До проблеми датування Софії Київської

Ганзенко Лариса Георгіївна

старший науковий співробітник Інституту мистецтвознавства,
фольклористики та етнології НАН України,
кандидат мистецтвознавства

Концепція датування Софійського собору добою Володимира Святославича була започаткована Н.М. Нікітенко ще на початку 1990 р., й первісно ґрунтувалася на інтерпретації стінопису собору як історичного джерела. У виникненні самої гіпотези та у розбудові доказової бази визначальним стало переконання автора, що «конкретизировать церковно-политическую проблематику росписи позволяют символико-прообразовательные параллели сюжетов с русской историей» [Никитенко Н.Н. Русь и Византия в монументальном комплексе Софии Киевской. К., 1999, с. 123]. У такому формулюванні методології дослідження не можна не вбачати вплив історичної герменевтики. У координатах герменевтичних досліджень процес розуміння – «читання тексту» є невіддільним від процесу самоусвідомлення того, «хто читає», а, отже, виходить за межі об’єктивного наукового пізнання [Гадамер Х.Г. Истина и метод: основы философской герменевтики. М., 1988; Kuhn T. The Road Since Structure (Chicago, 2000)]. Н.М. Нікітенко усвідомлювала, що запропонована нею концепція інтерпретації змісту стінопису потребувала доказів, які б спиралися не лише на її авторське інтерпретаційне прочитання історії, але й на об’єктивні історичні факти, на результати дослідження збережених матеріально-предметних структур пам’ятки та всього речового комплексу джерел з нею пов’язаних.

Оскільки вагомих аргументів, що базувалися б на класичних наукових методах історичного дослідження, для підтвердження гіпотези Н.М. Нікітенко бракувало, їх пошук вирішено було проводити у площині натурного обстеження стін храму. І от, дивовижним чином почали з’являтися на стінах собору численні графіті, які чомусь не впали в око попереднім дослідникам, наприклад С.О. Висоцькому, який досліджував графіті собору понад 40 років.

Слід відзначити, що стіни собору за майже тисячолітню історію побутування зазнали значних руйнівних впливів [Лазарев В.Н. Фрески Софии Киевской. История реставрации фресок. Византийское и древнерусское искусство. Статьи и материалы. М., 1978, с. 65-71]. Історія втручань у матеріально-предметні структури пам’ятки дає підстави твердити, що поверхня фарбового шару собору, у якому зберігаються графіті є складним конгломератом нашарувань, які не можна розглядати як культурну поверхню (археологічний шар) ХІ ст. Поновлення та реставраційні розкриття ХХ ст. виконувалися зазвичай застарілими методами і не могли ідеально розкрити давню фреску: на поверхні завжди лишалися «неочищені» напластування наступних епох. Слід також враховувати, що в ХХ ст. в реставраційній практиці панівним був метод археологічної реставрації, коли при втраті давніх шарів на їхньому місці свідомо залишалися нашарування наступного періоду. Тому будь-яка реставраційна практика не позбавлена інтерпретаційних моментів, особливо тоді, коли роль людського фактора є домінуючою. Найменше ці аспекти торкаються консерваційних заходів, найбільше – виявляються у процесі розкриття та тонування. Може виникнути хибне уявлення, ніби у реставраційній практиці дотримання культури автентичного шару вирішується глобально – на рівні складання теоретико-методологічних програм. На практиці реставратор, щоразу торкаючись поверхні твору, приймає власне рішення (звичайно, оглядаючись на схвалену методику), яке нерідко може бути зумовлене не прогнозованою, нетиповою ситуацією, що виникає на поверхні реставрованого живопису. Саме до таких ситуацій належить проблема розчистки поверхонь з давніми графіті, особливо, коли йдеться про написи, виконані по сухому тиньку, гострим предметом: у тих випадках ризик висипань поверхневих шарів особливо великий. Тож враховуючи названі обставини, слід визнати, що введення до наукового обігу нововідкритих графіті потребує додаткових досліджень їх автентичності. Як здається, проведення комплексної комісійної експертизи (за участю експертів незалежних установ та різних фахових кваліфікацій) було б доречним.

Одним з аргументів Н.М. Нікітенко у розбудові її концепції датування Софійського собору є звернення до джерел кінця ХVІ-ХVІІІ ст. Як вважає автор концепції, за цими джерелами нібито у ХVІ-ХVІІІ ст. склалася певна традиція пов’язувати заснування Софії Київської з часами Володимира. Серед цих джерел виділено ктиторський напис Петра Могили на арках центрального купола Софійського собору. Проте посилання на ці джерела без достатнього висвітлення історичного контексту їхнього побутування не можна визнати науково коректними. Доба Петра Могили була позначена загостреним конфесійним протистоянням, що проходило під гаслами націоналізації культурного простору. Звернення до «своїх» релігійних цінностей, піклування про «власні святині» стало формою побожності, а перекидання містків між славним минулим й сьогоденням – визнаною формою боротьби за душі віруючих. Тому у написах, що представляють добу Петра Могили скоріше слід вбачати відображення згаданих процесів, ніж доказ офіційного визнання будівництва собору у часи Великого князя Володимира.

У концепції Н.М. Нікітенко датування Софії 1011-1018 рр. підтверджується результатами лабораторних аналізів складу фрескового тиньку і полив’яних плит підлоги Десятинної церкви і Софії Київської. Підкреслюється, що вони є подібними. Оскільки дата освячення Десятинної церкви загальновідома (996), то автори концепції раннього датування Софії Київської, спираючись на цю дату, підтягають до неї й створення стінописів Софійського собору. Такий підхід є методологічно хибним. За час археологічних досліджень Київського дитинця і, в першу чергу, Десятинної церкви та оточуючих палацових споруд було зібрано колекції як найменше шести варіантів тиньку. Проте, їхнє датування є досить умовним: переважну їх більшість відібрано у порушених археологічних шарах. Дійсно, один тип тиньку за складом наповнювачів, за їх пропорційним співвідношенням, за технологічною культурою та навіть за технікою нанесення фарбових шарів близький до стінопису Софійського собору. На фрагментах цього тиньку є залишки орнаментів квітково-пелюсткового типу та фрагменти зображень, у тому числі й деталі ликів. Саме цей тип тиньку утримує автентичні графіті, зміст яких не дає підстав сумніватися, що він належить до опорядження культової споруди. Атрибуція цього типу тиньку була ускладнена невідповідністю дати першого освячення Десятинної церкви (996) та його подібністю до стінопису Софійського собору (у традиційному варіанті його датування (1040-1050). Зняти це протиріччя вдалося І.Ф. Тоцькій, яка запропонувала вважати, що цей тип тиньку відповідає перебудовам періоду другого освячення Десятинної церкви (1039) [Тоцкая И.Ф. О времени строительства Софийского собора в Киеве. Лазаревские чтения-2003. Материалы научной конференции. М., 2003]. Гіпотеза І.Ф. Тоцької підтверджується результатами порівняльного художньо-стилістичного аналізу зображень (наприклад, орнаментів квітково-пелюсткового стилю), що збереглися на означеному типі тиньку Десятинної церкви, у фресках Софійського собору, у декоративному оздобленні Остромирового Євангелія (1056). Але найбільш вагомі аргументи на користь датування стінописів Софії Київської 1040-1050 рр. ХІ ст. дає порівняльний іконографічний метод дослідження. Так, встановлено, що головною атрибутивною ознакою монументальної декорації Софійського собору є богословські, догматичні акценти програми, а саме зображення Євхаристії у середньому регістрі центральної апсиди та зображення погруддя Христа Ієрея (з тонзурою) над східною аркою. Ці акценти дозволяють співставити програму розписів Софійського собору у Києві з програмою розписів Софійського собору в Охриді (1037-1056). Як відомо, пам’ятку було зведено на замовлення архієпископа Лева – одного з ідеологів Схизми 1054 р. Останні дослідження іконографії Софії Охридської переконливо довели, що її програма саме і відобразила основні догматичні акценти цієї схизми [ Лидов А.М. Образ «Христа-архиерея» в иконографической программе Софии Охридской. Византия и Русь. Отв. ред. Г.Е. Вагнер. М., 1989, с. 65-90].

Отже, і фрески Софії Київської, у відповідності до внесених у її програму догматично богословських акцентів, датуються серединою ХІ ст.

Концепція Н.М. Нікітенко суперечить усталеним у науці поглядам на історію Русі Х-ХІ ст. – епохи надзвичайно важливої для самоусвідомлення українського, російського, білоруського етносів, та, відповідно, вносить певні деформації у сучасне сприйняття загальноєвропейського культурного контексту. Адже Русь була не ізольованою територією, а відкритим простором, що вбирав усі новітні цивілізаційні віяння. Будь-які наукові дефініції, що порушують усталені уявлення про історичне минуле трьох народів, а у даному випадку, враховуючи цінність Софійського собору як об’єкту Всесвітньої Спадщини, то й базові засади усвідомлення світового культурного простору, потребують переконливої аргументації, відкритості дискусії й дотримання норм наукової етики. На жаль, склалася ситуація, коли наукова дискусія відсутня. Суспільству в досить агресивній формі (у музейній практиці, у засобах масової інформації) нав’язується науково недоведена точка зору. Керівництво Національного заповідника «Софія Київська» чинить супротив тим хто не підтримує концепцію Н.М. Нікітенко. Вчені не мають змоги дослідити проблему у розрізі перевірки наданих Н.М. Нікітенко аргументів. Склалася ситуація, коли провідні українські фахівці, представники світової наукового товариства позбавлені можливості вільно досліджувати собор, для них закриті й фонди заповідника. Така практика суперечить принципу відкритості, який належить до визначальних цінностей сучасного громадянського суспільства, задекларований ЮНЕСКО. Прагнення перемоги над науковими опонентами стало основною ідеєю музейної політики… А варто було б зосередитись на збереженні Софії Київської та на науково обґрунтованому залученні пам’ятки до сучасного культурного простору. Національний заповідник мав би виступати гарантом передачі собору наступним поколінням у належному стані збереження та без деформацій в інтерпретації його значення у національній та світовій культурі.