Люди «білого царя»: імперська поселенська колонізація
Вирський Д.С.
З середини XVIII ст. активізувались дії царського уряду, спрямовані на освоєння українського прикордоння та посилення державного контролю над місцевим життям. Традиційні для доби Просвітництва соціальні експерименти, керовані з державного центру в південній Україні, впроваджувалися особливо активно, і Кременчуччина не становила виключення.
Першою ластівкою таких соціальних експериментів на кременчуцьких теренах стали грузинські поселення, під які указом імператриці Анни Іоанівни [Її царювання взагалі стало вершиною благовоління до чужоземців (у історії лишилось як т.зв. «біронівщина»), потік яких прибував у Російській імперії, починаючи з реформ Петра І (відомо, наприклад, що вже за цього царя третину офіцерського корпусу російської армії складали іноземні найманці).] від 25 березня 1738 р. виділялись землі на території Полтавського, Миргородського, Лубенського та Прилуцького полків Гетьманщини (реальне виділення відбулося, здається, не раніше 1742 р.). Грузини-емігранти [З’явились в Росії ще за царювання Петра І.] (2305 родин) мали сформувати Грузинський гусарський полк (спочатку мовилося про «грузинську роту»), що мав діяти у складі російської армії.
Розселення відбувалось протягом 40-х рр. ХVIII ст. Для утримання грузинських «князів» (завдяки грузинам «поголів’я» князів у Росії зростало в геометричній прогресії) і «дворян» відводилися в Полтавському полку 1070 дворів посполитих [Досить вірогідно, що понад 50% частка всіх виділених у трьох полках дворів, які припали на південні терени Полтавського полку, була відлунням репресій проти мазепинців. Адже чимало місцевих козаків, звинувачених у «зраді» 1709 р., було переведено в посполиті (що в Миргородському та Лубенському полках не мало місця).], у Миргородському – 540, Лубенському – 490 [252].
Зрозуміло, це розселення не викликало захвату серед українського населення, яке розглядало це як порушення «малоросійських прав» [253]. Старшина намагалася віддати тільки те, що «самій не гоже», замість посполитих, яких у південних полках було обмаль, часто-густо відводилися двори козаків і міщан, які законно протестували проти такого роду залежності. Самі грузини почувалися в Україні чужинцями, панами «на годину» (в уряді постійно обговорювалось питання переселення їх у Оренбурзькі фортеці), відтак намагалися обдерти своїх підданих якомога швидше, без жодної думки про завтрашній день [254].
Не обійшлося і без конфліктів грузин із запорожцями, які саме на теренах південних полків мали свої основні економічні інтереси. Так, у 1745 р. на ярмарку в Кобеляках сталася бійка між запорозькими козаками та солдатами Грузинського гусарського полку з приводу торгівлі рибою [255].
З точки зору цікавого нам регіонального суперництва міських центрів Кременчуччини, передання 210 дворів у Келеберді в «грузинське підданство» [256] підважувало соціально-економічний потенціал цього містечка. Отже, і спроможності відігравати особливу роль у регіоні для нього явно звужувались.
Утім, зрештою грузинам довелося інкорпоруватись у місцеве суспільство, хоча відбувся цей процес вже у другій половині ХVIII ст. і вже переважно не на «малоросійській», а «новоросійській» платформі). Серед нащадків грузинських поселенців в Україні особливо відомі письменник О.П.Стороженко (1805-1874), декабрист О.С.Гангеблов (1801-1891), фольклорист М.А.Цертелєв (1790-1869) та ін. [257].
Крім грузин, ще з часів Прутського походу 1711 р. на теренах Гетьманщини побільшало «волохів» (молдаван та румунів) та інших вихідців з Балкан, які сподівались на «кар’єру» на службі «білого» (православного) царя. На Кременчуччині, зокрема, добре відомим став один такий «чужестранный человек» – Олександр Бутовський [258]. Один з чотирьох братів Бутовських, які покинули Молдову заради російської служби, він якійсь час служив при фельдмаршалі фон Гессен-Гамбурському під час польських походів 1730-х рр. і за заслуги перед ним здобув призначення на посаду чигирин-дібровського сотника (1737-1760 рр.) [259]. Тут чужоземний висуванець вступив у конфлікт за маєтності – хутори-села Горби (Сидора Горба-«Горбина»?) та Гриньки, осаджені 1698 р. – з попереднім сотником Іваном Федоровичем Болюбашем. Утім, Болюбаш зміг відстояти свої права [260].
Вигляд певного реваншу мало і повернення пернача миргородського полковника, по тривалому полковництву чужоземця (грека чи то далматинця) В.Капніста (1737-1751 рр.), до рук Ф.Остроградського (1752-1768 рр.). Справа ця супроводжувалась гучним слідством щодо Капністових зловживань, викликаних не в останню чергу тим, що, як тоді казали, цей чужинець Генеральну військову канцелярію (вищу урядову інстанцію Гетьманщини) «по спеси своей» «безсовестно презирает» [261].
Так, власівські жителі поспішили заявити претензії на захоплені в них Капністом землі [262]. У зв’язку з антикапністовськими акціями стоїть і спроба «перевороту» на рівні міського управління в Кременчуці. 14 липня 1751 р. кременчуцькі козаки Максим Некраса та Павло Науменко з 33 товаришами подали до похідної Миргородської полкової канцелярії в Глухові прохання усунути Михайла Авраменка з посади сотенного отамана. Крім численних прикладів побиття та образ гідності кременчуцьких козаків [Авраменко, здається, був чужаком у Кременчуцькій сотні, адже ймовірно походив з роду омельницьких старшин. Не закорінений у місцевому соціумі (як і сам Капніст на полковому рівні) він міг покладатись лише на «фавор» протектора.], йому була інкримінована нелегітимність його становища згідно «малоросійських прав» (адже у 1745 р. полковник Капніст поставив його на це пост без традиційної процедури козацьких виборів). Наприкінці липня не чекаючи на офіційне рішення кременчуцькі козаки усунули М.Авраменка та обрали на його місце значкового товариша Данила Корчевського, представника «старого» місцевого старшинського роду. Адміністрація гетьмана К.Розумовського сприйняла це як «ослушность», адже процедура усунення мала передбачати офіційне розслідування та суд і наказала покарати всіх причетних до цієї справи, а М.Авраменка відновити на посаді (не обіцяючи однак припинити розслідування його зловживань) [263].
Цікаво, що згодом у 1764 р. під час пікінерської справи М.Некраса знову очолить захисників «малоросійських прав» [264]. Отже, досвід отаманської справи 1751-1752 рр. даром не минувся.
Та чи не найяскравішим прикладом успіхів поборників «малоросійських прав» доби гетьмана К.Розумовського у боротьбі з «чужинцями» стала справа з Іваном Цибулевським – «іноземцем», що спробував ствердитися на теренах Кременчуцької, Потоцької та Власівської сотень [265]. Іноземцем герой цієї історії був, здається, лише за формальною ознакою, бо походив з Правобережної України (теренів Речі Посполитої). Напевне, це був дрібний православний (уніатський?) шляхтич-авантюрист. Із втручанням Росії у справи Речі Посполитої в середині 1730-х рр. та вступом на територію Правобережжя російських військ Цибулевський [Шляхтичі Цибулевські, здається, мали в минулому власний «роман» з українською козаччиною, адже в реєстрі 1649 р. в Уманському полку знаходимо Степана Цибулевського (полкова сотня), Ярему Цибулевського (сотня Івангородська) та Феська й Василя Цибулевських (сотня Романовська).] співпрацював з останніми. З початком російсько-турецької війни 1735-1739 рр. висилався як шпигун назустріч турецькій армії (1737 р.).
По війні Цибулевського винагородили посадою дозорці в містечку Груні Гадяцького полку, де він швидко дався взнаки обивателям. 1742 р. за численними скаргами місцевих мешканців його відставили від виконуваних обов’язків, а 1746 р. указом Сенату призначили наглядачем над «посполитими людьми» в трьох сотнях Миргородського полку – Власівській, Кременчуцькій і Потоцькій (резиденцію він мав у Потоках, де ще у 1752 р. згадується його двір як «бівшего смотрітеля опісних посполитих» [266]). Селяни ж бо, які мешкали у вільних військових маєтностях, описаних «на ім’я Єя Імператорської Величності», належали тоді до відомства комісії економії та були виведені з-під підпорядкування козацької адміністрації Гетьманщини. Це був благодатний ґрунт для конфлікту юрисдикцій, в який Цибулевський пірнув як щука в річку.
Скарги на нього за «ґвалтовний» напад на доми, заволодіння майном, грабунки, смертовбивство, незаконне ув’язнення, побори та використання підлеглих «у свої партикулярні роботи» сипались у 1748, 1749 та 1750 роках безперервно. Утім, це були, сказати б, «стандартні» зловживання посадовця того часу. Що насправді допекло місцевому козацько-старшинському істеблішменту – це насильницьке примушення козаків до відбування повинностей нарівні із посполитими, образи Миргородської полкової канцелярії та безпосередні напади на окремих козаків та старшин. Крім того, він претендував на поширення своєї влади на правобережні володіння місцевої сотенної старшини – цю улюблену колонізаційну монополію козацьких адміністраторів [267].
У Кременчуці основним опонентом наглядача «описних» посполитих, здається, став сотенний отаман Михайло Авраменко, який у жовтні 1747 р. став на заваді побудови казенного шинка у містечку [268]. Нагадаємо, що козацтво сприймало виробництво та продаж алкоголю як свій спеціальний привілей. Відтак, зазіхання на нього закінчилось для Цибулевського плачевно, адже почувши про його приїзд у справі шинку, Авраменко зібрав козаків зі зброєю «бити» пана наглядача до смерті, та й кременчуцький сотник Ф.Гаврилов чинив на нього «похвалки» [269].
Цибулевський дійшов до того, що відверто глузував з надій на відродження гетьманської влади в Україні та став вимагати поминати своє ім’я в церковній службі замість сотників та полковника. За відмову від цього він до напівсмерті побив 6 січня 1750 р. священика з Остап’я Остапа (Євстафія) Іванова (це був не перший священнослужитель, постраждалий від пана наглядача – 1747 р. на захват майна та побиття Цибулевським скаржився дячок церкви з Власівки Максим Петров [270]).
Наприкінці 1750 р. Цибулевський разом з іншими наглядачами був звільнений з посади у зв’язку із її скасуванням (ще до того у 1750 р. відбулася спроба усунути всім обридлого наглядача з посади та призначити на його місце нового російського «іноземца» – серба прапорщика Л.Любибратича [271], але Цибулевський відмовився здати повноваження [272]). Прийшов час вже йому скаржитись на образи та розорення, які почали чинити йому місцеві обивателі, та просити призначення на нове прибуткове місце, враховуючи його «иностранство» та заслуги перед Російською імперією. Утім, скарги Цибулевського тепер спрямовувались до Миргородської полкової канцелярії, на сприяння якої він аж ніяк не міг розраховувати. Справа тяглася аж до 1760 р. і закінчилась жорстким вироком для її винуватця. За ним, Цибулевський мав сплатити близько 700 рублів відшкодувань потерпілим, відсидіти кілька місяців у в’язниці та виїхати на заслання в Рогорвік (у Прибалтиці поблизу Талліна).
Пожвавлення поборників малоросійських прав відчуло навіть кременчуцьке Правобережжя, де влада російських військових пустила вже глибоке коріння. Полковий осавул Михайло Саманас, який очолив 5-сотенну команду компанійського полку, послану влітку 1751 р. на охорону кордону, відмовився підпорядковуватись російському коменданту Кременчуцького форпосту прем’єр-майору І.Вісленєву та командиру мобільних частин прикордонників секунд-майору П.Танєєву з ланд-міліційного корпусу [273].
Утім, це вже був «останній бій», успіхам «природних малоросіян», щасливо подарованим Україні «золотою осінню Розумовських» надходив кінець. На той час Україна вже мала новий «чужоземський» клопіт. Російський уряд, захоплений ідеєю переселення іноземців [Описаний вище експеримент з грузинами був почасти вимушеним, адже треба було якось дати собі раду з політемігрантами.], зокрема православних підданих Австро-Угорщини та Османської імперії, на слабкоосвоєне прикордоння, здійснив у цьому напрямку ряд заходів. Їх започаткував указ від 24 грудня 1751 р. «О принятии в подданство сербов, желающих поселиться в России и служить особыми полками». З часом з’являється ряд указів про заселення «задніпрянських мест» як іноземцями, так і російськими та українськими переселенцями, про утворення там нових адміністративних одиниць – Нової Сербії (1752 р.), Слов’яносербії (1753 р.) та Новослобідського козацького полку (1756 р.). Перша і остання з них включили до свого складу й Кременчуцькі правобережні терени [274].
Новозбудована Єлизаветградська фортеця (сучасний Кіровоград) мала прикривати сербські колонії з боку турецького кордону. Вона також була центром імперського нагляду для Нової Сербії. Через це коменданти фортеці св.Єлизавети та командир Новосербського корпусу – генерал-поручик Іван Самойлович Хорват – знаходилися у стані перманентного конфлікту.
Столицею (штаб-квартирою) Новосербського корпусу став Новомиргород. Сам корпус складався з двох полків: гусарського (кінного) та пандурського (піхотного), у складі 20 рот кожний. Терени правобережної Кременчуччини якраз і були відведені для поселення Пандурського полку. Його ротними центрами (шанцями) стали [275]:
(1) при местечку Крилів Крилівський шанець;
(2) при містечку Табурище Табуриський шанець;
(3) при містечку Крюків Крюківський шанець;
(4) при селі Кам’янка (нині – Кам’яні Потоки) Кам’янський шанець;
(5) при селі Бутівка (згодом Плахтіївка, нині с.Успенка) Бутовський шанець [В інших джерелах цей шанець зветься також Зимунь (Земунь, Земун).];
(6) при хуторі Дереївка Деревський шанець [Відомий ще під назвами Вінгош (Вілагош) та Чанат.];
(7) при хуторі Гегелиному Свято-Григор’євський шанець [Відомий ще під назвами Чанодь (Чанад) та Пилажниці (поруч із новопоселеною слободою Лихівка).];
(8) на вершині ріки Омельника Омельницький шанець [Відомий ще під назвами Пілажниці, Ковін, Томешнице.];
(9) при вершині ріки Кам’янки і при байраку Чернечому (Черничевому) Краснянський шанець [Відомий ще під назвами Ковінь (Ковін) та Благоват.];
(10) при річці Кам’янка і при хуторі Онуфрієвому (Онуфрієвка) Онуфрієвський шанець [Відомий ще під назвами Слан-камінь та Смередова.];
(11) при селі Усівка (нині – м.Олександрія) Усівський шанець [Відомий ще під назвами Сланкамінь та Бечка.];
(12) при хоторі сорочинського протопопа Березовський шанець [Відомий ще під назвами Бечея (Бечія), Вараздін та Протопопівка.];
(13) при річці Березівка Костенківський шанець [Відомий ще під назвами Вараждин, Глоговац та Косівка.];
(14) при хуторі Артюховом Доротовський шанець [Відомий ще під назвами Глаговац (Глоговац), Янов та Пантазіївка.];
(15) при річці Скулевата Скулеватовський шанець [Відомий ще під назвами Шелком (Шолнош) та Янова (Єнова).];
(16) при селі Калантаєві Калантаєвський шанець [Відомий ще під назвами Шолнош (Шолмош), Вінгош, згодом пересунутий у с.Стецівка.];
(17) при річці Мокрий Омельник Корчиківський шанець [Відомий ще під назвами Чонград, згодом пересунутий у с.Андрусівку.];
(18) при вершині Мокрого Омельника Свято-Симонівський шанець (нині Павлиш) [Відомий ще під назвами Павлиш (Павлиж).];
(19) при вершині ріки Кам’янки Дроздовський шанець [Відомий ще під назвами Мондорлок (Мондорлак).];
(20) при вершині ріки Куп’євата Куп’єватовський шанець [Відомий ще під назвами Сентомаш (Сантомаш), згодом пересунутий на місце с.Христичівки.];
Штаб полку перебував у Крилові. Пандурський полк послідовно очолювали: підполковник Михайло Хорват (брат І.С.Хорвата) (1.X.1751-4.VII.1754), секунд-майор Георгій Аркані та капітан Попович (4.VII.1754-9.VIII.1754), прем’єр-майор Микола Чорба [У кобеляцькому районі, де згодом осіли Чорби і нині є с.Чорбівка.] (VIII.1754-15.VII.1756), майор Г.Аркані (9.VIII.1756-17.V.1757), прем’єр-майор Цветінович (15.X.1756-17.VII.1757), капітан Радкевич (21.V.1757-7.VII.1757), капітани Радкевич та Попович (спільно) (VII.1757-1.X.1757), секунд-майор Левул (12.X.1757-20.VII.1758), секунд-майор Левул та поручник Олішевський (спільно) (VII.1758-1.XI.1758), поручник Йосип Олішевський (XI.1758-28.IV.1759), підполковник Іван Хорват (син Михайла Хорвата) (1.XI.1759-9.IX.1761), майор Левул (9.II.1762-13.XI.1762), підполковник Цвєтінович (13.XI.1762-1764) [276].
Новостворені полки були т.зв. поселенського типу, що передбачало наділення їх особового складу землею [277]. Стандартне спорядження новосербського гусара складалось з гусарських чобіт, ківера, гусарського паска, ментика блакитного кольору з позолотою з ґудзиками в п’ять рядів (у полках Слов’яносербії мундир був зеленого кольору), штани червоні. Волосся заплітали в косу «на угорський манер», при собі мали гусарські карабіни та шаблі [278].
Керівники Нової Сербії підпорядковувались напряму російському Сенатові, а не місцевим урядовцям, що відразу породило цілий ряд проблем, створило благодатні умови для корупції та надуживань новосербських урядовців будь-якого шаблю. Особливо відзначився сам голова місцевої адміністрації генерал-поручик І.С.Хорват, за що і був зрештою засланий у 1762 р. до Вологди.
Нечисленні переселенці не стали помітною групою серед населення краю і швидко асимілювались з місцевим українським населенням, залишивши по собі пам’ять у топоніміці (м.Павлиш) та прізвищах нащадків (Сербини, Сербіченки та ін.) [279]. Їх господарська діяльність щодо освоєння краю взагалі виявилась малоефективною, часто підриваючи навіть вже усталені форми господарювання, зокрема створені козаками-гетьманцями та запорожцями.
Про господарчі «таланти» сербів глузливо відкликається українська пісня:
Ой сербине, сербиночку
Годі сербувати:
Бери серп та йди в степ
Пшениченьку жати!
Сербин того не злюбив,
Тільки вусом закрутив…
У сербина чужа хата,
Бо й сам сербин, як гармата,
Худибоньки тільки в нього
Серп та плахточка картата.
Чом сербина не любить,
Чи не подобонька?
Як сів на коня
То й вся худибонька [280].
Відзначити можна хіба пожвавлення торговельних відносин із землями Австрійської імперії та певні успіхи у конярстві (Хорват експортував породистих коней з «Цесарії» для своїх кінних заводів).
Натомість, слід завважити, що саме утворення Нової Сербії на землях, на які традиційно претендувало Запоріжжя, було явним викликом для останнього. Не дивно, що ворожнеча між запорожцями і переселенцями не припинялася аж до останніх днів Січі (новосерби, зокрема, стали частим об’єктом гайдамацьких наскоків).
Постраждало й «миргородське» осадництво. Втратив маєтності навіть заслужений перед урядом полковник В.Капніст. Прохання про компенсацію за втрачені «грунти» Сенат відхиляв, цілком безпідставно стверджуючи, що Капніст та інші завели тут господарство на свій розсуд, не зваживши на «запретительные указы» [281].
Місцевим козакам, аби не перетворитись на «підданих» для новосербів, лишалося продавати за безцінь свої господарства та переселятися на терени Новослобідського полку. З кременчуцької сотні відомі двоє офіційних осадчих – значкові товариші Йосип Чечель та Михайло Авраменко, які стали сотниками слобод Верблюжка та Овнянка відповідно. Кам’яні Потоки стали донором слободи Зелена (осадчим-сотником тут став Петро Кот), Власівські володіння – слободи Мишуринорізької (осадчий-сотник Пилип Устимович) [282].
На Кременчуччині це означало удар по козацькому Крукову [Здається, саме тоді ця назва трансформується на «Крюків». ] (з 162 дворів та 486 мешканців чоловічої статі, яких маємо у 1745 р., лишилося на 1761 р. 437 осіб обох статей [283]) та суттєве загальмування розквіту Крилова, адже ледь животіючий Пандурський полк, штаб якого розмістився у цьому містечку, не йшов у порівняння з попередніми козацькими господарями (у 1745 р. в містечку мешкало 966 осіб чоловічої статі, а в 1761 р. лише 345 осіб обох статей [284]).
Частина території узбережних сотень (прикордонна із Річчю Посполитою смуга) відійшла у безпосереднє підпорядкування російських прикордонників [285] (новосербам обов’язків охорони кордону свідомо не довіряли). Ліквідація лінії форпостів та редутів по Дніпру протягом 1751-1753 рр. [286] хоча й мала в далекосяжній перспективі налагодження мирного господарювання в краї, тягнула за собою нові витрати з боку козацтва, звичайна служба якого тепер значно віддалювалась від домівок.
Крім того, без правобережних випасів і сінокосів господарство узбережних сотень обійтись уже не могло (згадаймо вістку 1685 р. про обмеженість запасів «степового сіна» в Кременчуці). Про це свідчать, зокрема, і стереотипні прохання Потоцької та Келебердянської сотень про дозвіл козакам перейти за Дніпро для прогодування худоби [287]. Та й у справі 1764 р. з пікінерією в Кременчуці активно застосовувався аргумент надання охочим стати пікінером земель за Дніпром [288].
Відзначаючи ненормальність місцевих стосунків, гетьман К.Розумовський скаржився «на высочайшее имя», що в містечку Крилові й селі Табурищі, поза територією, виділеною сербам, останні витолочують своєю худобою збіжжя, мешканців «употребляют в партикулярную работу», «многих здешних жильцов в службу записывают». Володар булави просив дозволити українцям пересилитися на Українську лінію, але Сенат не погодився, обмежившись нагадуванням урядовцям Нової Сербії про неприпустимість порушень закону [289].
Про конфлікти між новосербами та козаками-«новослобідцями» свідчить і слідча справа про наїзд 9 липня 1759 р. омельницького [Мова тут іде не про лівобережний Омельник, а про сусідню з Чанадом слободу Омельник (або Лихівку). Х.Лишевський (інакше – Лихо) був сотником Новослобідського полку, поставленим зі значкових товаришів Полтавського полку. Можливо, це родич Келебердянського сотника Чорнушенка (?-1723-1725), якого кликали ще й Лишенком?] сотника Хоми Лішевського на слободу 7-ї роти Пандурського полку шанця Чанад [290]. У кращих традиціях «наїзду» нападники (сотник і 20 козаків) вибрали час, коли ротний командир прапорщик Янів, так само як й інші військові (яких, либонь, було тут обмаль) були відсутні. Вони перелякали і розігнали жінок і дітей, яких застали в слободі (причому 5-річний син пандура Микити Обертаса захворів з переляку), захопили служницю, що втекла від Лишевського, та місцевого чередника, якого відвезли на хутір сотника. Тут останній, зв’язавши руки і ноги в’язня, бив його канчуками та розпитував чи багато «недовірки» (цікаве в вустах українця прізвисько для «новосербів») покрали коней. Обклавши згаданого Янова та його однополчан «непотребными бранными словами», козаки влаштували бенкет у сотницькій оселі, а чередник, дочекавшись, коли горілка приспить увагу охоронців, розв’язався і втік. Звинувачений у цьому нападі Лишевський вдався до традиційної тактики – «все заперечувати», але згодом мусив замиритись з Яновим [291].
Типовий перелік шкод від сусідів-сербів містить донесення 1753 р. цибулівського сотника Д.Байрака (з роду власівських значкових товаришів, по ліквідації цибулівської сотні 1756 р. висунутий на посаду миргородського полкового осавула [292]). Тут маємо і лайку, і побиття, і пошкодження майна, і незаконне ув’язнення, і спроби зґвалтування [293].
Крім того, страждала Кременчуччина і від військ, що постійно прибували для захисту кордонів Нової Сербії. Про це свідчить справа Миргородської полкової канцелярії з 1759-1761 рр.: «Про взяття з обивателів сотні Кременчуцької деревні Кохнівки капітаном Пермського драгунського полку Монсом при слідуванні на той бік р.Дніпра у фортецю Св.Єлизавети фуражу без заплати, а також і про побої поручиком Ростовського драгунського полку Родіоном Захарцевим померлого бригадира Капніста війта Василя Плужника» [294]. Генеральна Військова Канцелярія Гетьманщини в 1757-1759 рр. тричі займається справою про впорядкування підводної повинності з мешканців Кременчуцької сотні [295].
А ось як описує проблеми свої та обивателів Манжелії з вояками-новобранцями формованого Болгарського полку його перший командир С.Пишчевич:
«Я с етими людмы с перваго зачала превеликое мучение и труд имел, всио то было строптиво, развращено, пияно и всякои день происходилы между имы и с обывателямы драки и сори, и такое то зборище людей было, каторие по несколко раз из адного государства в другое преходилы и служилы и потом уходилы, а напоследок дошлы в Россию и ко мне в каманду, а при всеи тои моеи трудносты еще болше то было что ни жалованыя, ни мундира, ни провианта нет, и тако принужден я был по повелению Хорвата продоволствовать своих людей пищею от обывателей и требовать хотя нащет заплаты, однак не без отягощения обывателям то было от чего зашлы великие со мною и с земским правлением препыски и затруднением, почему принужден я был изъискивать способы как успокоить жалобщиков, обнадеживая их что по получении жалованыя всио будет им уплачено, и давал в том обывателям писменные виды, а своих подкомандных также воздерживал с перва хорошими словами, а дале по приличеству и штрафом удерживал их от междуусобного забойства каковы часто происходилы, ибо оны как от разных всего света нацыев состоялы. То и подружилысь было на партий всяк по своей природы и языке, и происходило у ных часто сори, драки, даже что и ножами некоторие резались, а особливо те наиболше безпокойны были кои природные турки и татаре были и крестилысь, и бывали иногда как между собою напившись пияние подерутца, то со страху обывателы из села вон бегут, а другие запиралысь в домы свои…» [296].
Однак при цьому мали місце і дружні контакти між офіцерами-сербами та козацькими старшинами. Зокрема, той самий Пишчевич писав про свою дружбу з білоцерківським сотником Жуковським (Василем Жученком?) [297] та про участь лубенських та миргородських полкових старшин в інтригах І.С.Хорвата [298]. Ґрунтом для зближення виступала зацікавленість українців у західних культурних новинках, безпосередніми знавцями яких виступали новосербські («цесарські») емігранти, солідарність професійних військових та певна «чужорідність» обох груп щодо російської влади.
Новослобідський козацький (малоросійський) полк мав розташовуватись на 20 верст нижче новосербського кордону і підпорядковувався коменданту Єлісаветградської фортеці. За указом 1756 року на його ім’я за Новослобідським полком затверджувалися річки Самоткань, Бешка й Верблюжка [299]. Його авторитетний серед козаків полковник Микола Степанович Одобаш (Адобаш) був турецького походження та ще з 1737 р. служив на Україні. Згодом він відзначився будівництвом у 1778 р. храму в Кобеляках зі школою та богадільнею, однією з перших культурних ініціатив «новоросійського панства» [300].
Вступ до лав новоутвореного полку рятував від закріпачення багатьох збіднілих козаків Лівобережжя. З іншого боку, це протиставляло інтереси українців-поселенців і українців-запорожців, адже саме землі останніх відводилися урядом для нових поселень. Імперський принцип – «поділяй і владарюй», вкотре і не без успіху був застосований на півдні України.
Нова Сербія стала прологом для подальших соціальних експериментів уряду другої половини XVIII ст., історія яких вже цілком належить до «новоросійського періоду» буття Кременчуччини і виходить за межі даного дослідження. Оцінки ж сучасниками та пізнішими дослідниками успіхів «новосербського проекту» були переважно скептичні.
Австрія швидко второпала, що переселення її православних громадян на терени Російської імперії шкодить її державним інтересам, і перекрила потік переселенців, подекуди вдавшись навіть до репресій проти «агітаторів». Відтак, новосербські полки, попри усі хитрощі Хорвата та його оточення з «нововписаними (новообраними) сербами» (серед яких чимало було українців [301]), ніколи не досягли заявленої кількості (близько 9 тис. осіб). Свій авторитет він намагався підтримати, претендуючи на зверхність над Новослобідським козацьким полком та експлуатацією ресурсів Лубенського і Миргородського козацьких полків для новотворених Македонського та Болгарського гусарських полків (центральними пунктами формування останніх з 1758 р. до виведення на територію Нової Сербії у 1762 р. були Чигирин-Діброва та Манжелія, але обтяження відчували й інші сусідні сотні Миргородського та Лубенського полків [302]).
Пандурський полк, що взагалі знаходився на периферії інтересів Хорвата (за його родом закріплено було спадкове полковництво в гусарському полку) [Утім, він був формальним засновником «новооселених» слобід Білецьківка, Онуфріївка (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.242) та контролював Крюків.], укомплектований був у 1762 р. рядовим складом на 9,1% (412 осіб) та офіцерським на 32,6% (32 особи) [303]. Утім, його керівництво проявило свої таланти у вербунку «денщиків» з місцевого українського населення, які мали «допомагати» сербам нести службу. В 1763 р. у цьому полку було 847 осіб «денщиків» (замість 263 визначених на всю Нову Сербію) [304].
Новосерби лише один раз за свою історію взяли участь у воєнних діях (під час Семилітньої війни, 1757 р., в Пруссію до складу діючої армії був відправлений загін у складі 1000 вояків [305]), але протягом усього існування Нової Сербії її кордони «прикривав» Український корпус з російських солдат та українських козаків, чисельність якого (2438 осіб) перевищувала весь наявний склад «новосербів» (1815 осіб) [306].
Один з наймудріших російських діячів XVIII ст. граф М.Панін 1764 р. писав у своїй «Записці» для уряду, що для держави вигідніше вивести все населення з Нової Сербії, ніж утримувати там сербські полки [307]. У 1765-1766 рр. в уряді виник план передати всі правобережні землі Запоріжжю, компенсувавши виселене населення запорізькими угіддями над р.Орель (проект цей, прийнятний для запоріжців, обговорювався аж до 1775 р. [308]).
О.Андрієвський, один з нечисленних дослідників історії Нової Сербії відгукнувся зрештою про «новосербський проект» таким чином: «Не залишається вже жодного сумніву в тому, що то був один із невдаліших заходів уряду, і що прийняті ним тоді «братушки», що дістали полковничі та генеральські ранги, були ніщо інше, як спритні авантюристи, краще мовити – волоцюги, які порушили спокій країни. Які залляли її неможливим набродом злочинних людей різних національностей, що дістали пошану та багатства й проковтнули без користі та потреби величезні державні кошти» [309]. Утім, як зазначив О.Русов та підтримала Н.Полонська-Василенко, саме тоді відбувся перелом у ставленні російського уряду до Запоріжжя [310], і, мабуть, додам, до інших українських козацьких структур [311]. Царські урядовці з’ясували, що можуть впоратись із захистом південноукраїнських кордонів і без українських військово-політичних надбудов (гетьманат, запорізький кіш тощо).
Утім, для кар’єри Кременчука новосербський проект мав і позитивні наслідки. На відміну від Переволочни, яка відрізана від Запоріжжя та, втрачаючи значення головного митного пункту в торгівлі з Кримом та Туреччиною, починає хилитися до занепаду, Кременчук стає поруч із фортецею св.Єлизавети (Єлизазетград) основним пунктом спостереження і контролю з боку російських влад за Новою Сербією. Шлях з Кременчука на Єлизаветград став основною транспортною артерією останньої. Причому рівень зовнішньої загрози (передусім з боку Туреччини), відчутний у життєдіяльності Єлизаветграду, в «запільному» (вперше з часів козацького первоцвіту середини ХVII ст.) Кременчуці вже не відігравав ролі, знайомої за попереднім періодом. Все це готувало його майбутню кар’єру як першої столиці Новоросії.
Примітки
252. У Полтавському полку для грузинів виділили в Старих Санжарах – кн. Афанасію Кобулову – 30 дворів, а сину його Василеві – 5; кн. Матвію Кобулову та кн. Євсевію Цицеєву – по 30 дворів; кн. Іотару Ерістову з сином Олексієм – 35; кн. Давиду Ерістову – 30; Миколі Клітнову(?), Ревазу Єгубову, Роману Махілеву – по 10 дворів; Шкошугану Геблову – 4 двори; в Нових Санжарах – кн. Єлисею Кобилову, кн. Дімітрію Шалікову – по 30 дворів; кн. Єгору Рабкову і Миколі Рабкову – по 10; Іотію, Єгору і Борису Павликовим, Спиридону Ревазову, Єгору Ігнатієву, Дмитру Ревазову, Христофору Шахандареву – по 10 дворів і Шкошугану Геблову – 6 дворів; у Великих Будищах – кн. Єгорію Мусхалову – 30 дворів, сину його – 5 дворів; Бежану, Теймурасу і Ростому Кончалевим, Онуфрію і Титу Каргалетовим, Якову Нініеву, Олексію і Марку Левізу і Спиридону Гогібедову – по 10 дворів, в Біликах – кн. Койхостру Гурелову – 30, сину його Стефану – 5; кн. Манієлову з сином – 35; кн. Шкошу Джевахову – 30; Єгору і Іванові Каховим і Єгору Мурзіну – по 10; в Кобеляках – кн. Іоадару, Ростому, Кревасу і Давиду Баратовим – по 30 дворів; в Соколці – Герасиму Чалєєву, Павлу Грудкову, Залу Зубрєєву, Єгору Даллахавалодзеву і Хоссію Тхавадзе – по 10 дворів; в Кишеньках кн. Гиві і Сергію Баратовим – по 30; в Келеберді – кн. Івану Туркістану, кн. Пряншстану Турхістанову, кн. Зазу Баратову, кн. Іотому Ерістову, кн. Адаму Цицеєву і кн. Ростому Саілузе – по 30 дворів; Даниїлу Ахщарунову – 10, Тамазе Табарідзеву з сином Борисом – 20.
У Миргородському полку: в Говтві – кн. Шермадіну Сологову – 10 дворів і Папунє Сологову – 20; Матвію Кафорову – 10; в Омельнику – Єгору Глузидзеву – 10; в Остап’ї – Єгору Генгеблову і Герасиму Тулову – по 10, Диве (?) Шинаєву (?) і Фомі Ізмайлову – по 5 дворів; у Білоцерковці – Павлові (к) Чарзєєву, Йосифу Камалісузеву, Папунє Джалєєву, Афанділу Малейзеву і Реваншу Шеметізеву – по 10 дворів; сотні Білоцерківської в с.Борки – Ієссею Джевахову – 10; в Багачці – малолітнім кн. Єгору Андроніку і Семену Залахархадлідзеву – по 5; Павлу Курганові, Давиду Луридзеву, Зазі Лоладзеву і Луарсабу Лоладзеву – по 10; в Устивиці – кн. Хоссію Пхейдзе – 10, сину його Олексію – 5, Давиду Ратієву, Папунє Сологову і Шермандіну Сологову – по 10; Хомі Ізмайлову – 5, Диві (?) Пинаєву – 5 і Андрію Бебеляреву – 10; в Яреськах – кн. Хоссію Пхейдзе – 20, сину його Івану – 5, кн. Захархаулідзеву (?) – 10, кн. Шермандіну Сологову – 10, Макару Каферову – 10; сотні Сорочинської с.Баранівка – Павлові Тугіманову, Хтісафару Абілову і Хоссею Шенгелітзеву – по 10; в Хоролі – кн. Давиду і Автанділу Церетелєвим – по 30, Ростому Асланову – 10 дворів; Хорольської сотні містечку Бакумовці – кн. Давиду Ратієву – 20 дворів; у Миргороді – кн. Залі Хахарулідзеву і кн.Давиду Гурамову – по 20; Давиду Харідзеву, Папунє Бежанову, Якову Одешелідзеву, Миколі Хачапурідзеву, Авраму Кобієву і Кацурі (к) Насарідзеву – по 10, полкової сотні в с.Зубовці – Давиду Гурамову – 10 дворів.
У Лубенському полку на теренах Кременчуччини грузин не оселяли. Тут їм дісталися двори в Пирятині, Чернухах, Ковалях, Лохвиці, Різах, Ромнах, Ярмолинцях, Глинську. (див.: Плохинський М.М. Иноземцы в Старой Малороссии. – Ч.1. Греки, цыгане, грузины. – М., 1905. – С.222-223).
253. Ще 1764 р., просячи про «відновлення» останніх, українські старшини вимагали виселення грузин з Малоросії (див.: Там само. – С.226).
254. Там само. – С.223-228 (Скарга на спробу Назара (Заза?) Баратова зґвалтувати дружину свого нового підданого Касіяна Паламаренка в Соколці, через що останньому прийшлося тікати, покинувши майно (див. також: Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.: Зб. документів. – К., 1993. – С.236-239). Той самий Заза Баратов у 1752 та 1763 рр. подавав скарги на масовий вихід і втечі своїх келебердянських підданих при потуранні місцевої козацької старшини (див.: Селянський рух на Україні середина ХVIII – перша чверть ХІХ ст. – С.82-83).
255. ЦДІАУК. – Ф.59. – Оп.1 (т.ІІ). – Спр.1273.
256. Утім, такий «підданський стан» ще можна було оспорити, про що свідчить, зокрема, «Справа про звільнення від кріпацької залежності та запису в козацтво підданих померлого грузинського дворянина Ростова (Рустама Асланова?)» з 1758 р. (див.: ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.1. – Спр.28).
257. Полтавщина: Енциклопедичний довідник. – С.219-220.
258. У Молдові прізвище його звучало як «Буте», про що свідчить паспорт молдавського господаря Гіки. Виїзд О.Бутовського на Україну припадає на 1730 р. Герб роду мав вигляд золотого хреста на чорному полі щита (див.: О роде Кирияковых. Записки Михаила Михайловича Кириякова (1810-1839) // Труды Черниговской Губернской Ученой Архивной Комыссии. – Вып.11. – Чернигов, 1915. – С.113).
259. М.Кирияков датує це призначення 1736 р. (див.: Там само).
260. Кривошея В. Генеалогія українського козацтва. – С.313-314.
261. Там само. – С.314.
262. ЦДІАУК. – Спр.269. – Оп.1. – Спр.311,1153.
263. ЦДІАУК. – Ф.269. – Оп.1. – Спр.1174. – Арк.2-4. Можливо, подальше розслідування підштовхнуло М.Авраменка перенести 1754 р. свою діяльність з Кременчука на терени Новослобідського полку, про що мова ще буде далі.
264. Миллер Д. Пикинерия // Киевская старина. – 1899. – №12. – С.315.
265. Справу переповідаємо за: Андриевский А. Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. – К., 1883. – Вып.5. – С.92-121.
266. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.111.
267. Див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.261-262.
268. ЦДІАУК. – Ф.1632. – Оп.1. – Спр.253. Слід нагадати, що козацька старшина традиційно прагнула змонополізувати торгівлю алкоголем на підвладній їй території.
269. Див.: ЦДІАУК. – Ф.1632. – Оп.1. – Спр.253. Справа з «посполитським» шинком у Кременчуці мала продовження в 1748 р., коли І.Цибулевський насильно нав’язав посполитим для продажу свою куфу горілки (див.: ЦДІАУК. – Ф.55. – Спр.379). Загалом така практика – один з улюблених способів збагачення тогочасної старшини (зазвичай ціна за поставлений алкоголь була завищеною, а отже робила оборудку цілком збитковою для вимушених продавців).
270. ЦДІАУК. – Ф.127. – Оп.1. – Спр.1146.
271. ЦДІАУК. – Ф.55. – Оп.1. – Спр.57.
272. ЦДІАУК. – Ф.55. – Оп.1. – Спр.51.
273. Архив ЮЗР. – Ч.3. – Т.ІІІ. – С.577, 599-601; див. також: ЦДІАУК. – Ф.269. – Оп.1. – Спр.463,507.
274. Власті Гетьманщини пробували протестувати, але вже у жовтні 1752 р. уряд відхилив усі клопотання гетьмана К.Розумовського та полковників полтавського і миргородського (див.: Ткаченко М. Утворення Нової Сербії… – С.155-157).
275. Подається за відповідними номерами рот, спочатку позначені вже поселені за реєстром від 8.VIII.1753 р., потім – непоселені. (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.218-219. Співставлення назв шанців за різними джерелами див.: Там само. – С.300, про «пересування» шанців з місця на місце див. весь п.87 «Нова Сербія і Слобідське козаче поселення на картографічних зображеннях другої половини 50-х – початку 60-х років XVIII століття» (С.290-302). На цю тему див. також: Полонська-Василенко Н. Вказ. праця. – Ч.І. – С.77; Посунько О.М. Історія Нової Сербії та Слов’яносербії. – Запоріжжя, 1998. – С.24; Тимофеенко В.И. Города Северного Причорномор’я во второй половине ХVIII века. – К., 1984. – С.16).
276. Посунько О.М. Вказ. праця. – С.78.
277. Землю приділяли не відповідно до чисельного складу полку, а на роту. На пандурську (піхотну) роту відводили територію 6,36 км завширшки та 27,56 км завдовжки, себто 175,28 км2. . З цієї кількості землі виділяли частину на рангові землі для офіцерів і духовенства (див.: Полонська-Василенко Н. Вказ. праця. – Ч.І. – С.83).
278. Посунько О.М. Вказ. праця. – С.55.
279. Взагалі то серби не становили тут більшості навіть з-поміж іноземних переселенців. На 1757 р. серед останніх молдаван було 75,33%, сербів – 11,56%, інших – 13,11%. Див.: Посунько О.М. Історія Нової Сербії та Слов’яносербії. – С.23. За даними на 1.XII.1754 р., в Пандурському полку 78,59% населення лічилося як «нація» «польська, мунтянська, арнаутська» (оскільки українців офіційно було заборонено приймати в «новосербську службу» їх ховали за цим чудернацьким евфімінізмом, мішаючи з молдаванами, румунами та албанцями), інших – сербів, македонців, болгар та вихрестів (колишніх католиків та протестантів) з Австро-Угорщини було відповідно 12,25%, 5,87%, 2,38%, 0,91% (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.240).
280. Цит. за: Посунько О.М. Вказ. праця. – С.58-59.
281. Полонська-Василенко Н. Вказ. праця. – Ч.І. – С.47.
282. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.238-239. У списку новослобідських осадчих-сотників є і крилівчани, і келебердянці, і переволочанці.
283. Кабузан В.М. Заселение Новороссии… – С.78,90.
284. Там само.
285. Які саме поселення на правобережній Кременчуччині уникли підпорядкування Новій Сербії, потребує додаткових з’ясувань. Так, існує, щоправда без посилання на першоджерело, згадка про підпорядкування Білецьківки Новослобідському козацькому полку (див.: Полтавщина. Енциклопедичний довідник. – С.57). Можливо прикордонна смуга навколо Нової Сербії виокремлювалась не лише на «польському» кордоні, а й на межі з Гетьманщиною.
286. ЦДІАУК. – Ф.269. – Оп.1. – Спр.503,792.
287. ЦДІАУК. – Ф.269. – Оп.1. – Спр.2294,2440.
288. Миллер Д. Пикинерия. – С.316.
289. Полонська-Василенко Н. Вказ. праця. – Ч.І. – С.159-160.
290. ІР НБУВ. – Ф.ІХ. – Спр.773-781.
291. Там само. – Арк.2. Див. також про цю справу: Шамрай С. До історії залюднення Степової України в XVIII ст. (Крилівщина й Лизаветчина)… – С.265.
292. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.1681.
293. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.280-282.
294. ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.50.
295. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.1717, 1944, 2005. До цього слід додати справу 1756 р. про утримання на тракті від Кременчука до Курська підвод для проїзду кур’єрів до Нової Сербії Там само. – Ф.269. – Оп.1. – Спр.1884), листування (25.VII.1756 р.) з Ямською конторою щодо поставок підвод для перевезення пошти від Кременчука до Курська (Там само. – Спр.4453), справу 1759 р. про необхідність заснування поштового зв’язку між Кременчуком і Новою Сербією (Там само. – Спр.2733).
296. Известие о похождении Симеона Степановича Пишчевича. 1731-1785. – М., 1884. – С.416-417.
297. Там само. – С.423.
298. Там само. – С.418-424.
299. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – Т.І. – С.22.
300. Адабаш и Чертков // Павловский И.Ф. Полтавцы: иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители. Опыт краткого словаря Полтавской губернии с половины ХVIII в. – Полтава, 1914. – С.116.
301. Так, у відомості 1758 р. як «вписані в пандури» з колишніх мешканців Кременчуцької сотні лічаться Дмитро Чижиченко, Василь Міщенко, Микола Булашенко та Денис Лавриненко (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.242).
302. Полонська-Василенко Н. Вказ. праця. – Ч.І. – С.214. Формувати Болгарський полк був призначений майор С.Пишчевич, який лишив по собі відомі спомини, де згадує про вороже ставлення козацьких старшин до діяльності підрозділів чужинців (див.: Пишчевич С.С. Известия… – С.414-430). Восени 1760 р. Болгарський полк (бл. 400 вояків) перебазовано в Білоцерківку, згодом у Миргород (1761 р.), а потім у Городище-Градизьк (на рубежі 1761/1762 рр.). Про конфлікти місцевих мешканців з ними свідчать, зокрема, і справи миргородської полкової канцелярії: «Донесення сотенної старшини Омельницької про «испащение» секунд-майором Плавецьким накупленими кіньми в містечку Манжелії обивательських сінокісних лугів» 1758 р. та «Справа козака Городиського Семена Гришка з болгарським гусаром за гроші і речі» 1762-1763 рр. (див.: ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.48, 52).
303. Полонська-Василенко Н. Вказ. праця. – Ч.І. – С.142. У 1755 р. ситуація була ще гірша, І.Глєбов нараховував тоді лише 200 власне стройових пандур (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.240).
307. Там само. – С.208.
308. Там само. – Ч.ІІ. Заселення Новоросійської губернії. – С.150-153.
309. Андриевский А.А. Рецензия на «Известия о похождениях С.С.Пишчевича» // Киевская старина. – 1884. – Т.Х. – С.327-328.
310. Полонська-Василенко Н. Вказ. праця. – Ч.І. – С.221.
311. На південних кордонах Гетьманщини і Слобожанщини козаків як мілітарну силу послідовно тіснили 6 ланд-міліційних полків, створених ще у 1746 р. Під їх поселення «відрізалась» смуга землі на 40 верст з боку Гетьманщини та на 30 верст на південь – вглиб територіальних володінь Запорозьких Вольностей (див.: Полонська-Василенко Н. Вказ. праця. – Ч.І. – С.52).