогі брати, шле вам свої щирі побажання. Посилаючи сюди свого делегата, Одещина казала нам підтримувати справу визвольного руху і віддавати свій голос лише на користь того, що може поширити постанову Православног о Собору.
На Одещині справа українізації стоїть кепсько. Не тільки не поширюється, а навіть падає. Українська Церква в Одесі припинила службу, бо нема кому служить. Людність на повітах зацікавлена справою, але нема кому показать їй зразкову українську службу. Ми гадаємо, що коли б Всеукраїнська Рада надіслала нам хоч би одного чи двох діячів, справу можна було б розкачати.
[священик Міхновськнй] [42], представник Золотоно[щини].
Повідомлення про скликання передсоборного з’їзду ми одержали пізно, тому на підставі інструкції обрали 4 представників, з них 2 прибуло і 3 по невідомих причинах не прибуло [розбіжність у тексті]. Тимчасова рада наказала мені вітати вас, шановні збори, а також вітати і керовничий орган українського визвольного руху. Вітати з побажанням, щоб ви йшли тим шляхом, який поведе нас до кращого життя. Все те, що казали про Полтавщину попередні [промовці], ви чули, я хочу тільки трохи до[да]ти.
Перша парахвія в Золотоноші, яка українізована, – це та, в котрій я маю честь бути. [Протягом] нашої праці ми встигли заснувати волосну раду в серпні місяці. Зараз українізовано 3 парахвії. За другі села не можу нічого сказати. Але я чув, що в деяких служать українськ[ою] мов[ою]. Людність до справи українізації [ставиться] прихильно, треба тільки дати на місця організаторів. Наша парахвія зробила дещо. Розіслала книжок 60-70 по повіту.
Дозвольте мені тепер проч[итати] вам одну книжку. [20 липня] у нас було [храмове свято]. На нараді було вирішено, [аби надіслати запитання] до єпископа Парфенія. [Запитання було надіслано], але [відповіді] не було. І от в ранніх числах серпня [одержуємо] так[ого листа]. (Читає) [текст відсутній].
Дальше я нічого не скажу. Висловлю тільки побажання, аби наша робота йшла по тому шляху, який би привів наш кораблик до світлого будучого.
[священик Якименко], представник Роменського повіту.
Я скажу, як у нас робились збори. Було оголошено зібрання представників з 3-х повітів. Було оголошено, що як не буде представника від [Полтавського Братства], то збори [не] можуть бути відкриті і треба почекать другого дня.
І от зібралися ми, ждемо, представника – нема. Селяне не хочуть ждать, Голосували. Просили [Голову збори відкрить]. Відкрили і [ви]знали їх за законні. [З’ясувалося], що від Роменського повіту душ – 200, Гад[яцького] – 100, од Л[охвицького] – ні одного представника.
Далі поставили на обговорення повістку дня: про українізацію церкви. Балакали довго. Голоси [по]ділились. Одні казали, що треба служити укр[аїнською] мов[ою], а друї і – слов’[янською] мов[ою]. Так що не можна казати, що прийнялі постанову служить українською мовою одноголосно.
Як українізація проводилась в життя? Прослужили по-українськ[ому ] раз – людям до [вподоби]. А на другий раз кажуть: не хочемо більш, не треба. Це як насміх, ми не [з]викли. [Та й] сам пан-отець казав, що він вже скучився за слов’янською мовою. Взагалі, я гадаю, що треба, [аби] по повіту було [відправлено] пробні служби, щоб ознайомити населення.
Щодо питання про автокеф[альність] церкви – то це питання голосувалось, коли вже всі розійшлись. Було усього чоловік 70. Було темно, під[рахунок] голосів був неправильний. [Виявилось], що проти автокефалії – 23, а за – всього 33 голоса. Я протестував проти такого ведення діла. Вже нічого не помогло. Так що це – єрунда вийшла. Потім [порушували справу] про те, що цей Собор не є першим на Україні, бо такий Собор був в 1918 р. Це – все.
[Манько (представник Роменського повіту)].
Це тільки так і могло вийти, як казав попередній промовець, коли самі благочинні так віднеслись до справи. Населення дуже прихильно [ставиться] до справи, і люде приєднуються всією душею.
[Критенко], представник Лохвицького повіту.
Вітаю вас від імені Лохвицького повіту, повіту забутого, далекого, куди не долітають ніякі вісти. Правда, я сам мало жив на повіті. Відносно самих виборів на Собор ми [довідались випадково]. Ми скликали парахвіяльні збори і вибрали представників. Того, що було на Роменському з’їзді, не можу вам і сказати. Я ще не бачив таких виборів, такого ведення зібрання. Це було одно, можна сказать, жульництво. По 8 раз [лічили] голоси. Як ми вернулись додому – скликали з’їзд [нашвидку]. [Від багатьох парахвій] не було. Із 77 були тільки [представники] 41 [парахвії]. В Лох[вицькому] повіті справа [посувається] слабо через те, що нема ні книжок, ні охрестів. От все, що я можу сказать.
[Шекун, представник Поділля].
Дорогі брати!
Я хочу познайомити з умовами роботи на Поділлі, де часті зміни влади цілковито деморалізували маси і не давали [провадити будь-яку] творчу роботу. Український церковно-визвольний рух почався на Поділлі ще в 1920 р., але [через] умови тамошнього життя він не був міцний. І лише коли центром стала Вінниця, там почалася праця в надзвичайно тяжких умовах. Але найшлись відважні борці, [що] стали до роботи. Дуже мало їх було. [Але] поскільки Вінниця – осередок культурного життя, грунт там надзвичайно гарний – [праця пішла].
Утворилась одна українська парахвія. Було призначено збори – з’явилося біля 500 [душ]. Справа стала поширюватися і парахвія мусила перетворитися в церковну губерніяльну Православну Раду, членом якої був і я. Через місяць одкрилась нова парахвія. Боротьба за цю парахвію була надзвичайна. Але зараз вона остаточно затверджена. І зараз вражіння таке, що коли б були пан-отці, то весь [Вінницький] повіт бу[ло б] українізовано. Робітників в В[інниці] дуже мало.
Коротенько [торкнусь інших] парахвій. Там є досить великі сили. Відношення єпископа до нас виявилось останнім часом. Було заперечення виїзджать на з’їзд. Але все ж таки справа з кожним днем іде вперед. Я кінчаю.
[Брусило], представник Сосницького повіту.
Я не буду утруд[няти] збори довгою промовою. Скажу тільки декілька слів. Тут ви з приводу українізації винесли досить сумне вражіння. На мій погляд, справа не стояла б так гостро, коли б сюди не примішувались політичні мотиви.
Моє особисте вражіння зовсім друге. По першому заклику явились представники майже всіх сел [Шабалинівської] волості і після інформації в справі автокефальності церкви всі дуже охоче взяли участь у переведенні виборів в кожній парахвії зокрема. Але через те, що пан-отці не дуже охоче ідуть назустріч цій справі, українізовано поки що тільки одну парахвію, [представником від якої я] є. Не маючи зв’язку з другими органами, ми випадково здобули [статута]. На цей [статут] ми як бджоли на мед накинулись. Скликали збори, ознайомились з [статутом та й] прийняли його. Знову цілком випадково [довідались] ми, що на Борзенщині є українська парахвія в м. Берестов[ці]. Ми [відрядили] туди депутацію, яка з’їздила і здобула потрібні книжки. І от відправилась у нас перша служба українською] мовою. Це в житті нашої парахвії було щось надзвичайне.
Отже вітаю Всеукраїнський Собор і керуючий орган нашої Церкви і бажаю успіху в самому рішучому напрямку.
[Жуйчук], представник Катеринос[лавщини].
Перш за все [дозвольте] вітати шановний Православний Церковний Собор, про який ми так давно мріяли.
[Я взяв за мету] з’ясувати становище нашої справи в [К]атеринославщині, де я був а липні місяці. Коли я звернувся з цього приводу до населення Собора, то він не знав нічого. І навіть культосвітня справа ведеться приватніми гуртками.
Населення поділилось на два [табори]. Один – український, другий – російський. І для переведення українізації Церкви там нічого не робиться. Про це я хотів повідомити шановні збори. Ще досі я ні одного слова тут про [К]атеринославщину не чув. Чув я, начебто в деяких селах служба служиться слов’янськ[ою] мов[ою] з українською] вимовою. Я не пам’ятаю як зветься те село.
Звичайно, таке з’явище не може задовольняти людей. Вважаю [за] потрібн[е], [аби було] кинуто туди людей в першу чергу. Бо то є наша Січ, там перше була українська мова.
Треба оповістити людність на Катеринославщині про те, що твориться в Києві, що таке Всеукраїнська Православна Церковна Рада і що таке Церковний визвольний рух.
[священик Чулаєвський] [43], представник Бердичівського повіту.
Я не називаю вас ні соборянами, ні парахвіянами, а вітаю вас як синів своєї рідної Української Церкви.
Ми їхали сюди з великими надіями, ми надіялись, що нашу рідну Церкву вже витягнули з грязи. Але, на жаль, це ще не так. У нас по деяких причинах ще нема єпископа. І через те мій настрій зовсім змінився. Тут щось надзвичайно тяжке. Ми чуємо напади не тільки з релігійного, а й з політичного боку. І це найбільш тяжко. І коли я бачу селян, які всі давали свої гроші на Українську Церкву, це ми всі добре знаємо, і не тільки на Церкву, а і на наше навчання, щоб [виховати] для укр[аїнської] Церкв[и] вірних синів – мені їх [шкода].
Що ж ми [виховали]? Духівництво, яке або боїться, або не хоче бути корисним. Бо мені здається, що зараз, коли ми маємо дозвіл влади, волю, – треба було б працювати.
Ми хочемо, щоб Церква була допомогою, щоб вона була світильником, несла світ, щоб священики дійсно б були культурні діячі, а не просто требо[виконавцями], щоб допомогали тому народ[ові], який дав нам освіту, бо ми почуваємо [потребу] в все[бічній] освіті. І ми не допомогали вам. Винуваті ті, хто керував нами.
Ми повинні бути апостолами, учителями, а не требо[виконавцями]. І тепер ми маємо повну змогу відновити свій устрій. Селянство тепер у владі. Вони ж і повинні керувати своїми церковними справами. Хто ж нарід про це поінформує? Бердичівська рада поставила, що це справа наша. Програм наш такий:
1) [повинно змінитись становище] священика, [який] мусить бути культурним діячем;
2) щоб у кожній волості був [такий] священик, [який міг би] їхать в село і задовольняти населення по всіх питаннях, якими воно цікавиться;
3) улашт[овувати] диспут[и] по волостях, на [теми [які] оголошуються заздалегідь], туди з’являються всі, хто бажає.
[Коломієць].
Я з Глухова. Я не хотів виступати. Але я сидів тут і слухав, і тепер хочу сказати кілька слів. Було багато промовців. Були такі, [які] балакали від серця, але було багато й таких, [які] виступали як вовки в овечій шкурі і тільки морочили нам голови.
Голова Собору.
(Не чую).
Запис вичерпано, є пропозиція зачитати резолюцію з приводу наказів. Прохаю збори їх заслухати.
Т. Чехівський.
Брати!
Перш за все я зараз виступаю, щоб запропонувати вам постанову з приводу заслуханого. З приводу сказаного з місць я [посилаюсь] на 11 і 12 стих глави 5 Св. Матвія: «Блажені ви, коли вас…» [44].
Що ж торкається того, що ми тут чули про перешкоди з боку епіскопів, то це все можна звести до таких слів: Ті, котрі неправдиво називають себе пастирями, ті діляться на дві категорії: клевретів [45] і прислужників! Одні виступають одверто, ставляться вороже до Українського Церковного Визвольного Руху, або хочуть якось приспати той рух, одні свідомо, другі несвідомо.
Вони забувають про те, що це їх обов’язок: ширити українську мову і Євангеліє українською мовою, бо найширше і найглибше людина розуміє сво[єю] рідн[ою] мов[ою]. І вони мусили самі, перші стати на цей шлях. Другі – несвідомі, як епіскоп Пархвеній, перекладчик Євангелія [46] на укр[аїнську] мову. Що ж торкається клевретів їх, то вони народу кажуть, що діячі церковно-визвольного руху – це більшовики. А владі кажуть – це петлюрівці. І тут, і там вони щиро і злосно брешуть. Українська Церква православна, свободна. Це є основа християнства. Зводячи це, я пропоную таку резолюцію: (Читає). [Див. додаток 2, 15 / X].
Голова зборів.
Може зборам угодно буде отдать її на обговорення президії? (Пропозиція приймається).
Слідуюче засідання призначається на 2 ½ години по сонцю на 16 жовтня.
Ф. 3984. – Оп. 1, Спр. 58. – Арк. 1 – 16. Стенограма.
Примітки
25. Спасо-Преображенський собор в Чернігові (бл. 1036).
26. Св. Феодосій (поч. 30-х рр. 17 ст. – 1696). Походив з старовинного роду Полоницьких-Углицьких. Навчався у Києво-Могилянській Академії. Бл. 1658 р. був висвячений на ієродиякона у Кнєво-Софійському соборі. У 1667 – 1668 рр. – ігумен Онуфріївського монастиря в м. Корсунь на Київщині, потім – ігумен Видубецького монастиря. У 1688 р. його було переведено на посаду настоятеля Чернігівського Єлецького манастиря і возведено в сан архімандрита. У 1692 р. обрано єпископом Чернігівським. Канонізований у вересні 1892 р.
27. Пахомій (Петро Кедров, 1876 – 1937) – архієпископ Чернігівський у 1917 – 1923 рр. Брав участь у Всеросійському Церковному Соборі 1917 р. в Москві. З 1923 р. тимчасово керував Ярославською єпархією. 1927 р. засланий на Соловки. Помер 11 листопада 1937 р. в Москві.
28. Це привітання на Великдень. Тут воно вжито в значенні відновлення церковного життя на Чернігівщині.
29. Ширяй Микола – єпископ Ніжинський УАПЦ. У 1922 – 1924 рр. перейшов до ДХЦ, де був настоятелем Троїцької парафії в Києві. Але потім повернувся і був єпископом УАПЦ Роменським у 1928 – 1930 рр. З 1933 р. доля невідома.
30. Йдеться про ВПЦР.
31. Священики, які підпорядковувались ВСПП, одержали право одружуватись кілька разів, як миряни, ще до Собору 1921 р., що викликало звинувачення у порушенні церковних канонів з боку єпископів Російської Православної Церкви в Україні. Це право підтверджене Канонами І Собору УАПЦ 1921 р. (див.: Част. II, док. № 1).
32. Раковський Христіан Георгійович (1873 – 1941) – Голова Раднаркому УСРР у 1918 – 1923 рр.
33. Прокопій (Петро Титов, 1877 – 1937) – архієпископ Херсонський і Одеський. Розстріляний 23 листопада 1937 р.
34. Потієнко Василь (1898 – 1945) – протодиякон УАПЦ, очолював ВПЦР у 1924 – 1926 рр., автор творів з історії УАПЦ. Емігруваву 1943 р. Загинув у 1945 р. під час обстрілу на дорозі з Берліна до Веймара.
35. Можливо, йдеться про звернення Христа до фарисеїв: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри…» (Мт. 23: 25).
36. Мається на увазі заборона єпископа Назарія (Блінова) (травень 1920 р.) правити службу священикам, які підтримали рух за автокефалію Православної Церкви в Україні.
37. Микола II Олександрович Романов (1868 – 1918) – останній російський імператор (1894 – 1917).
38. Ярещенко Олександр (1890 – 1938 [?]) – закінчив Московську Духовну Академію та інститут інженерів шляхів у Санкт-Петербурзі. У 1921 р. – начальник Полтавської залізніці. З жовтня 1921 р. – архієпископ Лубенський УАПЦ. У 1924 – 1926 рр. 1-й заступник голови ВПЦР та голова Ідеологічної комісії УАПЦ. У 1926 р. першим з ієрархів УАПЦ заарештований і висланий органами ДПУ до Туркестану, де перебував у таборах. Подальша юля невідома.
39. Парфеній (Левицький) підтримував рух за автокефалію, фактично залишаючись єпископом Полтавським Російської Православної Церкви.
40. Особу не встановлено.
41. Агапіт (Антоній Вишневський, 1867 – 1924) – єпископ Катеринославський і Маріупольський у 1911 – 1924 рр. Народився в сім’ї диякона на Волині. Закінчив Київську семінарію. У 1892 – 1896 рр. навчався у Київській Духовній Академії, після чого прийняв чернечий постриг. Брав участь у Всеукраїнському соборі 1918 р., де був членом комісії його розпорядку (3-я сесія). В грудні 1918 р. очолив делегацію духовенства, що зустрічала Директорію УНР біля Софійського собору у Києві, за що в 1919 р. на засіданні Вищого Церковного Управління РПЦ в Ростові був засуджений і звільнений «на покой».
42. Міхновський Юрій (1866 – 1937) – єпископ Золотоніський УАПЦ. Народився в с. Піщаному Золотоніського пов. Полтавської губ. в родині священика. Поступив до Полтавської Духовної Семінарії, але не закінчив її. Дяк, потім священик на Полтавщині з 1891 р. З 28 жовтня 1921 р. – єпископ Чернігівський УАПЦ, з 1922 р, – єпископ Золотоніський. У 1932 – 1933 рр. заступав архієпископа К. Малюшкевнча і настоятель Св. Софії в Києві. Розстріляний у 1937 р.
43. Чулаївський Яків (1880 – 1931 [?]) – священик з 1914 р. З 1923 р. – єпископ Бердичівськии УАПЦ. На Другому соборі УАПЦ 1927 р. – член Президії ВПЦР, завідуючий відділом церковної освіти та книжковою коморою ВПЦР. Потім зрікся сану і пішов на державну службу. Засланий у 1931 р. до Сибіру, де й помер.
44. Мт. 5:11-12.
45. Клеврет (старослов’ян. від лат. colibertus, тобто «відпущений ким-небудь на свободу») – прихильник, який не гребує нічим заради того, щоб догодити своєму покровителю.
46. Парфеній (Левицький) не був перекладачем Євангелія на українську мову. У 1906 р. він домігся видання перекладу Пилипа Морачевського Євангелія, який був наново виправленнй комісією під проводом самого Парфенія (Левицького).
Подається за виданням: Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ. – Київ-Львів, 1999 р., с. 51 – 64.