Атлас Польщі та Литви Річчі Дзанноні 1772 р.

Пивовар А.В.

З карт новосербського періоду, які згадуються в літературі, нам не вдалося ознайомитись лише із трьома. Останні в роботі В.Кабузана з посиланням на Військово-історичний архів у Москві (РДВІА, ф. ВУА, дд. 26031, 26034, 26035) зазначені як такі, що стосуються Нової Сербії та Слов’яносербії і складались мало не щорічно. Судячи з відсилочного характеру згадки, це могли бути варіанти вищезгаданих загальних карт тогочасної України у виконанні Де Боскета. Але не виключено, що одна з більш детальних карт Нової Сербії і Слобідського козачого полку (очевидно вже початку 60-х років) могла бути використаною при підготовці виданого у 1772 році в Парижі Атласу карт Польщі та Литви італійця Річчі Дзанноні.

Нова Сербія на фрагменті карти з Атласу Польщі та Литви Річчі Дзанноні 1772 року.

Слобідське козаче поселення на фрагменті карти з Атласу Польщі та Литви Річчі Дзанноні 1772 року.

В свій час А.Скальковський піддавав серйозній критиці зміст картографічних матеріалів, вміщених в Атласі Р.Дзанноні, особливо в частині Запоріжжя і прилеглих територій, які пізніше увійшли до складу Новоросії. І не без підстав. На картах можна зустріти одночасно не лише назви на кількох мовах (французька, польська, турецька), а й відображення картографічних уявлень різних епох, починаючи від середньовіччя. Зрозуміло, що це не сприяло їх використанню в дослідженнях з історії Південної України. Але при відокремленні інформації з картографічних джерел попередніх епох, а вони в основному відомі, карти з Атласу дозволяють отримати і багато відомостей про тогочасний стан відповідних територій [7].

Насамперед нас цікавить інформація з Атласу про Нову Сербію, де чітко простежується дещо змінена сітка пришанцевих земельних округ та їх поділ на дві, а то й кілька частин (очевидно в залежності від призначення: для ротного штату, під загальний вигін та новопоселених слобід). Як показує вивчення карти, межі шанців наносились на попередньо зазначену сітку річкових долин, що має досить архаїчну конфігурацію (особливо в частині Пандурського полку, де витоки Переволочанського Омельника опинились у верхів’ях Кам’янки, Обломіївка впадає в Омельник Келебердянський, верхів’я Інгульця змістились у долину Бешки тощо). При таких розбіжностях важко очікувати співпадіння на карті місць розташування ротних поселень і їх земельних округ. Але важливо вже те, що ми маємо справу фактично з першим виданням періоду існування Нової Сербії, до якого відомості про новосербські шанці могли потрапити лише з тогочасних джерел.

Стосовно конкретних поселень, де могли бути місця тогочасної дислокації шанців, на карті зустрічаються як уже знайомі їх назви, так і нові. Серед перших у Гусарському полку маємо Новий Миргород, Коробчине, Петроострів (Peczerow), Нове Село, Старий Архангельськ, Лісницьке, Ольховатський, Дмитрівський, Нестерівський (Nekrowtkoy), Глинський, Цибулівське укріплення і село Цибулів, яке укладачі чомусь розмістили аж на Цибульнику біля Глинська. Під новими назвами зазначені Печка, Надлацьк, Семлецьк, Мартинов, Мартокош (Вищий і Нижчий), Панчова, Каніжа, Сента, Буковар (Bukowar), Федвар, Суботиця, Самбор, Вершац, а також сільце Ятраниця на усті Кільтені [8]. На карті відсутні назви 16 роти і Кальниболотського шанця (останній, очевидно випадково, позначений за межами Нової Сербії як Каlinbaloy [9]). Не виключено, що Мартокош і Мартинов (очевидно форпост), які зустрічаються у подібній транскрипції також у деяких інших документах, є похідними від однієї й тієї ж назви – Мартоноша.

У Пандурському полку із збереженням своїх попередніх назв зазначені шанці Крилов, Табурище, Крюков і Кам’янка, а також село Андрусівка. Серед нових маємо: Земунь (Semuni), Чанат, Домашинці (Domaczynczy), Ковіна, Смодеров (Smoderow), Сланкамен, Бечка Мала (Великою Бечкою у Слобідському полку названо слободу Бешка), Бараждина (Barasdina), Глоговац, Янова, Ситамош (Sytamocz) – пізніше Шолмош, Павлиш, Мондорловка Велика, Сантомаш, а також слободи Капітанська та Цибульник при однойменній річці. Відсутні номери 14-ї і 17-ї рот та назва 6-го (Дереївського) шанця, на місці якого зазначене укріплення Тройницьке. На карті чітко простежується також відмежування земельної округи 6-го шанця від території Нової Сербії, що, очевидно, відображає плани її приєднання до майбутнього Єлисаветградського пікінерного полку, де слободи Дереївка і Тройницька перебували в складі однієї (Дереївської) роти.

Порівняно з Пандурським полком, колишні назви шанців частіше зустрічаються у Гусарському полку, який на час перейменування був більш залюдненим. У багатьох випадках тут можна одночасно відшукати як попередні назви шанців та ротних ротних поселень, так і нові, розташовані переважно на певній віддалі від перших. Не виключено, що це були форпости, яким, власне, і надавались нові назви, а вже потім їх почали використовувати для найменування відповідних ротних поселень (Нове Село, Коробчине, Лісницьке, Ольховатка, Нестерівка). У малозаселених частинах Пандурського полку нові ротні слободи, очевидно, утворювались переважно в місцях дислокації форпостних команд [10].

У переліку нових найменувань новосербських шанців та форпостів, представлених на карті Р.Дзанноні, ми не знаходимо згадок про Благовате і Пілажницю. В той же час Смередовський і Томашницький шанці, зазначені в дослідженні В.Кабузана, без особливих ускладнень ідентифікуються у Пандурському полку з назвами Смодерово і Домашинці. Цікаво, що аналоги перших не вдається відшукати також у місцях, звідки могли мати походження використані при перейменуванні шанців чужоземні топоніми. Переважно це район виходу на поселення першої партії переселенців на чолі з І.Хорватом, відомий на той час як провінція Банат у прикордонних територіях Австро-Угорщини по річках Дунаю, Тисі та Моришу. Але зустрічаються і більш віддалені назви, пов’язані, очевидно, з історично пам’ятними для сербського народу місцями.

Зокрема в сербській частині басейну Тиси на сучасних картах нескладно відшукати поселення Мошорин, Бечей, Сента, Каніжа, Мартонош і дещо вище – угорський Чонград; в долині Мориша (ліва притока Тиси), в основному в румунській частині неподалік від Хорватового містечка Куртича, де річка отримує назву Муреш, – Чанад, Надьлак, Семлaк (Cемлик), Печка (Печика); Павлиш (Паулиш); у межиріччі Мурешу і Дунаю – румунське сільце Янова і сербський Вршац; вверх вздовж Дунаю до устя Тиси – Ковин, Смедерево, Панчево, Земун (Землин), Сланкамен; вище – перед впадінням хорватської Драви – Вуковар (Буковар) при усті Вуки; вверх по Драві – Вараждин; від устя Драви на Дунаї до Моришу на Тисі – сербські Сомбор і Суботиця (Маріятерезіопіль). На більш давніх російських картах кінця ХІХ ст. на правобережжі Тиси можна було також знайти Сентомаш (Сент Томаш, нині Србобран) і Фельдвар (Бач-Фельдвар, нині Бачко-Градіште), в долині Мурешу – Глоговац (нині Владимереску), Вілагош (нині Ширія), Мондорлак (нині Мандрулок).

Щодо аналогів Шолмоша-Шолкома-Ситамоша, – зустрічаються лише близькі до них назви: сільця Шомош на лівобережжі Тиси і більш вірогідна – Шоймош (на російських картах – Соллош) при річці Муреш. Із назв Домашинці-Томашинці – біля Вараждина знаходиться містечко Домашинець, на лівобережжі Тиси – Томашеваць. Крім того, у верхів’ях річки Вуки є також славонське сільце Томашанці (Tomasanci). В районі найбільш вірогідного походження топонімів, використаних при перейменуванні новосербських шанців, зустрічаються й інші поселення з аналогічними назвами: Чанад біля Сенти на Тисі, Семлак і Павлиш біля Вршаца, Вукова або Темешвуковар біля Янова, Малий Сомбор і Ковин на Муреші, Каніжа, Сомбор і Суботиця в прилеглих до Вараждина придунайських районах тощо. Яке конкретно з цих поселень залишило слід в новосербській топонімії краю, навіть не беручи до уваги багато редакційних розбіжностей в передачі одних і тих же назв, однозначно відповісти важко без урахування їх історії та можливого зв’язку з переселенням сербів до Росії. Не виключено, що таку інформацію міг містити реєстр перейменованих новосербських шанців чи форпостів, який за аналогією з реєстром 1753 року, мав бути офіційно поданий І.Хорватом для його погодження у Сенаті або до відома Військової колегії.

З наявних джерел маємо наступні відомості стосовно нумерації та назв новосербських шанців після їх перейменування:

Назви та нумерація шанців Нової Сербії за основними джерелами походження

Карта Р.Дзанноні містить і багато іншої інформації стосовно Нової Сербії і Слобідського козачого поселення. Зокрема, крім шанців і ротних слобід, на ній зафіксовані і більш дрібні поселення, зазначені у поясненнях до карти як фільварки. Враховуючи польську термінологію, сюди віднесені, очевидно, крім хуторів і слобідок також байраки, що перейшли в підпорядкування вже нових власників. Більше їх відмічено в Гусарському полку (Кагарлик, Горма, Високий, Журавка, Кілтінь, Ольшанка, Рільна, Кулін, Тільник, Злена (Зелена), Корнієво, Камарівка, Юркіна, Удрайка, Запілля, Колпінка, Загорський, Новлінський, Ліски, Томаково, Новий двір, Крутоярський), де переважна частина байраків зберегли також свої попередні назви. Нові найменування відносяться в основному до невеликих сіл та хуторів. У Пандурському полку серед них зазначені Запів’я, Ладрениця, Юліна, Боровиці, Золнівка, Мондорловка Мала, Липівка, Чорна, Рубівка, Щацьк, Гусагва, Тисня і Огородка [11].

Крім того, в Чорному лісі відмічено окремо розташована культова споруда – очевидно розпочатий будівництвом Святомиколаївський Сафронієвський монастир поблизу колишньої Ухівки. Ще два таких об’єкта зазначені на річці Бешці (Св. Йова) та на лівому березі Інгулу проти фортеці Святої Єлизавети (Св. Димитрія) – можливо розкольничі каплиці. Біля Архангельська позначено резерв, на Малій Висі редут чи інший військовий об’єкт під назвою Січ Генерала, поруч – відмежована земельна округа (очевидно під Хорватову слободу, пізніше відому як Мала Виска). Ще для однієї такої слободи (Онуфрієвки) земельну ділянку було відмежовано в окрузі 19-го шанця Пандурського полку.

На території Слобідського козачого полку, крім відомих на той час сотенних слобід в окрузі фортеці Святої Єлизавети (Добрянка, Тернівка, Тишківка (на карті Тишновка), Красна, Плетеноташлицька, Вись, Грузька Велика, Інгульська з сільцем Лелеківкою, Аджамська, Кам’янка, Мурзинка, Велика Бешка, Овнянка, Верблюжка, Зелена, Жовта, Комісарівка, Омельницька або Лихівка, Пушкарівка, Домоткань, Бородаївка, Калужиніна, Кам’янка, Мішурний Ріг, Буянська, Тройницька) як слободи зазначені Князька у верхів’ях Саксагані, Юхівка на лівобережжі Інгулу та при Чорному Ташлику розкольничі слободи Івана Гридіна, Федерова, Мінова і Луйка (Luika) – явно перекручена назва Злинки. Крім того, при Інгулі показані села Калинівка Велика, Українська Цибулівка і ближче до Синюхи – Межирічка і Канар’я та село Верпілове. (вище устя Чорного Ташлика), яке могло потрапило сюди випадково з польської сторони кордону. Нижче Тернівки відмічено карантинний форпост Новоархангельський, поруч ще один – запроектований, вниз при шляху вздовж Синюхи (біля Верпілова) – форпост Кам’яний [12], при усті Синюхи – Нашляцький Орлов і укріплення Ловницький Орел, де, очевидно, знаходилась і слобода Орел. Як укріплені в східній частині полку зазначені також слободи Домоткань, Кам’янка, Мішурин Ріг і Тройницька. Напроти Верблюжки на кордоні з Запоріжжям зазначено також карантинний форпост при Інгульці.

Серед більш дрібніших поселень на території Слобідського козачого полку зазначені: в басейні Синюхи і Чорного Ташлика – Берізка, Богданова, Опочна, Нікольська, Піщаний Брід, Розкольнича і Мала Красна; в західних районах, прилеглих до фортеці Святої Єлизавети, – Костовата, Удрайка і Калинівка Мала; на лівобережжі Інгулу – Баравінка і Прилуки; при Інгульці – хутір Марінський; при річці Жовтій – Іваново; при Саксагані – Белінка (можливо Біленка); в долині Самоткані – Селехова і Свідовка; при Омельнику між Калужиною і Кам’янкою – Рог-віна (можливо в перекладі це Кислий Ріг при однойменній балці Кисляківці, що знаходиться в цих місцях). На жаль, більш детальної інформації про переважну частину з цих невеликих поселень ми на сьогодні не маємо. Та й занадто мінливою була подальша історія цього краю, щоб можна було простежити їх зв’язок з пізнішими населеними пунктами, які на постійній основі з’являються тут вже переважно в 70-ті роки (після масової роздачі вільних земель).

Не менше "білих плям" також в історії новосербських шанців, які після реорганізації цього військового поселення за указом 1764 року не ввійшли до складу новосформованих гусарських полків (це, як відомо, 6-11 та 19-20 шанці Пандурського полку). Лише стосовно двох із них, Усиківського (Сланкамень) і Дереївського (Вілагош) достовірно відомі місця їх розташування. Щодо шести інших шанців (Чанад, Томашинці, Ковин, Смедерів, Мондорлак, Сентомаш) такі відомості в літературних джерелах на сьогодні відсутні. Досить орієнтовно вони відображені також в опублікованих картографічних джерелах.

Не дивлячись, що це питання дещо виходить за хронологічні рамки даної роботи, відповідь на нього треба шукати насамперед у реалізації затвердженого 22 березня 1764 року «Плану роздачі казенних земель в Новоросійській губернії». Саме за цим планом на теренах Нової Сербії і Слобідського козачого поселення мало бути утворено 70 земельних округ (52 військових, 16 державних і 2 міських). Із згаданих восьми шанців Пандурського полку лише Дереївський повністю увійшов до складу військових земельних округ (11 рота пікінерного полку), решта – переважно до державних (І-ІV і VІ округи), які пізніше відомі як Куп’єватівська, Зибківська, Куколівська, Краснокам’янська і Головківська земельні округи.

Про розташування частини ліквідованих шанців певне уявлення дає фрагмент пізнішої прикордонної карти території краю між Дніпром та Бугом 1775 року, на якій виявились зафіксованими місця їх дислокації при Омельнику, річках Кам’янці та Інгульцю. При останньому, починаючи від шанця Бечки на усті Березівки, ми бачимо на його лівому березі також шанець Слань Камень, далі – на річці Кам’янці – шанець Смедеровка (ліворуч від устя балки Ануфрієвки). У верхів’ях річки Амельника Переволочанського перед впадінням балки Шевцової (Шевської) зазначена слобода Попельнаста, поруч, при усті Шевської, – шанець Томашинці, біля слободи Омельницької (на лівому березі Омельника) – шанець Чатьнат (Чанад), далі вниз по Омельнику йдуть уже слободи Калужина, Свистунівка і Кам’янка. Точну дату, до якої відноситься інформація, використана при укладанні карти, встановити важко. Можливо це останні рік-два перед ліквідацією Нової Сербії. Принаймні вже на карті 1764 року (з новими кордонами реорганізованих новосербських полків) [14] ми не бачимо шанця Томашинці (у верхів’ях Омельника зображена лише слобода Попельнаста), не зазначена також Свистунівка, відомостей про існування якої з початку 60-х років ми не маємо.

Примітки

[7] Зокрема, на картах Нової Сербії і Слобідського козачаго поселення, чітко виокремлюється інформація з середньовічних карт Де Боплана (зображення Чорного шляху з початком від Чорного лісу і Мосової долини на південь від Другого Омельника) та з польських карт території краю до останньої російсько-турецької війни 1735-1739 років (Орлянське село, польські назви деяких річок: Тільник (Кільтень), Кривий (очевидно Сухий) Ташлик, Мотрина (Ірклей), зображення міфічного озера на витоках Інгулу тощо). Більшість із карт, що могли бути використані при підготовці Атласу, представлені в Матеріалах з історії картографії України В.Кордта (К., 1931). Інформація з карт Задніпрських місць Де Боскета не простежується (очевидно з-за їх таємності). Залишається лише здогадуватись, як до укладача Атласу потрапили більш пізні карти Новосербського військового поселення.

[8] Можливо Ятраниця – це польське село, яке потрапило у межі Нової Сербії випадково. У той же час слобідка Трисяги (Trysa) біля Нового Миргорода показана на польській стороні кордону, як і слобода Скелева при усті Висі.

[9] Це підтверджує інформація з пізнішої карти Російсько-Турецького та Польського кордону, укладеної у 1769 році Я.Шмідтом, де на території колишньої Нової Сербії позначені наступні шанці та поселення (з заходу на схід): "Архангельськой, Семлек, Калинбалой, Надлак, Петрово, Печка, Новомиргородской, Мортокаж, Панчова, Канижа, Санто, Буковар, Федварь, Суботица, Цыбулев, Дмитревка, Самбор, Глинской, Крылов, Табурище, Каменка, Земун, Чаношь, Ковин, Смедеров, Сантамаш, Сланкамень, Вараждин, Бечка, Глоговац, Янова". (Див. В.Кордт, 1931).

[10] З позиції сьогодення важко зрозуміти також логіку перейменувань шанців. Ми далекі від того, що при цьому І.Хорват керувався мотивами дати кожному з них назву, яка б відповідала місцям колишнього проживання його нових жителів. Склад військовопоселенців за національною ознакою був занадто строкатим, щоб подібна мотивація могла бути реалізована. Крім того, багато з найбільш наближених до Хорвата осіб із першої партії переселенців проживали у шанцях, які, навпаки, залишилися не перейменованими. Якщо брати до уваги найбільш відомі на той час у регіоні поселення (насамперед з церквами), цей критерій також не спрацьовує. Скоріше були офіційні чинники, з якими не можна було не рахуватись. Як і у випадку з погодженим у Сенаті найменуванням шанців від імені відповідних задніпрських урочищ, якого послідовно дотримувався І.Глєбов, для І.Хорвата такі чинники могли лежати лише у більш значимій для нього площині інтересів. Не виключено, що тут на першому місці стояли плани будівництва укріплених шанців, які потребували додаткового фінансування. А це залежало як від рішення Сенату, так і Військової колегії. (Серед таких укріплених шанців Ф.Ласковський у додатках до своєї роботи приводить виконані на той час плани будівництва Криловського, Новомиргородського, Архангельського, Цибулівського, Крюківського, Григорівського і Петровського або Петроострівського укріплень). Укріпленим був також Глинський шанець. Можливо планами було передбачено також укріплення Табуриського, Кам’янського, Дмитрівського та Кальниболотського шанців.

[11] Прочитання окремих назв не дозволяє бути впевненим у їх адекватній передачі укладачами карти.

[12] На карті 1756 року на цьому місці зазначена слобода Ольшанка.

[13] Умовні позначення місць походження сербсько-угорських топонімів, використаних при перейменуванні шанців Нової Сербії: М – поморишські, Т – потиські, Д – придунайські.

[14] Мається на увазі карта Новоросійської губернії, частини Малоросії і Польщі 1764 року, інформація з якої використана учасником відомої академічної експедиції в Україну Христофора Ейлера у 1770 році "морского корабельного флота штурманом" Василем Купріяновим при укладанні однієї з найбільших за розміром "Карты пограничной к реке Днепру…" (264х157 см., масштаб 1: 420 000 або 10 верст в дюймі). Карта знаходиться у Рукописному відділі БАНР у Санкт-Петербурзі (д. 652), з якої ми маємо лише копію окремих фрагментів.