Що можна і чого не можна дізнатись про Київську Русь

Жарких Микола Іванович

заступник директора медіа-видавництва
«Мислене древо», кандидат хімічних наук

Дане повідомлення є коротким викладом змісту статей автора, опублікованих на персональному веб-сайті М.І. Жарких: «Мнимий запис про смерть Ігоря Ольговича», «Фальшивий ювілей, або Помилковість думки про заснування Київської Софії князем Володимиром».

Гуманітарне знання засновано на джерелах. Цим воно відрізняється від знань в природничих науках, які засновані на експерименті для швидкоплинних процесів і на спостереженні для процесів, тривалість яких перевищує людське життя. Цим воно відрізняється від математичного знання, заснованого здебільшого на аксіомах.

Відкриття – це нове, важливе і верифіковане знання. Нове – невідоме раніше; важливе – істотне для цілої області знань; верифіковане – незалежне від особи дослідника.

Відкриття в гуманітаристиці можливе, якщо дослідник запроваджує нові джерела та / або нові методики досліджень. Якщо дослідник використовує вже відомі джерела і загальноприйняті методи їх дослідження, він обов’язково прийде до тих самих висновків, що й його попередники (все це, звичайно, за умови, що дослідник прагне відкрити істину, а не догодити певній ідеології).

Гуманітарні знання діляться на конкретні (фактичні) і узагальнені (концептуальні). Твердження «князь Ярослав Мудрий помер 20 лютого 1054 року» є прикладом конкретного знання. Твердження «суспільний лад Давньої Русі – це феодалізм» є прикладом концептуального знання.

Відповідно конкретно-гуманітарні відкриття здебільшого відбуваються при запровадженні нових джерел, а концептуально-гуманітарні відкриття – при запровадженні нових методик дослідження.

Свіжим прикладом конкретного відкриття є результати археологічних досліджень 2003 р. в Києві по вул. Юрківській, де були знайдені залишки невідомої давньоруської церкви. Класичним прикладом концептуального відкриття є розшифровка Юрієм Кнорозовим календарної системи майя. Це відкриття стало наслідком запровадження нової методики – математичної криптографії – для дослідження вже відомих джерел (написів майя).

Переворот в науці – це таке відкриття, яке змушує заново написати цілий розділ науки. Загальновідомим прикладом такого перевороту була геліоцентрична система Миколи Коперніка. Такий переворот можливий тільки там, де панують схоластичні (логічно коректні, але не зв’язані з дійсністю) або приблизні погляди; він має своїм наслідком встановлення правильних поглядів і тому не підлягає подальшій ревізії. В таких областях, де правильні погляди вже встановлено, перевороти неможливі. Києво-софіє-засновознавство належить саме до таких областей.

Тим не менш, Н.М. Нікітенко та В.В. Корнієнко наполягають саме на перевороті. То може справа у впровадженні нової методики? Пропонуємо поглянути лише на один, але досить показовий приклад застосування цієї методики.

У 2008 р. науковий співробітник Національного заповідника «Софія Київська» В.В. Корнієнко опублікував статтю «Відображення подій 1147 р. в епіграфіці Софії Київської: графіті із записом про смерть Ігоря Ольговича» [Корнієнко В.В. Відображення подій 1147 р. в епіграфіці Софії Київської: графіті із записомпро смерть Ігоря Ольговича // Науковий збірник, присвячений 900-літтю Свято-МихайлівськогоЗолотоверхого монастиря, К., 2008 р., с. 145-150]. Автор повторно вивчив у натурі запис, опублікований 1966 р. С.О. Висоцьким [Высоцкий С.А. Древнерусские надписи Софии Киевской, К., 1966, с. 24, № 12] і прийшов до висновку, що його треба читати так: «Місяця жовтня у 19-е преставився Петро, а в 20-е був похований».

Проти такого уточнення прочитання, як і проти звуження палеографічної дати напису до другої третини – кінця ХІІ ст., з мого боку не може бути заперечень, оскільки я не є фахівцем в галузі епіграфіки та палеографії. Якби дослідник зупинився на цій позитивній джерелознавчій інформації, стаття стала б хоч невеликим, але певним внеском у дослідження такого важкого для розуміння джерела, як софійські графіті.

Але дослідник не зупинився на цьому і вирішив подати інтерпретацію напису. З його міркувань виходить, що цей запис розповідає про смерть князя Ігоря Ольговича, яка сталась 19 жовтня 1147 р. Дійшовши такого висновку, автор вважає помилковою літописну дату смерті князя (19 вересня 1147 р.) і вважає, що князь Ігор мав християнське ім’я Петро.

Чи має рацію пан Корнієнко? – Жодної, бо:

1) Особа, згадана в написі, не мала титулу. Корнієнко вважає цю особу князем. Підстава для цього цілком ефемерна – «зміна у стандартній формулі поминальної молитви» [Корнієнко В.В. Вказ. праця, с. 147]. По-перше, звідки відомо, яка саме формула вважалась у давньоруський час стандартною? По-друге, звідки взялась упевненість, що в той час існувала тільки одна стандартна формула, а не більше? По-третє, навіть якщо визнати «зміну стандартної формули» за щось позитивно встановлене, звідки упевненість, що причиною цієї зміни був саме князівський статус особи, а не щось інше? Отже, підстава вважати Петра із цього запису князем одна – власне бажання дослідника;

2) ім’я особи в написі – Петро. Ім’я князя – Ігор. Тут, здається, особливої схожості нема, але для сучасних софійських вчених це не перешкода. Був Ігор – стане Петром, нікуди не дінеться. Християнське ім’я князя Ігоря Ольговича з давньоруських джерел невідоме. Л.Є. Махновець вважав, що це ім’я було Георгій [Літопис Руський. – К., 1989 р., с. 486]. Так само вважає Л.В. Войтович [Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у 12-16 ст. – Львів, 1996 р., генеалогічна таблиця князів Ольговичів].6 Підставою для цього є запис в Єлецькому синодику. Цьому (хоч якось обгрунтованому) погляду В.В. Корнієнко протиставляє здогад Тимофія Мальгіна (1752-1819), буцімто Ігор мав хрестильне ім’я Петро. Цей здогад – даруйте за каламбур! – пізнішими дослідниками з повною підставою був визнаний безпідставним. Отже, і спробу В. Корнієнка перетворити «Ігоря» на «Петра» слід вважати невдалою;

3) напис не датований (не вказано року смерті Петра). Його можна було б датувати у непрямий спосіб, якби в ньому містилась вказівка на якусь легко ототожнювану, рідкісну (бажано – унікальну) подію. Але що унікального є в згадці про смерть і похорон? Ну, помер десь у ХІІ ст. невідомий нам Петро – що тут унікального, що дало б змогу точно вказати рік – один зі ста чи семидесяти?

Спроба В.В. Корнієнка прив’язати цей запис саме до 1147 р., а не якогось іншого року є штучною елюкубрацією і не може бути прийнята. Його подальша спроба виправлення буцімто-помилкової хронології Іпатіївського літопису цілком спирається на його нову (помилкову) інтерпретацію напису і тому окремого розгляду не заслуговує: із помилкових засновків висновки можна зробити тільки помилкові.

Яку ж фактичну інформацію можна видобути з цього напису, якщо не вдаватись до фантазій? Тільки ту, що невідома нам особа на ім’я Петро померла 19 вересня якогось не означеного року в межах ХІІ ст. Цей запис містить все необхідне для річного поминання пам’яті покійного – його ім’я і день його смерті. З того факту, що запис уміщено у вівтарній частині Георгіївського приділу, можна обережно припустити, що покійний належав до кліра Софійського собору.

Рік у записі не вказаний, оскільки лінійне числення часу, яке становить основу нашого світогляду, геть не цікавило християн. Вони щороку святкували (і нині святкують) день народження Ісуса Христа і день його чудесного воскресіння, але в які роки стались ці події – християнська традиція не знала (а пізніші дослідження дозволили датувати їх тільки з точністю до десятиліття).

В.В. Корнієнко намагається видобути з цього запису більше інформації, ніж він насправді містить, і тому його стаття в цілому нагадує старий анекдот: «не Ігор, а Петро; і не князь, а нетитулована особа; і не 19 вересня, а 19 жовтня; і не 1147-го, а невідомого року. А решта – все правильно…».

Навіщо ж потривожено пам’ять про безталанного Ігоря Ольговича ? Виключно заради прагнення до сенсаційності, виключно заради стремління зробити відкриття на багаторазово переораному полі. Ігнорування вимог логіки і здорового глузду є основним «методичним прийомом» такої горе-інтерпретації. Ніякого позитивного внеску в дослідження графіті В.В. Корнієнко в цій статті не зробив, і навіть гірше – фантазії, якими переповнена стаття, мимоволі підривають довіру і до запропонованої ним нової версії прочитання напису.

Натомість, дослідники мусять змиритись з тим, що інформація, яку містить даний напис, недостатня для його пов’язання із загальним ходом політичних подій в давньому Києві. Аналогічно цьому, аналіз джерел щодо ранньої історії Софійського собору показує, що детальна хронологія будівництва пам’ятки також не може бути встановлена. Спроби назвати конкретні дні, місяці і навіть роки, коли відбулась певна подія (заснування / закінчення / освячення…) не мають опори в наявному фонді джерел і повинні розглядатись як результат самонавіювання чи самообману. Саме ці «методи», очевидно, й формують «нову методику», що призводить до сенсаційних «відкриттів» та «переворотів» у вітчизняній гуманітаристиці.