У долині Здвижу

Анатолій Хорунжий. м.Бородянка Київської області

Нотатки письменника

Шлях з Києва на Бородянку, Тетерів, Чорнобиль, як і вся привітна поліська сторона, давно запам’ятався київським письменникам літописними назвами сіл, мальовничими пейзажами, а люди – зустрічами, патріотичним діянням. «Полюбив я колгосп «Нове життя», прикипів до Мигалок усім серцем, бо побачив у них сьогоднішнє село з усіма його новими гранями, з усіма складностями й перспективами», – так почав Юрій Збанацький свій твір у колективному збірнику «У долині Здвижу», виданому кілька років тому. Їдучи до Бородянки, я згадував ту книжку, присвячену славним людям – хліборобам, тваринникам, воїнам і партизанам цього краю. Та більше думалось про те, як бородянці нині приймають потерпілих від злого лиха, своїх сусідів, як налагоджується тут життя евакуйованих людей з Чорнобиля. Туди, до райцентру на Здвижі, тепер «столиці двох районів», як сказали на посту ДАІ, поспішали вантажні машини з будівельними матеріалами, крамом, трубами, і їх водії неохоче давали себе обганяти.

Жінка з Чорнобиля

Вона стояла на перехресті доріг, тримала в одній руці вузол, а другу на мить підносила і враз опускала. Водій зупинив машину.

– Шукаю свого чоловіка, – заговорила жінка, умостивши на колінах і притискаючи до себе скарб. – Так, я з Прип’яті. Ми обоє і працювали на станції, живемо в будинку, з якого видно всі чотири блоки.

Тієї ночі вона допізна кінчала домашнє прання, діти спали, чоловік – водій – чергував з машиною при тих же реакторах. Жінка почула якийсь глухий гуркіт, схожий на далекий грім, – і метнулась на балкон. Яскравіше, ніж завжди, освітлення сприйняла як увімкнуту святкову ілюмінацію і спокійно продовжувала свою роботу, а потім і заснула біля дітей. На світанку її розбудило гупання по сходах, тоді ожило і враження від учорашнього і закалатало серце: «Що ж там сталося?» Миттю побігла на роботу. А там… Машини привозили людей, інших відвозили, за третіми посилали водіїв кудись далеко. Довідавшись, що чоловік поїхав за завданням, вона вхопила, що могла, з квартири, і повезла дітей у віддалене село. Але там, у тиші добрій, не могла перебувати й доби, повернулася до Бородянського району і тут дізналася, що чорнобильці саме переїздять сюди. Хтось сказав їй, у яких саме селах поселилися люди з Прип’яті. Вона оце їздила до найближчого – до Бабинців. Там розповіли їй, що бачили в Бабинцях машину з вантажем у кузові, яку водій зупиняв перед кожним двором, чорнявий з вусиками, і розпитував про сім’ю.

– Шукає нас!

Вона вірила в те, що то був він, її опора, найдорожча людина.

А тепер їде в Бородянку… Кажуть, там райком партії… Значить, там знають, де він працює. Де сьогодні допомагає людям подолати біду.

«Магазин закрито»

У районному універмазі діялось щось надзвичайне: перед дверима чекало багато дорослих, жінок і чоловіків, а по той бік, за склом, на якому притулено папірець з написом «магазин закрито», було повно дітвори, – покупців тільки шкільного віку.

До приміщення ледь вдалось пробратися, і відгадка прийшла сама собою. Підлітки й малі школярики щільно обступили прилавки, тримаючи в руках чи вже на собі оглядаючи новий одяг, взуття. Продавці брали з тюків і з вішалок свіже, різнобарвне, приємне дитяче вбрання і клали перед дітьми, зодягали тих, що прийшли до них. Діти простягали руки до всього, перегортали одяг і нарешті відходили зраділі. Ось вони вже стоять групкою в нових курточках, брючатах чи джинсах і джинсиках, у беретах, кашкетиках, під пахвою тримають кеди, капці, білизну – все, що необхідне хлопчикам і дівчаткам, котрі вбираються десь там, за ширмочками. І за ними хочеться й хочеться стежити.

Дивитися, вбирати в душу те, що робиться тут, у Бородянці, і ще десь, бо це підготовка до того, щоб оздоровити дітей сонцем півдня й ласками теплого моря, щоб утішити їх, заспокоїти, повернути їм врівноважене, щасливе життя.

Директор школи Олександр Зенькович, молодий, худорлявий, одягнутий як на осінній дощовий день, стояв із списком у руках, не сходячи з місця посеред магазину, щоб його бачили ті, кому потрібний. Відповідає він тихо, зважно. В такому тоні відбувається й наша розмова.

– Село Зимовіщани, – розповідає, – розташоване кілометрів за сім від станції [1]. Ми нічого не чули тієї ночі – лихо підступило крадькома, по-зрадницькому. У перший день майже половина учнів нашої восьмирічки роз’їхались з батьками подалі від Прип’яті [2]. Решта учнів на автобусах перекочувала в Бородянський район, в село Майданівку, в тутешню школу. Про це швидко почули й ті, що вибули, і почали стікатися сюди. Кілька днів ми навчалися в класах разом з майданівськими дітьми. У моєму списку зараз всі наші вісімдесят учнів. На кожного одержуємо одяг і взуття, а також харчі на дорогу, їдемо до Одеси.

– У «Молоду гвардію»! – підхоплює кілька дзвінких голосів.

Наступний день вони зустрінуть у дорозі. Вони напевне співатимуть, жартуватимуть у путі, ловитимуть очима все приємне, цікаве, до чого прив’язувало їх життя. Зносяться кеди, капці, кашкетики, а додому діти принесуть враження чарівного краю, блакитного неба й безмежного моря. І пам’ять літа вісімдесят шостого з його бідою і щедрістю, добротою рідного народу, своїх батьків.

Сердечність

«Найвищої вдячності заслуговують жителі районів, які сердечно прийняли евакуйованих. Вони сприйняли нещастя сусідів як своє власне, у кращих традиціях нашого народу виявили чуйність, сердечне ставлення й увагу».

Я сприймав, зокрема, ці слова Михайла Сергійовича Горбачова, виголошені на всю країну і на весь світ з приводу аварії на Чорнобильській АЕС, через свої живі враження від вчинків людей, від спільної праці, вияву ділових взаємин чорнобильців та бородянців, добросердя, подільчивості в побуті.

Самі приходять думки й слова гарячого схвалення виступу Генерального секретаря Центрального Комітету нашої партії, його витримки і спокою, аналізу ситуації і виважених висновків, високої оцінки мужності, подвигу людей за надзвичайних, небезпечних для життя обставин, тих, хто сьогодні до кінця ліквідовує залишки й наслідки лиха.

У немішаївський радгосп-технікум переїхав з автомашинами, тракторами, з усім весняним і збиральним знаряддям, з гуртами худоби колгосп «Дружба» Чорнобильського району. Непросто навіть уявити череду з 1300 дійних корів, гурт молоденьких телят – 450 та ще 200 голів теличок, а все це вступило у заселене своєю худобою господарство, яке жило розмірене, планово. Але з цим живим майном прибуло ж і 85 трудівників, серед яких і Герой Соціалістичної Праці тракторист Михайло Романченко, і молодий, заповзятий зоотехнік Валентина Палагеся, і керівник тваринницького комплексу Ніна Саханда. А з людьми – їхня любов до звичної праці, піклування про свої трудові багатолітні набутки, про перспективу господарства, його майбуття. І це ж колектив радгоспу – робітники, студенти, викладачі, керівництво на чолі з директором господарства Валерієм Никифоровичем Костенком – так прийняв друзів, так відкрив двері жител, ворота для худоби, шляхи й поля, плантації і сади, що прибулі відчули себе, як у своєму селі, у близьких домівках, і ні часинки не втратили марно, а взялися до праці. За кілька днів звели навіси й міцніші будівлі для худоби. Знайшлися й корми для годівлі. І справді зімкнулися два господарства: стали тваринники до роботи на фермі, зайняли рядки на догляді буряків, оголосили своє зобов’язання по вирощуванню високого врожаю картоплі механізатори Михайла Романченка.

Така хроніка, такі факти, а скільки в них прекрасного, більшого, значимішого за числа! Поєдналися, наче вступили одне в одне, села, зімкнулися плани, прагнення, злилися праця і життя трудівників в один загальний потік. Цього не спроможні порушити ні аварії, ні заокеанські навмисне перебільшувані страхи, вигадані радіобрехунами радіоактивні «хмари» [3], які наганяють на наш сонячний материк.

Життя наше могутнє, неспинне, бо його несе в собі, у своїх серцях, у своїх умах великий багатонаціональний народ.

Тривоги, ускладнення, переселення, трудовлаштування, подолання смертельних небезпек, втрати дорогих людей – все це суттю, а не обсягом подій нагадує мені, фронтовикові, пережите в дні минулої війни. Ті ж самі моральні риси молоді, дітей, загартованих чоловіків і жінок, ветеранів праці, дружба і братерство, загальнодержавна міць ліквідують, замурують прорив, і ще просторіше заголубіє над Поліссям, над Україною нічим не захмарене небо.

Радянська Україна, 1986 р., 23.05, № 117 (19622).

[1] Правильно – Зимовище, 6 км на північний схід від ЧАЕС.

[2] Тобто люди евакуювались самі, не чекаючи допомоги від начальства.

[3] Думаю, що радіоактивні хмари були дійсні, а не вигадані кимось.