2. 1. Загальний стан історичної науки у Франції в ХVІ – першій половині ХVІІ ст. і бачення України тогочасними французькими інтелектуалами
Луняк Євген
В ХVІ ст. у Франції під впливом загальноєвропейських тенденцій Відродження та Реформації в суспільно-політичній і культурній сфері відбуваються великі зрушення. Гуманістичний світогляд займає домінуючі позиції в свідомості інтелектуалів пізнього Середньовіччя. Антропоцентричні уявлення поступово приходять на зміну традиційному теоцентризму. Церква втрачає свою монополію у галузі освіти та науки, які все більше набувають світського характеру. Великі відкриття у науково-технічній сфері підривають авторитет церковників, який до цього здавався непорушним. Докорінним чином змінюється уявлення про світ. Відкриваються нові народи, країни та навіть цілі континенти, про які нічого не розповідала Біблія та автори античних часів. Винайдення друкарського верстату та поширення книговидавництва в Європі призводить до поширення освіти серед широких верств населення та різкого здешевлення книг, які тепер починають друкуватися національними мовами на противагу мертвій церковній латині. Швидкими темпами європейські держави вкриваються мережею університетів та інших потужних навчальних закладів. Покращується санітарно-епідеміологічна ситуація, що веде до зростання чисельності населення. Військово-політична та економічна ситуація сприяє більшій мобільності великих груп людей.
Революційні процеси у суспільно-культурній сфері спричинили великий вплив і на зміни уявлень про минуле, чи не єдиним знавцем і фіксатором якого протягом століть залишалося духовенство. Догматичний провіденціалізм, притаманний хронікам попередніх часів, з його універсальним трактуванням подій крізь призму Божої волі – Провидіння, тепер поступається спробам створення описової аналітичної деталізованої історії, в якій можна чітко простежувати причинно-наслідковий зв’язок подій. Переказ епізодів минулого поступово звільняється від ваги надприродних сил (демонів, ангелів, Бога та Сатани), які були майже неодмінним атрибутом історичних уявлень середньовіччя. Тепер світобачення людей стає більш реалістичним. Також чіткішим стає визначення часу подій.
Розташована на іншому краю Європи сучасна територія України була для середньовічних французів в цілому terra incognita, останнім оплотом християнської цивілізації, щоправда, в зіпсованій схизматичній формі, перед дикунськими ордами степових кочових пустельників, що уявлялися передовими загонами біблійних народів Гог і Магог, вторгнення яких мало передвіщати кінець світу.
Прямі безпосередні контакти між територією південноруських земель і Францією до ХVІ ст. були явищем надзвичайно рідким. Крім руського посольства до франкського короля в 839 р. й унікального шлюбу середини ХІ ст. між дочкою Ярослава Мудрого Анною та французьким королем Генріхом І, зафіксованого в середньовічних французьких документах, можна згадати хіба що участь руського архієпископа Петра Акеровича у Ліонському соборі 1245 р. з метою організації об’єднаного протистояння християнських правителів навалі монголо-татар [135]. Відзначимо, що кочові завойовники зі східних степів вважалися в Європі породженням пекла, тому їхню назву на заході найчастіше позначали як «тартари» (від грецького Тартар). У французькій мові поняття «les Тartares» для означення цього народу зберігалося до ХХ ст., коли поступилося менш інфернальному поняттю «les Tatares».
Візитери з Франції на землях сучасної України в добу середньовіччя також були виключною рідкістю. Крім посольства короля франків, що добивалося руки Анни Ярославни в середині ХІ ст., можна відмітити лише дипломатичні місії середини ХІІІ ст. папського легата Джованні Плано Карпіні, що вирушив з Ліона до монгольської столиці Каракорума та посланця французького короля Людовіка ІХ Святого Вільгельма Рубрука (Рубруквиса), що відвідав ставку Батия – Сарай. Обидва мандрівники залишили детальні свідчення про свої подорожі через територію нашої держави, які й понині залишаються невичерпним історичним джерелом тієї епохи. На початку ХV ст. через українські землі здійснював свою подорож ще один французький емісар – Жильбер де Лануа, який також залишив опис своїх вражень про побачені землі. Таким чином, особисті контакти між українськими землями та Францією до ХVІ ст. були явищем поодиноким, тож навіть у найосвіченіших представників французької інтелектуальної еліти не було докладних і правдивих знань про території на схід від Польщі, яка вважалася останнім форпостом католицької релігії перед схизматиками та диким варварством кочовиків східних степів.
Щоправда, цілком ймовірним є потрапляння в цей час вихідців з Південної Русі до Франції з освітньою чи торгівельною метою. Принаймні, маємо свідчення про навчання наших земляків в місцевих університетах. У списках студентів Сорбонни в ХІV-ХVІ ст. згадуються учні «з Рутенії». Так, в документах цього високоповажного навчального закладу під 1353-м роком згадуються «маґістр Петро Кордован і його товариш з Рутенії», за кілька років потому «Іван з Рутенії», ще незабаром «Герман Вілевич, ліценціат мов і бакалавр рутенської нації з Києва», а під 1419-м роком «Самійло Лінкевич рутенської нації» [136]. Є відомості, що в першій половині ХVІІ ст. в Паризькому університеті навчалися відомий український філолог Іван Ужевич-Слов’янин, автор латиномовної «Граматики словенської» та видатний військовий і політичний діяч доби Хмельниччини Юрій Немирич.
Також безперечним є факт прибуття до Франції в ХV-XVI ст. значних груп невільників, набраних у якості ясиру в результаті татарських походів на Україну. Відомий історик Іван Васильович Лучицький у своєму дослідженні «Русские рабы и рабство в Руссильоне в ХІV и ХV вв.» (1886) на підставі великого архівного матеріалу, зібраного у Франції та Іспанії, виявив значний приплив невільників з Русі у пізньому Середньовіччі до цієї французької провінції, що розташована між Піринеями та Середземним морем. Можна не сумніватися, що до найкрупніших французьких портів Середземномор’я – Перпін’яна (столиці Русильйона) та Марселя (столиці Прованса) у зазначений період доставлялися работоргівцями сотні невільників, забраних у полон на українських землях. Як зазначав автор у цій розвідці:
«Головним чином, рабів купували в Русильйоні для задоволення землеробських потреб… Рабиню руську, завжди молоду, купували безумовно, і згодом по закінченню певного часу її дитина чи діти продавалися чи відправлялися до притулку, а вона сама передавалася у тимчасове користування іншій особі в якості більшою мірою годувальниці… Це було справою вкрай вигідною для рабовласника. Купуючи за досить високу ціну руську рабиню, рабовласник легко повертав свої гроші шляхом здавання її у найми на час. Особливо покращилися в цьому відношенні його шанси, коли в Перпін’яні увійшло з другої половини ХV ст. у загальну моду тримати руських годувальниць» [137].
Проте окремі епізодичні контакти між Францією та Руссю не дозволяли мати чітке уявлення про останню на заході Європи. Згадки про руських воїнів і купців, про товари з Русі є нерідкими у старофранцузькому епосі, але не дають практично ніякої інформації про саму країну їх походження [138]. Навіть найближчий за часом і змістом для французьких хроністів епізод одруження їхнього короля Генріха І з Анною Ярославною, відмічений в багатьох творах ХІ-ХІІ ст., майже не проливає світла на рідну землю нової королеви Франції.
Батьківщина Анни іменується в хроніках Русією [139], Рабастією [140], Русцією [141], Рутією [142]. А ось «Вандомські аннали» початку ХІІ ст. та трохи пізніша від них «Сен-Мексанська хроніка» щодо походження дружини Генріха І вказують: «Генрікус король франків жінку привів скіфку та руду (Heinricus rex Francorum uxorem duxit Scythicam et rufam)» [143]. Цілком вірогідно, що під словом «rufa»=«rusa (ruſa)» хроніст розумів руське походження жінки, відповідно, ототожнюючи сучасну йому Русь з античною Скіфією. З хроніки монастиря святого Петра Живого в місті Сан, написаної ченцем Кларієм на початку ХІІ ст., виходить, що Анна була дочкою грецького правителя [144]. Це, очевидно, випливає з західноєвропейського середньовічного уявлення про православні країни сходу, як про володіння візантійського імператора.
Якщо назва рідної країни королеви Анни зустрічається в джерелах у найрізноманітніших варіаціях, то варіанти слов’янського імені її батька й, відповідно, діда їхнього короля Філіппа І, зафіксовані французькими хроністами середньовіччя, ще менше нагадують оригінал. Його називають тут Геріскло (Gerisclo) [145], Юрислохт (Jurisloht) [146] або взагалі Булесклот (Bullesclot) [147]. Мабуть, найближчим латинським відповідником слов’янського імені батька Анни є Оресклав (Oresclavus) [148]. Авторами хронік без утруднень сприймалося лише християнське ім’я Ярослава Мудрого – Юрій-Георгій (Georgius), яке також кількоразово зустрічається в старовинних текстах [149].
В наступні століття визначних контактів між Францією та Руссю не зафіксовано. Хоча французькі хроністи час від часу відмічають окремі події, пов’язані з життям Русі, уривчаста й перекручена інформація про які доходила до їхнього королівства. Приміром, це стосується походу галицько-волинського князя Романа Мстиславича до Центральної Європи в 1205 р., свідчення про який занотовує у своїй хроніці чернець з абатства Трьох Джерел у Шампані Альберік де Труафонтен [150].
Головним джерелом інформації про землі сучасної України у Франції в ХІІІ-ХV ст. були свідчення нечисленних подорожніх, що виконували різні дипломатичні чи військові місії, на кшталт Джованні Плано Карпіні, Вільгельма Рубрука чи Жильбера де Лануа.
Туманне уявлення про українські землі в період середньовіччя цілковито знаходить своє відображення на тогочасних європейських картах. Вони зображували на сході маловідомі французам території з екзотичними для них назвами: Русія, Волинія, Подолія, Сарматія, Скіфія, Тартарія, Дикоє Поле тощо. І серед цих назв поступово розповзалася на картах пляма, яку називали Окраіна (Ocraina), Ограіна (Ograina), Укранія (Ucrania), Україна (Ucraina) [151]. Мабуть, найточніші та найдетальніші тогочасні зображення на картах наших земель можна віднести до Кримського півострова, відомого ще з античності й добре знаного генуезцями, що тримали тут свої факторії.
Середньовічні карти були своєрідною енциклопедією тогочасних знань про світ. На них не лише наносилися зображення різноманітних географічних об’єктів, але й все це супроводжувалося малюнками та лаконічними підписами, що доповнювали уявлення людей про певні землі.
Карколомні зміни на сході, що відбулися після Батиєвої навали, внаслідок якої припинила своє існування могутня Давньоруська держава, призводили до непорозумінь при оцінюванні минулого з боку західноєвропейських середньовічних авторів. Один з перших французьких історіографів ХVІ ст. Жан дю Тілле (150?-1570), згадуючи про одруження короля Генріха І з руською принцесою Анною, дочкою короля Георгія, визначає країну її походження наступними словами «Русь, яка зараз є Московією» («Russie, qui est Moscovie») [152]. Через півстоліття подібну тезу повторить відомий французький історик Франсуа-Ед де Мезере (1610-1683) у своїй «Історії Франції» [153], яка надовго стала найавторитетнішим нарисом історії цієї держави.
Незважаючи на те, що Київ, з якого вирушала до Парижа в середині ХІ ст. Анна, не належав Московії до 1654 р., та й самої Москви в часи Ярослава Мудрого ще не існувало, авторам ХVІ – першої половини ХVІІ ст. було дуже легко припуститися помилки, адже на тогочасних картах «Русія» часто позначалась в кількох місцях або як просто «Русія» (найчастіше в межах Руського воєводства Польщі), або як «Русія Червона», або як «Русія Біла» та «Русія Чорна» (Russia, Russia Rubra, Russia Alba, Russia Nigra). До слова, саме землі Південно-Західної Русі, тобто територію сучасної Західної України, будуть називати «Чорною Руссю» (la Russie Noire) французькі автори до кінця ХVІІІ ст. Але найбільша з цих країн називалася «Русія або Московія» (Russia sive Moscovia) [154], «Князівство Московське або Велика Русія» (Ducis Moscoviae sive Magna Russia) [155], «Русія, дехто каже Московія» (Russia, alias dicta Moscovia) [156] чи «Русія, загальноприйнято Московія» (Russia vulgo Moscovia) [157].
Між іншим, в рідкісних випадках стосовно західноукраїнських земель французами використовувався термін «Росія» (la Rossie), а головним містом останньої був Львів, точніше Леополіс [158].
Проте всі західні «Русії» були з ХІV ст. територіями бездержавними, тоді як Московське царство намагалося повністю притягнути до себе історичну спадщину Давньої Русі, і головне, отримати визнане право називатися центром руських земель, а не північно-східною їх околицею. В умовах відсутності достовірної інформації про минуле Русі французькі історики ХVІ – початку ХVІІ ст. цілком могли умоглядно виводити свою королеву Анну з володінь московського царя.
Втім, під назвою «Русь» аж до ХVІІІ ст. в творах західних авторів у більшості випадків все-таки йшлося про землі теперішньої України. Ця Русь відмежовувалася від Московії. Таке уявлення можемо побачити, наприклад, в літературному шедеврі одного з найславетніших сатириків і гуманістів ренесансної доби Франсуа Рабле (1494-1553) «Гаргантюа та Пантагрюель», де йдеться про землі Русі. Перераховуючи в главі ХХІІІ першої книги країни Східної Європи, автор називає Пруссію, Польщу, Литву, Русь, Валахію, Трансільванію, Угорщину, Болгарію, Туреччину [159]. Ми повністю визнаємо рацію відомого дослідника-літературознавця Наливайка, що тут не йдеться про Росію, яка в класичному творі Рабле фігурує під назвою Московії, тому є неправильним переклад слова «la Russie» як «Росія».
«Насправді ж тогочасна Росія для Рабле, – зазначає Наливайко, – це Московська держава, Московія, яку він і згадує окремо в своєму романі. Для Рабле та інших гуманістів Відродження «Русь» і «Московія» аж ніяк не були етносинонімами, як це виходить у згаданих російських перекладах» [160].
Однією з найяскравіших постатей середини ХVІ ст. на світовій політичній арені, безумовно, слід визнати Роксолану. Ця непересічна жінка одразу привернула до себе увагу політиків, а згодом і митців. Хоча, звичайно, її біографія здебільшого стосується історії Туреччини, було б справедливо хоча б оглядово згадати про висвітлення образу цієї дружини Сулеймана І французькими літераторами й драматургами, яка несла в імені згадку про свою батьківщину Русь – античну Роксоланію. Західні автори були вкрай здивовані карколомним злетом вродливої полонянки від безправної рабині до всевладної султанші Оттоманської Порти. Ще за свого життя Роксолана стала дійовою особою французьких історико-політичних трактатів, а згодом і мистецьких творів. Так, видатний французький історіограф і дипломат середини ХVІ ст. Гійом Постель (1510-1581), учасник першого офіційного посольства, відправленого до Константинополя, у своїх «Орієнтальних історіях» згадував, що Сулейман І «не слухав нікого й довірявся тільки своїй рабині, а не своєму сину. Він після його смерті навіть з великою нехіттю взяв участь у жалобі» [161]. В останніх словах можна побачити натяк на насильницьку загибель султанового сина Мустафи, смерть якого була вигідна Роксолані, бо відкривала шлях до престолу її дітям. Дана подія сприймалася сучасниками як виключно наслідок інтриг володарки.
Грунтуючись на свідченнях Постеля, вже в 1560 р. письменник Габріель Бунен (1520-1604) написав трагедію «Султанша», опубліковану в наступному році у королівській друкарні, де Роксолана вперше виступила в ролі літературного персонажу. Сюжет твору був пов’язаний із загибеллю Мустафи внаслідок підступності дружини Сулеймана І [162].
Епізод про згубні для Мустафи інтриги Роксолани на початку ХVІІ ст. вставили до своїх «Всесвітніх історій» двоє з найбільших інтелектуалів тогочасної Франції й найближчих придворних Генріха ІV: історик, філософ і політик Жак-Огюст де Ту (1553-1617), католик, що став захисником протестантів, а також військовий, політичний і культурний діяч Теодор-Агріппа д’Обіньє (1552-1630). Тут Роксолана причаровує закоханого в неї султана не лише красою, але й чудодійним зіллям і використовує свій вплив лише для того, щоб погубити Мустафу та посадити на престол свого сина [163]. Відмітимо, що глава з ХІІ книги де Ту, яка має назву «Турецькі справи. Історія Мустафи», по суті, присвячена висвітленню діяльності Роксолани.
Трохи пізніше докладно розповівів про інтриги Роксолани в своєму нарисі з історії Туреччини Мішель Бодьє [164] (бл. 1589-1645).
В 1630 р. цей сюжет доопрацював і втілив у нову постановку на театральній сцені один з найвидатніших драматургів тієї епохи Жан Мере (1604-1686). В його трагедії «Сулейман, або смерть Мустафи» Роксолана, або Султанша, вже не просто зла й підступна згубниця, а холодна, розумна, але водночас нещасна жінка, що у своїх інтересах виношує детальний план знищення Мустафи [165]. Трагедія Мере мала такий успіх, що відразу породила цілу низку подібних мистецьких творів. В 1637 р. з’являється трагікомедія Шарля де Віона д’Алібре (?- між 1653 і 1665) «Сулейман» [166]. Можна згадати також менш відомі трагедії Жана Демара «Роксолана» (1643) та Жаклена «Сулейман, або Великодушна рабиня» (1653) [167].
Прямий натяк на долю Роксолани бачимо також в трагікомедії поета та драматурга, одного з перших членів Французької академії Клода де Л’Етуаля (1602-1652) «Прекрасна рабиня» (1643). Тут в уста головної героїні автор вкладає промову, де згадується як «володар турків одружився з християнкою, й у Константинополі всупереч всім його законам засяяли разом півмісяць і хрест» [168]. Між іншим, на початку твору вміщено лист П’єра Лінажа де Восьєнна з подякою автору за гарну й правдиву п’єсу. Останній відзначиться незабаром як автор кількох розвідок з історії Хмельниччини.
Історія Роксолани згодом стала основою для сюжету трагедії великого Расіна (1639-1699) «Баязет» (1672), де виведено хитру й підступну наложницю султана Амурата під іменем Роксана, яка завдяки своїм хитрощам добивається страти братів правителя, але згодом гине й сама.
Кілька драматичних французьких творів, присвячених Роксолані, з’явилося й у ХVІІІ ст. [169]
Таким чином, роксоланівську тематику в тогочасній французькій літературі та драматургії можна віднести до перших проявів звернення французькими митцями до відображення реалій України-Русі ХVІ ст. Однак найбільшим уособленням України у французькій культурі ХVІІ-ХVІІІ ст. стане постать волелюбного степового воїна-козака, що саме тоді з’явилася на авансцені військового та політичного життя Європи.
Примітки
135. Зоценко В. Україна-Русь – Франція: першоджерела зближення // Хроніка-2000. – К., 1995. – Вип. 2-3. – Україна-Франція. – С. 42-57.
136. Наливайко Д. Очима заходу: Рецепція України в Західній Європі… – С. 62-63.
137. Лучицкий И. В. Русские рабы и рабство в Руссильоне в ХІV и ХV вв. // Университетские известия. – К., 1886. – № 11. – Ч. 2. – С. 191-219.
138. Назаренко А. В. Генрих І и Анна Ярославна // Древняя Русь в свете зарубежных источников: Учебное пособие для студентов вузов / М. В. Бибиков, Г. В. Глазырина, Т. Н. Джаксон и др. Под ред. Е. А. Мельниковой. – М.: Издательство корпорация «Логос», 1999. – С. 353.
139. Chronicon Sancti Petri Vivi Senonensis // Bibliotheque historique de L’YONNE ou Collection de legends, chroniques et documents divers pour server a l’histoire des differentes contrees qui forment aujourd’hui ce department. – Auxerre: Perriquet et Rouille, imprimeurs de la societe; Paris: Didron, 1863. – Т. 2. – Р. 506; Ex Historiae Francicae // Monumenta Germaniae historica. Inde ab anno Christi quincentesimo usque ad annum millesimum et quingentesimum. Scriptorum. – Leipzig: Verlag Karl W. Hiersemann, 1925. – Т. 26. – P. 161; Hugonis liber qui modernuorum regum francorum continent actus // Monumenta Germaniae historica. Inde ab anno Christi quincentesimo usque ad annum millesimum et quingentesimum. Scriptorum. – Leipzig: Verlag Karl W. Hiersemann, 1925. – Т. 9. – P. 388-389; Historia regum francorum monasterii Sancti Dionysii // Monumenta Germaniae historica. Inde ab anno Christi quincentesimo usque ad annum millesimum et quingentesimum. Scriptorum. – Leipzig: Verlag Karl W. Hiersemann, 1925. – Т. 9. – P. 404.
140. Glossa Remensis ad Psalterium Odalrici // Catalogue general des manuscrits des bibliotheques publiques de France. Departements. – P.: Plon-Nourrit, 1904. – T. 38. Reims. – P. 23-24.
141. Vita Lietberti episcopi Cameracensis. XVIIII-XX // Monumenta Germaniae historica. Scriptorum. – Leipzig: Verlag Karl W. Hiersemann, 1934. – T. 30 – Part 2, Supplementa tomorum I-XXV. – Р. 850.
142. Hugonis liber qui modernuorum regum francorum continent actus… – P. 388-389.
143. Ex chronico S. Maxentii // Recueil des historiens des Gaules et de la France. Tome onzieme, edite par des religieux benedictins de la Congregation de Saint-Maur. Nouvelle edition publiee sous la direction de M. Leopold Delisle [memes texte & pagination]. – P.: Victor Palme, 1876. – Т. ХІ. – Р. 219.
144. Chronicon Sancti Petri Vivi Senonensis… – Р. 506.
145. Ibid.
146. Ex Historiae Francicae… – P. 161.
147. Historia regum francorum monasterii Sancti Dionysii… – P. 404.
148. Glossa Remensis ad Psalterium Odalrici.
149. Ibid.; Hugonis liber qui modernuorum regum francorum continent actus… – P. 388-389.
150. Назаренко А. В. Генрих І и Анна Ярославна… – С. 353.
151. Вавричин М. Г., Дашкевич Я. Р., Кришталович У. Р. Україна на стародавніх картах: Кінець ХV- перша половина ХVІІ ст. – К.: ДНВП «Картографія», 2004. – 208 с.
152. Tillet J. du. Recueil des Roys de France, leurs couronne et maison. – P.: Chez Jaques du Puys, avec previlege du Roy, 1580. – P. 72.
153. Mezeray F.-Е. de. Histoire de France depuis Faramond jusqu’a maintenant. – Paris: Chez Mathieu Guillemot, avec previlege du Roy, 1643. – T. 1. – 1042 p. – P. 399.
154. Вавричин М. Г., Дашкевич Я. Р., Кришталович У. Р. Україна на стародавніх картах… – С. 127.
155. Там само. – С. 129, 148-149.
156. Там само. – С. 153.
157. Там само. – С. 183.
158. La deffaicte des Tartares et Tvrcs faicte par le Seigneur Iean Zamoїsky chancelier et capitaine general de la covronne de Pologne avec le nombre des capitaines et soldats morts ivsqves av nombre de septante cinq mil hommes, assemblez povr ravager le royavme de Pologne sovbs la condvite de Begliarbe Bassa: Nouvelle edition avec notes et a laquelle on a ajoute Le discovrs de Iean Zamoїsky tenv a la diete de Varsovie en 1590 et la reponse de Sigismond III tradvits pour la premiere fois en francois. (Avec un avant-propos par Charles Sienkiewicz). – P.: J. Techener, 1859. – XVIII+74 p. – P. 3.
159. Rabelais F. Les quatre livres de maistre Francois Rabelais suivis du Manuscrit du cinquieme Livre. Publies par les soins de MM. A. de Montaiglon et Louis Lacour. – P.: Academie des bibliophiles, 1868. – T. 1. – 312 p. – P. 99.
160. Наливайко Д. Очима заходу: Рецепція України в Західній Європі… – С. 127.
161. Postel G. La tierce partie des orientales histoires. – Poitiers: Par Enguibert de Marnef. Avec privilege du Roy, 1560. – 96 p. – Р. 60.
162. Bounin G. La Soltane. – Marburg: N. G. Elwert, 1888. – 64 p.
163. Thou J.-A. de. Histoire universelle. Traduite sur l’edition Latine de Londres. – Londres, 1734. – Т. 2. – XIV+687 p. – Р. 390-401; Aubigne Th.-A. d’. Histoire vniverselle dv sievr d’Avbigne comprise en trois tomes. Tome Premier. Qvi s’estend de la paix entre tous les Princes Chrestiens, iusques a celle des troisiesmes guerres en l’an 1570. Et l’oeuvre entiere rendconte de la fin du siecle, & de l’entree au suivant, finissant avec la vie de Henri le Grand. Seconde edition. Dediee a la posterite. – Amsterdam, 1626. – 1190 (Т. 1-2)+744 (Т. 3.)+/39/ р. – Т. 1. – P. 29-31.
164. Baudier M. Inventaire de l’Histoire generalle des Turcz… – P. 320-330.
165. Mairet J. Le Grand et dernier Solyman ov la mort Mvstapha. Tragedie par monsievr Mairet. – P.: Chez Avgvstin Covrbe, 1639. – /XIV/+141.
166. Vion Dalibray Ch., sieur de. Le Soliman. Tragicomedie. Imitee du comte Prosper Bonarelli. – P.: Chez Toussaint-Quinet, 1637. – 114 p.
167. Jacquelin. Soliman, ou l’Esclave genereuse. Tragedie par Jacquelin. – P.: Chez Charles de Sercy, 1653. – 114 p.
168. L’Estoille C. de. La belle esclave. Tragicomedie de monsieur de L’Estoille. – P.: Imprimerie des nouveaux Caractheres de Pierre Moreau, 1643. – /ХІІІ/+100 р. – Р. 17.
169. Наливайко Д. Очима заходу: Рецепція України в Західній Європі… – С. 205-208.
Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 29 – 36.