2. 4. Віддзеркалення діяльності українського козацтва в творах французьких авторів першої половини ХVІІ ст.

Луняк Євген

Гучна роль, яку відіграло українське козацтво в протистоянні турецько-татарській експансії в Європі протягом ХVІ ст., відгукнулася в працях французьких істориків початку ХVІІ ст. Вже згадувалося, що про активну участь козаків в бойових діях на терені Молдавії проти мусульманських військ і їхніх союзників писав у своїй «Всесвітній історії» д’Обіньє. Цей автор щиро захоплювався звитягами степових лицарів і явно не приховував симпатії до їхніх подвигів. В той же час він зазначав, що козаки на сході Речі Посполитої успішно використовуються для протидії московитам. На думку д’Обіньє, переважну більшість дніпрового козацтва складали поляки [298].

Пишучи про діяльність козаків, д’Обіньє широко використовував латиномовну «Всесвітню історію з 1543 по 1607 рр.» Жака-Огюста де Ту. На цій праці й на особистості її автора варто зупинитися докладніше, оскільки той відіграв надзвичайно важливу роль у французькій політиці та культурі кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. Син першого президента Паризького парламенту Крістофа де Ту (1508-1582), Жак-Огюст народився в Парижі. Здобувши гарну освіту, він через немічність статури не зміг стати військовим і присвятив себе службовій кар’єрі. Проте, залишаючись все життя католиком, став одним з найбільших оборонців прав протестантів і поборників релігійної віротерпимості, що призводило до його конфліктів з церквою.

За наполяганням єзуїтів деякі праці де Ту були включені до індексу заборонених книг. Де Ту став одним з розробників відомого Нантського едикту (1598). Він підтримав сходження на престол гугенота Генріха Наварського і став його найближчим придворним. В 1593 р. Генріх ІV призначив де Ту хранителем королівської бібліотеки, що сприяло у наукових пошуках того. Відзначимо також, що до кола його друзів входили такі люди як Монтень і геніальний математик Франсуа Вієт (1540-1603).

Над своєю фундаментальною «Всесвітньою історією з 1543 по 1607 рр.» де Ту працював до самої смерті майже чотири десятиліття. Розпочавши її написання в 1581 р., він планував згодом створити 143 книги, довівши події до смерті Генріха ІV (1610). Йому вдалося майже повністю реалізувати свій задум: він помер, працюючи над 138-ю книгою, що торкалася подій 1607 р.

Свій грандіозний твір, який вирізняється рідкою для того часу неупередженістю, де Ту писав латиною, вважаючи, що цим надасть йому більшої ваги та поширення. Намагаючись охопити історію всього світу, автор практично в кожному томі свого фундаментального нарису торкався подій, що відбувалися на теренах теперішньої України. Його свідчення – це не лише погляд французького історика на факти недавнього минулого, але повідомлення сучасника, які містять важливу інформацію про терени нашої країни в другій половині ХVІ – на початку ХVІІ ст. Нами було опрацьоване не оригінальне латиномовне видання даної праці де Ту, а її французький переклад, надрукований в 16 томах у Лондоні в 1734 р. Це дуже об’ємна й змістовна публікація, кожен том у якій має понад 700 сторінок тексту.

На жаль, «Всесвітній історії» де Ту не приділялася належна увага у вітчизняній історіографії. У прекрасному дослідженні західного українознавства Х-ХVІІІ ст. Наливайка цій роботі присвячено лише кілька рядків [299]. Також згадаємо, що ще в першій половині ХІХ ст. російським істориком Миколою Герасимовичем Устряловим (1805-1870) була перекладена російською 137-ма книга з «Всесвітньої історії» де Ту, присвячена Смуті, або, за термінологією французького автора, «великій революції» (une grande revolution) в Московії. Тут йдеться, зокрема, й про участь у цих подіях українського козацтва, а також про діяльність Лжедмитрія на теренах України [300].

Як правило, землі нашої країни згадуються у де Ту в контексті ведення бойових дій: нападів кримських татар, козацьких походів, війн між Річчю Посполитою, Московським царством, Османською імперією, Кримським ханством, Молдавським князівством тощо. Хоча подекуди автор торкається й господарської діяльності тогочасних українців, а саму їхню країну вважає вельми багатою. Наприклад, в «Описі Польщі», вміщеному до 56-ї книги своєї грандіозної праці, він згадує про поширеність соляного промислу в Галичині, котрий приносив гарний прибуток власникам копалень. Де Ту зазначає, що таке видобування здійснюється «в Галичі, Колoмиї, Скалі [очевидно, Скала-Подільська – Є. Л.] та багатьох інших містах Русі (à Halice, à Colomeje, à Sale & en beaucoup d’endroits de la Russie)» [301]. «Крім того, – продовжує він, – є одне озеру поблизу Дніпра у степах Поділля, де вода замерзає під променями сонця й перетворюється уламки солі, такі тверді, що їх вивозять звідти на візках і конях, як це роблять з кригою, потім можна це все розбити на шматки й вивезти возами куди завгодно» [302].

Важливо відзначити, що де Ту одним з перших у французькій історіографії почав використовувати на рубежі ХVІ-ХVІІ ст. термін «Мала Русь» стосовно наших земель. Під ним він розумів терени Польської Русі (la petite Russie, ou Russie Polonaise) [303]. Це поняття він протиставляє Великій Русі – Московії. Однак слід визнати використання терміну «Мала Русь» в тогочасній французькій історіографії явищем унікальним. Дане поняття ще у ХVІІІ ст. буде незвичним для французьких інтелектуалів і його доводиметься пояснювати.

Між іншим, у своїй праці де Ту торкається інколи й історії сучасного Закарпаття. Так, згадуючи про бойові дії в 1566-1567 рр. загонів Священної Римської імперії під проводом генерала Лазаря фон Швенді (1522-1583), він пише про успіхи останнього, коли тим було захоплене Мукачево та проведена облога Хуста [304].

Безумовно, цікавість для історії України, являє й опис де Ту Малої Татарії, що можна розглядати як один з перших екскурсів до минулого Криму у французькій історіографії [305]. Описуючи великі міста півострова та побут і звичаї його населення, науковець, покладаючись на свідчення очевидців, повідомляє про великий відсоток тут християн. Доволі цікавою є його згадка про місто Сююрташ (Sortasse), більша частина мешканців якого є «християнами й генуезцями за походженням. Вони мають тут церкву, де відправляють богослужіння» [306]. Дуже докладно де Ту описує адміністративний поділ і систему управління Кримського ханства, на чолі якого стоїть «хан або цар» (Kan ou Sar) [307].

Але, звичайно, головну увагу де Ту на наших землях, як і багатьох тогочасних європейських політиків, привертали козаки. Історик доволі детально описує їхні походи до турецьких і татарських володінь, Молдавії, Московії. В цілому ставлення до козаків в нього було скептичним. Він вважав, що ця «войовнича нація» є конгломератом розбійників і волоцюг з усіх народів, що мешкають по сусідству зі степовим прикордонням Польщі, Московії та Криму.

«Ця нація, – писав він, – не утворює окремої держави. Навпаки, вона мешкає на окраїнах багатьох різних націй у гирлі Дніпра. Посеред неї можна побачити всі навколишні народи: поляків, литовців та інших – відщепенців, злочинців, людей, яким теперішня доля не дозволяє залишатися на батьківщині або яких надія на кращу участь змушує її покинути. Це збіговисько робить спустошення по всіх навколишніх землях, які саме через це залишаються необробленими й порожніми. Тож, раз це скопище багатьох людей з різних націй, немає ніколи згоди поміж ними, і, які б зусилля не робили сусідні володарі протягом століть, з ними неможливо укласти впевненої угоди» [308].

Однак, визнаючи українське козацтво загалом деструктивною силою, де Ту віддає належне його військовій доблесті, неодноразово наводячи її приклади. Часто опиняючись в безнадійному становищі, козаки не втрачають сили духу і є жахом для турків і татар. Де Ту чітко показує, як наприкінці ХVІ ст. наддніпрянські козаки перетворилися на потужний військово-політичний чинник, котрий значною мірою визначав політику навколишніх держав.

Серед видатних козацьких ватажків другої половини ХVІ ст. найбільш рельєфно в праці де Ту висвітлено постаті Свірговського (або Свірчовського – за орфографією автора) та Підкови, котрі відіграли важливу роль в молдавській історії й зумовили посилення напруженості між Річчю Посполитою й Оттоманською Портою. Розповідаючи про військову підтримку козаками Свірговського, за мовчазної згоди Польщі, молдавського господаря Івоні, французький історик яскраво показує, що саме ці степові воїни складали еліту його армії й були його найбільшою опорою [309].

Велика праця де Ту мала важливе значення для розвитку французької історіографії. По суті, він першим почав створювати детальні наукові узагальнюючі нариси всесвітньої історії, закладаючи традиції, розвинені пізніше в добу Просвітництва.

Короткочасне правління Генріха у Польщі, хоча й не призвело до закріплення династії Валуа на престолі Речі Посполитої, але об’єктивно сприяло зближенню двох держав. Французька мова та звичаї стали буденним явищем при дворі польських королів, а серед військових і державних діячів країни з’явилося багато вихідців з Франції. Свідчення цих урядовців-французів стали важливим джерелом при вивченні історії України. Тоді ж вихідці з Франції потрапляють і до Московського царства. Саме до цього кола належить відомий авантюрист Жак Маржере, прізвище якого у нас найчастіше подають як Маржерет. Його перу належить цікавий твір, що частково стосується історії України, «Стан Росiйської імперії та Великого князівства Московського» (1607). Повідомлення Маржере були використані де Ту при написанні своєї «Всесвітньої історії».

Ця розповідь французького найманця про свої пригоди в далекій країні, створена очевидцем і активним учасником описуваних подій, була присвячена французькому королю Генріху ІV, родоначальнику династії Бурбонів, і надрукована з його згоди. Цікава паралель: час Смути в Росії практично співпав з останнім періодом релігійних війн у Франції, тому праця Маржере дозволяла читачам провести певні аналогії щодо громадянського протистояння в двох країнах по різні сторони Європи. Підкреслення автором релігійної толерантності в Росії могло бути натяком на потребу у віротерпимості на його батьківщині.

Хоча ця книга не є історичним дослідженням, а її автора важко назвати професійним істориком, його твір містить важливі спостереження та судження, що торкаються минулого нашої держави й дозволяють краще зрозуміти розвиток історичних уявлень про Україну у Франції. Праця Маржере кілька разів перевидавалася на його батьківщині, що, безумовно, свідчить про цікавість французів до тематики, якої він торкнувся. Вперше вона була передрукована в 1669 р., коли французька публіка з тривогою спостерігала за посиленням Росії на фоні послаблення Речі Посполитої, які вели між собою запеклу війну за Україну. В ХІХ ст. вийшло ще кілька перевидань. Публікації твору Маржере у середині ХІХ ст., вочевидь, були пов’язані з війною між Францією та Росією, що зумовлювало посилення попиту на книжкову продукцію про ворожу державу серед французів [310].

З ХІХ ст. з’являються російські переклади цієї книги або окремих частин, які одразу привернули увагу вітчизняних дослідників минулого [311].

Незважаючи на те, що твір Маржере є в першу чергу важливим джерелом з історії Росії Смутного часу, його екскурси вглиб історії Русі дозволяють побачити уявлення автора про минуле України. Наприклад, походження династії Рюриковичів він пояснював наступним чином: «Вважають, що походження великим князям поклали троє братів, які прийшли з Данії, згідно з руськими анналами. Вони підкорили собі Русь, Литву та Поділля близько восьмиста років тому, а Рюрик, старший з братів, став називатися великим князем володимирським, і від нього пішли всі інші великі князі…» [312]. Цей короткий уривок дає можливість зрозуміти загальну поінформованість француза про витоки давньоруської історії, хоча знання його виявляються неточними та поверхневими. Навіть такий яскравий епізод минулого, як хрещення Русі, в нього виглядає абсолютно розпливчасто: «Ця країна прийняла християнство близько 700 років тому» [313].

Праця Маржере стала, по суті, першим нарисом, що подавав бачення минулого Русі з позиції Москви. Сама назва твору підкреслює тотожність понять «Русь» та «Московія» в уявленні автора. Він постійно вживає термін «росіяни» (les Russes) для означення підданих московського царя, уникаючи традиційного визначення «московити» (les Moscovites), яке в нього трапляється нечасто. Така концепція разюче контрастує з баченням Віженера, котрий писав за тридцять років до Маржере, в творах якого під Руссю розумілися саме володіння польських королів. Те, що Віженер називав Руссю, у Маржере виступає під сукупною назвою Поділля (Podolie). Цей географічний регіон розширений у нього до такої межі, що доходить аж до кордонів Московського царства. Згідно з його твердженням, замок Путивль (Poutimel) розташований саме на кордонах Поділля [314]. Власне на теренах Поділля, за словами Маржере, найчастіше й перебувало дніпрове козацтво [315]. Говорячи про тотожність Русі та Московії в уявленнях Маржере, варто згадати, що подібну думку висловлював трохи раніше і дю Тілле.

Таким чином, можна спостерігати тенденцію, як у французькій історіографії з кінця ХVІ ст. поступово розвивається ідея ототожнення Русі (=Росії) лише з Московією. Існування кількох територій з назвою «Русь» на середньовічних картах призводило до плутанини в уявленнях західних європейців. Посилення Московського царства призводило надалі до закріплення назви Русі саме за ним, оскільки за цією країною стояла династійна спадковість і міць потужної держави, а за рештою земель тільки історична традиція. Втім, остаточна перемога ідентифікації Московія=Русь=Росія належить вже до ХVІІІ ст. і політичної діяльності Петра І та Катерини ІІ.

Велику важливість мають звістки Маржере про козаків (les Cosaks). Автор, як професійний солдат, захоплювався військовими здібностями козаків, визнаючи їх найкращою збройною силою Русі. Маржере подав опис їхнього одягу та озброєння, способу життя та звичаїв. Француз відзначав, що «справжні козаки мешкають уздовж рік Волга, Дон і Дніпро на полях Татарії та завдають більшої шкоди татарам, ніж все російське військо» [316].

Не оминув увагою Маржере і важливої ролі, яку козаки відіграли у воцарінні Лжедмитрія І, котрого він вважав дійсним сином Івана Грозного (Iohannes le Tiran). Автор відзначив, що «козаки з верхів’їв Дону та Дніпра» складали основу війська Лжедмитрія й були найнадійнішою його опорою [317].

Незважаючи на значну віддаленість Московського царства від Франції, між цими державами наприкінці ХVІ ст. вже були налагоджені контакти. Про це свідчить той факт, що Маржере зустрічав у Москві земляків, один з яких, французький купець Бертран де Кассан, був його інформатором [318]. Не варто забувати також, що Маржере командував гвардією найманців, основу якої складали саме французи.

Про посилення дипломатичних взаємин між Францією та Росією може свідчити й те, що, за словами Маржере, Лжедмитрій І збирався на англійських кораблях у серпні 1606 р. відвідати Францію, але цей намір не був здійснений у зв’язку з державним переворотом і загибеллю останнього [319].

Таким чином, підводячи підсумок, можна сказати, що праця Маржере презентує зміну в уявленні пізнього середньовіччя про Русь, а також виводить на передній план козацтво, постаті якого стануть головним атрибутом всіх історичних досліджень, що торкатимуться історії України ХVІ-ХVІІІ ст.

Якщо Маржере вважав своїм обов’язком пояснити сутність козацтва французьким читачам, то на початку ХVІІ ст. його військова слава стала загальновідомою в Європі й мала гучний резонанс у зв’язку з постійними війнами між Польщею, Кримським ханством, Османською імперією та Московським царством. В той час як Європа з тривогою та занепокоєнням слідкувала за посиленням турецької експансії, козацтво постійно відзначалося зухвалими походами проти турків і татар.

Військові успіхи козаків на початку ХVІІ ст. у протистоянні турецько-татарській агресії постійно відзначав у своїх реляціях до Парижа французький посол у Константинополі Філіпп де Арле, граф де Сезі (бл. 1582-1652), який понад два десятиріччя представляв інтереси свого королівства у столиці Османської імперії [320].

В якості потужної військової сили у Європі виводиться козацтво на сторінках праці Жана [Жака – ?] Баре, що має в традиціях того часу таку простору назву

«Узагальнена історія найпам’ятніших речей, що відбулися під час останніх заворушень в Молдавії, у якій описано багато битв, виграних як польськими князями, так і турками та татарами, а також дивовижну втечу князя Корецького з в’язниці самого великого турка «Чорні вежі», завдяки замислу й підтримці одного парижанина. Складена М[сьє]. Ж. Б[аре]. А[двокатом]. з П[арламенту]. за мемуарами Шарля де Жоппекура, лотаринзького дворянина, котрий ніс військову службу в добу цих заворушень на боці польських князів» [321].

Книгу було видано в Парижі в 1620 р. Про автора цього твору знаємо дуже мало. Його ім’я подають то як Жан [322], то як Жак [323]. З його слів знаємо, що на момент виходу своєї книги він був адвокатом паризького парламенту. Ще менше відомо про інформатора Баре, ім’я якого винесено в підзаголовок. Вочевидь, Шарль де Жоппекур, подібно до Маржере, належав до тих «рицарів фортуни», яких багато перебувало на службі європейських правителів того часу. В той же час, говорячи про своє перебування у Речі Посполитій і Молдавії, де Жоппекур відзначає, що він був одним з кількадесят французів на польській службі. Так, він згадує про загін з 60 французьких кавалеристів, які брали участь у поході на Молдавію в 1616 р. на чолі з капітаном Монтеспеном [324].

Варто нагадати, що тогочасне Молдавське князівство включало частину земель сучасної України, зокрема, Буковину, на теренах якої розгорталося багато подій, відображених у вищезгаданій праці.

Аналізуючи твір Баре, зауважимо, що це не є суто опис фактів минулого, який правдиво відбиває загальні риси всіх відображених в ньому історичних реалій. Подаючи зі слів де Жоппекура свідчення про події в Молдавії у 1608-1619 рр., автор намагався створити яскраву захоплюючу розповідь, спрямовану викликати цікавість у західного читача. Саме тому він наситив свою книгу не лише докладними описами битв і походів, але й деталями міжособистісних взаємин, конфліктів та інтриг, вінцем яких стали дві романтичні історії, котрі були з великою ретельністю висвітлені наприкінці твору.

Одна з них пов’язана з постаттю Самійла Корецького (бл. 1586-1622), відомого польсько-українського військового та державного діяча й одного з найголовніших персонажів твору Баре, з яким, поза сумнівом, був тісно пов’язаний де Жоппекур. Наприклад, розповідаючи про військову доблесть Корецького, автор робить значний акцент на взаєминах і почуттях між ним і його дружиною-дочкою князя Ієремії Могили (автор її завжди іменує принцесою Олександриною). Переказуючи подробиці сповненого пригод життя цього подружжя, Баре не лише згадує про потрапляння дружини Корецького з немовлям до татарської неволі в Білгороді, в той час, як її чоловік опинився у турецькому полоні в Константинополі, але й розвиває ідею кохання між цими чоловіком і жінкою, котрі навіть у таких скрутних умовах намагалися таємно обмінюватися листами, сповненими найчуттєвіших слів. Не обмежуючись лише констатацією згаданих романтичних взаємин, Баре навіть наводить самі тексти «цих листів», які з повним правом можна віднести до зразків вишуканої французької белетристики початку ХVІІ ст. [325]

Безумовно, зміст згаданих романтичних послань був вигаданий самим автором, разом з тим не можна спростувати того, що в основі розповіді Баре лежали реальні свіжі факти, котрі знаходили своє відображення й у інших джерелах того часу. Одним з найяскравіших моментів твору стала, звичайно, «дивовижна втеча князя Корецького з в’язниці самого великого турка «Чорні вежі» завдяки замислу й підтримці одного парижанина», про що автор анонсував ще в назві книги. Організувати цю втечу князю-бранцю, за викладом Баре, допоміг молодий секретар французького посольства у Константинополі Мартен-парижанин. Причина, що спонукала цього француза, ризикуючи життям, допомагати польському вельможі, також, згідно Баре, мала амурний характер.

Як сповіщає автор, Мартен до нестями закохався у чарівну шляхетну подолянку Юлію, котра разом з матір’ю та служницею була захоплена в неволю на Поділлі татарами й продана у Кафі одному турку, котрий і привіз цей живий товар до Константинополя. Дівчина відповіла французу взаємністю, і тоді він заплатив величезні гроші, щоб викупити кохану з неволі, отримавши обіцянку одружитися з Юлією. Але, коли та повернулася додому, її батько виступив категорично проти цього шлюбу з доброчинцем, мотивуючи це тим, що той не був дворянином. До речі, листування молодого француза та коханої ним дівчини також знайшло своє відображення на сторінках твору Баре. Як повідомляє далі автор, Корецький дав Мартену слово честі, що, якщо він зможе дістатися до Польщі, він обов’язково влаштує омріяне молодиком одруження.

Певне підтвердження участі вищезгаданого секретаря французького посольства в організації втечі Корецького можна знайти в праці відомого французького історіографа того часу Мішеля Бодьє «Опис загальної історії турків», де він свідчить, що Мартен-парижанин перебував під підозрою в сприянні цій втечі й турецькі власті у Константинополі навіть проводили з цього приводу спеціальне розслідування [326]. Втім, не можна спростувати того, що Бодьє міг просто тут використати інформацію, запозичену в Баре.

Як повідомляє останній, завдяки допомозі Мартена князь зміг, зрештою, втекти з найважливішої турецької в’язниці в 1617 р. й окружним шляхом через Середземне море, Сіцилію та Рим дістатися до батьківщини. Ця неймовірна пригодницька епопея дозволяє Баре порівняти Корецького з Одіссеєм і назвати його «другим Уліссом» [327]. Виклад подій Баре завершує тріумфальним поверненням Корецького додому, яке збіглося в часі з трагічною передчасною смертю його дружини, «цієї прекрасної та доброчесної принцеси» [328].

У створених Баре ідеалізованих і белетризованих образах реальних історичних осіб відсутні напівтони. Його персонажі або виключно позитивні, як, наприклад, Корецький, його дружина, князь Михайло Вишневецький, молдавський господар Олександр Могила та й той же Мартен-парижанин, і всі справи, зроблені ними, мають безумовне схвалення автора. Або ж суто негативні, тоді кожний їх вчинок трактується як ганебний, підступний, огидний. Такими є, зокрема, молдавський господар Стефан, ставленик турків, якого автор завжди іменує «тираном» і виставляє боягузом, і польський гетьман Станіслав Жолкевський, котрий, на думку автора, через власні амбіції спричинив поразку польсько-молдавських військ у протистоянні тих з турками, татарами та волохами, відколовши від поляків і молдаван завдяки своїм інтригам козаків.

Не має Баре й жодного співчуття до православного священника, який отруїв князя Вишневецького під час причастя. Автор вважає, що жахлива страта (зажарювання на повільному вогнищі) є для нього цілком справедливою карою. Баре не забуває підкреслити головну сутність монархічної ідеології тієї доби: жоден простолюдин не може підняти руку «на особу, що освячена князівським достоїнством» [329]. Разом з тим, як представник Третього стану, Баре вважає несправедливими соціальні обмеження, які руйнують взаємини між людьми, як, наприклад, між Мартеном і Юлією.

Як можна побачити, хоча сам Баре називає себе істориком, з точки зору сучасності його скоріше можна назвати письменником, що у белетризованій формі відтворює історичні реалії, ніж сумлінним фіксатором відомих йому подій минулого. Не можна цілковито довіряти його словам і сприймати їх за беззаперечний факт. Не зовсім точною є і хронологія у Баре, яку він наводить доволі часто дуже приблизно. Французький дослідник даного твору Еманюель-Константен Антош відзначав, що найменш точним в історичному викладі Баре є період 1608-1611 рр., який містить багато хронологічних помилок [330]. Більшість подій автор датує роком пізніше, ніж вони мали місце насправді.

В українознавчому плані в даному творі найбільш цікавим виглядає висвітлення Баре, як перед тим і де Ту та д’Обіньє, діяльності українського козацтва у якості повноправного союзника польсько-молдавської коаліції. Саме козаки, за словами автора, найчастіше робили найбільший внесок у перемоги християнського війська, і саме залишення козаками Молдавії в 1617 р. в умовах підготовки походу королевича Владислава на Московію, зрештою, стало вирішальним фактором поразки тут молдаван і поляків. Як вже зазначалося, відхід козаків з Молдавського князівства Баре, зі слів де Жоппекура, повністю відносив на рахунок інтриг амбіційного Жолкевського [331].

Твір Баре, який досить точно передає подробиці битв і походів, є також важливим історичним джерелом, котре дозволяє краще усвідомити участь українського козацтва у молдавських війнах 1610-х рр. Французький автор рельєфно відтворює картини битв під Сасовим Рогом (1612), Татаренем (1615), Хотином (1616), де козаки проявили себе з найкращого боку, кожного разу нейтралізовуючи наступ татар і переходячи в контрнаступ. На жаль, даний твір залишається маловідомим вітчизняним історикам. Його всебічне дослідження могло б посприяти подальшому вивченню українсько-молдавських взаємин.Треба відзначити, що праця Баре з’явилася в Парижі в рік битви під Цецорою й за рік до Хотина, які стали наслідком вищезгаданого польсько-турецького протистояння в Молдавії, важливу участь у якому брали українські козаки. Книга про ці події тоді була дуже актуальною. Кровопролитна війна на Сході Європи привертала значну увагу французького політикуму. Як відомо, французький уряд під впливом Рішельє намагався якомога більше посилити свій вплив у Речі Посполитій та Османській імперії.

Вже згаданий історіограф Бодьє у своєму «Описі загальної історії турків», що вийшов у Парижі в 1631 р., приділив значну увагу козацтву, зокрема, присвятивши окрему главу розгляду битви під Хотином, де відзначив важливу роль у ній козаків [332]. Описуючи саму битву, автор зауважує, що головною ціллю Османа ІІ були саме козаки. Проте, раз у раз відправляючи свої величезні полки на козацькі укріплення, мусульманські завойовники весь час зазнавали невдачі. На думку історіографа, завдяки вмілій організації бою козаками полякам вдалося домогтися доволі вигідних для себе мирних умов, загальний зміст яких також наведено у тексті твору. Дуже багато уваги Бодьє приділяє чорноморським походам козаків, доводячи, що «саме ім’я козаків було жахом і страхіттям Константинополя» [333].

Певну цікавість в українознавчому плані містить розгляд автором придворних інтриг Роксолани, повідомлення про які були запозичені з праць де Ту й д’Обіньє. Цілковито в традиціях історіописання того часу, тісно пов’язаного з художньою літературою, Бодьє подає їх у белетризованій формі, приписуючи дружині Сулеймана та йому самому неіснуючі діалоги, які, на думку історіографа, краще відтіняють риси характеру та вносять жвавість у виклад історичних реалій. Втім, і сам автор визнає, що вигадав ці промови, проте вважає їх неодмінним атрибутом розгортання картин минулого. Так, він вкладає в уста Роксолани цілу промову, звернену до султана й покликану знищити єдиного сина загубленого внаслідок її інтриг Мустафи, старшого сина та спадкоємця Сулеймана І. Бодьє зазначає, що Роксолана сказала чоловікові «такі, або подібні до таких, слова». Далі йде текст вигаданої лиховісної промови [334]. З іншого боку, працю Бодьє можна вважати одним з джерел, які відбивають реальну діяльність Роксолани на підставі свідчень, зібраних автором, котрий жив через півстоліття після неї.

Цікаво, що говорячи про збирання Сигізмундом ІІІ ополчення у Львові, Бодьє не просто традиційно відносить згадане місто до Русі, а зазначає, що воно належить саме до «Білої Русі» (Leopolde ville de la Russie Blanche) [335]. Здається, це один з унікальних випадків у французькій літературі, коли Львів відноситься саме до «Білої» Русі, а не до «Чорної». Вочевидь, йдеться про географічну помилку автора або ж він користувався досить неточною картою регіону.

Про козаків неодноразово згадує у своїй «Левантійській подорожі» (1624) дипломат Луї де Е, барон де Курменен. Приводячи детальний опис земель турецького султана, якого у відповідності до норм того часу він постійно називає «великим правителем», автор занотовує детальні свідчення про Кримське ханство та турецькі володіння на північному узбережжі Чорного моря, подаючи коротку характеристику Криму (в тексті – Херсонесу Таврійського), Кафи та всієї Малої Татарії (тобто Кримського ханства). Дипломат відзначає головну роль кримців у постачанні Порти невільниками, захоплених «на теренах Польщі та Московії» й пояснює тактику грабіжницьких набігів татар. Дуже багато пише він про тяжку долю рабів, вказуючи, де й за яку ціну їх купують і до якої роботи змушують.

Головною силою, що стала на перешкоді турецько-татарської експансії у Північному Причорномор’ї, Курменен небезпідставно вважає козаків. Він дуже докладно описує специфіку ведення козаками війни, особливо на морі, називаючи козацькі човни українським словом «чайка» (Caїc). Відмічає він активну участь і важливу роль козаків у Хотинській війні, яка була спровокована, зокрема, й їхніми морськими походами. Дипломат наводить цікавий факт. Козацькі рейди на причорноморські міста Порти, в тому числі й на околиці самого Константинополя, настільки налякали турків, що «кілька найповажніших з них прийшли просити королівського посла [графа де Сезі, очільника французької дипломатичної місії у Константинополі – Є. Л.], щоб він погодився захистити їх у випадку, якщо місто буде захоплене» [336]. Курменен фіксує великий страх і занепокоєння від можливих нових походів козаків, які панували повсюдно серед турків.

В 1630-х рр. французька преса постійно сповіщала про військові походи та повстання козаків. Особливу увагу французького суспільства привернуло повстання Павлюка. Так, найдавніше у Франції періодичне видання «Gazette de France» («Газетт де Франс» – «Французька газета»), яке з’явилося в 1631 р. й проіснувало до 1915-го, 14 березня 1638 р. повідомляло, що повсталі козаки вимагали від уряду забезпечення свободи своєї віри та повернення традиційних козацьких прав, виведення польських військ з їхніх земель і збільшення реєстру [337].

Загалом, говорячи про звернення тогочасних французьких авторів до подій в Україні, треба відмітити, що з кінця ХVІ ст. в їхніх творах, безумовно, панувала козацька тематика. Про козаків тоді писали часто та багато. Разом з тим ці свідчення стосувалися тільки великих держав – Польщі, Туреччини чи Московії – й були невід’ємною складовою нарисів про події в них. В той же час не існувало жодної узагальнюючої розвідки, яка б безпосередньо торкалася земель України, або за термінологією того часу Русі, Чорної Русі, Південної Русі, Малої Русі, й була присвячена саме козакам. Це пояснювалося її бездержавним статусом. Однак політична ситуація в регіоні докорінним чином змінилася з вибухом потужної національної війни у середині ХVІІ ст., яка змусила приділити Україні набагато більшу увагу. Саме тоді на заході викристалізувалося стійке уявлення про Україну, як окрему козацьку країну. Як зазначає дослідник Олександр Петрович Моця:

«Саме регіон Середньої Наддніпрянщини у першій половині ХVІІ ст. стає територіальним ядром формування національної держави, основу якої становили інституції, перенесені із Запорозької Січі. Розвиваються козацьке самоуправління, судочинство, військова організація тощо, внаслідок чого влада Речі Посполитої в краї починає набувати все більше номінального характеру. Одночасно йшло неухильне розширення козацької України» [338].

Зацікавлена в збереженні та посиленні свого традиційного політичного впливу в Речі Посполитій та Османській імперії, Франція з великою пильністю спостерігала за діяльністю дніпрового козацтва, що виступало в якості дестабілізаційного чинника, котрий розхитував дві великі монархії на сході й загрожував спалахом великого збройного конфлікту в Північному Причорномор’ї, до якого б одразу були включені всі сусідні держави.

Примітки

298. Aubigne Th.-A. d’. Histoire vniverselle… – Т. 2. – Р. 788.

299. Наливайко Д. Очима заходу: Рецепція України в Західній Європі… – С. 136-137, 176-177.

300. Устрялов Н. Г. Сказания современников о Дмитрии Самозванце. – СПб: Типография Императорской Академии наук, 1859. – Ч. 1. – 464 с. – С. 327-353.

301. Thou J.-A. de. Histoire universelle. Traduite sur l’edition Latine de Londres. – Londres, 1734. – Т. 6. – ХХ+730 p. – Р. 676.

302. Ibid.

303. Thou J.-A. de. Histoire universelle… – Т. 7. – Р. 283.

304. Thou J.-A. de. Histoire universelle. Traduite sur l’edition Latine de Londres. – Londres, 1734. – Т. 5. – XIV+738 p. – P. 175-176, 323-324.

305. Thou J.-A. de. Histoire universelle… – Т. 8. – Р. 46-66.

306. Ibid. – P. 47.

307. Ibid. – P. 49.

308. Ibid. – Р. 166.

309. Thou J.-A. de. Histoire universelle… – Т. 7. – Р. 120-130.

310. Margeret J. Estat de l’empire de Russie et Grande duche de Moscovie… – 1855; Reeditions 1860 etc.

311. Маржерет Ж. Состояние Российской империи: Ж. Маржерет в документах и исследованиях: (тексты, комментарии, статьи) / под ред. Ан. Береловича, В. Д. Назарова, П. Ю. Уварова; [авт. и сост.: Ан. Берелович (Париж), Т. А. Лаптева и др.] // Состояние Российской империи. – М.: Яз. славянских культур, 2007. – 553 с.; Россия ХVII века. Воспоминания иностранцев. – М.: Русич, 2003. – 496 с. та ін.

312. Margeret J. Estat de l’empire de Russie et Grande duche de Moscovie… – P. 8.

313. Ibid. – P. 15.

314. Ibid. – P. 24.

315. Ibid. – P. 53-54.

316. Ibid. – P. 53.

317. Ibid. – P. 75.

318. Ibid. – P. 87.

319. Ibid. – P. 86.

320. Наливайко Д. Очима заходу: Рецепція України в Західній Європі… – С. 186-187; Ternaux-Compans H. Archives des voyages, ou Collection d’anciennes relations inedites ou tres-rares de lettres memoires itineraires et autres documents relatifs a la geographie et aux voyages et d'anecdotes relatives aux voyageurs, tirees des memoires du temps. – P.: Imprimerie de Bouchard-Huzard, librairie d’Arthus-Bertrand, 1841. – Т. 2. – P. 352-353.

321. Baret J. Histoire sommaire des choses plus memorables advenues aux derniers troubles de Moldavie…

322. Наливайко Д. Очима заходу: Рецепція України в Західній Європі… – С. 190.

323. Antoche E. Le gentilhomme lorrain Charles de Joppecourt et l’histoire de la principaute de Moldavie dans la deuxieme decennia du XVII-e siecle // Analele universitatii “Dunarea de Jos” din Galati. – Seria Istorie. – Galati. – 2003. – № 2. – Р. 67-78.

324. Baret J. Histoire sommaire des choses plus memorables advenues aux derniers troubles de Moldavie… – Р. 65-66.

325. Ibid. – P. 229-234, 325-333.

326. Baudier M. Inventaire de l’Histoire generalle des Turcz… – P. 809.

327. Baret J. Histoire sommaire des choses plus memorables advenues aux derniers troubles de Moldavie… – Р. 370.

328. Ibid. – P. 371.

329. Ibid.

330. Antoche E. Le gentilhomme lorrain Charles de Joppecourt… – Р. 75.

331. Baret J. Histoire sommaire des choses plus memorables advenues aux derniers troubles de Moldavie… – Р. 167-168.

332. Baudier M. Inventaire de l’Histoire generalle des Turcz… – P. 870-872.

333. Ibid. – P. 928.

334. Ibid. – P. 320-330.

335. Ibid. – P. 870.

336. C[ourmenin], baron des H[ayes Louis]. Voyage du Levant. – Р. 199-200.

337. Наливайко Д. Очима заходу: Рецепція України в Західній Європі… – С. 229.

338. Моця О. «Русь», «Мала Русь», «Україна» в післямонгольські та козацькі часи. – К.: Наукова думка, 2009. – 320 с. – С. 70.

Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 63 – 74.