Відповіді автора на зауваження щодо його праць

Жарких М.І.

Як тільки захиталась злочинна комуністична влада і для Гумільова окреслилась можливість виступити з відповіддю своїм критикам, він негайно скористався цією можливістю і надрукував в ленінградському літературному журналі "Нева" статтю під назвою "Апокрифічний діалог" [1]. Гумільов найбільше зосереджується на темі золотоординсько-руських відносин. Гумільов не називає своїх опонентів поіменно, а шифрує ролями:

Таблиця 9. Ролі та особи опонентів в "Апокрифічному діалозі".

Як бачимо, деякі з цих ролей досить легко розпізнати, бо Гумільов вдався не до типізації, а саме до шифрування.

Колосальна глибина нерозуміння і несприйняття з боку наукової громадськості всього, що виходило з-під пера Гумільова, відбилась в таких його гірких і дуже несправедливих словах:

"Ось я міг би зробити набагато більше, якби мене не тримали 14 років у таборах і 14 років під забороною до друку. Тобто 28 років у мене вилетіли на вітер! Хто це зробив? Це зробила не влада. Ні, влада до цього відношення не мала. Це зробили, як то кажуть, науковці-колеги" [Р, с. 159].

Напевно, Гумільов мав на увазі тільки заборону друку, але вийшло, що і приговори підписували професори університетів, і на вишках з кулеметами стояли наукові співробітники… Але цілком щиро Гумільов міг би віднести до себе слова Поета: "Ніхто не гавкне, не лайне – неначе не було мене".

В цілому полемічні твори не займають великого місця в творчій спадщині Гумільова. На мою думку, неможливість "швидкого реагування" на зауваження опонентів зіграла певну позитивну роль у його творчості – замість того, щоб переконувати кожного опонента зокрема в полемічних відповідях, він переконував усіх разом у великих трактатах.

Розглянувши в цілому резонанс праць Гумільова, можна відзначити, що найбільше значення для наукової репутації вченого мала нездала спроба коментаря до "Слова о полку Ігоревім", найбільшою увагою користується концепція відносин Русі та Золотої Орди. Теорія ж етногенезу пройшла непоміченою – рясний потік книг Гумільова в 1990-х роках не відзначений жодною рецензією в наукових журналах. Заяви типу:

"Лев Гумільов – засновник нової науки – етнології, яка отримала визнання у всьому світі" [2].

"Теорія пасіонарності Гумільова стала сьогодні загальноприйнятою науковою дисципліною" [3].

"Останні роки – роки торжества теорії етногенезу" [4]

– не мають під собою фактичної основи.

Час робити висновки. Праці Гумільова з кочівникознавства ігноруються фахівцями або не розуміються; відкриття Хозарії є прикладом нормального для науки засвоєння ідеї Гумільова; його погляди на "Слово о полку Ігоревім" піддано аргументованій критиці й на її підставі відкинуто; концепція відносин Русі з Золотою Ордою викликала більше публіцистичний, ніж науковий резонанс; для загальної теорії етногенезу панівним є нерозуміння її суті науковцями, але завдяки талановитому циклу романів Балашова можна сподіватись, що теперішні школярі, які читають ці романи, ставши вченими, приділять Гумільову більше уваги.

Тобто із усього, що написав Гумільов, те, що було зрозумілим і неправильним, уже відкинуто (і це нормально); те, що було зрозумілим і правильним – прийнято в сучасній науці в якості базового знання, яке неначе не має авторства (і це теж загалом нормально); лишається те, що було і є незрозумілим, а саме теорія етногенезу, і саме тут треба докладати зусиль.

Примітки

[1] Гумилёв Л.Н. Апокрифический диалог. – Нева, 1988 г., № 3, с. 201 – 207; № 4, с. 195 – 201.

[2] Вступне пояснення Л.Антипової до її бесіди в Л.М.Гумільовим та Д.М.Балашовим [Р, с. 133].

[3] Куркчи А. Л.Н.Гумилёв и его время. – П94, с. 25.

[4] Панченко А.М. Идеи Л.Н.Гумилёва и Россия 20 века. – В кн.: Гумилёв Л.Н. От Руси к России. – М.: Ди Дик, 1995 г., с. 14.