6. 5. Україна ХVІ-ХVІІІ ст. у сучасній французькій історіографії

Луняк Євген

Видатним продовжувачем традиції вивчення минулого східнослов’янських народів у Франції в другій половині ХХ ст. став відомий фахівець у галузі дослідження історії Росії-СРСР, директор Інституту слов’янських студій у Парижі Роже Порталь (1906-1994). В науковому відношенні він відзначився не лише як спеціаліст зі своєї галузі й керівник авторитетної славістичної установи, але й як наставник для цілої плеяди яскравих французьких істориків. Серед них згадаємо імена таких сучасних науковців-дослідників російської та радянської історії як Марк-Роже Ферро (нар. 1924), Жан-Луї Ван Режмортер (1927-1999), Елен Каррер д’Анкосс (нар. 1929), Франсуа-Ксав’є Кокен (нар. 1931), Ален Безансон (нар. 1932), Даніель Бовуа (нар. 1938) та ін.

Одним з найцікавіших українознавчих досліджень Порталя, у якому робиться комплексний аналіз історичних взаємин між українцями та росіянами впродовж тисячоліття від часів Давньої Русі до сьогодення, є розвідка «Росіяни та українці: питання історії», опублікована в 1970 р. Втім, хоча у назві на перше місце винесено етнонім «росіяни», по суті, майже виключно праця цього французького історика присвячена другому народу з підзаголовка.

Весь даний твір складається з кількох різнорідних частин. Він починається з хронологічної таблиці, яка відбиває основні події української минувшини. Далі слідує основна частина, в якій детальніше висвітлюється весь хід історичного розвитку України. За тим йде документальний додаток, який представляє джерела досліджуваного періоду. Майже на самому завершенні праця Порталя має невеличкий, але вельми цікавий в науковому відношенні розділ «Проблеми та суперечки інтерпретації». Власне кажучи, саме ця частина містить найбільшу кількість оригінальних авторських думок і спостережень. Насамкінець йде огляд бібліографії історії України, де автор коротко аналізує зміст основних, переважно франко-, англо- та російськомовних, публікацій з теми свого дослідження.

Серед українських науковців, на доробок яких посилається Порталь, згадаємо імена Драгоманова, Грушевського, Савченка, Дорошенка, Борщака, Крупницького. Втім, французький історик використовував також роботи сучасних йому радянських дослідників, зокрема, Костя Григоровича Гуслистого, Володимира Олексійовича Голобуцького, Івана Михайловича Дзюби («Інтернаціоналізм чи русифікація?»).

Порталь став одним з перших французьких дослідників, який почав вивчати питання українського націотворення. Дотримуючись модерністських позицій, він вважає виникнення націй продуктом новітньої доби. Початки цього процесу він виводить з кінця ХVІІІ ст. Саме тому розгляд суспільно-політичного та культурного розвитку України в ХІХ ст. історик розглядає в главі «Народження національної свідомості». Порталь наголошує на тому, що популярний в ХVІІ-ХVІІІ ст. термін «козацька нація» не зовсім коректно цілковито ототожнювати з теперішніми українцями й використовувати його з сучасного сприйняття поняття «нації» [3070]. Однією з перших яскравих маніфестацій українського національного духу, згідно французькому досліднику, стала «Історія русів» [3071].

Розгляд ХVІ-ХVІІІ ст. в праці Порталя займає важливе місце. На думку автора, козацтво – це унікальний соціальний стан, який виник на українських і російських землях після монголо-татарської навали під впливом двох основних чинників. Оскільки більша частина земель, які стали пізніше ареалом діяльності козаків, у ХV ст. являла собою пустки, або, як називає Порталь, використовуючи англійський термін, no man’s land, Польща та Московія в однаковій мірі були зацікавлені у створенні прикордонних захисних загонів, котрі могли б убезпечити їх від зовнішньої загрози з півдня й сприяти поширенню колонізації порожніх земель.

Отже, першою причиною, що зумовила інституалізацію козацтва, на погляд історика, стала цілеспрямована діяльність польського та російського урядів з утворення відповідних оборонних укріплень і збройних формувань. З іншого боку, як підкреслює Порталь, цей процес відбувався одночасно зі стихійним і спонтанним рухом населення на вільні землі степового порубіжжя, який супроводжувався виникненням тут фактично самостійних мілітаризованих угруповань [3072]. Для означення мешканців цих територій поступово закріпилося поняття «козаки», яке, за припущенням науковця, має половецьке походження [3073].

Порталь зазначає, що, оскільки в ХVІ-ХVІІ ст. козацтво перетворилося на одну з визначальних сил у Речі Посполитій, зростання соціальних і релігійних протиріч призвело до загострення польсько-українського конфлікту, у якому остання сторона все більше почала покладатися на підтримку єдиновірної з нею Московії [3074]. На його думку, унікальність Хмельниччини в ланці майже безперервних козацько-селянських повстань полягає в тому, що в середині ХVІІ ст. українське суспільство, завдяки непродуманій політиці Варшави, остаточно визріло для спільного виступу проти польського гніту, й практично всі його верстви були одностайні в своїй антипатії до поляків-католиків. Саме тому, коли позначилися «амбіції командира козацької сотні Богдана Хмельницького, військовий путч, місцевий заколот, йому одразу судилося здобути підтримку по всій Наддніпрянщині» [3075].

Розглядаючи українсько-московський договір 1654-го року, Порталь акцентує увагу на різному його трактуванні обома сторонами, що відігравало в подальшому важливу роль у взаєминах між козацькою старшиною та царським урядом і призводило до діаметрально протилежних його оцінок в історіографії.

«Гетьман і козаки, – занотовує історик, – визнали номінальний сюзеренітет царя, проте бажали сприйматися як рівноправні партнери, чого не хотіли визнати посланці московитів. Те, що для одних повинно було стати альянсом, для інших було сприйнято як акт підпорядкування» [3076].

Отже, для Хмельницького Переяслав став тимчасовим ситуативним заходом. На думку Порталя, головними мотивами, що зумовили укладання цього договору, були бажання козаків (насамперед старшини) утвердити свої права та привілеї, Москва ж отримувала нагоду позиціонувати себе в якості збиральниці історичної спадщини Русі та доволі легко захопити значні володіння на заході та півдні [3077]. «В дійсності тільки необхідність штовхала козаків Наддніпрянщини в бік Москви, без ентузіазму, лише через політичний реалізм», – зауважує дослідник [3078]. В той же час широкі народні маси, на його погляд, могли насправді повірити в благо, яке могла їм принести влада царя [3079].

Двоїстість укладеної між Хмельницьким і Олексієм Михайловичем угоди, а також протилежність інтересів України та Росії залишається наріжним каменем в суперечках стосовно трактування цього договору дослідниками і робить можливими політичні спекуляції. Порталь пише: «…РРРРв

Для істориків, які виводять існування української держави з Х ст., Переяславська угода не може бути чимось іншим, крім зради амбіційного гетьмана, котрий зловживав своїми повноваженнями.

Радянська історіографія, подібним же чином, навпаки робить з Богдана Хмельницького доблесного оборонця свободи українського народу в боротьбі проти польських магнатів і поборника російсько-української дружби, підтриманої українським народом» [3080].

Порталь підкреслює, що подібним же чином політична ідеологія зумовлює й сприйняття іншого українського очільника – Мазепи, котрого автор називає «найвеличнішим гетьманом України, але й водночас найсуперечливішим» [3081]. Про нього історик зауважує, що, «якщо для українських націоналістів він герой української незалежності, творець держави, якій репресивна й централізаторська політика Петра Великого не дозволила існувати, то для націоналістів російських він зрадник, котрий уклав альянс з Карлом ХІІ і обернув свою зброю проти Росії» [3082].

Мабуть, доречним буде згадати, що доба і діяльність Мазепи були дуже добре відомі цьому французькому досліднику, котрий свого часу написав монографію «Петро Великий» (1961).

Відмічаючи політичний хист гетьмана, Порталь наголошує, що Мазепа, перебуваючи в складних політичних умовах, намагався підтримувати стабільність у міжстанових взаєминах на Гетьманщині, а, як одну з головних цілей державної діяльності, бачив об’єднання обох берегів Дніпра під своєю владою, проти чого категорично виступав російський цар. Тож, за визначенням дослідника, реалізація державної незалежності України, омріяна Мазепою, напряму залежала від поразки й ослаблення Росії [3083].

Невдачу Мазепи та його соратників Порталь вважає останньої спробою утвердження козацької державності. Саме відтоді російський царизм розпочав форсований наступ на автономні права України. Втім, історик зауважує, що суперечності між царським урядом і козацькою старшиною було залагоджено за рахунок визнання за останньою прав російського дворянства. В обмін на збереження й розширення своїх станових привілеїв «козацька аристократія» сприйняла російські порядки, давши мовчазну згоду на руйнування своєї автономії [3084].

Говорячи про значне майнове розшарування у козацькому середовищі, Порталь спростовує поширене в літературі уявлення про нього як оплот рівності та демократії. Він доволі аргументовано доводить, що такі погляди не зовсім правильні. Історик пише: «Легенда, прикрашена історією, про рівне демократичне козацьке товариство набрала сили в ХІХ ст., в атмосфері романтизму, яка додавала рельєфності всім людям, оголошеним поза законом, волелюбцям, що тікали від утисків регулярної влади. Козацька організація підходила під таку інтерпретацію, бо козаки приймали свої рішення на загальних голосуваннях і спільно, соціальне сходження великого числа «людей з народу», котрі отримали керівні посади у військовій ієрархії, є неспростовним.

Однак ця рівність (яка обмежувалася військовою ієрархією), ця демократична за формою організація, якщо й могла бути реальною на початках козацтва, дуже швидко поступилася місцем системі, де соціальні відмінності та привілеї де факто були вирішальними» [3085].

Характеризуючи українознавчий доробок Порталя, відзначимо, що, вивчаючи минуле України ХVІ-ХVІІІ ст., цей науковець одним з перших у новітній французькій історіографії звернувся до питань соціальної та ментальної історії нашої країни, почав розглядати питання українського націотворення, а також звернувся до тем ідеологізації та політизації козацької минувшини. Деякі нові підходи стосовно вивчення історії України козацької доби були незабаром апробовані й розвинені його учнями, зокрема, русистом і совєтологом Марком Ферро.

Ферро необхідно віднести до найвідоміших французьких істориків сучасності, які зверталися до вивчення козацької доби в історії України. Він є одним з чільних представників всесвітньо відомої школи «Анналів» та багаторічним співредактором журналу «Аннали». Останню посаду він посів у 1970 р. за пропозицією одного з корифеїв французької історичної науки Фернана Броделя (1902-1985).

Як відомо, представники французької школи «Анналів» переважно зосереджували увагу на історії своєї країни чи, принаймні, Західної Європи, проте Ферро став одним з найвідоміших французьких авторитетів в курсі вивчення сучасної російської та радянської історії. В 1980 р. він написав вельми цікаву, як в історичному, так і в історіографічному відношенні розвідку «Як розповідають історію дітям у різних країнах світу». Опублікована в 1981 р. відомим паризьким видавництвом «Пайо», вона вже витримала кілька перевидань на батьківщині [3086], а в 1992 р. у Москві був опублікований трохи доповнений автором її російський переклад [3087].

Уважно проаналізувавши зміст історичних підручників для школярів з різних країн світу, зокрема, й радянських, науковець зупиняється, між іншим, на проблемі входження України до складу Росії та її ролі і місця в цій мегадержаві, а також позначає велику ідеологізацію трактування Переяславської ради в радянській історіографії. Ферро зауважує, що в шкільних підручниках з історії СРСР визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького розглядається як така, що мала кінцевою метою неодмінне «возз’єднання» України з Росією і визначала «навіки разом» співіснування українців і росіян [3088]. В той же час у радянських шкільних підручниках всіляко підкреслювалася активна допомога повсталим проти польських панів українцям з боку «братнього російського народу»: росіяни воювали в складі військ Хмельницького, підвозили їм зброю, порох, хліб [3089].

Формування такого поверхневого й неточного уявлення про події середини ХVІІ ст. в свідомості радянських школярів Ферро вважає «напівправдою» [3090]. Історик відмічає, що з таких позицій проглядається майже цілковита історична тотожність українців і росіян і при цьому ігнорується їхня національна самобутність. Дослідник акцентує увагу на тому, що український народ в зазначений період «абсолютно не мав жодного бажання піддаватися Москві. Ясно, що тільки необхідність підштовхнула гетьмана Хмельницького й українців шукати допомоги в Москві проти поляків» [3091].

Як веде далі історик, сама Москва не мала в той час чіткої позиції щодо України, і лише спекулювання Хмельницьким своїми взаєминами з поляками, турками та навіть шведами змусилo царський уряд визнати угоду з ним як «сюзерена з васалом» [3092]. З позицій національних інтересів українців, на думку Ферро, Хмельницький може розглядатися як «честолюбний зрадник», що зрадив завойовану свободу своєї країни, в той час як «зрадник Мазепа» (як ідентифікує останнього радянська шкільна програма) постає в такому разі «справжнім національним героєм», котрий прагнув саме державної незалежності України [3093].

Ферро став першим серйозним французьким дослідником, який звернувся до детального розгляду радянських шкільних підручників з історії і визначив ступінь їхньої суб’єктивності й заідеологізованості, в тому числі й на прикладах української козацької минувшини. Незайвим буде підкреслити, що сам історик мав і кровний зв’язок з Україною: його матір була родом з Новограда-Волинського.

Як і в попередній час, в другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. окремі аспекти минулого України ХVІ-ХVІІІ ст. часто розглядалися французькими науковцями в контексті студій з історії Росії, Польщі чи Туреччини. Тут можна згадати доробок відомої дослідниці-совєтолога та політика, секретаря Французької академії, депутата Європарламенту Елен Каррер д’Анкосс. Народжена в родині російських емігрантів, ця жінка, здобувши освіту в Сорбонні, професійно зайнялась вивченням історії Російської імперії та Радянського Союзу.

В 1978 р. вона прославилася тим, що в своїй книзі «Розколота імперія» зробила прогноз про швидкий неминучий розпад СРСР через загострення національних суперечностей між основною нацією та іншими, головним чином у середньоазіатських республіках. Каррер д’Анкосс стала також авторкою низки ґрунтовних біографічних досліджень, присвячених в основному правителям Росії та Радянського Союзу (Катерині ІІ, Миколі ІІ, Леніну, Сталіну). Торкаючись вивчення життя та діяльності Катерини ІІ, жінка-історик значну увагу приділяє ролі та місцю України в політиці цієї імператриці.

Каррер д’Анкосс зауважує, що зростання могутності Росії в ХVІІІ ст. було просто несумісним з існуванням напіватономних козацьких утворень в Україні, саме тому, проводячи імперську політику централізації, Катерина ІІ одразу почала викорінення тут залишків козацької автономії. Без знищення українського козацтва Російська імперія просто не могла далі розвиватися. Між іншим, говорячи про протистояння козацького автономізму та російського централізму, дослідниця відмічає поступову ідеологічну підготовку цариці до ліквідації Січі, коли, на вимогу Катерини ІІ, істориком Міллером було «доведено» необґрунтованість і незаконність володіння запорожцями обширними просторами південних земель [3094]. Як підкреслює авторка, історичне обґрунтування територіальних претензій, як спадку Русі, фігурувало і під час Другого поділу Речі Посполитої [3095].

Взагалі треба відмітити, що доба Катерини ІІ займає особливе місце у французьких історичних дослідженнях. Серед публікацій в науковій періодиці, автори яких побіжно торкалися розгляду питань історичної долі України в цей період, можна згадати праці Жана-Луї Ван Режмортера та Мішеля Кадо [3096] (нар. 1926), Яна Рейхмана [3097], Стефана В’єяра [3098].

Велику цікавість французькі науковці традиційно проявляють до вивчення політичних, економічних, культурних і військових взаємин в чорноморському регіоні. Так, вагома роль козацького чинника у взаєминах Османської імперії, Речі Посполитої та Молдавського князівства відмічається в статтях Еманюеля Антоша [3099] та Мішеля Фонтене [3100].

Втім, ще раз відзначимо, що історія України ХVІ-ХVІІІ ст. тут представлена фрагментарно, здебільшого у вигляді коротких екскурсів і згадок, а головна увага дослідників приділена великим державам. Це цілком зрозуміло, якщо згадати, що українознавчі дисципліни у сучасній Франції читаються лише в одному вузі INALCO (Institut National des Langues et Civilisations Orientales – Національний Iнститут Cхідних Mов і Цивілізацій) [3101].

Серед французьких істориків, що друкували свої українознавчі статті у місцевій науковій періодиці, найбільш грунтовно діяльності українського козацтва та історії України ХVІ-ХVІІІ ст. у своїх розвідках торкається тюрколог Шанталь Лемерс’є-Келькеже, котрою широко були використані матеріали турецьких архівів. Праці цієї дослідниці публікувалися в журналі «Cahiers du monde russe et soviétique» («Кає дю монд рюс е сов’єтік» – «Зошити російського та радянського світу»).

Серед доробку Лемерс’є-Келькеже у вивченні України козацького періоду особливу цікавість мають роботи «Литовський кондотьєр ХVІ ст.: князь Дмитро Вишневецький і становлення Запорозької Січі за османськими архівами» (1969) [3102] та «Взаємини між Оттоманською Портою та запорозькими козаками в середині ХVІІ ст.» (1970) [3103].

Як видно з назви, перша розвідка цієї французької дослідниці стосувалася вивчення проблеми виникнення Запорозької Січі в контексті вивчення життєпису її вірогідного засновника на матеріалах турецьких архівів. Будучи професійним науковцем, Лемерс’є-Келькеже детально ознайомилася з історіографією даного питання, яку вона коротко характеризує у статті. Цей розгляд можна фактично вважати окремим дослідженням.

Жінка-історик зауважує, що серед дослідників феномену виникнення козацтва завжди точилися суперечки з приводу його походження. Так, якщо для Мартина Бєльського козаки – це бунтівні холопи, то вихідці з козацької старшини виводили їх витоки чи-то від хозар (Грабянка), чи-то від касогів (Симоновський), а для невідомого автора «Історії русів» козацтво – це шляхетний рицарський орден, на кшталт госпітальєрів або тамплієрів, з найдостойніших людей місцевої нації [3104] . Втім, як вона підкреслює, початки самого слова «козак» (Qozaq) сягають ще половецької доби, а першими згадуються «ординські козаки» [3105].

Важливе місце в трактуванні походження козацтва, за визначенням Лемерс’є-Келькеже, завжди відігравала політична акцентуація дослідника даного питання. Наприклад, в «Історії русів», просякнутій духом українського та козацького патріотизму, першими козаками названі найславетніші представники православної еліти Острозький, Лянцкоронський, Вишневецький, Ружинський. В той час як для російських істориків катерининської епохи, таких як Міллер і Рігельман, козаки – це збіговисько кріпаків-втікачів. Проте саме це додавало їм шарму в поглядах російських революційних демократів ХІХ ст. Герцена, Добролюбова, Чернишевського, Белінського, Шевченка [3106].

Як веде далі авторка, в подальшому серед дослідників походження запорозького козацтва, зокрема, Січі, існувала дискусія, протилежні сторони в якій розглядали виникнення цього феномену знизу (Костомаров, Грушевський, Голобуцький, Гуслистий), в якості ініціативи найбідніших верств суспільства, або ж згори (Бантиш-Каменський, Маркевич, Скальковський, Яворницький), як скоординовані дії перших козацьких ватажків. Відповідно до такого розподілу, діаметрально оцінювалася й постать Вишневецького, котрий розглядався то як великий феодал – пригнічувач народних мас, то, навпаки, як народний герой козак-Байда, популярний лідер й оборонець прав бідного люду [3107].

Використовуючи як опубліковані джерела, так і невідомі раніше матеріали турецьких архівів Лемерс’є-Келькеже зробила спробу розібратися з заплутаною біографією Вишневецького та висунути своє бачення утворення Запорозької Січі. На її думку, погляди на Вишневецького як на захисника інтересів простого народу безпідставні. Воюючи з татарами й турками, він насамперед захищав свої власні майнові інтереси, будучи князем і великим магнатом та володіючи південними землями.

Організація збройних загонів і будівництво оборонних споруд (серед них фортеці на Малій Хортиці) диктувалися в першу чергу цими мотивами. В той же час, цілковито у дусі свого часу, Вишневецький не оминав нагоди розбагатіти на війні. Тому кілька разів змінював своє підпорядкування монархам. Військо цього полководця складалося з різних охочих людей, проте основу, за свідченнями сучасників, формували козаки різного походження. Втім, серед його загонів часто перебували також черкеси, ногайці і навіть татари, а сам князь діяв у союзі з Москвою, яка також виділила війська для походів на південь [3108].

Дослідниця доводить велику військову активність Вишневецького, або, за турецькими документами, «Димитраша», в 1559-1560 рр., яка знайшла відображення в звітах османської канцелярії. За перебільшеними оцінками султанських шпигунів, йому вдалося зібрати 70-тисячне військо, з яким він складав велику загрозу для багатого міста Азак (Азов) та Криму, куди він здійснював напади й раніше. Втім, на думку Лемерс’є-Келькеже, небезпека з боку Вишневецького-«Димитраша» дійсно була неабиякою, бо майже вся величезна Османська імперія перейшла в рух, готуючись до контрзаходів проти нього [3109]. Однак до 1560 р. відноситься розрив Вишневецького з царем, і князь знову повертається під польсько-литовську владу, облишивши свої грандіозні завойовниці проекти.

Обставини останнього молдавського походу полководця та його загибелі французька дослідниця у турецьких документосховищах виявити не змогла. В той же час, на її думку, Вишневецький окреслив молдавський вектор козацької політики, який знайшов незабаром своє відображення в діяльності наступних лідерів козацтва Свірговського та Підкови [3110].

Загалом Вишневецького жінка-історик розглядає як професійного військового найманця-авантюриста. Саме тому невипадково в підзаголовку даної роботи вона назвала його «кондотьєром». Роль цього воєначальника у створенні запорозького козацтва Лемерс’є-Келькеже вважає перебільшеною й поділяє позицію Голобуцького, що «у військах Вишневецького запорожців не було або ж їх було обмаль» [3111].

Цікаво, що в своїй статті про Вишневецького Лемерс’є-Келькеже позначила ще одну цікаву проблему: ідентифікація етнічної та державної приналежності козаків турецькими сучасниками. Вона відмічає, що доволі легко визначити під поняттям – Leh Kazaklari – польських, тобто українських козаків, а під терміном – Moskof Kazaklari – козаків донських. Проте у більшості випадків йдеться про Rus Kazaklari, тобто руських козаків, котрих можна рахувати як запорожцями, так і донцями. Ще частіше козаків турецькі автори просто іменують Kufar – «невірні» [3112].

Згадана щойно розвідка французької дослідниці була перекладена й опублікована російською [3113].

В іншій роботі Лемерс’є-Келькеже припускала, що поняття Leh Kazaklari і Rus Kazaklari, відповідно, можуть означати козаків на польській службі (реєстрових) і запорожців [3114].

Між іншим, опрацювавши турецькі архіви другої половини ХVІ – початку ХVІІ ст., дослідниця відмічає великий масив справ, пов’язаних з військовою активністю козаків. Так, за її даними, з 249 справ, присвячених Московії, 105 стосувалися діяльності козацтва, з яких 24 – донського, а 81 – українського [3115]. Це доводить, якою серйозною проблемою для султанського уряду стали на той час козаки. Серед цих документів, наприклад, накази дивану беям Акермана, Джанкермана (нинішній Очаків) та Бендер і воєводам Молдавії, Валахії та Трансільванії про відсіч запорожцям в 1560-1570-х рр., послання з цього приводу польському королю та кримському хану. Під 1583-м роком знаходяться накази молдавському господарю організувати відбиття нападу запорожців під проводом Самуїла Зборовського. Дуже багато тут і наказів начальникам приморських фортець у зв’язку з козацькими походами 1586-1588 рр., а також рейдом запорожців 1589-го року на Очаків і Гезлев [3116]. Авторка називає також конкретне місцезнаходження цих важливих історичних джерел з історії українського козацтва.

Ще одним важливим масивом документів, опрацьованим Лемерс’є-Келькеже, що безпосередньо пов’язані з історією України ХVІ-ХVІІІ ст., є акти, які стосуються Кримського ханства, зокрема, міжнародні угоди, звіти його володарів про здійсненні походи на польські та московські землі, тобто здебільшого терени сучасної України. Так, дуже багато матеріалів торкаються татарських походів на Волинь у 1567 і 1577 рр., а також на Поділля в 1588 р. [3117] Відмітимо, що ця жінка-тюрколог стала авторкою низки статтей з історії Кримського ханства [3118].

У роботі «Взаємини між Оттоманською Портою та запорозькими козаками в середині ХVІІ ст.» жінка-історик фактично досліджує дипломатію Хмельницького по відношенню до Туреччини. Лемерс’є-Келькеже наголошує, що справжні козацькі послання турецькому султану були повною протилежністю поширеному уявленню про зухвалість і гумор запорожців, поширеному мистецькими творами, зокрема, віршами Аполлінера [3119].

У своїх дипломатичних взаєминах з султанським урядом козаки завжди проявляли тактовність і повагу. Дослідниця на конкретних фактах висвітлює майстерні політичні інтриги гетьмана, котрий, спекулюючи можливістю переходу України в турецьке підданство, намагався отримати якнайбільший зиск для козацької держави, котру хотів перетворити на самостійну. Так, після поразки під Берестечком Хмельницький в листі до Стамбула применшував наслідки цієї битви, a уклавши договір 1654-го року з царем, приховував його зміст від султана, якому продовжував клястися у вірності [3120]. Тож протурецька орієнтація гетьманів другої половини ХVІІ ст., в тому числі і його сина, на думку авторки, була багато в чому визначена самим Хмельницьким [3121].

Між іншим, Лемерс’є-Келькеже опублікувала французький переклад «Акту про підкорення, переданого послом гетьмана воїнів Сарикамишу його імператорській та наймилостивішій величності», підписаного Хмельницьким (1653), що мав засвідчити прийняття козаками турецької протекції [3122]. Цей цікавий документ був виявлений дослідницею в архівах палацового музею Топкапі.

Серед українознавчого доробку Лемерс’є-Келькеже, на наш погляд, доречно згадати і її розвідку «Прутська кампанія Петра Великого» (1966), де, висвітлюючи події з точки зору турецької сторони, вона побіжно відзначає активну роль Орлика в османсько-російському протистоянні [3123].

Ще одним французьким тюркологом, який у своїх дослідженнях торкається історії українського козацтва, є Жиль Венстен (нар. 1945). Великий інтерес має його ґрунтовна розвідка «Кримські татари та друге обрання Станіслава Лещинського», вміщена у «Кає дю монд рюс е сов’єтік» (1970) [3124]. Венстен став одним з перших серед французьких істориків, хто намагався на матеріалах архівів Франції та Туреччини, вивчити роль і діяльність батька та сина Орликів у 1730-х рр., а також плани Версаля щодо використання козаків у своїй міжнародній політиці в цей період. Між іншим, дослідником були використані реляції та листи самого Григора Орлика.

Активним провідником інтересів Франції в чорноморському регіоні був тодішній посол у Константинополі Луї-Совер де Вільньов, діяльність якого Венстен детально висвітлює. Зокрема, історик на матеріалах французьких архівів розкриває участь цього посла в організації секретних місій Григора Орлика до кримського хана Каплан-Гірея в 1732-1734 рр., коли гетьманич діяв під прибраними іменами, такими як де ла Мотт і Хаг [3125].

Історик засвідчує, що, за планами версальських стратегів, навесні-влітку 1733 р. мав відбутися спільний похід татар і запорожців на Україну, що мало б посприяти сходженню на престол Лещинського [3126]. Втім, цей похід не відбувся, а в 1734 р. запорожці повернулися під владу Росії, що викликало велике розчарування у французького уряду [3127]. В той же час Венстен зазначає, що гетьман Орлик, збираючись іти в Україну та спираючись на французьку субсидію, все-таки зміг в 1734 р. зібрати козацьке військо, яке розташовувалося в околицях Кишинева, проте воно виявилося малобоєздатним і активної участі у подальших подіях не брало [3128].

У розвідці «Прелюдія козацької проблеми у відповідності до реєстрів про османські збитки в 1545-1555 рр.» (1989) [3129] Венстен торкається військової діяльності козаків у середині ХVІ ст. Західний історик підкреслює, з якою скрупульозністю османські чиновники обраховували збитки, завдані Порті цими «невірними». Так, в звітах турецьких урядовців у подробицях відбивалася кількість вбитих, поранених, забраних у полон (з приблизною оцінкою вартості викупу), втрачене майно й окремо уведене поголів’я коней [3130].

У своїй роботі французький історик наводить дані про напади козаків 20 вересня 1545 р. та 1 серпня 1549 р. на Джанкерман (Очаків) і збитки завдані ними. Говорячи про козацький напад 1545-го року, керівником якого називають Бернарда Претвича, Венстен зазначає, спираючись на повідомлення турецьких сучасників: «Ім’я Претвича поставлено тут, як і в попередні роки, але його роль не була ні визначальною, ні виключною… За нашим припущеням, чотири ватажки козаків (цей термін не фігурує в оригіналі) керували цим нападом: Яцько та Манило з Брацлава і Карп і Андрашко з Черкас. Вони були на чолі «невірних» (припускаємо: козаків)» [3131].

Як зауважує дослідник, ім’я Претвича згадується й у листі Сулеймана І до короля Сигізмунда І від квітня 1547 р., де повідомляється про «шістьох купців, котрі поскаржилися Порті, що були пограбовані в місці, яке називається Сугаклі (Suhaqlї), на шляху від Акермана до Кефе (Кафа-Феодосія), збройним загоном Бернарда Претвича (Bernard Pretwicz)» [3132], а в останню декаду рамазану (14-23 жовтня 1548 р.) 70-80 «невірних» на чолі з Претвичем здійснили напад на купців на Дністрі неподалік Акермана [3133]. В 1549 р. турецька сторона повідомляє про насильницькі дії «пана Претвича» (pan Presvit) на Тилігулі, де його людьми було захоплено багато худоби на пасовиськах [3134]. Така діяльність (чи самодіяльність) Претвича викликала занепокоєння при польському дворі, незацікавленому у провокуванні війни з Туреччиною, й спричинила розслідування прикордонних інцидентів королівським урядом.

Багато уваги Венстен приділяє й Дмитру Вишневецькому, який в 1550-х рр. здійснив кілька походів на татарські й турецькі володіння, що було задокументовано тодішніми османськими урядовцями. Історик зауважує, що у вересні 1556 р. Сулейман І скаржився королю Сигізмунду ІІ Августу, що Вишневецький напав на Джанкерман 4 липня 1556 р. У султанському листі йшлося, що «він [Вишневецький – Є. Л.] збройно з’явився перед фортецею Джанкерман у супроводі шестиста добре озброєних вершників. Одні прибули сюди землею, інші по Дніпру на 18 чайках. Потім відбувся бій з солдатами фортеці» [3135]. Набіги людей «князя Димитраша» стали також причиною скарг Сулеймана І на адресу Сигізмунда ІІ Августа [3136].

Втім, як відмічає Венстен, Претвич і Вишневецький були далеко не єдиними, хто відзначився у подібних інцидентах. Великі збройні загони, замішані у прикордонних сутичках, за словами західного дослідника, мали «гетьман Микола Сенявський і його сини Ярош і Микола, князь Богуш Корецький, що став старостою брацлавським», князь Федір Сангушко [3137]. Саме така діяльність, на думку Венстена, значною мірою сприяла консолідації розрізнених козацьких загонів і формуванню потужного осередку козацтва на Запоріжжі, який продовжив ведення форсованого наступу на турецькі й татарські володіння.

Важливою особливістю тюркознавчих студій Венстена стало те, що дослідник подає інформацію про кількісний і якісний характер збитків, котрих зазнала турецька сторона під час цих нападів. У тексті даної статті подано кілька зведених таблиць про збитки. Водночас історик акцентує той факт, що напади козаків не відзначалися кривавістю. Так, під час бойових дій під Джанкерманом кількість загиблих, згідно турецьким звітам, була наступною: 1545 р. – 5 осіб, 1549 р. – 16, 1556 р. – 12. Такою ж незначною була й кількість поранених [3138].

Значно більшим було число захоплених «невірними» полонених. Наприклад, в 1545 р. нападники забрали з собою 62 особи, з яких 30 чоловіків, 12 жінок, 5 дівчат, 13 юнаків і 2 невільники. А в 1549 р. ними було уведено 92 особи, з яких 68 чоловіків, 1 жінка, 2 дівчат і 23 невільники [3139]. Цікаво, що для порівняння Венстен наводить число бранців, захоплених приблизно в ті ж роки на українських землях в ході щорічних набігів: 1539 – 230 особи, 1540 – 46, 1541 – 221, 1542 – 58, 1543 – 65 [3140]. Це свідчить про те, що в захопленні невільників татари проявляли більшу активність і зацікавленість, ніж козаки.

Доречно також згадати, що Венстен став автором низки публікацій з історії Кримського ханства, надрукованих переважно в «Кає дю монд рюс е сов’єтік». Серед його робіт згадаємо такі «Єзуїтські місіонери та французькі агенти в Криму на початку ХVІІІ ст.» (1969) [3141], «Повстання татарських мурз проти хана в 1724-1725 рр.» (1971) [3142], «Продовження чи зміна урбаністичного пейзажу? Кафа генуезька й османська» (1980) [3143], «Османські купці в Польсько-Литовській державі та Московії в правління Сулеймана І Пишного» (1994) [3144], «Османська присутність на півдні Криму та в Азовському морі в першій половині ХVІ ст.» (1979) [3145], «Фіскальне управління та податкова система в провінції Бендери-Акерман (1570)» (1981) [3146]. Зауважимо, що співавтором двох останніх з перелічених праць Венстена став румунський історик, натуралізований у Франції, Міхея Беріндей (нар. 1948), який писав французькою мовою й також звертався до вивчення історії українського козацтва. Зокрема, в 1972 р. в «Кає дю монд рюс е сов’єтік» була опублікована його стаття «“Козацька проблема” в другій половині ХVІ ст.» [3147].

Османісти Лемерс’є-Келькеже та Венстен були одними з небагатьох дослідників, які безпосередньо у своїх студіях торкалися питань історії України ХVІ-ХVІІІ ст. Завдяки їхній науковій діяльності було виявлено цілу низку важливих документів з історії козацтва, що зберігаються в турецьких архівах. Однак звернення до української минувшини в творчому доробку цих істориків було здійснене все-таки в контексті вивчення переважно Османської імперії й знаходилося на периферії їхніх наукових зацікавлень.

Згадаємо також, що історії України козацької доби у своїх студіях в контексті дослідження минулого Речі Посполитої торкався польський історик-емігрант у Франції Ян-Станіслав Мичинський (1922-2010). Зокрема, у 1970-х рр. він став автором цікавої франкомовної розвідки «Владислав ІV Ваза та козаки: поразка двох останніх спроб королівського мілітаризму в Польщі». На жаль, дана праця не була опублікована й залишається лише в машинописі, що зберігається в бібліотеці Лілльського університету імені Жоржа Лефебра [3148].

Мабуть, єдиним сучасним французом, котрий впродовж багатьох років серйозно займається безпосереднім вивченням саме історії України й результати наукових студій якого викладено в багатьох розвідках, є Даніель Бовуа. В нашій державі його знають головним чином за перекладеною українською дослідницькою трилогією, присвяченою висвітленню еволюції польського шляхетського стану на Правобережжі в соціальному, економічному, політичному та культурному плані від кінця ХVІІІ-го до початку ХХ-го ст. [3149]

У своїх наукових студіях Бовуа детально вивчив наявну історіографію даного питання, а також уважно ознайомився з матеріалами українських, польських, російських і литовських документосховищ. Хоча в цілому поле дослідницьких зацікавлень цього історика в хронологічному відношенні лежить за межами козацької доби, подекуди він торкається і власне питань історії України козацького періоду. Тут можна згадати велику статтю Бовуа, присвячену розгляду журналу Пилипа Орлика, який дослідник вважає яскравою репрезентацією української ідеї в Європі. Дана розвідка майже одразу була перекладена й опублікована українською мовою. Між іншим, Бовуа зазначає, що цей журнал має більше значення для історії України, ніж гучно розрекламована конституція Орлика, «перша в світі конституція», галасливу популяризаторську кампанію навколо якої історик називає проявом національної мегаломанії [3150].

Також, розглядаючи в рамках своєї дослідницької теми еволюцію українсько-польського земельного та соціального конфлікту на Правобережжі, науковець часто звертається до часів існування Речі Посполитої. Так, він відзначає «покозачення» православної дрібної шляхти в ХVІІ ст. і наголошує той факт, що та активно відстоювала свої майнові, культурні та релігійні права проти зазіхань на них з боку магнатів. «Найбільш символічним прикладом розбрату дрібної та великої шляхти» Бовуа називає конфлікт між Хмельницьким і Конецьпольським [3151]. Він також підкреслює доволі інтенсивний процес чисельного зростання дрібної шляхти на Правобережній Україні в ХVІІ-ХVІІІ ст., а також загострення в цей час соціального конфлікту, що тривав до кінця існування Російської імперії, внаслідок якого дрібна шляхта опинилася заручницею між магнатерією й українськими селянськими масами [3152].

Головним завданням своїх історичних студій Бовуа бачив «запропонувати зразок того, якою може бути історія, не позначена націоцентризмом – така, що передусім намагається досягти якнайточнішого пізнання, не претендуючи на абсолютну істину». Ці слова в якості кредо науковця винесено на задню обкладинку українського видання його праці «Російська влада та польська шляхта в Україні. 1793-1830». В одному зі своїх недавніх інтерв’ю Бовуа конкретизував своє бачення історичної науки та ролі історика наступним чином:

«Сьогодні ми знаємо, що після усіляких конструкцій і реконструкцій історичної правди не існує, що є тільки часткова, тимчасова, соціальна і т. под. правда, але саме безустанна конфронтація між цими правдами і псевдоправдами допомагає людині створити своє власне світобачення. Вивчення історії з цілковитим усвідомленням її крихкості є особливо важливим для молоді. Історія, як і філософія, – це найбільш необхідний предмет для формування свідомих, тверезо мислячих громадян.

Добре зрозуміла історія не повинна нав’язувати жодних схем чи усталених візій, тобто на відміну від прихильників «історичної політики» повинна сумніватися, навчати сумніватися, тренувати розум. Історія – це не вірування. Тільки міфи вимагають вірування і породжують фанатизм. Комунізм, теократичні чи націоналістичні режими не зносять духу аналітизму» [3153].

Між іншим, в цьому ж інтерв’ю Бовуа зауважив, що великий вплив на суспільно-політичну думку в Україні ХVІІ-ХVІІІ ст. спричинили ідеї польського сарматизму, які знайшли віддзеркалення, приміром, в знаменитій конституції Пилипа Орлика [3154].

Аналізуючи українознавчий доробок Даніеля Бовуа стосовно періоду Речі Посполитої, варто згадати також науковий збірник «Межі старої Польщі: Україна-Литва-Білорусія. ХVІ-ХХ ст.», виданий у Ліллі в 1988 р. і редактором якого він є. Щоправда, матеріали цього франкомовного збірника представлені головним чином працями сучасних польських істориків, таких як Людвіка Шлєнкова, Пшемислава Матушевська, Владислав Динак, Станіслав Маковський, Лешек Кук та ін. [3155] В 1997 р. Бовуа разом з Омеляном Пріцаком брав участь у підготовці до друку французького перекладу «Короткої історії України» Андреаса Каппелера [3156]. Серед більш сучасних робіт дослідника згадаємо історико-філософське есе Бовуа «Короткі роздуми про українську ідентичність» (2000), де науковець торкається питань становлення національної самосвідомості українців [3157].

В плані вивчення останнього питання відзначимо також роботу «Політичні міфи та ідентичність в пострадянській Україні: складне минуле та відвоювання сенсу» (2003), автором якої став Домінік де Жюрьєв [3158]. В даній розвідці розглядається, зокрема, екстраполяція так званого «козацького міфу» в українській національній свідомості та його роль в становленні українського державотворення ХХ ст. Автор зазначає, що «козацький міф став також одним з фундаментальних міфів для українських націоналістів», коли доба Гетьманщини розглядається як своєрідний «золотий вік» української державності [3159].

Де Жюрьєв зауважує, що «міф про козаків є центральним міфом сучасної політичної міфології» й усіляко пропагується в культурі та мистецтві [3160]. Між іншим, як він слушно відмічає, апеляція до козацької слави звучить і в одному з державних атрибутів незалежної України – гімні («і покажем, що ми браття козацького роду»). А, отже, всі українці проголошуються нащадками козаків [3161].

З позицій козацької державності в теперішній Україні розглядається й діяльність видатних українських гетьманів – Хмельницького та Мазепи, котрі прагнули утвердження Гетьманщини як окремої автономної держави. Де Жюрьєв акцентує увагу на протилежності трактувань в цьому випадку діяльності цих гетьманів росіянами, котрі в переважній більшості переконані завдяки російській і радянській ідеологічній пропаганді, що Хмельницький волів «возз’єднати» Україну з Росією, й це відповідало віковічним прагненням українського народу, а зрадник-Мазепа намагався зруйнувати цей союз [3162]. Втім, міфологізація козацького минулого в Україні, на думку дослідника, почалася задовго до проголошення тут незалежності. В цьому плані велику роль відіграли українські культурні, наукові й освітні діячі, які поширювали ідеалізоване уявлення про козацтво як виключно позитивний національний феномен [3163].

Важливо підкреслити, що в ХХ ст. між французькими дослідниками минулого України та їхніми українськими колегами встановилася доволі тісна співпраця. Багато згаданих французьких істориків і літературознавців стали членами та учасниками різних українських наукових, культурних і просвітницьких установ і товариств. Найвідомішим серед них у Франції є, звичайно, Наукове товариство імені Шевченка з осередком у Сарселі. Серед поважних членів НТШ можемо згадати імена Андре Мазона, Жоржа Люсіяні, Марі Шерер, Даніеля Бовуа, Мішеля Кадо, Алена Безансона та ін. [3164]

З розпадом СРСР і проголошенням незалежності України в 1991 р. у Франції посилилася цікавість до минулого нашої держави. Втім, незважаючи на значні власні напрацювання в галузі української історії, французьке суспільство залишалося й залишається зараз малообізнаним з історією найбільшої (окрім Росії) країною Європи. Коли в 1991 р. виник різкий попит на українознавчу продукцію, на який стрімко відреагували французькі видавництва, одним з найкращих і «найсучасніших»загальних викладів української історії виявилася праця колишнього нацистського колаборанта Бенуа-Мешена, опублікована за півстоліття до того. Цю книгу, як вже зазначалося, було перевидано з невеличким доповненням під назвою «Україна: фантом Європи» [3165].

Щоправда, згодом з’явилися новітні оглядові нариси про Україну, автори яких мимохідь зачіпали й козацьке минуле. Тут можна згадати таких дослідників як Олів’є де Ларуссіль з його розвідкою «Україна», виданою в серії «Чи знаю я?» в 1998 р. й перевиданою в 2002 р. [3166], Ален Балала з книгою «Про Україну. Короткий геополітичний, історичний і релігійний нарис», опублікованою в 2006 р. [3167], Жан-Луї Андре з працею «Пристрасті за Україною. Одна країна між двох світів» (2009) [3168]. Як і абсолютна більшість французьких видань, ці твори побачили світ у Парижі. Варто зауважити, що останні дві книги були опубліковані вже після Помаранчевої революції й під її безпосереднім враженням. Як відомо, ця подія привернула до себе світову, й у першу чергу європейську, увагу. На обкладинці «Пристрастей за Україною» Андре можна побачити портрети Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко, а кожна глава в його книзі завершується зображенням малого державного герба України.

В творах всіх трьох щойно згаданих авторів минуле України розглядається з сучасних позицій, всі вони посилаються головним чином на доробок українських колег, а козацька доба займає в їхньому історичному викладі надзвичайно важливе місце як етапне явище українського державотворення. Якщо у де Ларуссіля бачимо переважно стислий сухий фактаж, то праця письменника-есеїста та документаліста Андре є живими роздумами про минуле, теперішнє та майбутнє України. Останній написав свій твір під враженням візиту до нашої країни. Переказуючи події минулого, Андре не завжди точний в деталях. Так, згадуючи про донос Іскри та Кочубея на Мазепу, він зазначає, що вони були обезголовлені «після повернення на Січ» [3169].

В той же час автор підкреслює відсутність в України єдиної національної історії. Він зауважує, наприклад, що, якщо одна частина українського суспільства сприймає 1654-й рік як «національну катастрофу», то для іншої він став роком «визволення та возз’єднання двох братніх народів» [3170]. А ось порівнюючи «українського Кромвеля» Хмельницького та прославленого європейським мистецтвом Мазепу, Андре пише:

«Хмельницький, щоб вивільнитися від поляків, кинувся в обійми російського царя. Мазепа за шістдесят років потому даремно намагався пройти тим же шляхом тільки в протилежному сенсі, намагаючись притулитися до Європи…

Хто герой? Хто зрадник ? Ці дві фігури, які є дзеркальним відображенням одне одного, залишаються навдивовиж актуальними» [3171].

Окремо зупинимося на творі, автором якого став Балала (нар. 1937). Саме тут якнайяскравіше відбився вплив української історичної думки, подекуди з її недоведеними та навіть помилковими судженнями. Так, наприклад, як доведений факт автор згадує передачу Анною Ярославною реймському собору слов’янської Біблії, на якій згодом присягали всі французькі королі [3172]. Говорячи про історичні зв’язки Франції з Україною, Балала зазначає, що «в 1645 р. козаки під проводом Богдана Хмельницького воювали на боці французького короля під Дюнкерком» [3173]. Це питання поки що залишається дискусійним. Також як на автентичний документ Балала посилається на контроверсійний «Вивід прав України», текст якого й досі є однією з нерозкритих таємниць Борщака [3174]. Навряд чи можна пристати й до лінгвістичної тези французького автора про те, що «польські прізвища, які закінчуються на «ський», «инський», «ин», мають білоруське чи українське походження» [3175].

Автор неодноразово підкреслює, як українська нація боролася за своє визволення спочатку з-під польського, а потім з-під російського ярма й, подібно до фенікса, відроджувалася з попелу.

Значною є у Балала й українізація місцевих назв та імен. Вони переважно подаються в нього у складному для французів первісному українському звучанні, а не в російському чи офранцуженому, як прийнято у більшості авторів: Kyiv (Київ), Lviv (Львів), Halytchyna (Галичина), Khortytsja (Хортиця), la Sitch (Січ), Dmytro Vychnyvetskyi Bajda (Дмитро Вишневецький-Байда), Petro Sahaїdatchnyi (Петро Сагайдачний), Bohdan Chmelnitskyi (Богдан Хмельницький), Pylyp Orlyk (Пилип Орлик), Nicolas Hohol (Микола Гоголь), Mykhaїlo Hrouchevskyi (Михайло Грушевський).

Цікавим є й оформлення книги. Її обкладинку виконано в барвах українського державного прапору. В біографічному повідомленні про автора на задній обкладинці підкреслено, що його зацікавлення Україною в дитинстві почалося саме з інтересу до запорозького козацтва.

Ще однією цікавою, на наш погляд, узагальнюючою розвідкою є праця Алена Рюзе «Українці та румуни (ІХ-ХХ ст.): карпато-понтійське суперництво» (1999) [3176]. Її автор, відомий дослідник історії Молдови та Румунії, головну увагу зосередив на аналізі україно-румунських історичних взаємин. Рюзе підкреслює велику подібність історичної долі обох великих східноєвропейських країн – України та Румунії (в історичному розгляді до останньої він, по суті, відносить і Молдавію) – та взаємовпливи між ними.

Що ж стосується вивчення конкретних питань історії України XVІ-ХVІІІ ст., зокрема, пов’язаних з діяльністю козацтва, то тут доробок власне французів виглядає більш ніж скромним. В ХХ ст. ця тематика досліджень стала полем діяльності головним чином французьких українців. Якщо в першій половині минулого століття в їхніх публікаціях переважали в основному ознайомчі оглядові нариси української історії, то в подальшому зростає ступінь науковості і з’являється цілий ряд змістовних оригінальних франкомовних або ж перекладних досліджень.

Примітки

3070. Portal R. Russes et ukrainiens… – P. 117.

3071. Ibid.

3072. Ibid. – P. 21-22.

3073. Ibid. – P. 20.

3074. Ibid. – P. 23.

3075. Ibid. – P. 25.

3076. Ibid. – P. 26-27.

3077. Ibid. – P. 27-28.

3078. Ibid. – P. 120.

3079. Ibid. – P. 28.

3080. Ibid. – P. 120.

3081. Ibid. – P. 30.

3082. Ibid.

3083. Ibid. – P. 31-32.

3084. Ibid. – P. 29-30.

3085. Ibid. – P. 123.

3086. Ferro M. Comment on raconte l’histoire aux enfants a travers le monde entier. – P.: Payot, 1981. – 316 p.; Reedition. – P.: Payot, 1986. – 316 p.; Reedition. – P.: Payot, 2004. – 464 p.

3087. Ферро М. Как рассказывают историю детям в разных странах мира: Перевод с французского. – М.: Высшая школа, 1992. – 351 с.

3088. Ferro M. Comment on raconte l’histoire aux enfants a travers le monde entier… – 1981. – P. 166; Ферро М. Как рассказывают историю детям в разных странах мира… – C. 176.

3089. Ferro M. Comment on raconte l’histoire aux enfants a travers le monde entier… – 1981. – P. 166; Ферро М. Как рассказывают историю детям в разных странах мира… – C. 176.

3090. Ferro M. Comment on raconte l’histoire aux enfants a travers le monde entier… – 1981. – P. 166-167; Ферро М. Как рассказывают историю детям в разных странах мира… – C. 176-177.

3091. Ferro M. Comment on raconte l’histoire aux enfants a travers le monde entier… – 1981. – P. 167; Ферро М. Как рассказывают историю детям в разных странах мира… – C. 177.

3092. Ferro M. Comment on raconte l’histoire aux enfants a travers le monde entier… – 1981. – P. 167; Ферро М. Как рассказывают историю детям в разных странах мира… – C. 177.

3093. Ferro M. Comment on raconte l’histoire aux enfants a travers le monde entier… – 1981. – P. 167; Ферро М. Как рассказывают историю детям в разных странах мира… – C. 177.

3094. Carrere d’Encausse H. Catherine II. Un age d’or pour la Russie. – P.: Fayard, 2002. – 656 p. – P. 188-197, 438-439.

3095. Ibid. – P. 493-502.

3096. Regemorter J.-L. van, Cadot M. Le commerce exterieur de la Russie en 1784, d’apres le journal de voyage de Baert du Hollant // Cahiers du monde russe et sovietique. – 1969. – T. 10. – № 3-4. – Juillet-decembre. – P. 371-391.

3097. Reychman J. Le commerce polonais en mer Noire au XVIIIe siecle par le port de Kherson // Cahiers du monde russe et sovietique. – 1966. – T. 7. – № 7-2. – P. 234-248.

3098. Viellard S. «A beau mentir qui vient de loin»: Catherine II et l’ecriture du voyage en Crimee // Cahiers slaves. – Paris-Sorbonne, 2008. – № 10. – P. 49-72.

3099. Antoche E. Le gentilhomme lorrain Charles de Joppecourt et l’histoire de la principaute de Moldavie dans la deuxieme decennia du XVII-e siecle… – Р. 67-78.

3100. Fontenay M. L’Empire Ottoman et le risque corsair au XVII-e siecle // Revue d’histoire modern et contemporaine. – 1985. – T. 32. – Avril-juin. – P. 185-208.

3101. Бовуа Д. Я йду своєю стежиною, далеко від торованих доріг // : 28/04/2012

3102. Lemercier-Quelquejay Ch. Un condottiere lithuanien du XVIe siecle: Le prince Dimitrij Visneveckij et l’origine de la Sec Zaporogue d’apres les Archives ottomans… – P. 258-279.

3103. Lemercier-Quelquejay Ch. Les relations entre la Porte ottomane et les Cosaques Zaporogues au milieu du XVIIe siecle… – P. 454-461.

3104. Lemercier-Quelquejay Ch. Un condottiere lithuanien du XVIe siecle: Le prince Dimitrij Visneveckij et l’origine de la Sec Zaporogue d’apres les Archives ottomans… – P. 261-262.

3105. Ibid. – P. 259-260.

3106. Ibid. – P. 262-263.

3107. Ibid. – P. 262-265.

3108. Ibid. – P. 273-274.

3109. Ibid. – P. 273-278.

3110. Ibid. – P. 278.

3111. Ibid. – P. 279.

3112. Ibid. – P. 278-279.

3113. Лемерсье-Келькеже Ш. Литовский кондотьер ХVІ в. – князь Дмитрий Вишневецкий и образование Запорожской Сечи по данным оттоманских архивов…

3114. Lemercier-Quelquejay Ch. Une source inedite pour l’histoire de la Russie au XVIe siecle // Cahiers du monde russe et sovietique. – 1967. – T. 8. – № 2. – P. 339.

3115. Ibid. – P. 337.

3116. Ibid.

3117. Ibid. – P. 342-343.

3118. Lemercier-Quelquejay Ch., Bennigsen A. La Moscovie, l’Empire ottoman et la crise successorale de 1577-1588 dans le khanat de Crimee // Cahiers du monde russe et sovietique. – 1973. – T. 14. – № 4. – P. 453-487; Lemercier-Quelquejay Ch., Bennigsen A. Le khanat de Crimee au debut du XVIe siecle : de la tradition mongole a la suzerainete ottomane // Cahiers du monde russe et sovietique. – 1972. – T. 13. – № 3. – P. 321-337; Lemercier-Quelquejay Ch. Les expeditions de Devlet Giray contre Moscou en 1571 et 1572: d’apres les documents des Archives ottomanes // Cahiers du monde russe et sovietique. – 1972. – T. 13. – № 4. – P. 555-559; Lemercier-Quelquejay Ch. Les khanats de Kazan et de Crimee face a la Moscovie en 1521: d’apres un document inedit des Archives du Musee du Palais de Topkapi // Cahiers du monde russe et sovietique. – 1971. – T. 12. – № 4. – P. 480-490.

3119. Lemercier-Quelquejay Ch. Les relations entre la Porte ottomane et les Cosaques Zaporogues au milieu du XVIIe siecle… – P. 453-454.

3120. Ibid. – P. 456-459.

3121. Ibid. – P. 459.

3122. Ibid. – P. 459-461.

3123. Lemercier-Quelquejay Ch. La campagne de Pierre le Grand sur le Prut // Cahiers du monde russe et sovietique. – 1966. – T. 7. – № 7-2. – P. 221-233.

3124. Veinstein G. Les Tatars de Crimee et la seconde election de Stanislas Leszczynski… – P. 24-92.

3125. Ibid. – P. 48-50.

3126. Ibid. – P. 56.

3127. Ibid. – P. 79-80.

3128. Ibid. – P. 85-86.

3129. Veinstein G. Prelude au probleme cosaque a travers les registres de dommages ottomans des annees 1545-1555 // Cahiers du monde russe et sovietique. – 1989. – T. 30. – № 3-4. – P. 329-362.

3130. Ibid. – P. 331.

3131. Ibid. – P. 339.

3132. Ibid. – P. 331.

3133. Ibid. – P. 350.

3134. Ibid. – P. 346-347.

3135. Ibid. – P. 335, 341.

3136. Ibid. – P. 347.

3137. Ibid. – P. 340.

3138. Ibid. – P. 342.

3139. Ibid.

3140. Ibid.

3141. Veinstein G. Missionnaires jesuites et agents francais en Crimee au debut du XVIIIe siecle // Cahiers du monde russe et sovietique. – 1969. – T. 10. – № 3-4. – P. 414-458.

3142. Veinstein G. La revolte des mirza tatars contre le khan, 1724-1725 // Cahiers du monde russe et sovietique. – 1971. – T. 12. – № 3. – P. 327-338.

3143. Balard M., Veinstein G. Continuite ou changement d’un paysage urbain? Caffa genoise et ottomane // Actes des congres de la Societe des historiens medievistes de l’enseignement superieur public. 11e congres. – Lyon, 1980. – P. 79-131.

3144. Veinstein G. Marchands ottomans en Pologne-Lituanie et en Moscovie sous le regne de Soliman le Magnifique // Cahiers du monde russe. – 1994. – T. 35. – № 4. – P. 713-738.

3145. Berindei M., Veinstein G. La presence ottomane au sud de la Crimee et en mer d’Azov dans la premiere moitie du XVIe siecle // Cahiers du monde russe et sovietique. – 1979. – T. 20. – № 3-4. – P. 389-465.

3146. Berindei M., Veinstein G. Reglements fiscaux et fiscalite de la province de Bender-Aqkerman, 1570 // Cahiers du monde russe et sovietique. – 1981. – T. 22. – № 2-3. – P. 251-328.

3147. Berindei M. Le probleme des «Cosaques» dans la seconde moitie du XVIe siecle // Cahiers du monde russe et sovietique. – 1972. – T. 13. – № 3. – P. 338-367.

3148. Mycinski J. Ladislas IV & les Cosaques: l’echec des deux dernieres tentative du militarism royal en Pologne: Dans 2 tomes. – [Lille3-IRHIS Bibliotheque Georges Lefebre], Dactylogramme. – S. l., s. a. – 475 p.

3149. Beauvois D. Pouvoir russe et noblesse polonaise en Ukraine: 1793-1830…; Beauvois D. Le Noble, le serf, et le revizor: la noblesse polonaise entre le tsarisme et les masses ukrainiennes (1831-1863). – P.: Editions des archives contemporaines, 1985. – 366 p.; Beauvois D. La bataille de la terre en Ukraine. 1863-1914. Les Polonais et les conflits socio-ethniques. – Lille: Presses universitaires de Lille, 1993. – 346 p.; Бовуа Д. Російська влада і польська шляхта в Україні. 1793-1830 рр….; Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор: польська шляхта між царизмом і українськими масами (1836-1863) / Переклад з французької Зої Борисюк. – К.: ІНТЕЛ, 1996. – 415 с.; Бовуа Д. Битва за землю в Україні. 1863-1914: поляки в соціо-етнічних конфліктах / Переклад з французької Зої Борисюк. – К.: Критика, 1998. – 334 с.

3150. Beauvois D. Le journal de Philippe Orlyk: du mirage de l’exile au mythe identitaire ukrainien… – P. 148; Бовуа Д. «Щоденник» Пилипа Орлика: від міражу вигнанця до українського міфу… – С. 322.

3151. Beauvois D. Pouvoir russe et noblesse polonaise en Ukraine… – P. 34; Бовуа Д. Російська влада і польська шляхта в Україні… – С. 46.

3152. Beauvois D. Pouvoir russe et noblesse polonaise en Ukraine… – P. 34-35; Бовуа Д. Російська влада і польська шляхта в Україні… – С. 46-47.

3153. Бовуа Д. Я йду своєю стежиною, далеко від торованих доріг // : 28/04/2012.

3154. Там само.

3155. Les confins de l’ancienne Pologne. Ukraine-Lituanie-Bielorussie. XVI-XX siecles / Daniel Beauvois (ed.). Preface de Czeslaw Milosz. – Lille: Presses universitaires de Lille, 1988. – 284 p.

3156. Kappeler A. Petite histoire de l’Ukraine / Traduit de l’allemand par Guy Imart, avec une preface de Daniel Beauvois et une introduction par Omeljan Pritsak. – P.: Institut d’Etudes slaves, 1997. – 224 p.

3157. Beauvois D. Breves reflexions sur l’identite ukrainienne // L’Ukraine, nouvel acteur du jeu international / Sous la direction de Anne de Tinguy. – Bruxelles: Bruylant; P.: L. G. D. J., 2000. – P. 55-78.

3158. Juriew D. de. Mythes politique et identite en Ukraine post-sovietique: passe compose et reconquete du sens / Preface de Guy Lanoue. – P.: Harmattan, 2003. – 218 p.

3159. Ibid. – P. 137.

3160. Ibid. – P. 138.

3161. Ibid. – P. 138-139.

3162. Ibid. – P. 144.

3163. Ibid. – P. 139-143.

3164. Жуковський А. Нарис історії Наукового товариства ім. Шевченка в Європі. – Львів-Париж: НТШ, 2000. – 138 с. – С. 89-95.

3165. Benoist-Mechin J. L’Ukraine: le fantome de l’Europe…

3166. Laroussilhe O. de. L’Ukraine. – P.: Presses Universitaires de France, 1998. – 127 p.; Reedition. – P.: Presses Universitaires de France, 2002. – 127 p.

3167. Balalas A. De l’Ukraine. Petit precis geopolitique, historique, et religieux…

3168. Andre J.-L. La Passion de l’Ukraine. Un pays entre deux mondes…

3169. Ibid. – P. 108.

3170. Ibid. – P. 106.

3171. Ibid. – P. 109.

3172. Balalas A. De l’Ukraine. Petit precis geopolitique, historique, et religieux… – P. 15.

3173. Ibid.

3174. Ibid. – P. 54.

3175. Ibid. – P. 46.

Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 684 – 703.