4. 9. Висвітлення минулого українського козацтва в контексті «Історії Росії»
П’єра-Шарля Левека

Луняк Євген

1782-й рік ознаменувався виходом у Парижі фундаментальної 5-томної «Історії Росії» французького науковця П’єра-Шарля Левека (1736-1812). Хоча життя та творчість цього дослідника досить добре висвітлені у французькій і російській історіографії [1372], варто було б навести хоча б кілька загальних штрихів з його біографії.

Син гравера, він з дитинства був призначений до продовження батькового ремесла, проте, виявивши блискучі здібності до навчання в колегії Мазаріні, юний Левек швидко посів перші місця з усіх предметів у цьому престижному навчальному закладі. Здібного юнака примітив Дідро, до якого, як відомо, з прихильністю ставилася Катерина ІІ. В 1773 р. за рекомендацією цього видатного енциклопедиста Левек був запрошений до Петербурга, де викладав французьку мову в Імператорському сухопутному шляхетському корпусі. Загалом у Росії він провів 7 років.

Опанувавши російську мову, він попутно збирав історичні матеріали про цю країну, складаючи узагальнюючий нарис про її минуле. Його наукові студії з російської історії вилилися в низку досліджень про цю імперію, над якими автор продовжував працювати до кінця свого життя. Згодом він доповнив свою доопрацьовану та виправлену «Історію Росії» ще одним томом, присвяченим правлінню Катерини ІІ та Павла І [1373]. Також слідом за «Історією Росії» він опублікував 2-томну «Історію різних народів, підпорядкованих російському пануванню» [1374].

Відзначимо, що вже перша публікація грунтовної праці Левека, видана незабаром після його повернення до Франції, супроводжувалася певним скандалом. Вихід «Історії Росії» був приурочений до візиту в Париж високоповажних гостей з Петербурга – графа та графині дю Нор (Північних). Як знаємо, під такими вигаданими іменами здійснювали свою подорож Європою великий князь і спадкоємець російського престолу Павло Петрович і його дружина велика княжна Марія Федорівна. Царевич з дружиною підписалися кожен на 25 примірників цієї книги.

Серед решти субскрибентів, позначених на перших сторінках видання, бачимо імена тогочасної російської сановної знаті, зокрема, «мсьє Безбородька, кабінет-секретаря її імператорської величності» та «мсьє графа П’єра Розумовського, генерал-майора», тобто гетьманича Петра Кириловича Розумовського (1751-1823) [1375]. В травні-червні 1782 р. вінценосне подружжя відвідало Францію, де на його честь Людовіком ХVІ і Марією-Антуанетою, а також рештою вельможної знаті було влаштовано пишний прийом. Саме під час цих торжеств в Парижі почала продаватися щойно надрукована праця Левека, на яку майже одразу з’явилися рецензії у кількох відомих виданнях. Критики зауважували, що автор давав не досить улесливу характеристику дому Романових, зокрема, й покійному батькові та нині правлячий матері цесаревича, якого зустрічали в той момент з такою помпезністю.

Деталі цього вояжу великих князя та княжни докладно описано в нарисі Александра-Жака-Луї дю Кудре (1740 (інколи неточно вказують 1744) -1790), опублікованому того ж року, де також позначено вихід історичної праці Левека, як важливу подію [1376]. Втім, цей випад критикантів книги спрямовувався скоріше не проти її автора, а проти королівського цензора де Сансі, якого переважно й торкнулися нагінки з боку влади [1377].

«Історія Росії» Левека швидко здобула популярність, як найкраще в той час історичне дослідження про цю державу. Вже в 1783 р. вона була перевидана в швейцарському Івердоні (в даній розвідці було в основному використано саме ці івердонські видання), а згодом з’явилося ще кілька французьких перевидань ще за життя її автора. В 1812 р., у рік смерті Левека, його «Історія Росії» знову була перевидана у Парижі. Зрозуміло, що тогорічний вихід у світ цього твору обумовлювався на лише вшануванням безумовних наукових заслуг Левека, але й багато в чому політичними чинниками. По суті, можна визнати це останнє 8-томне видання творчого доробку французького історика своєрідною енциклопедією давньої та сучасної Росії.

Цю працю широко використовували для вивчення російської минувшини в Європі, в тому числі й у самій Росії. За наказом Катерини ІІ в 1787 р. був опублікований переклад першого тому цієї ґрунтовної розвідки [1378]. Однак переклад решти томів не був здійснений, знов-таки за повелінням цариці. Hещодавно видавничою творчою майстернею у Москві «Ламартіс» був надрукований переклад «Історії Росії» Левека в чотирьох томах, проте обмежений наклад цього видання (100 примірників) і висока ціна відразу зробили його раритетом і надбанням колекціонерів [1379].

Зазначимо, що слідом за грандіозним успіхом в інтелектуальних колах Європи згаданої «Історії Росії» в Парижі була виданана ще одна книга, зміст якої значною мірою спирався на матеріали, опубліковані Левеком. Йдеться про «Фізичну, моральну, цивільну та політичну історію давньої та сучасної Росії», що побачила світ у 1783 р. й належала перу медика та історика-аматора Ніколя-Габріеля Клерка (1726-1798), якого частіше іменують Ле Клерком або Леклерком. Часті фактичні запозичення цим автором матеріалів зі своєї «Історії Росії» дозволили Левеку висунути стосовно Леклерка звинувачення у, по суті, значному плагіаті [1380].

Велику залежність праці Леклерка від твору свого попередника, що кидається в очі при детальному ознайомленні з книгами обох авторів, відзначали й інші тогочасні історики, зокрема, Іван Микитович Болтін (1735-1792), який здійснив уважний порівняльний аналіз обох історичних нарисів. Вихід згаданих історичних праць у Франції послужив досить сильним стимулом до активізації історичних студій у самій Росії. Так, з приводу праць цих двох французьких авторів розгорнулася жвава наукова полеміка між відомими російськими істориками: князем Михайлом Михайловичем Щербатовим (1733-1790) та вже згаданим Болтіним, сторону якого активно підтримувала цариця [1381].

Катерина ІІ сама завзято поринула в наукові пошуки, плодом яких стали «Записки касательно российской истории», опубліковані в 1783 р. і згодом багаторазово перевидані. У передмові вона відверто свідчила про причину, що змусила її вдатися до розвідок про славетне минуле своєї держави:

«Сии записки касательно российской истории сочинены для юношества в такое время, когда выходят на чужестранных языках книги под именем «Истории российской», кои скорее именовать можно сотворениями пристрастными; ибо каждый лист свидетельством служит, с какою ненавистью писан, каждое обстоятельство в превратном виде не токмо представлено, но к оным не стыдилися прибавить злобные толки. Писатели те хотя высказываются, что имели российских летописцев и историков пред глазами, но или оных не читали, или язык русский худо знали, или же перо их слепою страстию водимо было» [1382].

3 жовтня 1782 р. вона скаржилася в листі відомому німецькому просвітнику Фрідріху-Мельхіору Грімму, що «французи не знають Росії, бо більша частина їх неосвічені, а решта обманюється стосовно Росії або через упередженість, або ж через те, що не може її зрозуміти» [1383]. А 19 квітня 1783 р. імператриця писала Грімму, не приховуючи свого обурення та не добираючи слів, що її «Записки» мають стати «протиотрутою для тих негідників, котрі паплюжать російську історію». Далі володарка конкретно вказувала цих «негідників» – Леклерк і Левек, безцеремонно називаючи обох «нудними та дурними скотами» [1384].

Російську імператрицю дратував концептуальний підхід Левека до викладу історії її держави, певною мірою близький до історіописання Вольтера, з його почасти безпардонним ставленням до коронованих осіб. Також Катерині ІІ було не до вподоби те, що у своєму нарисі, торкаючись подій сучасності, Левек говорив про справи, які російський уряд волів би приховати (наприклад, обставини загибелі Петра ІІІ). Французький сучасник, який перебував тоді при царському дворі й залишив свої спогади про цей час, Шарль-Франсуа-Філібер Массон (1762-1807) стверджував, що Катерина ІІ ненавиділа твір Левека й витратила багато часу, щоб перегорнути давні хроніки та новітні історичні дослідження для доведення певних неточностей в роботі цього поважного дослідника [1385].

Згодом у Росії було опубліковано ще кілька критичних розглядів історичного нарису Левека, де відзначено його окремі хиби та неточності. Крім вищезгаданих полемічних праць Болтіна та Щербатова ретельний аналіз праць Левека та Леклерка був здійснений й іншими авторами [1386].

Віддаючи належну шану Левеку, як видатному досліднику російської історії свого часу, зупинимося на українознавчому аспекті його наукового доробку. Загалом виклад матеріалу в своїй 5-томній праці автор поділив у відповідності до хронологічних періодів: І том охоплює час від початків Русі до 1212 р.; ІІ – 1212-1533 рр.; ІІІ – 1533-1613; ІV – 1613-1713; V – 1713-1762 (у виданні 1812 р. хронологічна розбивка томів і їх вміст трохи інакші: І том – до 1174 р.; ІІ – 1174-1533; ІІІ – 1533-1613; ІV – 1613-1718; V – 1718-1797; VІ – 1797-1801. До цього останнього тому також додано додаткові матеріали. VІІ і VІІІ томи видання 1812 р. відповідають І і ІІ томам «Історії різних народів, підпорядкованих російському пануванню»).

Не кажучи вже про те, що, торкаючись періоду Київської Русі, автор, у відповідності до літописної традиції, акцентував головну увагу на південноруській історії, а також багато місця відводив розгляду обрядовості, вірувань та фольклору, звернемося до висвітленням ним подій в Україні козацької доби. Найбільшу цікавість у цьому відношенні являє собою ІV том «Історії Росії», де містяться солідні екскурси в минувшину українського козацтва.

Не обмежуючись лише згадками про участь козаків у російській Смуті, обставини входження України до Московського царства, Чигиринські, Кримські та Азовські походи кінця ХVІІ ст. чи зрадницьку щодо Петра І діяльність Мазепи, Левек наводить детальні описи багатьох важливих подій української історії, звичайно, у взаємозв’язку їх з Росією. Крім розпопуляризованого завдяки Вольтеру Мазепи, на сприйняття образу якого Левеком історичне бачення «короля філософів» мало вирішальне значення, французький дослідник торкався діяльності таких українських гетьманів як Хмельницький, Дорошенко, Самойлович, Скоропадський, Розумовський.

Серед багатьох окремих більш чи менш побіжних згадок про історичні події в Україні у Левека найбільший інтерес викликають три значних цілісних фрагменти, пов’язані з діяльністю козацтва. Два з них ніяк не виокремлені в тексті й вплетені в суцільну канву розповіді, проте їх можна чітко ідентифікувати, як конкретні екскурси в українську історію. Один з них стосується аналізу політики Мазепи напередодні Полтави та розгляду життєпису цієї постаті.

В іншому, вмонтованому в епізод, пов’язаний з Хмельниччиною і приєднанням України до Росії, висвітлюється питання про витоки та зародження українського козацтва [1387]. Що ж стосується третього із зазначених фрагментів, то він має назву «Про козаків запорозьких» і присвячений опису життя та побуту запорожців аж до ліквідації Січі в 1775 р. [1388] Про обставини знищення Запоріжжя Левек міг знати не лише як сучасник, але й певною мірою як свідок, оскільки саме в той час він жив у Петербурзі й з цікавістю спостерігав за скасуванням останніх решток козацької автономії.

Аналізуючи походження дніпрового козацтва, історик заперечує погляди багатьох своїх колег-попередників на козаків, як на окрему націю чи як на певне відгалуження поляків або татар.

«Не варто розглядати козаків України, рівно як і Запоріжжя, – пише Левек, – як якийсь окремий народ. Вони є росіянами за походженням, сповідують ту ж саму релігію, що й росіяни, говорять тією ж мовою, хоча їхня вимова наближена до польської» [1389].

Зародження українського козацтва дослідник відносить до ХІV ст., коли південні землі Русі були спустошені татарською навалою. Саме тоді, на його думку, тут з’являються уходники, які, перебуваючи в безпосередньому контакті з татарами, частково переймали їх звичаї, отримали татарську назву козаків і дали початки утворенню козацької організації. «Ці емігранти з Малої Росії розселялись мало-помалу вздовж Бугу та Дністра, а також у краї, що розташовується між цими річками та Дніпром» – продовжує далі Левек [1390]. Він наголошує, що козаки завжди були найпалкішими оборонцями православної віри і саме порушення їхніх релігійних прав з боку поляків стало однією з головних причин повстання під проводом Хмельницького та приєднання України до Росії.

У підрозділі «Про козаків запорозьких» Левек детально розкриває життя та побут Січі, описує демократичні звичаї та порядки запорожців, особливості адміністративно-територіального та військового управління, посадові обов’язки старшини. Автор вважає козаків волелюбними, хоробрими й невтомними воїнами, які свято захищали свої права та традиції. Водночас історик наголошує на суттєвих вадах козацької організації: недисциплінованості, гультяйстві, пияцтві. Левек визнає, що подібна бунтівна республіка на південних околицях імперії являла для неї постійну реальну загрозу й тому була приречена. Про знищення Запоріжжя історик резюмує так:

«Таким було це войовниче товариство, опис якого достойний бути збереженим. Ці розбійники зробили його небезпечним навіть для тієї імперії, якій воно було підпорядковане, оскільки воно не вміло шанувати ні друзів, ні союзників. Його більше не існує. Січ була зруйнована, а козаки розсіяні за указом від 3 серпня 1775 р.» [1391].

В цілому суть опису життя та побуту Запоріжжя у Левека збігається з працею «История о казаках запорожских» князя Семена Івановича Мишецького (1716-1773), який в 1736-1740 рр. проживав на Січі [1392]. Цей твір здобув значну популярність і поширювався в рукописах, одним з яких, вочевидь, і скористався сам Левек або його інформатор.

Потрібно сказати, що до обширної джерельної бази Левека при написанні ним своєї «Історії Росії» входили твори, які безпосередньо були пов’язані з Україною. Так, багато інформації про козаків він взяв з «Синопсису», мемуарів Манштейна та історичних розвідок про Україну та запорожців Міллера [1393]. Всі ці твори сам Левек називає серед основних джерел своєї праці [1394]. Критично підходячи до вивчення історичних документів і творів, Левек намагався спростовувати недоречності та вигадки, які часто містилися в історіописанні попередніх часів. Так, зокрема, він дає нищівну характеристику «Синопсису», який вже більше століття використовувався в імперії Романових в якості основного підручника з російської історії. Дослідник занотовує, що це

«твір одного легковажного монаха, сухий нарис частини російської історії, у якому деякі важливі факти тільки побіжно позначені і де автор охоче зупиняється на абсурдних казках, вигаданих у монастирях. Ця невеличка книжка була перевидана сім разів через відсутність можливості опублікувати щось краще» [1395].

Загалом треба відмітити, що своїм оглядом історичних праць Левек одним з перших заклав основи вивчення історіографії історії Росії та України.

Своєрідну революцію Левек здійснив у термінології та французькій транскрипції місцевих імен і назв. Володіючи російською мовою, він виправляв ті неточності та перекручення у написанні понять, які постійно робили далекі від слов’янських мов французи. Всі місцеві власні назви історик намагався подавати у відповідності до російської орфоепіки, тоді як раніше українські поняття його земляками здебільшого подавалися в польському написанні, що при французькому варіанті прочитання могло спотворити їх до невпізнання.

Наприклад, у Левека Київ – Kief (замість традиційного Kiow, Kiovie), Полтава – Poltava (замість Pultawa), Батурин – Batourin (замість Bathurin), Глухів – Gloukhof (замість Gluchow), Чигирин – Tchiguirin (замість Czehrin, Tschigirin), Чернігів – Tchernigof (замість варіацій Chernihow, Czernigov, Czernikowie, Czerniew, Czernikow). Правильно транскрибовані у нього й складні до жахливості та невимовні для французів українські прізвища, для зразка: Дорошенко – Dorochenko (раніше Dorosensko, Doroszensko, Dorosesko), Скоропадський – Skoropadski (в інших Skoropaazki, Skoropatzki). Це не кажучи вже про дуже несприйнятливе для французької вимови – Хмельницький, яке у Левека подається як Kmelnitski чи Khmelnitskiї, тоді як у інших авторів варіантам написання цього прізвища, здається, не має меж: Kmielniski, Cmielniski, Chmelnizki, Chmielnisky, Chmilienski, Chmielinski, Chmilienski і т. д.).

Зауважимо, що автор єдиного у французькій історіографії окремого біографічного дослідження, присвяченого Хмельницькому, історик і письменник Проспер Меріме (1803-1870), який писав у середині ХІХ ст., також наголошував на «складності вимови цього прізвища» [1396]. Дніпро в даній «Історії Росії» називається тільки Дніпром, а не Бористеном. Та й сама Україна, до назви якої вже так звикли на заході, у Левека все частіше йменується Малою Руссю, як і в офіційних документах царської влади.

Розповідаючи про козацтво, Левек використовує багато місцевих понять, правильно передаючи їх звучання (знову таки російське) у французькому написанні: гетьманат (l’Hetmenat), Січ (la Setche), кошовий отаман (le Kochévoi-Ataman), курінь (la Kourène), зимівники (les Zimovniki), осавул (l’Iessaoul), писар (le Pissar), старшини (les Starchines). Навіть у його колеги та сучасника Леклерка передача цих термінів виглядає менш точною.

Зауважимо, що проблема спотворення місцевих назв та імен французькими дослідниками, слідом за Левеком, піднята в праці англійського історика Вільяма Тука (1744-1820), де відзначено неточності в їх транскрипції, зокрема, й у самого Левека. Наприклад, відмічено, що французький колега деякі поняття, такі як «кошовий», «козак» та інші подає не зовсім точно, внаслідок чого їхнє звучання дуже відрізняється від російського оригіналу, хоча в цілому він дійсно відіграв важливу роль у наближенні французької транскрипції до оригінального звучання [1397]. Дане критичне зауваження згодом передруковувалося й у інших творах [1398].

Повертаючись до праці Левека, відмітимо, що серед українських діячів у нього найбільш рельєфно показано постать Мазепи, яку він висвітлює загалом у вольтерівському дусі. Так, про молоді роки гетьмана й обставини його повернення до України історик пише:

«Він народився в цій країні, але замолоду був пажем при польському дворі, й, хоча був звідти згодом безславно вигнаний, на все своє життя зберіг польське серце. Але, вміючи приховати свої таємні почуття, він здобув повагу та довіру Петра І» [1399].

Головним мотивом переходу Мазепи на бік Карла ХІІ Левек вважає спробу гетьмана досягти цілковитої державної незалежності України й звільнити свою країну від російського гніту. Хоча в той же час історик зауважує, що гетьман мав на момент зради всі підстави побоюватися за своє власне життя. Левек також переказує, не сприймаючи однак її на віру, звістку про те, що Мазепа був ладен віддати Україну полякам в обмін на князівство Сіверське та титул князя [1400].

Говорячи про перебіг військових дій 1708-1709 рр. в Україні, дослідник повідомляє про подробиці, які раніше не зустрічалися у французькій історіографії. Зокрема, він згадує імена керівників оборони Батурина Фрідріха Кенігсека (Kénixek) та Дмитра Чечеля (Tchetchel) та про їхню страшну долю [1401]. Також, завершуючи розповідь про життєвий шлях Мазепи, Левек передає чутку про те, що гетьман «отруївся, не в змозі перенести ті страждання, яких він сам був призвідцем» [1402]. Однак автор, будучи професійним істориком, не висловлює ні підтримки, ні незгоди з цією тезою, оскільки не має вичерпних доказів того, що Мазепа дійсно сам звів рахунки з життям.

Постійно доопрацьовуючи свою «Історію Росії» й доповнюючи її новими фактами та деталями, Левек загалом довів виклад подій до початку ХІХ ст., показавши повний тріумф російського царизму на теренах колишньої «країни козаків». Він чітко показав, що козацька Україна пішла в небуття, залишившись тільки в пам’яті людей і цілковито перетворившись на об’єкт суто історичних досліджень, українцям (це поняття часто вживає сам Левек) тепер треба було звикати до нової назви своєї країни – Мала Росія.

В VІ томі «Історії Росії», виданій у 1812 р., наочно показано, який вигляд отримала колишня «країна козаків» наприкінці ХVІІІ ст. Подаючи характеристику губерній на рубежі ХVІІІ-ХІХ ст., автор позначає головні міста цих адміністративно-територіальних утворень і дає короткі довідки про них. Так, зокрема, у складі Малоросійської губернії, стосовно якої він зазначає, що переважно цю територію раніше розуміли під назвою України, підпорядкованої козакам, він називає Київ, Вишгород, Ніжин, Батурин, Глухів, Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський, Переяслав, Прилуки, Лубни, Глинськ, Гадяч, Сорочинці, Миргород, Полтаву. В складі Білгородської губернії автор згадує серед інших міст Путивль; на Слобідській Україні – Харків, Суми, Охтирку, Ізюм; в Новоросійській губернії, переважна частина якої раніше називалася Новою Сербією, – Єлизаветград, Кременчук, Білевськ (на той час це місто вже мало назву Костянтиноград, нині Красноград). Між іншим, автор зазначає, що саме на теренах теперішньої Новоросії розташовувалася козацька Запорозька Січ.

Дуже часто, говорячи про якесь місто, Левек подає коротку історичну інформацію про нього. Наприклад, про руйнування Батурина після зради Мазепи та нове відновлення міста, про перебування Карла ХІІ у Гадячі та ще більш пов’язану з цим монархом Полтаву, про давню велич Києва, Чернігова, Переяслава тощо. Згадує Левек і Азовську губернію, яка з 1783 р. була вже злита з Новоросією, а серед її міст Бахмут, Керч і Єнікале, Кінбурн і Херсон. Серед нових територій, нещодавно приєднаних на Правобережжі Дніпра, автор називає Подільську губернію. Характеризуючи реформи адміністративно-територіального управління в імперії Олександра І, він повідомляє про утворення Полтавської, Чернігівської, Київської, Катеринославської та Таврійської губерній і дає стислі, але змістовні довідки про кожну з них [1403].

Творчий доробок Левека став найгрунтовнішим і найсерйознішим науковим дослідженням українського минулого в контексті історії Росії у французькій історіографії того часу. Науковець намагався подавати вивірені та правдиві свідчення, співставляючи між собою різні джерела й перевіряючи достовірність наведених ним фактів. Це зумовило часте використання «Історії Росії» даного автора в розвідках про минуле України наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.

Природно, український компонент був неодмінною частиною будь-яких узагальнюючих праць з історії Росії. Серед подібних творів кінця ХVІІІ ст. відзначимо також унікальний нарис, автором якого став історик, драматург і поет Адрієн-Мішель-Гіацинт Блєн де Сенмор (1733-1807). Його «Історія Росії, представлена у малюнках» (1799) прикметна тим, що містила багатий ілюстративний матеріал, котрий однак був дуже віддалений від історичних реалій тієї країни, про яку йшла мова. Вочевидь, гравірувальник мав не найкраще уявлення про зовнішній вигляд і побут росіян, раз зображував їх під пальмами, завжди легко одягненими, у чалмах з пір’ям, з виголеним підборіддям і підковоподібними вусами, надаючи своїм персонажам екзотичного колориту більш характерного для казок з «Тисячі й однієї ночі» [1404].

Примітки

1372. Mazon A. Pierre-Charles Levesque, humaniste, historien et moraliste // Revue des etudes slaves. – 1963. – T. 42. – Fascicule 1-4. – P. 7-66; Petigny de Saint Romain X. de. Notice biographique sur Pierre Charles Levesque. 1736-1812. – P.: Grande Imprimerie, 1964. – 76 p.; Somov V. A. Pierre-Charles Levesque. Protege de Diderot et historien de la Russie // Cahiers du Monde russe. – 2002. – №43/2-3. – Avril-septembre. – Р. 275-294; Ильченко Э. В. Французский историк П.-Ш. Левек о Екатерине ІІ… – С. 111-119; Ильченко Э. В. Общественно-политические взгляды П.-Ш. Левека… – С. 53-58; Сомов В. А. Книга П.-Ш. Левека «Российская история» (1782 г.) и ее русский читатель // Книга и библиотеки в Росии в XIV – первой половине XIX века. – Л., 1982. – С. 82-99; Сомов В. А. П.-Ш. Левек – протеже Дидро и историк России // Отношения между Россией и Францией (в ХVІІІ-ХХ вв.): История науки и международные связи. – М., 2002. – С. 71-81.

1373. Levesque P.-Ch. Histoire de Russie, tiree des chroniques originales, de pieces authentiques, & des meilleurs historiens de la Nation. Par M. Levesque. – P.: Chez Debure l’aine, 1782. – T. 1. – XLVIII+442 p.; Levesque P.-Ch. Histoire de Russie, et des principales nations de l’empire russe; par Pierre-Charles Levesque, Membre de la Legion d’Honneur, Chevalier de l’Empire, Membre de l’Institut, Professeur d’Histoire au College imperial de France et de l’Universite imperiale. – Quatrieme edition, revue et augmentee d’une Vie inedite de Catherine II, par l’Auteur, continuee jusqu’a la mort de Paul I-er, et publiee avec des Notes par MM. Malte-Brun et Depping. – P.: Fournier-Ferra, 1812. – T. 1. – XXXII+371 p.; Levesque P.-Ch. Histoire de Russie, tiree des chroniques originales, de pieces authentiques, & des meilleurs historiens de la Nation. Par M. Levesque. – Yverdon, 1783. – T. 2. – 312 p.; Levesque P.-Ch. Histoire de Russie, et des principales nations de l’empire russe; par Pierre-Charles Levesque, Membre de la Legion d’Honneur, Chevalier de l’Empire, Membre de l’Institut, Professeur d’Histoire au College imperial de France et de l’Universite imperiale. – Quatrieme edition, revue et augmentee d’ne Vie inedite de Catherine II, par l’Auteur, continuee jusqu’a la mort de Paul I-er, et publiee avec des Notes par MM. Malte-Brun et Depping. – P.: Fournier-Ferra, 1812. – T. 3. – 395 p.; Levesque P.-Ch. Histoire de Russie, tiree des chroniques originales, de pieces authentiques, & des meilleurs historiens de la Nation. Par M. Levesque. – Yverdon, 1783. – T. 4. – 348 p.; Levesque P.-Ch. Histoire de Russie, tiree des chroniques originales, de pieces authentiques, & des meilleurs historiens de la Nation. Par M. Levesque. – Yverdon, 1783. – T. 5. – 280 p.; Levesque P.-Ch. Histoire de Russie, et des principales nations de l’empire russe; par Pierre-Charles Levesque, Membre de la Legion d’Honneur, Chevalier de l’Empire, Membre de l’Institut, Professeur d’Histoire au College imperial de France et de l’Universite imperiale. – Quatrieme edition, revue et augmentee d’ne Vie inedite de Catherine II, par l’Auteur, continuee jusqu’a la mort de Paul I-er, et publiee avec des Notes par MM. Malte-Brun et Depping. – P.: Fournier-Ferra, 1812. – T. 5. – 466 p.; Levesque P.-Ch. Histoire de Russie, et des principales nations de l’empire russe; par Pierre-Charles Levesque, Membre de la Legion d’Honneur, Chevalier de l’Empire, Membre de l’Institut, Professeur d’Histoire au College imperial de France et de l’Universite imperiale. – Quatrieme edition, revue et augmentee d’ne Vie inedite de Catherine II, par l’Auteur, continuee jusqu’a la mort de Paul I-er, et publiee avec des Notes par MM. Malte-Brun et Depping. – P.: Fournier-Ferra, 1812. – T. 6. – 476 p.; Levesque P.-Ch. Atlas de l’Histoire de Russie, et des principales nations de l’empire russe; par Pierre-Charles Levesque, Membre de l’Institut. – P.: Fournier-Ferra, 1812. – 60 p.

1374. Levesque P.-Ch. Histoire des differents peuples soumis a la domanation des Russes ou suite de l’histoire de Russie. Par M. Levesque. – P.: Chez Debure l’aine, 1783. – T. 1. – LX+537 p.; Levesque P.-Ch. Histoire des differents peuples soumis a la domanation des Russes ou suite de l’histoire de Russie. Par M. Levesque. – P.: Chez Debure l’aine, 1783. – T. 2. – VII+500 p.; Levesque P.-Ch. Histoire de Russie, et des principales nations de l’empire russe; par Pierre-Charles Levesque, Membre de la Legion d’Honneur, Chevalier de l’Empire, Membre de l’Institut, Professeur d’Histoire au College imperial de France et de l’Universite imperiale. – Quatrieme edition, revue et augmentee d’ne Vie inedite de Catherine II, par l’Auteur, continuee jusqu’a la mort de Paul I-er, et publiee avec des Notes par MM. Malte-Brun et Depping. – P.: Fournier-Ferra, 1812. – T. 7. – 420 p.; Levesque P.-Ch. Histoire de Russie, et des principales nations de l’empire russe; par Pierre-Charles Levesque, Membre de la Legion d’Honneur, Chevalier de l’Empire, Membre de l’Institut, Professeur d’Histoire au College imperial de France et de l’Universite imperiale. – Quatrieme edition, revue et augmentee d’ne Vie inedite de Catherine II, par l’Auteur, continuee jusqu’a la mort de Paul I-er, et publiee avec des Notes par MM. Malte-Brun et Depping. – P.: Fournier-Ferra, 1812. – T. 8. – 468 p.

1375. Levesque P.-Ch. Histoire de Russie… – 1782. – T. 1. – P. II, VII.

1376. Coudray A.-J.-L., chevalier du. Le comte et la comtesse du Nord; anecdote russe, mise au jour par M. Le Chevalier du Coudray. – P.: Chez Belin, 1782. – 144 p.

1377. Цесаревич Павел Петрович во Франции в 1782 г. Записки Башомона Л. (de Bachaumont) // Русская старина, 1882. – Т. 36. – № 11. – С. 321-334.

1378. Левек П.-Ш. Российская история, сочиненная из подлинных летописей, из достоверных сочинений и из лучших российских историков господином Левеком. Перевод с французского языка. – Москва: В типографии Компании типографической с указного дозволения, 1787. – 370 с.

1379. Левек П.-Ш. История России: В 4-х томах. – М.: Творческая мастерская «Ламартис», б. г. – Т. 1. – 544 с.; Т. 2. – 560 с.; Т. 3. – 616 с.; Т. 4. – 552 с. Тираж 100. Інформацію наведено за : 19/12/2011.

1380. Levesque P.-Ch. Histoire des differents peuples… – T. 1. – Р. XX-LII.

1381. Болтин И. Н. Примечания на историю древния и нынешния России г. Леклерка, сочиненные генерал-майором Иваном Болтиным. – СПб.: Типография Горного училища, 1788. – Т. 1. – LХІІІ+615 с.; Т. 2. – 558 с.; Болтин И. Н. Ответ генерал-майора Болтина на письмо князя Щербатова, сочинителя Российской истории. – Издание второе. – СПб.: Императорская типография, 1793. – 160 с.; Щербатов М. М. Письмо князя Щербатова, сочинителя Российской истории, к одному его приятелю, в оправдание на некоторыя сокрытыя и явныя охуления, учиненныя его Истории от господина генерал-майора Болтина, творца Примечаний на «Историю древния и нынешния России» г. Леклерка. – М.: Университетская типография, 1789. – 149 с.

1382. Екатерина ІІ. Записки касательно российской истории. – СПб.: Императорская типография, 1801. – Ч. 1. – 416 с; Ч. 2. – 375 с.

1383. Письма Екатерины Второй к барону Гримму // Русский архив, издаваемый Петром Бартеневым. – М., 1878. – Год 16-й. – Кн. 3. – С. 5-240. – С. 80.

1384. Там само. – С. 88.

1385. Masson Ch.-F.-Ph. Memoires secrets sur la Russie, et particulierement sur la fin du regne de Catherine II et le commencement de celui de Paul I. Formant un tableau des moeurs de St. Petersbourg a la fin du XVIIIe siecle. Et contenant nombre d’anecdotes recueillies pendant un sejour de dix annees, sur les projets de Catherine a l’egard de son fils, les bizarreries de ce dernier, le marriage manque de la grande-duchesse Alexandra avec le roi de Suede, et le caractere des principaux personages de cette cour, et nommement de Souvorow. Suivies de remarques sur l’education des grands seigneurs, les moeurs des femmes, et la religion du peuple. – P.: Chez Charles Pougens, an VIII. – 1800. – T. 1. – 360 p. – Р. 100.

1386. Елагин И. П. Опыт повествования о России. – М.: Университетская типография, 1803. – 471 с.; Мнение Левеково о Русской словесности // Вестник Европы. – Москва, 1807. – 31 мая. – Ч. 33. – № 10. – С. 114-118.

1387. Levesque P.-Ch. Histoire de Russie, tiree des chroniques originales… – T. 4. – P. 43-50, 285-306.

1388. Ibid. – P. 152-164.

1389. Ibid. – P. 43.

1390. Ibid. – P. 45.

1391. Ibid. – P. 163-164.

1392. [Mышецкий С. И.] История о казаках запорожских. Как оные издревле зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся, сочиненная от инженера команды. – Одесса: В городской типографии, 1851. – V+92 с. – С. 1-78.

1393. Миллер Г.-Ф. О начале и происхождении козаков // Сочинения и переводы к пользе и увеселению служащие. – СПб., 1760. – Апрель. – С. 291-344; Миллер Г.-Ф. Известия о запорожских козаках // Сочинения и переводы к пользе и увеселению служащие. – СПб., 1760. – Май. – С. 387-444; Миллер Г.-Ф. Исторические сочинения о Малороссии и Малороссиянах Г. Ф. Миллера, писанные на русском языке / С предисловием и комментариями О. М. Бодянского. – М.: В университетской типографии, 1846. – VI+92 с.

1394. Levesque P.-Ch. Histoire de Russie… – 1782. – T. 1. – P. ХІХ, ХХІІІ, ХХХІ.

1395. Ibid. – P. XIX.

1396. Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 142; Merimee P. Bogdan Chmielnicki. Fac-simile de l’edition originale (1865)… – P. 2.

1397. Tooke W. Histoire de l’empire de Russie: sous le regne de Catherine II, et a la fin du dix-huitieme siecle. – P.: De l’imprimerie de Crapelet; Chez Maradan, Libraire, 1801. – T. 1. – XX+400 p. – Р. ХVІІ-ХХ.

1398. Storch H.-F. von. Tableau historique et statistique de l’Empire de Russie a la fin du dix-huitieme siecle. – Bale: J. Decker – P.: Ch.Pougens et Levrault-freres, 1801. – T. 1. – ХХІІ+407+80. – Р. XVІІ-ХХ.

1399. Levesque P.-Ch. Histoire de Russie, tiree des chroniques originales… – T. 4. – P. 285.

1400. Ibid. – P. 288.

1401. Ibid. – P. 296.

1402. Ibid. – P. 306.

1403. Levesque P.-Ch. Histoire de Russie, et des principales nations de l’empire russe… – 1812. – T. 6. – P. 210-223, 278-289.

1404. Blin de Sainmore A.-M.-H. Histoire de Russie, representee par figures. – Leipsik: De l’imprimerie de Boiste, 1799. – T. 2. – 104 p.

Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 324 – 334.