З приводу нового датування
Софійського собору

Івакін Гліб Юрійович

заступник директора Інституту археології
НАН України, член-кореспондент НАН України,
доктор історичних наук

Кожен автор має цілковите право висловлювати та обстоювати свої ідеї та гіпотези. Тут головне, щоб дослідник залишався на полі науки, використовував суто наукові методи дослідження, аргументацію, висновки тощо. Об’єктивне дослідження будь-якої проблеми не має бути скутим апріорними положеннями та завчасно визначеними напрямками наукового пошуку. Необхідно вміти будувати теорію на основі фактів, а не підбирати й підганяти їх під свої апріорні побудови.

За великим рахунком, більшості з нас все одно, коли почали будувати Софійський собор. Тут немає жодної упередженості. Загальної картини державної та культурної розбудови Русі це не змінює, а пам’ятка залишається найдавнішою на східнослов’янських землях. Повага до неї в світі не збільшиться і не зменшиться. Ми не обстоюємо 1037 р. чи 1017 р. Адже є прихильники обох датувань. Всі ми розуміємо, що літописна стаття 1037 р. узагальнює та підсумовує діяльність Ярослава Мудрого. Але це не значить, що вона сфальсифікована. На остаточну відповідь не вистачає вичерпних наукових фактів, тому фахівці притримуються кожен своєї версії, але не нав’язують тільки своє бачення іншим. І залишаються в межах поля науки.

Сьогодні тут йдеться про більш значне, ніж про конкретну дату – нас цікавить наукова істина (як це високопарно не звучить). Якими методами до неї наближаються, наскільки науково обґрунтованими є аргументи нового датування, наскільки кваліфікованими у відповідних конкретних наукових дисциплінах є його автори.

Особливо важливо суворо притримуватися законів наукової логіки. Адже, якщо будь-яка теорія, гіпотеза чи концепція не притримується законів логіки, то вона не є науковою – з усіма наслідками, що звідси виходять. Здогадки та припущення мають не виходити за межі академічних критеріїв доказовості. На жаль, цього не можна сказати про гіпотетичні побудови новітніх «софійських книжників» (чи офіціозну їх частину).

Загальне враження від робіт, спрямованих на ствердження «нової дати» заснування Софійського собору (1011 р.), – вся ця складна конструкція не переконує. Ми спостерігаємо нагромадження численних припущень, здогадок й домислів, які підпорядковані одній заздалегідь упередженій думці, точніше ідеї-фікс. Чимало гіпотетичних побудов (нам ніщо не заважає припустити, вірогідно, можливо тощо), які через декілька сторінок перетворюються на аксіоми й абсолютно доведені істини. Від того, що автори щиро вважають саме так, доказовості не стає більше. Про внутрішню критику джерел нібито ніколи й не чули.

Взагалі, в теорії гіпотез ті гіпотези, для яких потрібно наводити ще допоміжні гіпотези, вважаються слабкими. А тут повсюди одне недоведене положення пояснює інше таке саме дискусійне.

В узагальнюючих працях, енциклопедіях, підручниках, державних документах прийнято притримуватися так званого «енциклопедичного принципу», коли подаються не дискусійні моменти, а загальновизнані положення. Перші можуть лише згадуватись. Сперечаються вже в суто наукових виданнях.

У нашому випадку завжди наводиться повідомлення «Повісті временних літ» – 1037 р., при цьому коректно згадується і дата Першого Новгородського літопису – 1017 р. І це роблять навіть прихильники останнього.

Все це досі не дуже турбувало наукову громадськість, фахівців з різних аспектів історії та культури Київської Русі. Адже кожен автор має право виставляти на світ божий своє розуміння, методи, висновки. Щоб цей науковий рівень міг побачити кожен (чи щось інше, про що ще Петро І казав).

«Нове датування» або якісь його складові зазнавали певної критики в друці («м’якої і делікатної по формі, але нищівної» щодо суті поглядів та методів), а переважно усної. На жаль, більшість фахівців не бажало витрачати свій час на спростування різноманітних псевдоідей, що так розповсюдились в наш час. Ще 20 років тому на Міжнародній конференції в Санкт-Петербурзі всесвітньо відомий медієвіст Анджей Поппе заявив з кафедри, що вже не хоче витрачати час на «одкровення» Н. Нікітенко. «Реставратор не має сперечатися з екскурсоводом, опускатися на цей рівень», – казав з цього приводу інший відомий дослідник монументального живопису Візантії та Русі.

Переважна більшість фахівців з проблеми поділяли ці думки й, як виявилося, жорстоко помилялись. Виявлена безтурботність та доброзичливість щодо всіх цих гіпотетичних побудов призвела до можливості поширення хибної думки про їхню істинність. Так хибна ідея перетворилася на загрозливу для нормального наукового вивчення Софійського собору. Адже сьогодні ця «концепція» претендує вже на офіційне державне затвердження та на наукове міжнародне визнання. Причому робилося це келійно, без будь-якого наукового обговорення із залученням справжніх фахівців по конкретним аспектам проблеми. Отже, знову мова йде про методи, що далекі від наукових чи просто цивілізованих.

Міністерство регіонального розвитку та будівництва України, якому підпорядковано Національний заповідник «Софія Київська», та Міністерство закордонних справ України, при якому функціонує Національна комісія у справах ЮНЕСКО, не є установами, компетентними у наукових проблемах Київської Русі. Тому найбільше здивувала та шокувала всіх саме процедура подання МЗС пропозицій з боку України щодо визначних ювілеїв на 2011 р.

Авторитетні профільні організації та установи (Міністерство культури і туризму України, Національна академія наук України, Національний комітет ICOMOS в Україні – а саме він опікується пам’ятками та культурною спадщиною) не були навіть поінформовані, навпаки сам процес цього подання свідомо втаємничувався.

Нині Національна комісія у справах ЮНЕСКО, яка наполягає на необхідності цього святкування у 2011 р. під приводом піклування про міжнародний імідж України, практично захищає своє відомство, а головне всіх тих, хто ввів у оману державні органи в Україні й саму поважну міжнародну організацію – ЮНЕСКО. До речі, проводиться думка, що цей календар не є обов’язковим для виконання (а це справді так) та й взагалі на цю дату ніхто в світі увагу не зверне.

Але тепер вже ініціатори зазначених дій спираються на авторитет ЮНЕСКО і стверджують, що позицію Заповідника підтримала й затвердила ця організація. Хоча, звичайно, ЮНЕСКО не розглядала пропозиції національних комісій, а тільки бюрократично їх реєструвала серед багатьох інших (від України було три пропозиції), покладаючись на виваженість висновків з боку держави-заявника.

Натомість слід враховувати, що пам’ятні дати ЮНЕСКО репрезентують всю Україну в світі, загальний рівень її науки та культури, а не якусь окрему установу або чиїсь особисті амбіції. Відповідним установам необхідно розібратися, чому і з чиєї вини стався цей кричущий факт. Йдеться про честь, престиж нашої історичної, мистецтвознавчої, архітектурної науки, про її роль та значення у світі. Не можна припускати дискредитацію вітчизняної науки.

Нова дата заснування Софійського собору (1011 р.) вже досить давно запропонована Н.М. Нікітенко. Вона ужила чимало сил та ученості, доводячи, що собор почав будувати Володимир. Проте жодне з її конкретних припущень у цій галузі не є надійно обґрунтованим, науково доведеним і залишається, м’яко кажучи, дискусійним. Серед більшості фахівців твердження Н.М. Нікітенко не знаходять підтримки. Особливо науковцями не сприймається загальна методика її наукових побудов.

Головний принцип цих побудов – низка недоведених припущень, які стають базою для таких само слабко аргументованих наступних. А далі сумнівне припущення подається вже у якості факту, що нібито існує a priori. Так, за Н.М. Нікітенко, на ктиторському портреті в Софії Київській зображено не Ярослава, а Володимира тому, що собор побудував Володимир. А доказом того, що собор побудував Володимир, є нібито його зображення на портреті.

Різні факти тлумачаться то переважно з точки зору суто релігійно-символічного, то навпаки за буквального, фактологічного прочитання. Наприклад, відома цитата з Іларіона про Давида і Соломона або зображення Десятинної церкви в руках «Володимира». В останньому не доведено, що ця фреска рання, що це Володимир, що він тримає Десятинку, що остання мала саме такий вигляд. Вся ця низка «недоведеностей» чомусь вважається автору за законний науковий факт.

Автори цілком правильно закликають робити комплексний аналіз всіх існуючих джерел щодо походження Софійського собору, проте самі цього не притримуються. Взагалі вся їхня аргументація переважно розрахована на необізнану чи довірливу людину, точніше дилетанта.

Тут на думку спадає вислів М.І. Костомарова про подібні історичні побудови під час відомої дискусії з М.П. Погодіним: «Коли ви в театрі дивитесь на сцену, то, за добре облаштованих декораціях, ліси, гори, замки здаються вам справжніми, але підійдіть ближче та помацайте – і ви побачите, що вони з картону». Те саме у нашому випадку.

Вся ця складна конструкція стоїть переважно на науковоподібному підґрунті й складається з кількох блоків, де наріжним каменем фундаменту сьогодні є коректне читання графіті. Варто витягнути один з блоків чи каменів й вся побудова завалиться (рухне). Необхідна ретельна критична перевірка міцності кожного з них. Й вже першопочатковий перегляд показує хибність в доказовій базі по будь-якому блоку, а отже і всієї системи взагалі.

Для мене найперше запитання, чому й навіщо князь Володимир розпочав будувати Софійський собор? Адже у світовій практиці це унікальна, якщо і не виключна, подія. Жоден фараон, богдихан, король, папа, генеральний секретар побудувавши представницький комплекс загальнодержавного значення, з яким ототожнювали й самого правителя (піраміди, палаци, храми тощо), відразу ж починав будувати нове. Ще в Десятинній церкві фреска не встигла висохнути (хоч в дійсності ми не знаємо, коли завершились повністю опоряджувальні роботи), а великий князь вже забуває про своє головне дітище й розпочинає будівництво нового комплексу все державного значення. Чому саме? На це у авторів «нового датування» не тільки немає задовільної відповіді, а й самого такого питання у них практично і не поставало.

Літописи оголошуються «тенденційними» та «зфальсифікованими», проте це нічим не аргументується. Складні джерелознавчі питання просто відкидаються, що недивно, враховуючи відсутність належної кваліфікації у авторів в цій сфері.

Не пояснено, чому саме літописці Ярослава (і всі наступні) мали принижувати роль Володимира. Насправді Ярослав та його книжники підкреслювали і велич здобутків Володимира, і свою пряму спадкоємність державотворчій та церковній діяльності Володимира. (До речі, відомий дослідник Київської Русі М.Ю. Брайчевський навпаки вважав, що Ярославові книжники були тенденційними, бо занадто перебільшували роль князя Володимира). Це і не дивно. Адже Ярослав прийшов до влади після кривавої усобиці, братовбивчої війни. Йому необхідно було підкреслювати зв’язок з політикою батька. (Літописці та Іларіон це й показували – «Володимер, отець Ярославль»). Певен, що якби Ярослав у дійсності завершив будівництво собору та нового граду, розпочате Володимиром, то писемні джерела це тільки б підкреслювали.

Запропонована дата заснування собору – 4 листопада 1011 р. – результат складних і свавільних побудов автора, який до того ж протягом останніх років міняв свої дати. Вона відсутня в писемних джерелах. У Місяцеслові Мстиславового Євангелія йдеться тільки про якесь освячення Софійського собору 4 листопада митрополитом Єфремом. Ані слова про 1011 р. та заснування собору. Згадка про митрополита Єфрема повністю руйнує «концепцію 1011 р.» (адже такі були у 50-ті та 80-90-ті роки ХІ ст.) й автори нового датування сміливо, але безпідставно, видаляють її з цитати й не згадують про нього, чим просто вводить в оману нефахового читача.

Кожен, хто знайомий з давньоруським зодчеством, добре знає, що напередодні зими на Русі не розпочинали будівництва жодного храму. Якщо це не так, то треба довести. Знайдіть хоч один приклад.

Те саме спостерігається й при попередньому аналізі визнаними фахівцями достовірності нових читань графіті Софійського собору. Інтерпретації Н.М. Нікітенко та В.В. Корнієнка рясніють помилками вже при тлумаченні окремих літер (на десять правильно прочитаних – понад 40 хибно зрозумілих), не кажучи про цілісний зміст написів. Автори вільно не володіють старослов’янською мовою, її історичною фонетикою та граматикою, текстологією, а тому не можуть достовірно та об’єктивно читати і тлумачити ці графіті. Це все одно, що людина, яка володіє англійською із словником, почне перекладати Шекспіра. Важко сказати, чого тут більше, амбіційного нахабства чи невігластва.

Не доведена неможливість існування ретроспективних графіті. Це при частому згадуванні про «ювілейні дати». Єдина аргументація – кожне графіто видряпувалось на зразок літописного запису. Це видає фантастичні уявлення авторів про сутність роботи літописця. Мабуть він робив запис за це «Літо…», а потім йшов й повертався через рік нового запису за наступний?

Про аналіз планувальної та об’ємно-просторової структури Софійського собору у порівнянні з Десятинною церквою вже йшлося. Вони не є подібними. Це засвідчують сучасні дослідження Десятинки. Але, звичайно, Десятинна церква правила за певний взірець та враховувався досвід її будівництва. Та це зовсім не доводить, що Софійський собор будував Володимир. А головне, в цьому випадку Софійський собор штучно відривається від групи пам’яток, які безумовно близькі до нього. Це собори Ярославового будівництва в Києві та Софійські собори в Софії та Полоцьку. Відповідно, це змінює всю логічну картину розвитку зодчества на Русі. Якщо вона неправильна й історики архітектури в цьому всі до єдиного помилялися, то це треба доводити. Натомість, про це навіть думки не виникало.

Цегла обох храмів (мається на увазі головного ядра Десятинного храму, а не добудов чи ремонтів) відчутно різниться. Хибними є й посилання на однаковість фресок та полив’яних плиток, оскільки «софійські автори» не знають як саме робилися аналізи, які фрески та плитки порівнювалися між собою. Наявність слідів мозаїчної маси у фресковому тиньку не є датуючим фактором. Це лише свідчить, що на обох пам’ятках працювали і з мозаїкою і з фрескою. Навіть вірогідний спадкоємний зв’язок (як коректно писали дослідники фресок) знову ж таки не доводить, що Софійський собор будував Володимир.

Щодо полив’яних плиток і результатів «пектографічного» (так у Н.М. Нікітенко) та спектрального аналізів їхньої глини та поливи. Тут ми маємо також яскравий приклад того, як автор «концепції» або висмикує зручний для нього факт (не розуміючи суті), або ж свідомо вводить інших в оману. Адже Т.В. Макарова у своїй роботі 1967 р. досліджувала полив’яний посуд, а про плитки згадує лише побіжно в кількох абзацах, посилаючись на М.К. Каргера, який, в свою чергу, їх тільки поверхово описав. При цьому жодних результатів аналізів плиток не наводиться. Дослідниця слушно пов’язувала походження столового полив’яного посуду на Русі з роботою майстерень по виготовленню смальти та полив’яних плиток, які обслуговували будівництво Десятинної церкви. Але головний висновок Т.В. Макарової: наприкінці Х ст. ця традиція зародилася, під час спорудження Софії продовжувалася («безперервність традиції протягом двох поколінь майстрів») та поширювалася на Русі. Натомість в деталі дослідниця не входила й хронологією плиток не займалася.

Таким чином, все це не є датуючими ознаками. Сама рецептура поливи (як і скла в цілому) не змінювалася на Русі щонайменше до ХІV ст. (а Ю.М. Щапова пише й про ХVІ-ХVІІ ст.). Глини теж були однакові – місцеві (тут – київські). На такій самій підставі князю Володимиру можна приписати і Михайлівський Золотоверхий собор, і Успенський собор Печерського монастиря, і церкву св. Апостолів на Берестовому. А про собори св. Георгія та св. Ірини вже й не йдеться – це точно «робота» Володимира. Продовжу цитатою з Т.В. Макарової: «Рецептура поливи в усіх містах Русі виявляється єдиною – це свинцево-кремнеземна полива з приблизно однаковим співвідношенням, компонентів, що її складають. Глина, як показали петрографічні аналізи, дуже подібна й на локальні групи не розпадається».

Археологічні матеріали також не доводять, що князь Володимир оточив валами «місто Ярослава» та звів Золоті ворота. Немає підстав для цього. Якщо комусь відомі матеріали 1-2-го десятиліть ХІ ст., то нехай їх покажуть. Шурф біля собору скоріше курйоз, адже там, крім будівельного сміття, знаходились уламки кераміки ХVІ-ХVІІІ ст. Дискусії ведуться лише про те, чи була забудована ця територія до появи оборонних споруд, чи після. Тлумачення повідомлень Еймундової саги можуть бути різними, але її підробиці досить важко співвідносити з валами «міста Ярослава». Розкопки досить широкими площами в районі Лядських воріт вказують, що цей мікрорайон забудовувався практично одночасно й ближче до середини ХІ століття.

В цілому, слід зазначити, що визначну пам’ятку нашої історії та культури штучно, без достатніх аргументів, переносять в абсолютно іншу культурно-історичну ситуацію. Підставою для цього є лише амбітність «софійських вчених» та жага до нового ювілею.

Екскурсоводам вже заборонено розповідати, що Софійський собор та «град Ярослава» побудував Ярослав Мудрий. Офіційно нав’язується думка, що на ктиторському портреті зображено Володимира. Звичайно, це все різниться з інформацією, яку подають в інших музеях, путівниках по м. Києву, шкільних та вузівських підручниках, та викликає закономірний подив та запитання.

Це вже приносить значну шкоду культурному та науковому іміджу України. Надходять листи, де ставляться запитання про необґрунтованість тверджень про дату – 1011 р. Але неможливо всім відповідати, що це одіозна думка однієї дослідниці та організації, а не визнана концепція української історичної науки. Вся ситуація з вигаданим 1000-літнім ювілеєм Софійського собору в 2011 р. вимагає рішучих дій по недопущенню негативного міжнародного резонансу у випадку «святкування». Україна та її наука не має права «втрачати обличчя» через недолугі дії та амбіції окремих особистостей.