6. 3. Роль Ілька Борщака у розвитку французьких наукових досліжень історії України козацької доби
Луняк Євген
Серед українських діаспорних істориків ХХ ст. у Франції найбільшу увагу розгляду козацької доби в Україні приділив Борщак, багато праць якого публікувалося французькою мовою. Найвідомішою поміж них є вже згаданий твір «Життя Мазепи», створений у співавторстві з істориком і публіцистом Рене Мартелем. Ця белетризована біографія знаменитого українського гетьмана стала і залишається до цього часу найкращим і найповнішим життєписом Мазепи у французькій історіографії.
Як згодом згадував сам Борщак, задум написати цей твір йому підкинув його паризький видавець, котрий і порекомендував в якості співавтора Мартеля. Втім, неважко здогадатися, що текст «Життя Мазепи» був майже повністю написаний українським емігрантом, а француз лише зробив його остаточне редагування [2931]. Це стало першою франкомовною працею, присвяченою Мазепі, написаною в цілому українцем і виключно з проукраїнських позицій.
Що стосується Мартеля, то «Життя Мазепи» стало першою і єдиною його книгою, де він виступив в якості дослідника козацької України. Якщо, звичайно, не згадати його статтю «Україна наступного дня після Полтави», надруковану в «Ле Монд Сляв» [2932], що була своєрідним продовженням мазепинської тематики. Втім, заради об’єктивності слід зазначити, що більшість праць цього історика та публіциста якраз пов’язані з Україною, проте переважно з її сучасністю, де козацьке минуле країни фігурує лише у вигляді побіжних згадок. Серед його українознавчого доробку згадаємо такі твори як «Українське питання» (1927) [2933], «Польща та ми: легенда й історія, химери та реалії» (1928) [2934], «Франція та Польща: реалії Східної Європи» (1931) [2935], «Підкарпатська Русь» (1935) [2936], «Українська проблема» (1938) [2937].
Наголосимо, що в умовах актуалізації українського питання напередодні Другої світової війни Мартель закликав своїх співгромадян не ігнорувати українських інтересів і не бачити в них лише «німецьку інтригу». «Не покидаймо ж в забутті молодого народу, майбутнє якого однак знаходиться в руках наших конкурентів. Встановімо контакти між французами й українцями» – висував політичне гасло французький автор [2938].
Між іншим, Мартель особисто бував в Україні, а перша з перелічених робіт була написана французом саме на теренах УСРР, як позначав сам Мартель: Харків-Київ, вересень 1927 р. [2939]
Одночасно з Рене Мартелем Україною зацікавився ще один молодий французький славіст і мовознавець Антуан Мартель (1899-1931), який був молодшим братом Рене [2940]. На жаль, життя Антуана, перспективного й талановитого дослідника, завершилося трагічно: він помер, не доживши й до 33 років, від тяжкої хвороби [2941]. Вже після його смерті стараннями його товариша Мазона в Ліллі було опубліковано ґрунтовну працю Антуана Мартеля «Польська мова в рутенських країнах» (1938), де значна увага приділялася, зокрема, й історичному аспекту: поширенню польської мови та культури в ХVІ-ХVІІІ ст. в Україні, полонізації української шляхти [2942]. Відзначимо, що відомий французький історик Бовуа називав Антуана Мартеля «своїм блискучим попередником» [2943].
Книга Борщака та Рене Мартеля про Мазепу здобула великий успіх і майже одразу була перекладена українською й видана у Львові в 1933 р. у перекладі Михайла Івановича Рудницького (1889-1975), а в 1991 р. була перевидана в Києві. Причому треба відзначити, що український авторизований переклад Рудницького з точки зору історії є набагато точнішим за французький оригінал. Тут немає тих вигадок і нісенітниць, вставлених у текст паризькими редакторами, на кшталт: здобуття Львова Хмельницьким [2944], його нищівної поразки під Жванцем [2945], порятунку Яна ІІ Казимира в скрутний час Мазепою [2946] та ін.
За згодою Борщака, Рудницький доповнював і корегував український переклад, надаючи йому більш правдивого в історичному плані вигляду. Деякі речі перекладач залишив у французькому звучанні, наприклад, посаду генерального судді Кочубея він подає услід за оригіналом як «найвищий суддя» (un Grand Juge) [2947], ім’я французького кардинала Мазаріні наводить як Мазарен (Mazarin) [2948], а шведського фельдмаршала Реншильда називає Ренскіольдом (Rehnskiold) [2949]. В той же час Моріца Саксонського, як прийнято його називати у нас, Рудницький називає то Маврикієм Саксонським, то Маврикієм Саським (Maurice de Saxe) [2950].
В одному випадку, відміченому нами, український перекладач неправильно інтерпретував текст французького оригіналу. Так, про з’єднання московського війська з українським у 1687 р. в перекладі Рудницького читаємо, що це відбулося «між ріками Орлом і Самарою, посередині нинішньої Катеринославщини (entre les fleuves d’Orel et de Samara, au centre de la province actuelle d’Ekaterinoslav)» [2951]. Звичайно, в першому випадку йдеться про річку Оріль, назву якої Борщак подав в російському звучанні, як вона тоді позначалася на картах. Відзначимо, між іншим, що і Борщак, і Рудницький проігнорували факт перейменування Катеринослава на Дніпропетровськ в 1926 р.
Зауважимо ще один цікавий, на нашу думку, момент перекладу Рудницького. Там, де Борщак розповідає про чвару між Мазепою та Пасеком і наводить старовинну приповідку «Доки Дніпро тече, дружба козака з поляком є неможливою», український перекладач, подавши перших три слова, дипломатично ставить далі три крапки [2952].
Новаторство праці Борщака та Мартеля в галузі французького мазепознавства є безсумнівним. Історики чітко спростовували поширену й досі у французькій історіографії тезу про польськість гетьмана, визнаючи його українцем [2953]. Врешті-решт, було пояснено витоки популярної в ХVІІІ-ХІХ ст. на заході легенди про оголеного Мазепу на коні. У «Житті Мазепи» розкривається вихідна точка цієї романтичної історії, першоджерелом якої на заході стала праця особистого недруга Мазепи – Пасека [2954]. Суттєвою підмогою у висвітленні походження всієї цієї авантюрно-амурної легенди стало опублікування в 1922 р. спогадів останнього французькою мовою [2955].
Важливою новизною Борщака стало те, що при роботі над «Життям Мазепи» він звернувся до місцевих французьких документосховищ, ставши, по суті, першим українським істориком, який, досліджуючи минуле Гетьманщини, звернувся до французьких архівів. Ним були використані повідомлення французької преси другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст., свідчення тогочасних французьких дипломатів і мандрівників. Він довів, що місцеві архіви приховують величезний обсяг важливого документального матеріалу, який прямо чи опосередковано торкається минулого України.
Особливої уваги тут заслуговує віднайдення Борщаком в рукописному фонді Національної бібліотеки Франції звістки посла де Балюза про його зустріч з Мазепою в 1704 р. На жаль, з оригіналом цього документу крім Борщака на даний момент не зміг ознайомитися більше жоден дослідник, тож всі повідомлення про дану зустріч спираються тільки на Борщака, що наштовхує на певні сумніви в точності та правдивості наведених ним свідчень. Те ж саме можна відзначити й стосовно відкритого Борщаком «Виводу прав України». Як зауважує сучасна французька дослідниця Ірина Дмитришин: «Оригіналу цього документу нікому не вдалося віднайти» [2956]. Однак, на нашу думку, в цьому випадку варто підкреслити ту обставину, що на «Вивід прав України» Борщак неодноразово посилався впродовж свого життя у різних працях, вочевидь, не маючи підстав побоюватися звинувачень у неправдивості.
Необхідно відмітити, що складність перевірки джерельної бази досліджень цього українського діаспорного історика полягає не тільки у важкодоступності й віддаленості використаних документів для головних зацікавлених в українознавчих студіях осіб – українських науковців, але й часто у відсутності чи неточності наведених ним посилань на них, коли, слідуючи за його вказівками, знайти потрібні джерела не виявляється можливим. Наприклад, історики Перналь та Ессар не змогли знайти в руанському архіві заповіт Бопланового сина, на який покликається Борщак [2957]. Хоча, на наш погляд, не можна цілковито виключати й можливості втрати документів.
Не так давно, перевіривши за вказівками Борщака матеріали паризьких архівів, відомий вітчизняний дослідник теми «Наполеон і Україна» Ададуров викрив численні факти спотворення тим змісту історичних джерел, а то і їх відвертої фальсифікації. Це дало підстави сучасному історику звинуватити свого попередника в свідомій міфотворчості [2958]. Як зауважує Ададуров:
«Характерним для архівних фальсифікацій І. Борщака є і вставляння вигаданих ним уривків у реальні, але змістовно інші, ніж подає цей дослідник, документи» [2959].
Відповідно, дописки, зроблені Борщаком, науковці часто сприймають за автентичні історичні свідчення. На думку Ададурова, можна говорити про три рівні фальсифікацій Борщака: 1) спотворення сенсу реально існуючих документів; 2) вставки неіснуючих, але визначальних фрагментів у дійсні джерела; 3) вигадування псевдоджерел [2960].
Про те, що не всі посилання в роботах Борщака є правдивими, зауважували в 2000 р. й редактори українського видання його праці «Україна в літературі Західної Європи» [2961].
Перебільшеність і неточність деяких свідчень Борщака була відзначена й нами. Наприклад, характеризуючи твір відомого військового теоретика ХVІІІ ст. Варнері «Замітки про військову справу турків і росіян», історик наголошував, що вміщені у ньому «сторінки про українських козаків протягом тривалого часу належали до найавторитетніших джерел у пруській військовій літературі» [2962]. Втім, звернення до самого зазначеного твору Варнері показало, що власне українським козакам в ньому відведено лише кілька рядків, де, цілком традиційно для того часу уподібнивши запорожців до мальтійських рицарів, автор зазначав, що кількість козацьких з’єднань непостійна, а їхні лави поповнюються авантюристами з різних національностей [2963]. Важко сказати, наскільки важливою була ця інформація для пруських генштабістів. Щоправда, далі Варнері ще кілька разів побіжно згадує про козаків, не зазначаючи, чи йдеться про донців, чи запорожців, і порівнюючи козацьку військову справу з бойовими вміннями татар, калмиків і грузинів.
Говорячи про трактат Ніколя-Габріеля Леклерка «Історія козаків Бористену», Борщак зазначав, що його рукопис зник з паризького архіву міністерства закордонних справ на набережній Орсе [2964]. Це твердження породжує хибне уявлення про те, що ознайомитися з даним твором Леклерка вже неможливо [2965]. Однак даний твір Леклерка був надрукований в другому томі його «Фізичної, моральної, цивільної та політичної історії давньої Росії» і розглядався нами вище. Відмітимо, що можливість зникнення цього рукопису з зазначеного архіву поставив під сумнів Ададуров, зауваживши, що звідти «могли зникнути лише ті документи, яких там ніколи не було» [2966]. В будь-якому разі з текстом трактату Леклерка «Історія козаків двох боків Бористену» за бажанням може ознайомитися кожен бажаючий. Нині він є доступним і в мережі Інтернет.
Втім, не можна й нехтувати доробком Борщака. Між іншим, серед старовинних архівних рукописів він віднайшов листи й записки Григора Орлика, а також щоденник його батька. Частину з цих матеріалів істориком було опубліковано [2967].
Результати наукових пошуків Борщака у французьких архівах були відображені і в його наступних працях, зокрема, у відомих розвідках про Григора Орлика та українське питання в політиці Наполеона.
Загалом, Борщака можна визнати першим серйозним дослідником франко-українських історичних взаємин.
Коментуючи науковий доробок Борщака, Дмитришин зазначає його неоднозначність. З одного боку, цей дослідник вперше використав матеріали французьких архівів для вивчення історії України й знайшов у них багато цінних історичних документів, зокрема, здійснив «безцінне відкриття» журналу Пилипа Орлика. З іншого боку, авторка згадує про «контроверсійне відкриття» Борщаком «Виводу прав України», а також наголошує, що у нього дуже часто проглядається «прагнення прикрасити факти та видати свої бажання за дійсність» [2968]. Як зауважує Дмитришин, «Борщак зробив чимало перебільшень, тому, посилаючись на нього, треба бути дуже обережним» [2969].
Борщаку також інколи приписують авторство відомого історичного міфу про походження назви містечка Орлі під Парижем від імені гетьманича [2970]. Однак нами такого свідчення в творах даного історика виявлено не було. Вочевидь, варто поділити думку французького українця Івана Вергуна про те, що виведення назви Орлі від прізвища Орлик стало «винаходом» деяких нинішніх українських істориків [2971].
Аналізуючи творчість Борщака, ми звернемо головним чином увагу на його франкомовний доробок, як найбільш доступний французькому інтелектуальному загалу. Серед таких праць найвідомішими в міжвоєнний час стали «Український національний рух в ХІХ ст.» (1930) [2972], «Україна в західноєвропейській літературі» (1935) [2973] і, звичайно ж, нарис про Мазепу, створений у співавторстві з Мартелем. Втім, матеріали, вміщені Борщаком в цих франкомовних роботах, як правило, були продубльовані в публікаціях українською мовою, виданих як за його життя, так і після смерті.
Треба відзначити, що наукової діяльності Борщак не полишав і в тяжкі часи великої війни. Зокрема, в 1942 р. в «Ревю дез етюд сляв» була опублікована його невеличка розвідка «Антін Головатий, діяч історії», присвячена відомому отаману Чорноморського козацького війська [2974]. Між іншим, німецька окупація Франції несла пряму загрозу життю українського науковця. Як відомо, він був заарештований окупаційними властями й вісім місяців провів у в’язниці. На щастя, гітлерівцям не було відомо про єврейське походження Борщака, яке той ніде не афішував, тому йому пощастило вийти на волю [2975].
В повоєнний час Борщак продовжував доволі плідно працювати над вивченням історії козацької України, а також над ознайомленням французького загалу з цією добою в історії своєї далекої батьківщини. Важливою віхою в розвитку французьких історичних досліджень України козацької доби стало опублікування Борщаком в 1949 р. у Парижі книги під назвою «Історична легенда України: Історія русів», яка до того подавалася ним фрагментарно в окремих публікаціях [2976].
Це видання, присвячене, до речі, пам’яті Грушевського, вперше практично в повному обсязі знайомило французький зацікавлений загал з такою важливою пам’яткою української історико-політичної думки кінця ХVІІІ ст., як «Історія русів». Втім, як видно з передмови, написаної Борщаком, до виходу в світ даного твору доклали свої зусилля видатний славіст Андре Мазон, вже згадувана перекладачка й дослідниця Марі Шерер, славісти-професори Національної школи східних мов Андре Ваян (1890-1977) і П’єр Паскаль (1890-1983), а також російський мовознавець-емігрант, німець за походженням, Борис-Оттокар Унбегаун (1898-1973) [2977]. Між іншим, згадаємо, що останній на сторінках «Ревю дез етюд сляв» в 1932-1968 рр. регулярно проводив огляд публікацій з української літератури та мовознавства разом з Борщаком.
Відзначимо також, що даному французькому виданню передує доволі змістовний вступ, що окреслює загальний розвиток української історіографії від середньовіччя до початків ХХ ст. (в тому числі традиції козацького літописання), а також вказує ключові проблеми історії України козацької доби, з приводу яких ламалися списи українських, російських і польських науковців [2978]. Виклад історичного твору, представленого у вигляді фрагментів і переказів, супроводжується розлогими та ґрунтовними коментарями, котрі набагато перевищують за обсягом уривки з тексту самого джерела. Між іншим, говорячи про Мазепу й Орлика, Борщак знову посилається на віднайдений ним «Вивід прав України» [2979].
Український діаспорний історик вкотре підкреслює для французького читача відмінність понять «Русь» («la Rus’») і «Росія» («la Russie»), на тотожності яких завжди наполягала російська пропаганда [2980]. Характерною рисою «Історичної легенди України» стало транскрибування українських назв і імен французькою мовою саме в їх первісному українському звучанні.
Завершується книга розповіддю про відкриття «Історії русів», детальним аналізом різних версій щодо її походження і можливого авторства, а також висвітленням впливу цього твору на подальший розвиток української історичної думки та російської й української літератури [2981]. Найбільш вірогідним автором зазначеного твору, на думку Борщака, є Василь Полетика, який і написав його на початку ХІХ ст., десь між 1816 і 1825 рр. [2982]
Серед останніх франкомовних праць, де Борщак торкався козацьких часів в Україні, згадаємо статтю «Лист запорожців султану», опубліковану в «Ревю дез етюд сляв» у 1950 р. Аналізуючи зміст даного відомого документу, котрий надихнув Рєпіна й Аполлінера на створення своїх шедеврів, дослідник приходить висновку, що він є фальсифікатом і висуває припущення про польське походження цього знаменитого листа, начебто адресованого запорожцями турецькому султану [2983].
В 1966 р. був підготовлений ювілейний збірник на вшанування 100-річчя з дня народження Грушевського, яке широко відзначалося в українській діаспорі, де вміщено історичні розвідки Борщака та Шульгина, на жаль, на той час вже померлих, з аналізом історичних концепцій «батька української історії» [2984]. Важливим доробком тогочасної української діаспорної історіографії у Франції стала публікація в 1959 р. «Курсу історії України» на основі «Короткої історії України», відредагованої Шульгиним [2985].
До безперечних заслуг Борщака треба віднести й підготовку чудового французького дослідника-українознавця Жоржа Люсіяні (поч. ХХ ст. – 1981), головним чином знаного в нас вузькому колу фахівців-істориків завдяки своїй науковій розвідці «Книга буття українського народу» (1956), присвяченій аналізу діяльності й ідеології Кирило-Мефодіївського товариства [2986].
На жаль, постать цього науковця мало відома в Україні, хоча він багато що зробив для захисту національних прав українців. Варто згадати, що в 1931-1937 рр. він був кореспондентом інформаційного агентства «Havas» («Авас») і регулярно надсилав репортажі для газет «Le Temps» («Ле Тан») і «Le Petit Parisien» («Ле Петі Парізьєн»). В серпні 1933 р. він разом з французьким прем’єром Едуаром Ерріо (1872-1957) відвідав Україну. Всі маршрути Люсіяні були чітко визначені, а відхилення від них заборонене [2987]. На відміну від Ерріо, який не побачив або не схотів побачити голодуючого селянства в Країні Рад, Люсіяні ще в липні 1933 р. відзначав:
«Якщо з 1928 р. недоїдання населення стало хронічним, то для теперішньої ситуації не можна використати іншого слова, ніж «голод», у найсуворішому його сенсі… Зі зголоднілої України селяни намагаються дістатися столиці, щоб знайти тут трохи хліба. Брехня посилюється в надзвичайній мірі по всій країні. Перед дверима квартир тягнеться постійне дефіле цих нещасних, котрі прийшли молити про шматочок хліба» [2988].
Згодом він писав про наростання хвилі терору в СРСР [2989]. Якщо до приїзду в СРСР Люсіяні мав певні радянофільські ілюзії, то вони розвіялися з його ознайомленням з комуністичною дійсністю. Однак симпатії та співчуття до українського народу в нього ще більше посилилися. В 1945 р. він захоплено вітав об’єднання всіх українців у межах Великої України [2990].
В 1943-1944 рр. Люсіяні студіював українську мову на курсах професора Мазона в Колеж де Франс, а згодом вдосконалював володіння нею під керівництвом Борщака. Саме цим двом науковцям дякував він згодом за своє навернення до української тематики [2991]. В повоєнний час Люсіяні працював на кафедрі слов’янської словесності в університеті Бордо. 19 лютого 1949 р. він успішно захистив у Сорбонні дві докторські дисертації, одна з яких була присвячена діяльності Товариства з’єднаних слов’ян, а інша розгляду «Книги буття українського народу». Між іншим, спеціалізовану комісію з присудження наукового ступеня очолював відомий історик П’єр Ренувен (1893-1974), а одним з опонентів був історик і літературознавець Рауль Лябрі (1880-1950) [2992]. Останній в 1916-1918 рр. перебував у Петербурзі, двічі відвідував Україну, де зацікавився її культурою і навіть написав розвідку «Україна та її національний поет Шевченко» [2993]. Цікаво, що одним з критичних закидів з боку Лябрі під час захисту було ігнорування дисертантом впливу «Історії русів» на ідеологію кирило-мефодіївців [2994].
У згаданій монографії «Книга буття українського народу», створеній під безпосереднім наглядом Борщака, про що Люсіяні зауважує сам у своєму творі, автор відзначає великий вплив славетної козацької минувшини й особливо постаті Хмельницького на молодого Костомарова, головного ідеолога Кирило-Мефодіївського товариства [2995].
Примітки
2931. Шкварець В. Історичний спадок дослідника історії України, літературознавця, публіциста, дипломата І. Л. Борщака: історіографічний огляд // ІІ Міжнародний науковий конгрес українських істориків «Українська історична наука на сучасному етапі розвитку», Кам’янець-Подільський, 17-18 вересня 2003 р. Доповіді та повідомлення / Українське історичне товариство, Інститут історії України, Кам’янець-Подільський державний університет, Світова наукова рада при Світовому Конгресі Українців. Редактори: Любомир Винар, Олександр Завальнюк. – Кам’янець-Подільський; Київ; Нью-Йорк; Острог: Вид-во НаУОА, 2005. – Т. 1. – 480 с. – C. 252.
2932. Martel R. L’Ukraine au lendemain de Poltava // Le Monde slave. – 1937. – Septembre. – P. 436-458.
2933. Martel R. La question d’Ukraine. Extrait du Monde Slave. – Novembre-Decembre 1927. – P.: Librairie Felix Alcan, 1927. – 35 p.
2934. Martel R. La Pologne et Nous: la le gende et l’histoire, chimeres et realites. – P.: Andre Delpeuch, 1928. – 249 p.
2935. Martel R. La France et la Pologne: Realites de l’Est europeen. – P.: Roumegoux et C-ie, 1931 – 326 p.
2936. Martel R. La Ruthenie Subcarpathique (Podkarpatska Rus). – P.: Paul Hartmann, 1935. – 188 p.
2937. Martel R. Le probleme de l’Ukraine. Extrait de Politique Etrangere. – № 6. – Decembre 1938. – P.: Centre d’Etudes de Politique Etrangere; Firmin-Didot et C-ie; Mesnil, 1938. – 14 p.
2938. Ibid. – P. 14.
2939. Martel R. La question d’Ukraine… – P. 35.
2940. Зленко А., Жуковський А., Коптілов В., Манжола В., Назарук Л., Федорук О. Україна і Франція: нариси багатовікової історії… – С. 106.
2941. Mazon A. Necrologie: Antoine Martel // Revue des etudes slaves. – 1931. – T. 11. – Fascicule 3-4. – P. 283-286.
2942. Martel A. La langue polonaise dans les pays Ruthenes. Preface d’Andre Mazon. – Lille: Bussiere, 1938. – 318 p.
2943. Бовуа Д. Російська влада і польська шляхта в Україні… – С. 42; Beauvois D. Pouvoir russe et noblesse polonaise en Ukraine… – P. 32.
2944. Borschak E., Martel R. Vie de Mazeppa… – P. 4.
2945. Ibid.
2946. Ibid. – P. 8.
2947. Ibid. – P. 75; Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана… – С. 73.
2948. Borschak E., Martel R. Vie de Mazeppa… – P. 64; Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана… – С. 65.
2949. Borschak E., Martel R. Vie de Mazeppa… – P. 111, 151; Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана… – С. 132-133.
2950. Borschak E., Martel R. Vie de Mazeppa… – P. 61, 68; Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана… – С. 60, 68.
2951. Borschak E., Martel R. Vie de Mazeppa… – P. 20; Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана… – С. 27.
2952. Borschak E., Martel R. Vie de Mazeppa… – P. 8; Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана… – С. 17.
2953. Borschak E., Martel R. Vie de Mazeppa… – P. 8; Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана… – С. 17.
2954. Borschak E., Martel R. Vie de Mazeppa… – P. 9-10; Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана… – С. 18-19.
2955. Pasek J.-Ch. Les memoires de Jean-Chrysostome Pasek… – Р. 188-190.
2956. Dmytrychyn I. Gregoire Orlyk… – P. 15.
2957. Перналь А., Ессар Д. Гійом Ле Вассер де Боплан військовий інженер, картограф, автор // Боплан і Україна… – С. 39.
2958. Ададуров В. Народження одного історичного міту: Проблема «Наполеон і Україна» у висвітленні Ілька Борщака… – С. 212-236; Ададуров В. «Наполеоніда» на Сході Європи… – С. 22-46.
2959. Ададуров В. Народження одного історичного міту: Проблема «Наполеон і Україна» у висвітленні Ілька Борщака… – С. 231.
2960. Там само. – С. 212-236.
2961. Борщак І. Україна в літературі Західної Європи… – С. 19.
2962. Там само. – С. 120.
2963. Warnery Ch.-E. de, major-general. Remarques sur le militaire des Turcs et des Russes… – Р. 143-144.
2964. Борщак І. Україна в літературі Західної Європи… – С. 123.
2965. Панчук І. І. Історія України очима іноземців… – С. 72.
2966. Ададуров В. Народження одного історичного міту: Проблема «Наполеон і Україна» у висвітленні Ілька Борщака… – С. 220.
2967. Борщак І. Орликіяна // Україна. – 1950. – Ч. 3. – С. 145-150; Борщак І. Орликіяна // Україна. – 1953. – Ч. 10. – С. 826-834; Borschak E. L’hetman Orlyk a Salonique, 1723-1724 (d’apres son journal inedit) // Revue des etudes slaves. – Melanges Andre Mazon. – P.: Institut d’Etudes Slaves, 1951. – T. 27. – P. 52-60; Борщак І. Маніфест гетьмана Пилипа Орлика від 4 квітня 1712 року// Хроніка-2000. – К., 1995. – Вип. 2-3. – Україна-Франція. – С. 116-117.
2968. Dmytrychyn I. Gregoire Orlyk… – P. 15.
2969. Марусик Т. Григір Орлик, «син вождя козацької нації» // Україна молода. – 2006. – 27 квітня. – № 077; : 04/06/2012.
2970. Ададуров В. Народження одного історичного міту: Проблема «Наполеон і Україна» у висвітленні Ілька Борщака… – С. 216; Ададуров В. «Наполеоніда» на Сході Європи… – С. 25.
2971. Вергун І. Про деякі історичні неточності // Українська бібліотека імені Симона Петлюри. Інформаційний бюлетень. – Париж, 2001. – Ч. 64. – С. 32.
2972. Borschak E. Le movement national Ukrainien au XIX-e siecle. Extrait du Monde Slave. – Оctobre-novembre-decembre 1930. – P.: Librairie Felix Alcan, 1930. – 102 p.
2973. Borschak E. L’Ukraine dans la litterature de l’Europe occidentale…
2974. Borscak E. Antin Holovatyj, artisan de l’histoire // Revue des etudes slaves. – 1942. – T. 20. – Fasc. 1-4. – P. 158-161.
2975. Борщак І. Україна в літературі Західної Європи… – С. 6, 10-11.
2976. Borschak E. La legende historique de l’Ukraine: Istorija rusov. – P.: Institut d'etudes slaves , 1949. – 195 p.
2977. Ibid. – P. 8.
2978. Ibid. – P. 9-26.
2979. Ibid. – P. 154.
2980. Ibid. – P. 29, 52, 142, 154.
2981. Ibid. – P. 165-191.
2982. Ibid. – P. 164, 190-191.
2983. Borschak E. La lettre des Zaporogues au Sultan // Revue des etudes slaves. – 1950. – T. 26. – Fascicule 1-4. – P. 99-105.
2984. Borschak E. Michel Hrouchevsky // Bulletin Franco-Ukrainiene – P., 1966. – № 26. – P. 8-29; Choulgine A. Michel Hrouchevsky et sa conception de l’Histoire de L’Est Europeen // Bulletin Franco-Ukrainiene – P., 1966. – № 26. – P. 30-39.
2985. Hruchevsky M. Cours d’histoire de l’Ukraine / Red. par A. Choulguine. – P.: Premiere imprimerie ukrainienne en France, 1959. – 241 p.
2986. Luciani G. Le livre de la genese du peuple ukrainien. – P.: Institut d’etudes slaves de l’universite de Paris, 1956. – 149 p.
2987. Coeure S. La grande lueur a l’est. Les Francais et l’Union sovietique. 1917-1939. – P.: Editions du Seuil, 1999. – 364 p. – Р. 171-173.
2988. Ibid. – P. 224.
2989. Ibid. – P. 236, 272, 284.
2990. Luciani G. Les etapes de la renaissance slave (essai de vue d’ensemble). – Bordeaux: Faculte des letters; Institut d’etudes slaves, 1958. – 14 p. – P. 13.
2991. Luciani G. Le livre de la genese du peuple ukrainien… – P. 12.
2992. Борщак І. «Книги битія українського народу» в Сорбонні // Україна. – 1949. – Ч. 2. – С. 131-132.
2993. Борщак І. Рауль Лябрі. // Україна. – 1951. – Ч. 5. – С. 378-385.
2994. Борщак І. «Книги битія українського народу» в Сорбонні… – С. 131-132.
2995. Luciani G. Le livre de la genese du peuple ukrainien… – P. 23-24.
Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 665 – 673.