4. 12. Кінець козацької України в творах французьких авторів рубежу ХVІІІ-ХІХ ст. Українське питання у французькій революційній публіцистиці
Луняк Євген
Зречення престолу Шагін-Гіреєм та російська анексія Криму в 1783 р. спричинили тривогу в Європі. Франція, що традиційно мала сильні позиції в причорноморському регіоні, втрачала значну частину свого впливу, поступаючись Росії. В цей час Версаль намагається ретельно стежити за розвитком діяльності уряду Катерини ІІ на теренах колишнього Кримського ханства. Французькі представники активно вивчають на місцях наслідки нещодавніх геополітичних змін. В цьому відношенні має цікавість праця відомого французького політика та мандрівника Шарля-Александра-Балтазара-Франсуа де Поля де Баер-Дюолана (1751-1825), присвячена його подорожі через Україну до Каспію в 1784 р. Автор докладно описує своє перебування в Києві та цікавинки цього міста, шлях Дніпром до Херсона тощо. Згадує він і про запорозьких козаків, котрі нещодавно були розігнані царицею. Мандрівник відзначає дієве зміцнення російського панування в новоприєднаних провінціях [1638].
Включення Кримського ханства до складу Росії, хоча й шокувало європейські двори, все ж таки розглядалося як крок логічний, прогнозований і давно очікуваний. Наприклад, французький дипломат і резидент у Константинополі граф Луї-Франсуа де Фер’єр-Совбьоф (1762-1814), який залишив докладний звіт про свою діяльність у Туреччині, згадував, що будівництво росіянами Херсона (1778) та швидкий розвиток міста, по суті, означали, що вирок незалежності Криму в Петербурзі вже винесено, а його реалізація рано чи пізно мала здійснитися [1639]. Цікаво те, що, постійно відзначаючи політичний і військовий талант Потьомкіна, автор так і не вивчив правильне звучання його прізвища, котре подає як «Понтанкін» (Pontankin).
Багато мандруючи у своїх дипломатичних і розвідницьких місіях, Фер’єр-Совбьоф мав змогу збирати найсвіжішу та найповнішу інформацію про перебіг подій і ситуацію в регіоні для Версаля. Саме вона стала основою його «Історичних, політичних і географічних мемуарів про подорожі», виданих у Парижі в 1790 р., де події доведено до актуального часу. Так, стосовно нової російсько-турецької війни, яка була в розпалі, автор пророче заявляє наприкінці твору, що росіяни неодмінно захоплять Ізмаїл, який представляє для них стратегічний інтерес [1640].
Як відомо, це передбачення реалізувалося незабаром після виходу праці Фер’єра-Совбьофа в світ. 22 грудня 1790 р. війська Суворова взяли цю фортецю, яка вважалася неприступною, при чому в цьому штурмі активну роль відіграли й рештки запорожців на російській службі. Однак сам французький резидент про участь козаків у війні не згадує, очевидно, не надаючи їй важливого значення, хоча самій війні в нього приділено багато уваги. Наприклад, він висвітлює події, що передували відкриттю бойових дій. Зокрема, гучну подорож Катерини ІІ до Криму. Фер’єр-Совбьоф вважає, що це показне дійство проводилося з таким розголосом навмисне, щоб спровокувати турків на відвертий конфлікт. «На подив всіх політичних кабінетів Європи турки оголосили війну російській імператриці. Це, без сумніву, результат херсонської подорожі» – резюмує автор [1641].
Багато місця в творі відведено облозі та бойовим діям навколо Очакова в 1788 р., укріплення якого модернізувалися та добудовувалися під керівництвом французького військового інженера Андре-Жозефа де Лафіта, або Лафіта-Клаве (1740-1794) [1642]. Не забуває Фер’єр-Совбьоф відзначити важливу роль у припиненні згубного для Османської імперії конфлікту 1768-1774 рр. французького посла у Константинополі в 1768-1785 рр. графа Франсуа-Емануеля Гінара де Сен-Прі (1735-1821) [1643]. Як відомо, останній у подробицях інформував Версаль про значення України у протистоянні між Стамбулом і Петербургом та про політику султанського й царського урядів стосовно колишньої «країни козаків» [1644].
Цікаво, що доля сина цього посла – Армана-Емануеля-Шарля Гінара де Сен-Прі, або на російській службі Карла Францевича де Сен-Прі (1782-1863) була дуже тісно пов’язана з Україною, оскільки він був подільським і херсонським губернатором, а також цивільним губернатором Одеси. Перебуваючи на посаді подільського губернатора, Карл Францевич де Сен-Прі дуже дбав про «обрусение» довіреного йому краю [1645].
Повертаючись до Фер’єра-Совбоьфа, зауважимо, що автор постійно відзначає внесок своїх земляків у допомогу туркам в їхньому протиборстві з росіянами й австрійцями. Втім, хоча війна ще тривала, він не сумнівався в цілковитій перемозі царських військ.
Утвердження росіян на берегах Чорного моря й заснування тут великих портів викликало жвавий інтерес у французьких негоціантів. Вже згадуваний Антуан-Ігнас Антуан в 1781-1782 рр. здійснив подорож з Константинополя до Петербурга, основною метою якої було вивідати можливість торгівлі з Росією через Херсон. Під час зустрічей з російськими високопосадовцями генералом Ганнібалом, князем Потьомкіним, графом Воронцовим Антуан обстоював взаємовигідність проведення торгівлі між Францією та Росією через Херсон. Незабаром між двома державами було укладено торгівельну угоду. В Херсоні з’явилося французьке торгівельне представництво, яке очолював брат Антуана – Луї. Воно проіснувало до 1793 р., коли під впливом революційних подій у Франції й особливо страти Людовіка ХVІ багатьох французів було вислано за межі Росії, а торгівлю з Французькою республікою згорнуто [1646]. Щоправда, така торгівля надалі кілька разів відновлювалася й припинялася в правління Павла І й Олександра І.
В 1805 р. Антуан опублікував свої спогади, роздуми, окремі господарські та нормативно-правові документи стосовно організації російсько-французької чорноморської торгівлі в останні десятиліття ХVІІІ ст. та в перші роки ХІХ ст. Його праця вийшла у Парижі під назвою «Історичне есе про чорноморську комерцію та навігацію». Даний твір представляє собою значний джерелознавчий інтерес в плані вивчення економіки, господарської діяльності та торгівлі у Північному Причорномор’ї на рубежі ХVІІІ-ХІХ ст.
Автор розглянув також комерційну діяльність багатьох українських міст, пов’язаних з чорноморськими портами, зокрема, Кременчука, Полтави, Ромен, Ніжина, Глухова, Стародуба, зазначивши основні товари, які вироблялися в цих містах. Значну цікавість являє собою висвітлення Антуаном розвитку таких великих портів як Таганрог, Одеса, Севастополь, Миколаїв й еволюції французької торгівельної присутності в них. Проте найбільшу увагу автор все-таки приділяє Херсону, який він добре вивчив і з яким були тісно пов’язані його підприємницькі зацікавлення. Антуан детально висвітлює особливості ведення комерційної діяльності в цьому місті, тогочасні російські порядки, вплив війн, епідемій (між іншим, чуми в 1783-1784 рр.), політичних та економічних змін на розвиток Херсона тощо. Він яскраво показує, як іноземна торгівля в Херсоні здебільшого проводилася через перевалочний пункт неподалік нього Глубокая Пристань (Gloubakaia Pristan), або як частіше він іменує це місце просто «Глубок» (Gloubok) [1647].
Варто відзначити, що козацьку присутність в Україні Антуан згадує хіба що в історичному ракурсі. В його викладі колишня «країна козаків» вже суто російська провінція. Козаки ще подекуди фігурують в його оповіді (наприклад, як гвардія останнього кримського хана Шагін-Гірея, з яким француз зустрічався в 1781 р.), проте такі згадки є епізодичними й доводять, що козаки вже втратили на той час визначну роль в Україні, перетворившись здебільшого на колоритні екзотичні релікти минулого [1648].
Безпосереднім учасником війни 1787-1791 рр. був відомий принц Шарль-Жозеф де Лінь (1735-1814). Збірники його листів, роздумів і спогадів, у яких він вагоме місце приділяв своїй діяльності в Україні напередодні та під час війни з турками, мали значну популярність, виходили великими накладами й перекладалися іншими мовами, серед яких і російською. Цей нащадок знатного франко-бельгійського роду довгий час провів при дворі Катерини ІІ, де зблизився з Потьомкіним. В 1787 р. він брав участь у пишній подорожі імператриці до Криму, а в наступному році відзначився при облозі та штурмі Очакова. Всі ці події знайшли докладне відображення в його листах і мемуарах.
Де Лінь весь час згадує про рештки козацької старовини та відомої йому української історії, які йому довелося побачити. Наприклад, пропливаючи повз Переволочну (Pereveosloff), він згадує про сумні для шведів події 1709 р. Кодак він чомусь називає «старовинною столицею запорожців, водних розбійників». Цікаво, що назву цього пункту він називає майже так само, як досьогодні прийнято в місцевих мешканців – Кайдак (Keydac) [1649].
Хоча козацька Україна на той час поступилася місцем російському пануванню, знаємо, що з решток запорожців, за пропозицією Потьомкіна, уряд створив незабаром так зване «Військо вірних козаків». В 1790 р. найсвітліший князь був навіть проголошений «великим гетьманом Катеринославського та Чорноморського козацьких військ». Проте в порівнянні з організацією Запорозької Січі це утворення було малочисельним і другорядним. Втім, де Лінь постійно згадує про зустрічі з «козацькими офіцерами», військову майстерність запорожців у боях з турками та татарами. Особливо це стосується подій 1788 р., пов’язаних з Очаковом [1650].
Заради цікавості зауважимо, що де Лінь був не єдиним представником французької аристократії, котрий відзначився тоді на царській службі. Принц Шарль-Анрі-Оттон Нассау-Зігенський (1743-1808), який народився у французькій Пікардії, керував Дніпровською гребною флотилією, що прославилася своїми перемогами над турецьким флотом під Очаковом. Під проводом цього флотоводця служив кошовий отаман Чорноморського козачого війська Сидір Білий (1716-1788), який був організатором і безпосереднім керівником бойових дій запорожців на морі проти турків, внаслідок яких він і загинув. При штурмі Ізмаїла (1790) відзначився також інший француз граф Александр-Луї-Андро де Ланжерон (1763-1831), майбутній градоначальник Одеси. Про свою участь у російсько-турецькій війні він згадував у своїх спогадах [1651].
Ще одним героєм Ізмаїла став Арман Емманюель дю Плессі, дюк де Рішельє (1766-1822). У битвах під Очаковом, Бендерами та Ізмаїлом прославився граф Роже де Дама (1765-1823), в майбутньому відомий французький воєначальник і політик. Зауважимо, що діяльності французьких волонтерів під Ізмаїлом присвячена окрема розвідка одеського історика Полевщикової [1652]. Зокрема, де Дама залишив цікавий опис штурму запорозькими козаками на чолі з Антоном Головатим турецької фортеці на острові Березань, висловивши схвальну оцінку козацькій військовій тактиці [1653]. Слід наголосити на тому, що російсько-турецька війна співпала у часі з Великою Французькою революцією, внаслідок якої в Росію линув цілий потік емігрантів з Франції. Багато з них осідали в Україні, наприклад, ті самі Нассау, який тут і похований, Ланжерон, Рішельє тощо.
Розглядаючи спогади західних європейців, які подорожували землями сучасної південної України, відмітимо, що поміж творів власне французьких авторів існувало значне число перекладів, насамперед з німецької мови, які значними накладами виходили у Франції, а також в інших країнах франкомовного світу. До праць такого роду можна віднести, наприклад, твір згаданого вище Клеемана «Подорож з Відня до Белграда та Нової Кілії, а також до країни буджацьких і ногайських татар у Крим, з Кафи до Константинополя через Чорне море, з поверненням до Відня через Трієст, зроблена в роках 1768, 1769 і 1770 Ніколасом-Ернестом Клееманом. З додаванням опису найприкметніших речей, що знаходяться в Криму», опублікований у Невшателі в 1780 р. [1654]
Також значну джерельну цікавість в цьому плані має видана в 1802 р. у Парижі «Подорож до Криму» німецького дипломата Йоганна-Християна фон Струве, яка охоплює період 1791-1793 рр. [1655] Серед французьких перекладів творів англійських мандрівників відзначимо «Подорож міледі Крейвен до Константинополя через Крим у 1786 р.» [1656]. Це збірка листів Елізабет Крейвен, принцеси Берклі (1750-1828), де вона повідомляла про свою подорож до Константинополя через Росію. Тут згадуються й українські реалії того часу та, зокрема, козаки. Ще одним англійським мандрівником, котрий відвідав Російську імперію наприкінці ХVІІІ ст., став історик Вільям Кокс (1747-1828). Нариси про його подорожі Європою були перекладені кількома мовами, звичайно, поміж них і французькою. Описуючи державу Катерини ІІ, Кокс подає у подробицях адміністративно-територіальний устрій імперії, в тому числі й на українських землях [1657].
Після своєї перемоги у війні 1787-1791 рр. Росія була більше не зацікавлена в збереженні навіть обмеженого козацького війська в Україні. До того ж на цей час вже помер Потьомкін, який виступав в ролі своєрідного протектора козаків. В 1792 р. за наказом Катерини ІІ Чорноморське козацьке військо переселяється на Кубань. По суті, це означало остаточну ліквідацію козацького стану в тій країні, яку ще не так давно називали «країною козаків». Після того, як в 1793 р. російські порядки було встановлено й на Правобережжі, «імперія царів» прилучила до своїх володінь решту українських земель, так звану «Польську Україну», котру однак тоді традиційно розглядали окремо від географічних понять «Волинь» і «Поділля». Європейці починали потроху звикати до нової назви для більшості українських земель – «Мала Росія», частина Великої Росії. Поняття «Україна» на заході ще міцно асоціювалося з «країною козаків», щоправда, тепер вже з колишньою.
Тривожну ситуацію в Речі Посполитій у 1790-1791 р., напередодні Другого поділу, відзначав агент французького уряду Жан-Клод-Іпполіт Меге де Ла Туш (1760-1826), редактор «Gazette de Varsovie» («Газетт де Варсові» – «Варшавської газети»). Будучи в центрі бурхливих політичних подій польської столиці, він одночасно був також інформатором людей Катерини ІІ, що винагороджувалося відповідним чином російським посольством.
Повернувшись до Франції в 1792 р., Меге де Ла Туш опублікував «Історію так званої польської революції», де виклав багато цікавих подробиць про політичну ситуацію в тогочасній Польщі, а також подав промови багатьох делегатів до сейму, які у своїх виступах подекуди торкалися й українських справ. Серед інших можна згадати виступ Фридерика-Юзефа Мощинського (1738-1817), власника величезних маєтків в Україні та незабаром активного учасника Тарговицької конфедерації, де той торкається питань оподаткування українського населення [1658].
Зазначимо, що перед тим, як переїхати до Варшави, в 1788-1790 рр. Меге де Ла Туш виконував агентурну місію в Росії. Вона доволі детально відображена в його приватному листуванні із знаменитим французьким письменником і драматургом П’єром-Огюстеном Кароном де Бомарше (1732-1799). В 1807 р. ці листи були опубліковані під назвою «Особисті мемуари, що отримані з кореспонденції одного мандрівника з мсьє Кароном де Бомарше щодо Польщі, Литви, Білої Росії, Петербурга, Москви, Криму та ін., які містять нові спостереження про військову міць Росії, її фінанси, її побут і звичаї» [1659]. Варто зауважити, що Бомарше був не лише талановитим літератором, але й свого часу співробітником «Secret du roi» [1660].
У своїх листах Меге де Ла Туш докладно висвітлював все, що бачив і чув в Росії. Так, він повідомляв адресату в листі від 20 червня 1789 р. про свою зустріч у білоруському Могильові з Потьомкіним, а також вищезгаданими французами – Рішельє, Ланжероном та де Дама, котрі супроводжували князя у його поїздці до Петербурга після підкорення Очакова. Крім цього, Меге де Ла Туш подав опис зовнішності Потьомкіна та звітував про триденне перебування князя в Могильові [1661]. У Петербурзі французький агент відзначав посилення впливу Безбородька [1662].
Між іншим, Меге де Ла Туш повідомляв Бомарше про чудові перспективи торгівлі по Дніпру (у тексті чомусь ця ріка постійно називається Дністром або з помилки друкарів, або самого автора). Він зауважував, що навесні створюється сприятлива ситуація для проходження знаменитих порогів, які складають перешкоду судноплавству, і тому можна водити невеликі судна від Херсона до Шклова. Меге де Ла Туш рекомендував облаштувати у Шклові торгівельне представництво, на зразок того, яке вже існувало у Херсоні, і вважав, що подібна комерція могла б приносити немалі бариші [1663].
Такий аналіз комерційних перспектив у листі до Бомарше пояснюється тим, що всесвітньо відомий автор «Севільського цирульника» та «Весілля Фігаро» був не лише письменником і співробітником розвідки, але й великим підприємцем, котрий не так давно збільшив свій статок за рахунок військових поставок до Америки. Варто зауважити, що у своїх повідомленнях про Росію Меге де Ла Туш особливий акцент робить саме на військових справах: чисельності, складі та озброєнні військ, перебігу воєнних кампаній тощо.
Звичайно, торкаючись України французький агент не міг обійтися без згадки про козаків, але загалом ставлення Меге де Ла Туша до козацтва, яке він уподібнює до калмиків і татар, зневажливо-негативне. Він кепкує з тих західних інтелектуалів та урядовців, які захоплюються патріотизмом і звитягою козаків. Мабуть, буде доречним навести цей пасаж повністю:
«Я знаю, що під час війни можна додати до цих сил [йдеться про російські війська – Є. Л.] ще близько 100 000 звірів, настільки ж боязких, наскільки й жорстоких, яких об’єднують під назвою козаків, калмиків, татар і т. д. Я знаю, що ці мерзотники, які не мають ні житла, ні зброї, ні платні, кидаються у війни, де можна палити й убивати без розбору жінок, дітей, стариків, і, завдяки цим жахіттям, вони здаються певною мірою грізними. Але, попри все, навіть селяни в змозі, коли цього захочуть, знищити ці завжди роз’єднані орди та позбавити своїх правителів від відправлення регулярних частин проти цих розбійників, які їх ніколи не очікують; грабіжники, котрих приваблює лише здобич, розпорошуються тоді, коли їхній жадобі немає поживи. Війська, які не отримують жодної платні, не можуть подавати справжню впевненість у своїй вірності.
Втім, могутні європейські держави, які мають нагоду трактувати цю наволоч за військовополонених, коли захоплять кількох з них, можливо, втомляться бачити законних захисників прав своїх країн у тих людях, яким найменша соціальна ідея є чужою і які нагадують не стільки солдатів, скільки тих догів, котрих іспанські колоністи нацьковують на бунтівних рабів. Тож я не можу наважитися вважати це військом тільки через його велику чисельність» [1664].
В данному випадку можна констатувати абсолютний збіг думок Меге де Ла Туша з офіційною позицією уряду Катерини ІІ, спрямованою на поступове обмеження та знищення українського козацтва. Втім, сам автор листів напевно знав про козаків з чужих слів, оскільки жодного разу не обмовився про особисте спілкування з цими людьми. В часи, коли писав Меге де Ла Туш, від козацької України залишилися переважно тільки спогади.
Другий поділ Речі Посполитої, де почали набирати оберти революційні переміни за зразком Франції, приголомшив французьке суспільство. Саме ця подія, а згодом і повстання під проводом Тадеуша Костюшка, стали головним мотивом написання праці під назвою «Політичні розвідки про давній і сучасний стан Польщі, доведені до її останньої революції», що вийшла в Парижі в 1795 р., створена за нових умов і чітко відбиває віяння революційної епохи. Це не стільки історичне дослідження, скільки політико-ідеологічний трактат, який пропагує гасла Великої Французької революції.
Автором даного твору є Жан-Філіпп Гарран де Кулон (1748-1816). Для кращого розуміння особистості цієї людини наведемо основні риси з його біографії. Правник за фахом, адвокат паризького парламенту, в 1789 р. він був обраний до Генеральних штатів від Третього стану. Відзначився як палкий проповідник революційних ідей, ставши одним з організаторів повстання 14 липня, яке увінчалося падінням Бастилії. Брав участь в усуненні з посади Жака де Флесселя (1730-1789), останнього прево (міського голови) Парижа, в ході якого того було вбито, а відтяту голову де Флесселя, котрий став однією з перших жертв революційного терору, повстанцями було настромлено на піку й пронесено через місто. Гарран де Кулон був членом Паризької Комуни та Законодавчих зборів, згодом депутатом Конвенту.
В роки Великого терору він слушно відійшов у тінь, що, напевно, й зберегло йому життя. Саме на цей час і припадає написання ним «Політичних розвідок про давній і сучасний стан Польщі», у яких він схвально оцінює скинення якобінської диктатури [1665]. Як видно з передмови, твір було завершено 25 плювіоза ІІІ року Республіки (13 лютого 1795 р.). Гарран де Кулон залишався і надалі діючим політиком, вміло орієнтуючись у політичних перемінах, хоча й не відігравав перших ролей. Член ради п’ятисот, він підтримав прихід до влади Наполеона в 1799 р., що дозволило йому потім увійти до сенату, стати графом імперії та членом Почесного легіону.
Згадана праця Гаррана де Кулона виразно пропагує республіканські ідеї. Не випадково саме тому автор обрав епіграфом свого твору слова Тацита: «Влада народу дорівнює свободі; правління небагатьох царів виявило до цього схильність». Розглядаючи історію Польщі, Гарран де Кулон окрему главу відводить волелюбним українським козакам, яких вважає носіями революційного духу та борцями проти аристократичної тиранії [1666].
Він зазначає, що козаки створили майже незалежну державу рівноправних громадян, яка, втім, мала суто військовий характер [1667]. Автор дає високу позитивну оцінку демократичній самоорганізації запорозького козацтва, де кожен рядовий член громади завдяки своїм заслугам міг зайняти найвищі посади, а найголовніші начальники, що не виправдали сподівань козацького співтовариства, поверталися до попереднього стану [1668].
Такий осередок духу волі та рівності був як сіль у оці для польських магнатів, а згодом для російських царів. Саме тому, як веде далі Гарран де Кулон, вони докладали всіх зусиль, щоб знищити цей острівець свободи. Коли Хмельницький приєднав Україну до Росії, цар гарантував збереження всіх її прав. Однак, як і кожна тиранія, царська влада, котра з легкістю давала ці обіцянки, обманула козаків. Петро І почав запроваджувати рабські порядки в колишньому вільному краї, а Катерина ІІ завершила цей процес, скасувавши гетьманство та знищивши Запорозьку Січ. Автор багато уваги приділяє поневірянням козаків під владою Польщі та Росії.
На думку Гаррана де Кулона, Хмельницький, який повстав проти поляків, і Мазепа, котрий намагався скинути ярмо росіян, були справжніми репрезентантами волі свого народу. Намагаючись знайти у Росії підтримку своїй свободі на противагу Польщі, козаки потрапили в ще гірші кайдани. Так, французький автор відзначає, що свого часу багато з них було відправлено до Петербурга на тяжкі роботи, де більшість з них загинула від знесилення та злиднів. Решту ж поступово призвичаєно до рабства [1669].
Остаточну крапку в житті козацької республіки російська імператриця поставила своїм указом від 1775 р., віддячивши так запорожцям за ту величезну послугу, яку вони надали імперії, проливаючи свою кров у війні з турками. Гарран де Кулон пише:
«В цьому указі безгрішна [слово саркастично виділено самим автором – Є. Л.] Катерина ІІ, дорікаючи запорозьким козакам за їхнє непристойне життя, їхнє дотримання своїх законів, на вірність яким вона ж сама складала присягу, їхню вимогу території, «котра не могла їм, – як вона зазначала, – належати, бо їхня примітивна інституція була позбавлена жодних законів і, як наслідок, не мала права на володіння цією власністю» повідомляла, що вона «змушена була, в ім’я Бога, своєї імерії та всього людського роду знищити Запорозьку Січ і розпустити військо козаків, які носили цю назву»» [1670].
Як можна побачити, сарказм і зневага до коронованої особи чітко проявляються в словах письменника-революціонера. Акцентуючи увагу на понятті «безгрішна» стосовно російської імператриці, котра прославилася численними кровопролиттями та безперервною зміною фаворитів, Гарран де Кулон немов би підкреслює, що ця жінка-тиран не мала жодного морального права судити справжніх народних патріотів, якими були запорозькі козаки.
Незважаючи на остаточну ліквідацію демократичного козацького ладу в Україні російським царизмом, натхнений революційними ідеями Гарран де Кулон переконує читачів, що вільна «країна козаків» відродиться, й передрікає близьку появу нового Пугачова, який змінить лад у Росії, визволивши народ з кайданів тиранії. Для підтвердження свого пророцтва відносно козаків він наводить аналогію з населенням середньовічної Іспанії, котре з часом змогло вигнати завойовників-маврів зі своєї землі. Саме цим передбаченням, яке, на його думку, має справдитися найближчим часом, він і завершує главу, присвячену українському козацтву:
«Але природа набагато могутніша завдяки відтворенню та свободі, ніж тиранія та завойовники, котрі несуть тільки рабство й смерть. Купка готів, загнаних до гір Астурії, утворила військо, яке вигнало маврів з усіх провінцій Іспанії. Дух незалежності таємно блукає між розрізненими ордами козаків, і навіть поміж нещасних залишків козаків України. Мабуть, недалекою є та мить, коли, об’єднавшися з татарами Криму чи Кубані, під проводом нового Пугачова, вони змінять обличчя Росії, і ця країна [йдеться про Україну – Є. Л.], поневолена в різні часи своєї історії, не зазнаватиме більше найменшого безчестя, перебуваючи безперервно у кайданах, створених руками, призначеними долею до голки та веретена» [1671].
Останніми словами автор знов-таки не забуває принизити російську імператрицю, зазначаючи, що їй природніше, зважаючи на стать, займатися рукоділлям, ніж управлінням імперією. Не варто забувати також, що Катерина ІІ стала одним з головних ініціаторів утворення коаліції європейських держав, спрямованої на придушення революційної Франції, з якою, за її наказом, було припинено всі дипломатичні відносини. Тож обурення французів діями цариці було дуже зрозумілим.
Хоча наукова цінність даного козакознавчого нарису не дуже висока, він становить певний історіографічний інтерес, як зразок історіописання у Франції революційної доби. З його тексту видно, що автор «Політичних розвідок про давній і сучасний стан Польщі» ретельно ознайомився з найвідомішими франкомовними працями, присвяченими українському козацтву, головною з яких стали нещодавно видані «Аннали Малоросії». Саме з них Гарран де Кулон запозичив основний фактаж для свого твору. Посилається він також, зокрема, й на Боплана та Левека.
Прикметно те, що автор скрізь розглядає українських козаків, як єдиний народ, хоча в праці Шерера, яка здебільшого й лягла в основу даної глави «Політичних розвідок про давній і сучасний стан Польщі», українські та запорозькі козаки представлені як два окремих народи. В той же час, слідуючи за Шерером, Гарран де Кулон вважає прямими предками козаків хозарів, котрі згодом увібрали в себе елементи з інших сусідніх народів, а щодо назви «Україна» зазначає, що вона походить від місцевих понять «окраїна», «прикордоння» [1672].
В цілому, створивши переказ головних тез з досліджень про козацьку Україну, Гарран де Кулон робить основний акцент на демократичному устрої життя козаків, що різко контрастував з російським абсолютизмом, а, отже, ніс у собі зерно революційного спалаху. Ставлення автора до українського козацтва повністю позитивне. В даному аспекті він цілковито солідаризується з Шерером, а не з Бопланом чи Левеком, котрі бачили в козаках переважно деструктивну силу. Останній взагалі виправдовував необхідність і доцільність знищення головного осередку козацької вольності – Запоріжжя.
В «Політичних розвідках про давній і сучасний стан Польщі» яскраво проявився дух революційної ідеології. В той же час, будучи діючим політиком, Гарран де Кулон у своєму творі певною мірою презентує й офіційну позицію Французької республіки, яка розглядала козацьку організацію як близьке до себе за суттю демократичне утворення на фоні монархічної Європи. Цей чинник сутнісної подібності між революційною Францією та Україною мав значний вплив на зростання у французькому суспільстві цікавості до історії, культури та традицій українських козаків.
Необхідно відзначити, що за два тижні до Гаррана де Кулона, 11 плювіоза ІІІ року Республіки (30 січня 1795 р.), із звинуваченням Катерини ІІ і тиранії російського самодержавства виступив ще один революційний французький парламентарій Франсуа-Антуан Буассі д’Англа (1756-1826), котрий серед іншого звинуватив царизм у поневоленні козаків [1673]. Тож, вочевидь, свій твір Гарран де Кулон писав під враженням виступу свого колеги.
Отже, вкотре цікавість до українського козацтва у Франції актуалізував політичний фактор. Уряд Французької республіки серйозно розглядав ідею можливого використання українського козацького чиннику в протистоянні з Російською імперією. До цього часу належать також проекти збройної інтервенції на російське узбережжя Чорного моря. Міністр закордонних справ Талейран у записці від 10 липня 1798 р., направленій Директорії, пропонував захопити та зруйнувати Севастополь і Херсон [1674].
Значну роль у популяризації таких намірів відігравала польська політична еміграція, яка масово линула до Франції після остаточного знищення Речі Посполитої, шукаючи там підтримки для продовження своєї боротьби. У меморандумі, поданому уряду республіки 24 грудня 1795 р., група польських патріотів зазначала, що козацький народ, який був колись вільний, навіть після зруйнування Січі не забув відчуття свободи і готовий взяти участь у боротьбі з царизмом. Свої слова поляки підтверджували згадкою про те, що в 1794 р. самі козаки надіслали до них пропозицію спільно виступити проти Росії [1675] . Згодом до цих ідей повернеться уряд Наполеона при підготовці свого походу на Москву.
Як і в попередні роки, наприкінці ХVІІІ ст. у Франції з’являються біографічні нариси про видатних діячів епохи, які тією чи іншою мірою мали відношення до України. В цьому плані можна згадати кілька французьких творів, присвячених Катерині ІІ і виданих одразу після її смерті, автором цілої серії з них став історик Жан-Анрі Кастера (1749-1838) [1676]. Праці такого гатунку здобули велику популярність і багато разів перевидавалися, в тому числі і в перекладах. Кастера, не приділяючи окремої уваги подіям в Україні й зосередившись переважно на інтригах петербурзького двору та політичному житті Росії, постійно відзначає вплив вельможних українців (автор активно використовує цей ще досить новий термін) на діяльність російських монархів і час від часу торкається тих політичних, соціальних і військових змін, які відбувалися в колишній «країні козаків».
Історик часто наводить повні тексти чи фрагменти важливих документів епохи: листів і мемуарів окремих урядовців, урядових маніфестів і міждержавних угод. Він використав значне коло історичних джерел. Зокрема, значною мірою у своєму дослідженні він спирався на твори Лаво, де Рюльєра та Пейссонеля, а також повідомлення графа Луї-Філіппа де Сегюра (1753-1830), французького посла в Петербурзі, спогади якого пізніше були опубліковані й перекладені іншими мовами, в тому числі й російською [1677].
Безпосередньо події в Україні Кастера розглядає тільки в контексті двох останніх російсько-турецьких війн, приєднання Криму, поділів Речі Посполитої, будівництва царським урядом нових міст і тріумфальної подорожі в 1787 р. Катерини ІІ новоприєднаними володіннями. Значно більше уваги історик приділяє українцям при петербурзькому дворі: Розумовським, Гудовичам, Завадовському, Безбородьку тощо. Детально висвітлено в його дослідженні змову Мировича, спадкоємця мазепинських традицій, в 1764 р. Щоправда, в даному випадку здебільшого переказано зміст відповідного уривку з «Історії Петра ІІІ» Лаво [1678].
Кастера багато місця відводить опису палацових інтриг, часто наводячи придворні бувальщини, плітки й анекдоти. Так, він згадує, зокрема, про прагнення Петра ІІІ передати гетьманство в Україні від Кирила Розумовського до свого фаворита Андрія Гудовича та про взаємну ненависть між останніми через це, про символічне принесення Олексію Розумовському в подарунок від наступника Єлизавети сокири на червоній оксамитовій подушці, про активну участь гетьмана у змові проти царя на боці Катерини ІІ і великий вплив Розумовського на діяльність імератриці на перших порах її царювання [1679]. Згодом багато місця відведено сину останнього – Андрію, відомому дипломату тієї епохи. Історик не забуває відмітити і любовні взаємини між молодим сином колишнього гетьмана та великою княжною Наталією Олексіївною, дружиною спадкоємця престолу Павла Петровича [1680].
Розглядаючи фавор Розумовських, Кастера відзначає роль старшого з братів – Олексія – у піднесенні свого роду. Історик переказує кумедне свідчення Шерера про те, як на заклик свого старшого брата Кирило з’явився до двору з гітарою, а в примітці уточнено – з балалайкою, де незабаром отримав графський титул, командування гвардійським Ізмайловським полком, гетьманство над малоросійським козацтвом та навіть президенство в Академії наук і мистецтв [1681]. Говорячи про амурний зв’язок імператриці з Олексієм Розумовським, історик переказує придворну поголоску про те, що навіть спадкоємець престолу Павло був сином цього таємного шлюбу: «Казали, що імператриця Єлизавета перетягла на свій бік годувальницю дитини великої княгині і наказала їй доглядати замість тієї сина, котрого вона мала від Розумовського» [1682]. Втім, сам Кастера не мав особливої довіри до подібного твердження.
Проте саме цей дослідник охоче сприйняв на віру можливість походження від цього зв’язку так званої «княжни Тараканової», спробував дослідити й висвітлити історію цієї загадкової жінки, надавши даному оповіданню романтичних рис і спопуляризувавши постать своєї героїні в Європі. З того часу постать і доля «княжни Тараканової» стала привабливим полем як наукової, так мистецької творчості. Так, оповідання про цю жінку саме тоді включив до оновленого варіанту своєї «Історії Росії» Левек, загалом переповівши відомі факти, проте уникаючи категоричних суджень про її особистість і долю й зазначивши, що, якби ця дама й була навіть дочкою від таємного шлюбу імператриці з Розумовським, навіть за цих умов вона б не мала жодних легітимних прав на престол [1683]. Інший тогочасний французький автор Массон однозначно вважав цю жінку дочкою Єлизавети [1684].
Кастера досить докладно описує, як ця «дочка Розумовського та імператриці» була вивезена до Європи, підступно викрадена графом Орловим за сприяння іспанця де Рібаса, майбутнього засновника Одеси, привезена до Росії, кинута до в’язниці, де незабаром і загинула під час повені на Неві [1685]. Як знаємо, саме останній сюжет відображено в відомому полотні російського митця Костянтина Дмитровича Флавицького. Заради цікавості відзначимо, що, вочевидь, даний твір Кастера певною мірою вплинув на ще один мистецький твір ХІХ ст. – повість Пушкіна «Капітанська дочка». Між історичним дослідженням французького історика, де значну увагу відведено опису Пугачовщини, та літературним твором російського класика можна побачити багато сюжетних перетинів. Згадується у Кастера й офіцер Гриньов (Grineff), який воював проти пугачовців [1686].
Детально розглянуто в творі славнозвісну подорож Катерини ІІ на південь у 1787 р. Кастера згадує про оточення імператриці, розваги, місця зупинок, з яких відзначено Київ, Кременчук, Канів, Херсон, Бахчисарай, Полтаву. Зокрема, згадується про відтворення поряд з останнім містом відомої баталії 1709 р. [1687]
Важливо відзначити майже повну відсутність у викладі історії згадок про українських козаків. Це значною мірою виправдовувалося історичною реальністю, яка зазнала суттєвих змін в останні десятиліття ХVІІІ ст. Не говорячи вже про козацьке коріння багатьох імперських сановників, у Кастера українські козаки згадуються або як своєрідна декорація ландшафту, як це було при подорожі Катерини ІІ Дніпром, або ж як додаткова й другорядна збройна сила в період війн з турками [1688].
Знищення Січі Кастера подає в кількох рисах, цілком виправдовуючи політику царського уряду:
«Потьомкін не захоплював країну запорожців, а, завжди додаючи до сили хитрість, він зібрав 60 тисяч цих козаків і наказав перевести їх до Криму, де заснував ті колонії, які сьогодні постачають матросів до чорноморських ескадр, а особливо до гребного флоту у Миколаєві» [1689].
Подібні твердження про варварство та злочинність запорожців, «котрих було легше знищити, ніж приручити», вимушеність царського уряду ліквідувати їхній осередок і використання колишніх козаків у якості моряків Чорноморського флоту бачимо й в спогадах де Сегюра, які були джерелом для Кастера [1690]. Навіть у тих битвах 1787-1791 рр., де відзначилися українські козаки, наприклад, при штурмі Очакова, острова Березань, Хаджибея, Ізмаїла, Кастера навіть не згадує про їхню участь, можливо, за браком інформації, можливо, вважаючи такі згадки зайвими. Хоча його земляки-очевидці, зокрема, де Дама, залишили свої свідчення про вміле ведення бойових дій запорожцями Потьомкіна. В той же час Кастера не забуває відзначити роль французів у цій війні. Так, він наголошує на вмілому керівництві новоствореним чорноморським флотом (зауважимо, в основі якого була саме козацька флотилія) принцем Нассау-Зігеном під Очаковим, що призвело до перемоги над турецькою ескадрою [1691].
Історик відзначає активний внесок у перемогу російської зброї вже згаданих де Дама, Ланжерона, Фронсака-Рішельє, а також і інших французьких офіцерів, таких як Вараж і Вербуа. Двоє останніх наклали головою в цій війні. Вербуа загинув під Очаковом, а смерть Ваража, за словами Кастера, сталася в результаті його чвари саме з козаками [1692]. Згадує автор і про сварку Ланжерона з Потьомкіним, через яку князь загрожував першому Сибіром і той змушений був шукати прихисток в австрійському таборі [1693]. Серед відомих російських воєначальників Кастера відзначає й Івана Васильовича Гудовича. Цей полководець відзначився вмілим веденням бойових дій на Кубані [1694].
А ось відображення передумов знаменитого штурму Ізмаїла військами Суворова у Кастера має майже анекдотичний характер: мадам де Вітт (відома Софія Потоцька, на честь якої зведено парк «Софіївка»), повороживши на картах, сказала князю, що загадала бажання, щоб той взяв цю фортецю, облога якої тривала вже довгий час, за три тижні. Й так має бути. Закоханий у її красу Потьомкін посміхнувся і негайно відправив Суворову наказ здобути за будь-яку ціну Ізмаїл впродовж трьох днів. Що й було виконано [1695]. На доведення великої пристрасті Потьомкіна до цієї красуні історик підкреслює, що навіть управління Херсоном, своїм дітищем, князь передав графу де Вітт, чоловіку цієї чарівної жінки [1696].
Зауважимо, що Кастера, посилаючись на свідчення сучасників, відводить значну роль у встановленні російського впливу в Польській Україні саме Софії де Вітт-Потоцькій, яка знаходилася в найближчому оточенні Катерини ІІ і мала на ту великий вплив [1697].
Французькій історик чітко показує, як землі козаків, поляків і кримських татар поступово втягувалися в орбіту російського впливу в період царювання Катерини ІІ, як касувалися традиційні порядки на цих територіях і встановлювався новий імперський лад, творцями якого значною мірою були вихідці з місцевих еліт. Багато уваги приділено в творі Кастера діяльності Потьомкіна, а особливо заснуванню ним нових міст: Херсона, Катеринослава, Миколаєва, Севастополя, Маріуполя, Одеси тощо.
Відзначаючи в цілому відповідність історичним фактам цього дослідження, варто зауважити, що Кастера подекуди припускався похибок. Наприклад, говорячи про надання Потьомкіну титулу козацького гетьмана, «який був вакантним після смерті старого Кирила Розумовського», автор помиляється, оскільки на той момент Розумовський був ще живий і помер вже після виходу даної праці Кастера в світ [1698]. Загалом нарис Кастера про правління Катерини ІІ став першим повним оглядом цієї доби. Здобувши значну популярність, твір проливав певне світло на процес остаточної ліквідації автономії козацької України та встановлення повного російського панування в Наддніпрянщині та Криму.
Майже слідом за життєписом Катерини ІІ Кастера був опублікований й інший твір подібного роду «Секретні записки про Росію» [1699]. Хоча його автор спочатку намагався зберігати інкогніто, його ім’я майже одразу стало відомим. Це був вищезгаданий Шарль-Франсуа-Філібер Массон. Протягом десяти років цей француз прожив у Росії, що дозволило йому добре ознайомитися з традиціями, культурою та побутом імперії. Приїхавши до Петербурга в 1786 р., де служив його старший брат, Массон був прийнятий на викладацьку роботу до Артилерійського та інженерного кадетського корпусу, де встановив дружні взаємини з дещо молодшим від себе ровесником Олексієм Андрійовичем Аракчеєвим (1769-1834).
З 1789 р. Массон був секретарем Миколи Івановича Салтикова (1736-1816) та гувернером його дітей. В 1795 р. він був призначений особистим секретарем великого князя Олександра Павловича. Проте вже через рік після цього, зі смертю Катерини ІІ та сходженням на трон Павла І, він разом з братом зазнав немилості від нового царя й обидва повинні були назавжди залишити Росію [1700].
А незабаром в Парижі були видані його «Секретні записки про Росію», які одразу здобули шалений успіх й кілька разів перевидавалися, зокрема, й у перекладах іншими мовами. Від Кастера Массона вигідно відрізняло те, що він особисто був знайомий з країною та багатьма особами, про яких писав. Так, він згадує, між іншим, про близьке знайомство з братами Розумовськими, синами колишнього гетьмана України. Повідомляючи про свої бесіди з Олексієм Кириловичем, Массон зауважує, що той не цурався свого козацького коріння й мав «у своїй кімнаті портрет батька в українському костюмі, котрий йому подобалося показувати» [1701]. Безумовно, Розумовські були одними з інформаторів французького автора стосовно України, проте коло його спілкування з представниками колишньої «козацької країни» не обмежувалися лише гетьманичами. Він відмічає також своє знайомство з представниками козацької еліти, з якої дехто, як занотовує Массон, отримав гарну освіту й «говорив французькою і навіть німецькою» [1702].
Хоча в основі «Записок» Массона лежать особисті спогади, варто відзначити, що автор скрупульозно збирав різнорідний матеріал про державу, у якій він прожив десять років. Насамперед, ці свідчення стосувалися життя двору та знаті. Проте в даному творі можна знайти багато інших цікавих відомостей про Російську імперію в цілому. Стосовно вивчення російської історії на заході Массон зауважує, що воно перебуває в початковому стані. Він наголошує на тому, що багато дослідників писали історії цієї обширної країни, намагаючись підлеститися до її володарів.
Так, хвилю критики він спрямовує на Вольтера, дорікаючи тому за намагання підтасовувати факти, щоб вони краще вписувалися в його дидактичну програму покращення правителів і суспільства. Втім, саме цієї мети історіописання Массон якраз і не заперечує, вважаючи цілком у дусі Просвітництва, що історія повинна вчити. Згадуючи про труднощі «короля філософів» з поданням факту загибелі царевича Олексія, Массон писав:
«Безсмертний автор історії Карла ХІІ, Петра І та століття Людовіка ХІV, говорив саме так, що треба казати скоріше речі корисні, ніж правдиві. Начебто брехня може завжди бути корисною! Він писав графу Шувалову: «Розмірковуючи, як я міг би заладнати жахливу подію смерті царевича, я розпочав іншу працю». І це мова історика-філософа? Ох! Якщо ви не маєте хоробрості говорити правди, чому ж не облишите пера для історії? Якщо дозволено владнувати якусь жахливу подію, то це просто трагедія чи епічна поема. Завдання історії не прославляти певну людину, а навчати народи та наставляти уряди» [1703].
Отже, головним кредо свого підходу до історіописання Массон вважав подання фактів без прикрас і перекручень. Найкращим історичним дослідженням Росії він вважає фундаментальну працю Левека, яка своєю правдивістю та чіткістю викликала гнів Катерини ІІ. Але це якраз й імпонує Массону, який вважає невдоволення монарха певним індикатором корисності твору [1704].
Здебільшого «Записки» складаються з закулісних історій життя петербурзького двору, добре відомого автору, щедро пересипаних придворними анекдотами. Для зразка наведемо один з них, який стосується сина президента Академії наук і колишнього гетьмана Григорія Кириловича Розумовського (1759-1837). Катерина Романівна Дашкова, директор Академії,
«надіслала йому тюк, наповнений російськими книгами, на 600 рублів. Розумовський від них відмовився, сказавши, що він вже має у своїй бібліотеці оригінали цих російських перекладів. Княгиня відповіла, що зробила його академіком лише за умови придбання цих книг, і Розумовський відправив їй назад той диплом. Княгиня хотіла виставити його навіженим, але це її обсміяв цілий світ. Тож вона збезчестила свою академію, уподібнивши ту до повії. Що ж стосується її самої, то й вона була чимось подібним» [1705].
Подібні глумливі, образливі вислови, які межують з непристойністю, Массон дозволяв собі не лише для високоповажних персон, але й до монарших осіб.
«Я бачив один малюнок, – згадував автор, – досить кумедний. Катерина Велика, стоячи однією ногою у Варшаві, а іншою в Константинополі, вкриває всіх європейських володарів своїми широкими спідницями, немов би шатром. І ці володарі, з круглими очима та роззявленими ротами, захоплюються новим небесним світилом, що з’явилося в центрі. Кожен з них говорить слова, що відповідають його становищу та почуттям. Папа виголошує: «О, Ісусе! Яка всепоглинаюча безодня!». Польський король: «Це я, це я зробив свій внесок до її збільшення!» і т. д.» [1706].
Варто додати до цього, що в творі подано поважний реєстр коханців цариці з амурними подробицями таких взаємин. Подібна зухвалість також сприяла популярності праці Массона. Зауважимо також, що ця публікація з’явилася у пореволюційній Франції наполеонівських часів, одним з головних ворогів якої була саме Росія.
Розповідаючи про російські справи, автор «Секретних записок» принагідно торкається й подій, пов’язаних з теренами сучасної України, на яких сам Массон мав змогу побувати, спостерігаючи за життям, побутом, звичаями та культурою місцевого населення. Пишучи про українських козаків, він дещо хвалькувато зазначає, що його свідчення належать «людині, яка воювала разом з ними, оглянула їхню країну та вивчила їхні звичаї й історію» [1707]. Як випливає з цих слів, Массон особисто відвідав театр бойових дій російсько-турецької війни 1787-1791 рр.
Багато уваги автор приділяє аналізу поточної російської політики в Україні. Говорячи про заснування нових південних міст Потьомкіним, Массон називає їх «дуже гарними клітками, але позбавленими ще будь-яких пташок. А ті, яких намагаються туди притягнути, скоріше там загинуть від розчарувань, якщо не зможуть звідти улетіти. Російський уряд – це пригнічувач і завойовник. Росіянин – воїтель і руйнівник. З тих пір, як Таврида була завойована, вона перетворилася на пустелю» [1708]. Така похмура картина повністю дисонувала з захопленими відгуками очевидців гучної подорожі 1787 р. до Криму.
Даючи зневажливу оцінку творчому потенціалу імперії, Массон згадує іронічні слова Йосифа ІІ, який разом з Катериною ІІ заклав камінь у фундамент Катеринослава: «Я закінчив велику справу в один день з імператрицею Росії, вона заклала перший камінь міста, а я останній» [1709]. Немов би підтверджуючи виголошену тезу конкретними фактами, Массон згадує про скасування багатьох новацій імператриці її наступником, в тому числі й знищення навіть пам’яті про неї у назві міста, заснованого на її честь [1710].
В своєму творі автор також зазначає зростання могутності Безбородька, який фактично став другою людиною в державі після царя [1711]. Заради цікавості відзначимо, що Массон так добре розбирався в закулісній політиці Петербурга, що міг навіть робити певні прогнози стосовно її розвитку. Одна з глав його твору має назву «Чи не варто боятися Павлу долі Петра ІІІ?». Ця книга була опублікована за рік до палацового перевороту 1801 р. і загибелі імператора. Проте найбільший інтерес у вивченні українознавчого аспекту твору являє собою окрема глава «Секретних записок», присвячена козацтву. Український переклад кількох уривків з неї був свого часу опублікований Січинським у своїй відомій праці «Чужинці про Україну» [1712].
«Суворов обіцяв Катерині завоювати Францію з п’ятдестьма тисячами козаків» – так починається ця глава [1713]. Створюючи нарис наприкінці 1798 р. в умовах підготовки в Росії Італійського походу Суворова, автор намагався заспокоїти французьку громадськість перед навалою завойовників зі сходу й розвіяти майже містичний страх перед козаками. Массон висміює стереотипи пересічних французів про цих степових воїнів як кровожерливих убивць, «поїдаючих маленьких дітей» і «таких вправних і доблесних вершників, що жодні легкі війська не можуть проти них встояти» [1714].
Він доводить, що з козаками у разі нападу з їхнього боку можна й треба успішно боротися. Саме з метою розвіяти панічні настрої у суспільстві перед ними він і підготував деталізований нарис про минуле та сучасність козацтва, зробивши акцент саме на його сучасному стані. Цим нарисом Массон намагався підкреслити головну ідею: якщо французи спільно і рішуче виступлять проти завойовників, копита козацьких коней ніколи не топтатимуть полів Франції. Вихваляючи доблесть своїх земляків, Массон патетично заявляє: «Одної-двох сутичок з козаками буде достатньо, щоб відбити смак до зухвалих зазіхань у цих вершників-волоцюг з Дону та Бористену» [1715]. Цей козакознавчий нарис особистого свідка діяльності козаків є своєрідним зверненням до громадян Французької республіки із закликом захищати свою свободу. Слідом за «Марсельєзою», Массон немов би висуває гасло: «До зброї, громадяни!».
«Російська армія у мить, коли я пишу, йде проти Франції, складена переважно з козаків… – читаємо у Массона, який явно перебільшував роль козацьких з’єднань у військах Суворова. – Тож французи знають, чого їм варто очікувати з боку росіян, а особливо козаків; ці загрози не повинні однак їх залякувати» [1716].
Массон вірить, що напад на французькі землі буде відбито. Щоб показати, що козацька загроза, про яку так багато тепер говорять, є не новою для західного світу, він згадує, що вже втретє у ХVІІІ ст. козаки вдираються до Європи. Вони вже здійснювали свої рейди на захід в 1734 р., під час війни за польську спадщину, та в 1757 р. в період Семирічної війни. Кожного разу це відбувалося за сприяння Австрії, традиційного суперника Франції [1717].
Як можна побачити, автор намагається піднести патріотичні почуття свого народу й закликає його до захисту батьківщини. Пишучи ці рядки, він був переконаний, що нашестя козаків на Францію – це гіпертрофовані лякливі ілюзії. Массон навряд чи міг подумати, що його слова певною мірою реалізуються для його сучасників вже за півтора десятиліття, коли в 1814 р. козацькі роз’їзди курсуватимуть Єлисейськими полями. Втім, здійснення цього автору побачити не довелося, він помер раніше.
Хоча, пишучи про козацтво в цілому, автор «Секретних записок» не виділяє окремо регіональні козацькі війська Росії, головну увагу він, звичайно, звертає насамперед на українських козаків, як найбільш відомих у Європі. Запорожців, слідом за Вольтером, Массон порівнює з амазонками навпаки [1718]. Можливо, саме негативізмом по відношенню до росіян пояснюються значні авторські симпатії до цих волелюбних і досвідчених степових воїнів, які впродовж століть були надійними захисниками своєї рідної землі. В той же час Массон не ідеалізує козаків, вважаючи їх здебільшого дикунами, варварами, грабіжниками, що несуть чужим народам тільки смерть і руйнування. Мабуть, саме тому козацькі формування він часто називає племенами, а наявність поміж козаками освічених людей розглядає як річ дивовижну й унікальну.
Аналізуючи питання про походження козацтва, Массон, слідом за Леклерком і Шерером, зазначає, що його витоки можна простежити від хозарських і печенізьких племен давньоруської доби, які після нищівної Батиєвої навали частково отримали руський компонент [1719]. Автор відзначає, що військова могутність і чисельність козацтва поступово зростала. Це дозволило українським козакам в ХVІІ ст. утворити майже самостійну державу республіканського типу, яка на певних умовах із збереженням своєї автономії визнала владу московських царів. Останнім уламком цього доволі потужного напівдержавного утворення стала Запорозька Січ, ліквідована в 1775 р. [1720] Массон коротко подає характеристику козацьких звичаїв і порядків, озброєння, влаштування побуту на Запоріжжі.
Порівнюючи козаків, яких Массон розглядає як своєрідну націю, з росіянами, він зазначає абсолютну навіть зовнішню відмінність між ними:
«Козаки не мають нічого спільного з росіянами, хіба що грецьку релігію та зіпсовану мову… Козаки здебільшого більш вродливі, більш високі, більш спритні, більш винахідливі й особливо більш хоробрі від росіян; менше звиклі до рабства, й набагато волелюбніші» [1721].
Така теза цікава тим, що відрізняється від офіційної російської позиції, яка почала вже відбиватися й у французькій науковій літературі, про тотожність всіх малоросіян, зокрема, й козаків, з великоросіянами.
Массон співчутливо ставиться до втрати Україною державної автономії й вважає Мазепу останнім видатним українським гетьманом, якому не пощастило вивільнити свій народ від російського рабства [1722]. Всі наступні керманичі України, по суті, мали декоративну владу й призначалися з Петербурга. Цікаво, що згадуючи про останнього гетьмана, який вже де факто не керував Україною, автор дає розгорнуту довідку й про його синів, з якими, як вже зазначалося, він був особисто знайомий. Автор зазначає, що Григорій, згаданий у зв’язку з конфліктом між ним і Дашковою, відзначився у науці й мешкав переважно за кордоном; Андрій зробив блискучу дипломатичну кар’єру, а Олексій мав великий вплив при дворі [1723].
Відзначаючи активну роль Потьомкіна, який останнім отримав титул козацького гетьмана, в ліквідації Січі, Массон зауважує, що князь був значною мірою протектором козаків і навіть часто захищав їх від свавілля російського офіцерства, зокрема, він намагався прирівняти козацькі старшинські чини до відповідних військових звань в російській армії [1724]. Смерть Потьомкіна, як пише Массон, позбавила українських козаків цього останнього захисника. Після завершення війни з турками Катерина ІІ, «цариця-філософ», почала масове переселення запорожців всупереч їхньому бажанню на Кубань і в Крим, де в малопридатних і незручних для проживання умовах козаки мали стати живим бар’єром проти розлючених горців і кочовиків [1725].
Козацькі землі та їх населення стали здобиччю російських генералів. Особливо поміж них Массон відзначає Осипа Івановича Хорвата, катеринославського намісника в 1795-1796 рр., наближеного до останнього фаворита цариці Зубова [1726]. Аналізуючи теперішній стан козацтва та політику щодо нього російського уряду, автор підсумовує:
«Після постійних прелюдій і спроб розчинити козацьку націю в російському народі, закінчили тим, що поділили їхню країну на шматки й включили їх до сусідніх провінцій, переважно у складі просторої Катеринославської губернії. Це самовільне роздроблення завдало останнього удару по незалежності козаків, які змушені були з тих пір асимілюватися з російськими рабами та припинити утворювати окреме національне тіло. Посягнувши одного разу на права народів, деспотизм не зміг більше зупинитися. Найменша пауза його паралізує. Він змушений йти таким чином, щоб міцно триматися на ногах. Так буде доти, доки або він не впаде до безодні й не розіб’ється, або не зламається під вагою обставин, які сам же на себе й звалив… Козацька нація перебуває зараз у стані кризи; вона хвилюється і борсається під ногою колоса, який її розчавлює» [1727].
Сприйнявши революційні ідеї, Массон нещадно таврує ганьбою російський царизм, який зазіхає на права інших народів. Автор виголошує сподівання на швидке руйнування цього деспотичного ладу.
Серед останніх козацьких утворень, ще збережених на Україні, Массон особливо виділяє Чугуївський полк, який прославився вмілим веденням бойових дій [1728]. Хоча автор і зазначає, що українські козаки зробили свій внесок в російські перемоги у Буджаку, Бесарабії та на Кубані в роки останньої війни з турками, відзначившись, зокрема, під Очаковом, Татарбунарами, Ізмаїлом, Кілією, Акерманом та іншими фортецями, він наголошує, що вони є не стільки професійними воїнами та вмілими бійцями, скільки досвідченими розвідниками та вартовими.
Зважаючи на популярність праці Массона, його оригінальний козакознавчий нарис також здобув широку відомість, доповнивши французьку історіографію новими фактами про Україну та її населення в нових умовах, після остаточної втрати автономних засад й уніфікації її земель з рештою провінцій Росії. Дослідник мав унікальну змогу на власні очі побачити з натури життя, побут, звички та військові навички останніх реліктів запорозького козацтва, що відходило в небуття.
Повідомлення та думки Массона цікаві тим, що не повторюють свідчення інших авторів, а є повністю оригінальним продуктом. На відміну від Шерера, Массон не виокремлює українців з загальною сукупності «козацької нації». Він розглядає їх, подібно до решти козацького загалу, як своєрідних дикунів і варварів на околиці Європи, самобутній лад яких поступово нищиться Російською імперією. В той же час саме цей руйнівний і невпинний наступ російського деспотизму й зумовлює певну авторську симпатію до козаків, як носіїв свобод і вольностей первісної демократії, що поступово занепадає під тиском тиранії. Сприйняття козаків саме у трактуванні Массона отримало велике поширення у французькому суспільстві наполеонівської доби, зважаючи на постійні війни з Росією, в ході яких Франція особисто отримала змогу познайомитися з козацькими загонами.
Варто відмітити також ще один твір, створений на рубежі ХVІІІ-ХІХ ст. і пов’язаний з історією України. Йдеться про «Життя князя Потьомкіна». Унікальність цього видання полягає в тому, що його авторкою стала жінка-письменниця Жанна-Елеонора де Серенвіль (1738–1807). Основу біографічних матеріалів для неї склали повідомлення графа де Сегюра, французького посла при дворі Катерини ІІ, якого з повним правом можна вважати її співавтором. Зважаючи на цю обставину, можна зрозуміти, чому твір де Серенвіль, виданий у 1799 р., має багато співпадінь з біографією Катерини ІІ Кастера, лише акцент тут зміщено з особи імператриці на її впливового фаворита. Кращого інформатора як де Сегюр годі й було шукати, той був утаємничений до дрібниць в життя царського двору, а з Потьомкіним він мав дружні взаємини й навіть підтримував доволі жваве листування [1729].
В «Житті князя Потьомкіна» висвітлюється, зокрема, витіснення головного персонажа із спочивальні цариці «прекрасним українцем» Завадовським і наступними щасливцями, енергійна діяльність найсвітлішого князя з будівництва нових південних міст (під 1778 р. позначено заснування Катеринослава, Херсона та Маріуполя), активна позиція Потьомкіна у питаннях приєднання Криму та Кубані, організацію ним помпезної подорожі 1787-го року, керівництво військами під час бойових дій 1787-1791 рр. тощо.
Говорячи про урочисту подорож імператриці Дніпром, де Серенвіль детально описує перебування Катерини ІІ в Києві та Кременчуці, її зустрічі з Понятовським у Каневі та Йосифом ІІ неподалік Кайдака (Кодака). Особливо докладно висвітлено перебування цариці у новоствореному Потьомкіним Херсоні. Письменниця не забуває згадати й про претензійний напис на херсонській тріумфальній арці, яка начебто відкривала шлях до Візантії. Відображено тут і перебування російської правительки у Бахчисараї, а також інсценування Полтавської баталії [1730].
Де Серенвіль яскраво показує, що оголошення війни Росії з боку Османської імперії стало значною мірою несподіванкою для уряду Катерини ІІ. Саме тому вона на перших порах намагалася, якщо не зупинити війну, то, принаймні, її відтермінувати, зокрема, вдаючись до послуг французької сторони. Так, значну допомогу Росії надавали вже вищезгаданий де Сегюр та Марі-Габріель-Флоран-Огюст де Шуазель-Гуфф’є (1752-1817), посол Людовіка ХVІ у Константинополі в 1784-1791 рр. [1731].
Принагідно зауважимо, що останній згодом поповнив когорту французьких емігрантів у Росії, проживши тут десять років (1792-1802). Його син Антоній-Людвіг-Октавій (1773-1840) залишився тут назавжди, ставши прадідом відомих культурних і громадських діячів, пов’язаних з Україною, Сергія Андрійовича Подолинського та Миколи Олександровича Бердяєва. Проте, як відомо, старання царського уряду та французьких представників виявилися марними, і під’юджувана англійською дипломатією Порта наважилася оголосити війну Росії.
Серед місць активних бойових дій цієї війни в «Житті князя Потьомкіна» згадуються, зокрема, Кінбурн, Хотин, Очаків, острів Березань, Акерман, Ізмаїл тощо. Подібно де Кастера, прискорений штурм військами Суворова Ізмаїла, письменниця пов’язує з ім’ям пасії Потьомкіна – графині де Вітт, щоправда, не називаючи при цьому самого імені [1732]. Час від часу в творі трапляються спорадичні згадки про участь у цій війні українського козацтва, патроном і шефом якого був саме найсвітліший князь Таврійський. Наприклад, повідомляється про наступ на Бендери в 1789 р. великого козацького з’єднання на чолі з графом Олександром Миколайовичем Самойловим (1744-1814), племінником Потьомкіна [1733].
В той же час проігноровано козацький чинник у боях під Кінбурном, Очаковом та Ізмаїлом. І навіть заслуга захоплення острова Березань, проведеного силами Чорноморського козацького війська на чолі з Антоном Головатим, цілком приписана вмілому керівництву боєм іспанця де Рібаса. Не забуває авторка відзначити й успіхи під Очаковом свого співвітчизника Нассау-Зігена [1734]. З іншого боку, де Серенвіль відзначає великий внесок українців на високих адміністративних чи військових посадах у перемогу Росії. Крім фавора Завадовського, часто наголошується на політичному впливі Безбородька, згадуються успіхи генерала Івана Гудовича на Кубані в 1790-1791 рр., відзначається успішна дипломатична кар’єра Андрія Розумовського, якого письменниця вважає талановитою та обдарованою людиною [1735].
Доводячи виклад подій у своєму нарисі до логічного завершення, тобто до смерті Потьомкіна, де Серенвіль відзначає його важливу роль у частковому збереженні козацького війська в Україні. Вона вважає досить вигідним для Росії збереження цієї потужної військової сили.
«Потьомкін значно збільшив російську армію. – читаємо в «Житті князя Потьомкіна». – Він підпорядкував Російській імперії розсадник воїнів, які відтоді отримали ім’я її підданих, проте які, тим не менш, приносили їй не дуже багато користі. Це козаки, які формували вільне військо, що керувалися республіканськими законами. Їх осередок називали Січ. Потьомкін скасував цю інституцію, до якої ніхто не наважувався доторкнутися перед ним. Він звів козаків у полки, підпорядкував їх таким же законам рекрутування та дисципліни, як і в інших військах. Надалі він використовував їх у їхньому справжньому призначенні, тобто, як загони на аванпостах, однак змусивши їх діяти у відповідності до принципів і тактики, які підходили для цього роду війни (чого вони не робили раніше); він довів на ділі, що ці зміни, зроблені з козаками, зможуть принести більше користі від цих людей в російській армії.
Потьомкін їх дуже любив і вони його любили. Вони обожнювали також Суворова, який і сам виявляв до них прив’язаність і вмів їх дуже толково задіяти у справі. Козаки, котрі ще так небагато часу мали регулярну організацію, не були ще такими, якими повинні були б стати. Якщо російський уряд продовжить займатися цим військом і засобами щодо його поліпшення, можна зробити хоробрих козаків здібними, вірними, невтомними, більш чисельними та завзятими у війні; можна з них зробити, скажемо так, головний інструмент своїх успіхів і страху для своїх ворогів» [1736].
Вочевидь, згадуючи ім’я Суворова в контексті розповіді про козаків, де Серенвіль керувалася тими ж мотивами, що й Массон, бо завершила твір у 1799 р. До слова, глибокий сум козаків при похованні Потьомкіна відзначає вже згаданий німецький дипломат фон Струве, який став свідком скорботних церемоній в 1791 р. [1737]
Важливою заслугою де Серенвіль стало створення першого повного життєпису Потьомкіна. В українознавчому плані цей твір є доволі важливим, оскільки значною мірою висвітлює перебіг подій в Україні в останні десятиліття ХVІІІ ст. Дана праця, як і решта подібних, унаочнює процес цілковитої інкорпорації українських земель до політичної, економічної та соціальної систем Російської імперії.
Тут доречно згадати, що з кінця ХVІІІ ст. бере початок вивчення французької історіографії історії козацької України самими французами. Як вже зазначалося, в контексті одного з перших французьких історіографічних розглядів минулого Польщі велику увагу Україні приділено Жаном-Батістом Дюбуа де Жансін’ї (1752-1808). Цей культурний і науковий діяч, близький до енциклопедистів, довгий час керував бібліотекою Академії шляхетського кадетського корпусу у Варшаві, куди приїхав на запрошення Станіслава Понятовського, тому мав можливість вивчити, як польську, так і зарубіжну полоніку. Українознавчий аспект в його творі представлено головним чином детальним аналізом «Опису України» Боплана [1738].
Підводячи підсумок французького історіописання кінця ХVІІІ ст. стосовно наших земель, зауважимо, що думки авторів щодо головної визначальної особливості України – козаків – були різними: від абсолютної зневаги й повного виправдання ліквідації козацького ладу, як бачимо, наприклад, у Меге де Ла Туша, до цілковитої ідеалізації козацтва та симпатії до нього, подібно до Гаррана де Кулона. Здебільшого французькі сучасники співчутливо поставилися до українців після знищення козацької автономії урядом Катерини ІІ, що, у відповідності до революційних тенденцій доби, вважали проявом тиранії царизму, хоча разом з тим і підкреслювали позитивний економічний наслідок даного кроку, який значною мірою посприяв розвитку сільського господарства, підприємництва та торгівлі на теренах колишньої «країни козаків». В той же час власне наукова складова цих історичних оглядів була слабкою. Їхні автори не стільки аналізували історичні факти, скільки переказували ту інформацію про козаків, яка здавалася їм цікавою та доречною або ж висвітлювали минуле козацтва у відповідності до своїх суспільно-політичних переконань.
Важливим чинником, що зумовлював посилення актуалізації досліджень козацької тематики у Франції, стала низка політичних і збройних конфліктів між щойно народженою Французькою республікою й, одним з найпотужніших стовпів легітимізму, Російською імперією. Це протистояння, яке виразно позначилося в останні роки ХVІІІ ст., знайшло чітке продовження в епоху Наполеона, яка ознаменувалася ще більшою цікавістю французького суспільства до козацтва.
Примітки
1638. Baert-Duholant Ch.-A.-B.-F. de Paule de. Memoires historiques et geographiques sur les pays situes entre la Mer Noire et la Mer Caspienne, contenant des details nouveaux sur les peuples qui les habitent, des observations relatives a la topographie ancienne et moderne de cette contree, avec un vocabulaire des dialectes du Caucase et deux cartes geographiques, auxquels on a joint un voyage en Crimee et dans les parties meridionales de l'empire Russe. – P.: Jansen, Perroneau, 1797. – 98+84+66 p.
1639. Ferrieres-Sauvebeuf L.-F. de, comte. Memoires historiques, politiques et geographiques des voyages du comte de Ferrieres-Sauvebeuf. – P.: Chez Buisson, Libraire, 1790. – T. 1. – XXIV+298 p. – Р. 58-64.
1640. Ferrieres-Sauvebeuf L.-F. de, comte. Memoires historiques, politiques et geographiques des voyages du comte de Ferrieres-Sauvebeuf. – P.: Chez Buisson, Libraire, 1790. – T. 2. – X+303 p. – Р. 298.
1641. Ibid. – T. 1. – P. 71.
1642. Ibid. – P. 55.
1643. Ibid. – P. 54, 81-82.
1644. Матвіїшин Я. Україніка в Департаменті Наземної армії Франції // Silva rerum. Збірник наукових праць на пошану професора А.Перналя / Редакційна колегія: Ярослав Дашкевич (відповідальний редактор), Павло Сохань, Олександр Маврін, Ростислав Сосса, Олег Голько; упорядник тому: Марія Вавричин / Ярослав Матвіїшин. – Львів: Літературна агенція «Піраміда», 2007. – С. 259-285. – С. 269.
1645. Beauvois D. Pouvoir russe et noblesse polonaise en Ukraine: 1793-1830. – P.: CNRS Editions, 2003. – 240 p. – P. 151-153, 218; Бовуа Д. Російська влада і польська шляхта в Україні. 1793-1830 рр. / Переклад з французької Зої Борисюк. – Львів: Кальварія, 2007. – 296 с. – С. 187-188, 273.
1646. Ollivier-Chakhnovskaia J. Les francais expulses de l’empire Russe par l’oukase de Catherine II du 8 fevrier 1793 // Cahiers du Monde russe. – 2005. – № 46/3. – Juillet-septembre. – Р. 529-544. – Р. 538.
1647. [Anthoine de Saint-Joseph A.-I.] Essai historique sur le commerce et la navigation de la Mer-Noire… – Р. 21.
1648. Ibid. – P. 17.
1649. Ligne de. Lettres et pensees du marechal prince de Ligne, publiees par Mad. La Baronne de Stael Holstein. Quatrieme edition revue et augmentee. – P.: Chez J. J. Paschoud; Geneve: Chez le meme Libraire, 1809. – 340 p. – Р. 43-45.
1650. Ibid. – P. 77, 95, 122, 253.
1651. Ланжерон А. Ф. Записки // Потемкин. Последние годы. Воспоминания. Дневники. Письма. – СПб.: Изд-во «Пушкинского фонда», 2003. – Кн. 2. – 264 с. – С. 125-129.
1652. Полевщикова Е. В. Французские волонтеры в Измаиле: неопубликованная записка графа Ланжерона / Полевщикова Е. В. // Дерибасовская – Ришельевская: Одесский альманах. – Одесса, 2007. – № 29. – С. 6-11.
1653. Дама Р. де. Записки // Потемкин. Последние годы. Воспоминания. Дневники. Письма. – СПб.: Изд-во «Пушкинского фонда», 2003. – Кн. 2. – 264 с. – С. 50-51.
1654. Kleeman N.-E. Voyage de Vienne a Belgrade et a Kilianova, dans le pays des Tartares Budziacs & Nogais dans la Crimee, & de Kaffa a Constantinople, au travers de la mer Noire; avec le retour a Vienne, par Trieste. Fait dans les annees 1768, 1769 & 1770, par Nicolas-Ernest Kleeman. On y a la description des choses les plus remarquables concernant la Crimee. Traduit de l’allemand. – Neuchatel: De l’imprimerie de la Societe Typographique, 1780. – 246 p.
1655. [Struve J.-Ch. von.] Voyage en Krimee suivi de la Relation de l’Ambassade envoyee de Petersbourg a Constantinople en 1793; Publie par un jeune Russe, attache a cette Ambassade. Traduit de l’allemand par L. H. Delamarre. – P.: De l’imprimerie de Crapelet, 1802. – 599 p.
1656. Craven E. Voyage de Milady Craven a Constantinople par la Crimee, en 1786. Traduit de l’anglois. – P., 1789. – 281 p.
1657. Coxe W. Nouveau voyage en Danemarck, Suede, Russie, Pologne, et dans le Jutland, la Norwege, la Livonie, le Duche de Curlande et la Prusse. Traduit de l’anglais. – P.: Chez Volland, 1791. – Partie II. – 276 p.
1658. Mehee de La Touche J.-C.-H. Histoire de la pretendue revolution de Pologne, avec un examen de sa nouvelle constitution. – P.: Chez Buisson, 1792. – 376 p. – Р. 359-363.
1659. Mehee de La Touche J.-C.-H. Memoires particuliers extraits de la correspondance d’un voyageur avec feu Monsieur Caron de Beaumarchais sur la Pologne, la Lituanie, la Russie Blanche, Petersbourg, Moscow, la Crimee, etc., etc. Contenant des observations nouvelles sur la puissance militaire de la Russie, ses finances, ses moeurs et coutumes, etc., etc. – Hambourg-P.: Chez A. Galland, 1807. – Partie I. – ХІІ+210 р.; Partie IІ. – 172 р.
1660. Черняк Е. Б. Пять столетий тайной войны: Из истории секретной дипломатии и разведки. – М.: «Международные отношения», 1985. – 464 с. – С. 236, 241-242.
1661. Mehee de La Touche J.-C.-H. Memoires particuliers extraits de la correspondance d’un voyageur avec feu Monsieur Caron de Beaumarchais sur la Pologne, la Lituanie, la Russie Blanche, Petersbourg, Moscow, la Crimee… – Partie I. – P. 170-176.
1662. Ibid. – P. 207; Partie II. – P. 30.
1663. Ibid. – Partie II. – P. 142-153.
1664. Ibid. – P. 31-32.
1665. Garran de Coulon J.-Ph. Recherches politiques sur ancien et moderne de la Pologne, appliquees a sa derniere revolution. – P.: De l’Imprimerie de J. J. Smits et C., l’an III de la Republiques (1795). – 400 p. – Р. 6.
1666. Ibid. – P. 129-131.
1667. Ibid. – P. 131-132.
1668. Ibid. – P. 131-133.
1669. Ibid. – P. 151-152.
1670. Ibid. – P. 152-153.
1671. Ibid. – P. 153-154.
1672. Ibid. – P. 130, 137-138.
1673. Boissy d’Anglas F.-A. Discours sur les veritables interets de quelques-unes des puissances coalisees, et sur les bases d’une paix durable, prononce par Boissy d’Anglas, representant du peuple, depute par le departement de l’Ardeche, a la seance du 11 pluviose, l’an III. Imprime par ordre de la Convention nationale. – P.: Imprimerie nationale, 1795. – 18 p.
1674. Гончар Б., Захарчук О. Наполеон і Україна // Діалог. Історія, політика, економіка. – К., 2002. – № 2: Україна і Франція. – С. 73.
1675. Ададуров В. В. Меморандуми польських авторів початку XIX століття як джерело уявлень уряду Наполеона I стосовно південно-західних окраїн Російської імперії // Український історичний журнал. – К.: Інститут історії України НАН України, 2008. – № 2. – С. 154-171. – С. 162.
1676. Castera J.-H. Vie de Catherine II, imperatrice de Russie. – P.: Chez F. Buisson, an V (1797). – T. 1. – IV+427 p.; T. 2. – 467 p.; Castera J.-H. Histoire de Catherine II, imperatrice de Russie. – P.: Chez F. Buisson, an VIII (1800). – T. 1. – X+465 p.; Castera J.-H. Histoire de Catherine II, imperatrice de Russie. – P.: Chez Arthus-Bertrand, 1809. – T. 2. – 401 p.; T. 3. – 306 p.; T. 4. – 451 p.
1677. Сегюр Л.-Ф. де. Записки о пребывании в России в царствование Екатерины II // Россия XVIII в. глазами иностранцев. – Л.: Лениздат, 1989. – С. 315-456.
1678. Castera J.-H. Vie de Catherine II… – T. 1. – Р. 366-378; [Laveaux J.-Ch.] Histoire de Pierre III… – Т. 2. – Р. 105-154.
1679. Castera J.-H. Vie de Catherine II… – T. 1. – Р. 71-311, 338-341.
1680. Ibid. – T. 2. – Р. 145, 160-163, 346-347, 351.
1681. Ibid. – T. 1. – P. 78-79.
1682. Ibid. – P. 135.
1683. Levesque P.-Ch. Histoire de Russie, et des principales nations de l’empire russe… – 1812. – T. 5. – P. 354-358.
1684. Masson Ch.-F.-Ph. Memoires secrets sur la Russie… – T. 1. – Р. 170.
1685. Castera J.-H. Vie de Catherine II… – T. 1. – Р. 74; T. 2. – P. 31-39.
1686. Ibid. – T. 2. – P. 124-125.
1687. Ibid. – P. 322-330.
1688. Ibid. – P. 325, 394-397.
1689. Ibid. – P. 277.
1690. Сегюр Л.-Ф. де. Записки о пребывании в России в царствование Екатерины II… – С. 321.
1691. Castera J.-H. Vie de Catherine II… – T. 2. – P. 358.
1692. Ibid. – P. 358, 366, 376.
1693. Ibid. – P. 377.
1694. Ibid. – P. 385.
1695. Ibid. – P. 375-376.
1696. Ibid. – P. 328.
1697. Ibid. – T. 1. – P. 50-70.
1698. Ibid. – T. 2. – P. 373.
1699. Masson Ch.-F.-Ph. Memoires secrets sur la Russie… – 1800. – T. 1. – 360 p.; T. 2. – 360 p.; Masson Ch.-F.-Ph. Memoires secrets sur la Russie… – 1802. – T. 3. – XVI+444 p.; Массон Ш. Секретные записки о России. – М.: «Новое литературное обозрение», 1996. – 208 с.
1700. Вощинская Н. Ю. «Воспитание львов»: Шарль Массон – гувернер // Французский ежегодник 2011: Франкоязычные гувернеры в Европе XVII-XIX вв. / Под ред. А. В. Чудинова и В. С. Ржеуцкого. – М., 2011. – С. 294-314.
1701. Masson Ch.-F.-Ph. Memoires secrets sur la Russie… – 1802. – T. 3. – Р. 111.
1702. Ibid. – P. 121-122.
1703. Masson Ch.-F.-Ph. Memoires secrets sur la Russie… – 1800. – T. 1. – P. 101-102.
1704. Ibid. – P. 100.
1705. Ibid. – T. 2. – P. 141-142.
1706. Ibid. – T. 1. – P. 171.
1707. Masson Ch.-F.-Ph. Memoires secrets sur la Russie… – 1802. – T. 3. – Р. 103.
1708. Masson Ch.-F.-Ph. Memoires secrets sur la Russie… – 1800. – T. 1. – Р. 105.
1709. Ibid.
1710. Ibid. – P. 218.
1711. Ibid. – P. 284-288.
1712. Січинський В. Чужинці про Україну… – С. 175-177.
1713. Masson Ch.-F.-Ph. Memoires secrets sur la Russie… – 1802. – T. 3. – Р. 102.
1714. Ibid. – P. 142.
1715. Ibid. – P. 149.
1716. Ibid. – P. 140, 145.
1717. Ibid. – P. 150.
1718. Masson Ch.-F.-Ph. Memoires secrets sur la Russie… – 1800. – T. 2. – Р. 145-146; Voltaire. Oeuvres completes. – T. 24. – 1784. – Р. 42-43.
1719. Masson Ch.-F.-Ph. Memoires secrets sur la Russie… – 1802. – T. 3. – Р. 103-104.
1720. Ibid. – P. 106.
1721. Ibid. – P. 106-107.
1722. Ibid. – P. 108-111.
1723. Ibid. – P. 111-112.
1724. Ibid. – P. 113.
1725. Ibid. – P. 115-120.
1726. Ibid. – P. 116-118.
1727. Ibid. – P. 114.
1728. Ibid. – P. 125.
1729. Сегюр Л.-Ф. де. Письма графа Сегюра к князю Потемкину / Сообщено П. Я. Дашковым // Исторический вестник. – 1880. – Т. 3. – № 9. – С. 193-198.
1730. Cerenville J.-E. de. Vie du prince Potemkin… – P. 138-160.
1731. Ibid. – P. 166-168.
1732. Ibid. – P. 258-261.
1733. Ibid. – P. 254-255.
1734. Ibid. – P. 202-216.
1735. Ibid. – P. 125, 186-187, 269, 281.
1736. Ibid. – P. 297-298.
1737. [Struve J.-Ch. von.] Voyage en Krimee… – P. 13-16.
1738. [Dubois de Jancigny J.-B.] M. D. Essai sur l’histoire litteraire de Pologne… – P. 232-311.
Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 399 – 423.