Правобережна Слобожанщина

Вирський Д.С.

Повернуті в 1732 р. під контроль Гетьманщини прикордонні землі мали чимало спільних ознак з іншим потужним анклавом української колонізації – Слобідською Україною (Слобожанщиною). Це згодом відбилося навіть у назві Новослобідського козацького полку, що існував на цих теренах у 1752-1765 рр. Як і на Слобожанщині, особливістю статусу цих земель був значніший, ніж на старій Гетьманщині, контроль за місцевим життям з боку імперських влад. Історія урядування в правобережних сотнях Миргородського полку (крилівській та цибулівській) дає тому чимало прикладів.

Початки окремих козацьких адміністративних одиниць на «миргородському» Правобережжі рахуються від 1732 р., коли тут поступово оформлюється окрема сотня з центром у містечку Крилові (де-юре Крилівська сотня була визнана аж 1744 р.). Крім Крилова до її складу увійшли такі помітніші населені пункти, як Походіївка, Оробієвка, Андрусівка, Колонтаєво, Войтово, Стецівка, Нестерівка, Цибулів, Тонконогівка, Бихівка, Ковалівка, Глинська. На чолі сотні стояли такі сотники: Данило Дахно, Костянтин Корчевський (Корчак), Іван Ковальчук [193] та особливо примітний Григорій Рудь (1744-1753 рр.) [194].

Далі на південь від задніпрянських володінь сотень Миргородського полку лежали такі самі, хоч може і меншого значення, володіння наддніпрянських сотень Полтавського полку – Келебердянської та Переволочанської. Границя їх проходила таким чином: від р.Дніпра до володінь Миргородського полку, далі до р.Кам’янки 30 верст (тут лежали основні поселення цих сотень), далі на 25 верст до р.Малий Інгулець розташовувались незаселені території, які, утім, вважалися належними до цих сотень, далі вниз по Дніпру ще 30 верст аж за Мишуринорізьку фортецю. На цих землях існували вже такі поселення: Бутівка, Плахтіївка, Деріївка, Порохнявка, Мензуровка, Мишурин, Обоянське, Кам’янка, Калужино. Нарешті, ще далі на південь розташовувалось кілька поселень Орлянської сотні Полтавського полку (Бородаївка та ін.) [195].

1735 р. у зв’язку з російсько-турецькою війною ця задніпрянська колонізація була почасти згорнута (особливо це стосується найвіддаленіших від Дніпра поселень) [196], але вже по закінченні бойових дій (1739 р.) знову розпочинається з новою силою, рухаючись у напрямку Цибулів – Новомиргород – Архангельське (Архангелогородок) – Єлізаветград [197]. Причому миргородська старшина порушує питання про юридичне закріплення за нею колонізованих правобережних земель. Уже 1740 р. Мініх клопочеться перед урядом про приєднання цих територій до Миргородського полку. 1742 р. полковник Капніст повторює це прохання та просить дозволу поставити «давнім звичаєм» сотника до Крилова. Він також підказує урядові, що пільговий статус новопоселенців (3-річне увільнення від податків) заохотить до переселення на ці землі емігрантів з «польського» боку [198].

1743 р. Сенат вирішив справу позитивно, а 20 лютого 1744 р. був опублікований наказ, за яким місцевість навколо Крилова визнавалась у підпорядкуванні миргородського полковника, який мав зробити у відповідних місцях фортеці для захисту людності та скласти компункт козаків і посполитих (усього тоді на Крилівщині існувало 920 дворів: 357 козацьких та 563 посполитих) [199]. За сотника в Крилові призначено Григорія Рудя [200].

У 1747 р. в містечку було вже 259 козацьких дворів та 172 посполитих [201]. Того самого року з крилівської сотні виділяється окрема цибулівська сотня, з якою пов’язана подальша колонізація Правобережжя [202].

На 1745 р. у його підпорядкуванні було вже чимало осель: Архангельське, Петроострів, хутір (далі – х.) Котарський, Цибулів, Нестерівка, Іркліїв, Караул (?), Стецівка, Супрунино, Карнухів, Войтово, Калантаєво, Воробцівка, Тутків, Сцемані (?), Хомівка, Буксова, 2 хутори Устименкові, Глинське, х. Устименка, Федорівка, Карачківка, Косминин, Устименка, х. сотника Рудя, Устимовка, х. попа Власівського, Волевачівка, х. попа Семіона, Золотарівка, х. сотника Майбороди [203], 2 х. полковника Капніста, Ревівка, Табурище, х. Апостола, х. Нагоренків, Конотіп, Туренків, Лемеха, Таранців, Сорочин, х. кременчуцького сотника Федора Гаврилова, 2 х. Волошина, Бондаренків, Росощина, Никонів, Гонтарів, Сенів, Булачов, Бугавка, Корченів, Макрагаво (?), Пащенків, х. Курильця, Лященків, Куриців, Скулевата, Дерев’янчин, Мулевино, Кандаків, Костенків, Косенків, Девляшів, Леонтієв, Таранців, Макарів, Стечин, Пащенка, Щербинин, Воробцов, х. Петриченків, Павлів, Головка, Данилченків, Шарків, Шмаренин, Сокурин, Данів, Маледянів, Делятинська, сотника Гаврилова, Науменків, Чечелів, Гусиків, Шоркунов, Матюхів, Різників, Ретників, 2 х. Лихові, Протопопенків, Волошиненків, Кондраченків, х. осавула сотенного Свистуна, Аніфрев (?), Плехненка, Романенків, Саебківка (?), Мангуровка, Косівка, Порохнявка, Мишурин-ріг, х. Макогонів, х. бригадира Опочнина, Калужино, Камінка.

Окрім того тут, безперечно, не названі деякі села, що трапляються раніше, напр. Андрусівка, Бихівка, а в деяких місцях, мабуть, про дрібніші населені пункти зазначено лише їх кількість (12 хуторів, 9 хуторів тощо) [204].

На початок 1750-х до цих поселень додаються: Бабичов, Бутков, Богданів, Бодичів, 2 х. Бойдакові, Бугуровата слобода (?), Єлепачівка (?), Капніста «деревня» (окрім хуторів), Кудіївка, Контовкасова х., попа Кононова х., Костянтинів, Куцун Плец (?) х. (?), Камишнин х., Касинів, Комеура (?), Казасневаск (?), Леляхів, Мукаревський, х. Мяшенків, Мишків, м.Новомиргород, Назаренківський х., Олюлявин, Пузенково, Полошенка х., Пасієвка, Рязенків, Саражино, Сидименків х., Тажиндів (?), Туринцові х. (2), Троїцький, Хрилтач (?), Холдарева, Ярух (?).

У всіх цих селищах, за даними 1740-45 рр., існувало 15 церков: у м.Крилові (2), у Плахтіївці, Мишуриному Розі, Андрусівці, Колонтаєві, Кам’янці, Стецівці, Нестерівці, Цибулеві, Ухівці, Глинському, Табурищі й Крукові [205]. Причому закладання нових церков у наступні роки просувалось швидкими темпами [206].

Нові тертя з поляками через кордон покликали до життя чергову комісію з розмежування. Вона працювала під проводом підполковника Данила Дебоскета (Даніеля де Боскета) [207] наприкінці 1744 р. та остаточно закріпила землі на південь від Тясмина за Російською імперією [208]. Тоді ж було збудовано укріплення в Крилові, Новоарханельську та Петроострівський шанець на р.Висі [209].

Пільговий статус колоністів сприяв значній заможності місцевого населення. Так, наприклад, козак Крилівської сотні Семен Павлов [210] мав у власності: при р.Інгульці в гирлі р.Овнянки хутір з 6 хатами, поселений 1741-го року на вільних сінокосних луках; половину гребельного млина (там само); поблизу Крилова землю: ріллю і сіножать з пасікою, земля ця окопана; подворок у Крилові о 3-х хатах; левада коло р.Тясмина на 200 коней (загороджена); там само поблизу гребля, власним коштом збудована, а при ній сіножатна лука й рілля [211]. Зрозуміло, що для «свіжіших» поселенців можливості покористуватись із багатих «займанщин» чимдалі звужувались, утім, безперервність потоку колоністів з Лівобережжя свідчила про достоту кращі перспективи добробуту для місцевої людності порівняно з сусідньою Гетьманщиною.

Зрозуміло, що найбільші дивіденди з колонізації одержувала козацька старшина (і передусім це стосувалося достойників 4 придніпровських сотень Миргородського полку). Її маєтності у 1740-х рр. обіймали такі населені пункти:

Сотня Власівська: с.Табурище і «деревні» – Попівка, Золотарівка й Ревівка, – належить сотнику Власівському Майбороді, с.Скаловата, вільне [212], належить обозному полковому Федорові Москову, «села» Конотіп і Свинарня, – вільні, належать полковникові Капністові; села Тонконогівка, Білецьківка і Крюків – належать сотнику Кременчуцькому Федорові Гаврилову.

Сотня Потоцька: с.Кам’янка – належить Потоцькому сотенному правлінню.

Сотня Омельницька: с. Ломана – належить Капністові, села Чернецька, Кобеляківка й ще одне, без назви («над р.Овнянкою») – також йому; далі три села без назви – на урочищі Біленькому – значкового товариша Костя Корчака, на р.Сухому Омельнику – значкового товариша Андрія Бойдаченка, і на Малому Інгульці кременчуцького отамана Михайла Авраменка, с.Писарівка (на урочищі Цибульнику) – належить миргородському полковому писареві Козачковському, с.Волевачівка – абшитованому (відставному) миргородському полковому осавулові Антонові Волевачеві, с.Протопопівка, – миргородського протопопа Гр.Гаркованого.

Сотня Крилівська: Крилів, сотенне козаче містечко, й села Андрусівка, Колонтаєво, Нестерівка, Глинське, Ухівка, Цибулів, Войтівка, Проходіївка, – Крилівського сотенного правління. Селище Стецівка, за реєстром показано «нічіїм» [213].

Регулярними податками правобережна людність починає обкладатися лише з 20 січня 1746 р., коли право їх збору відкупив глинський сотник Антін Крижанівський за 436 крб. 74 коп. щорічно. Утім, вже в наступному році цей відкуп бере Миргородська полкова канцелярія, а з 1748 р. – особисто полковник Капніст; він збирає також різні збори з млинів, зокрема всі прибутки з млина Булаївського. Правда, за це він мав сплачувати в казну вже 480 крб. 55 коп. щорічно. Ярмаркові збори, що також стали збиратись на Правобережжі, встановлювались за аналогією з суміжними сотнями Миргородського полку [214].

Питанням організації збору податків у нових поселеннях Миргородського полку 1751 р. зайнялась і адміністрація новопризначеного гетьмана К.Розумовського [215]. Тоді саме останній запропонував відкрити ярмарок у Табурищі [216] (це, власне, перетворювало це село на містечко).

З поверненням під владу Російської імперії запорожців (1733) питання юрисдикції над правобережними оселями починає загострюватись. Миргородська старшина відкидає претензії Запоріжжя на ці території як володіння давньої Кодацької паланки. Свої права на вже існуючі поселення вона боронить цілком успішно, але постає нова проблема щодо того, де проходить південний кордон правобережної Гетьманщини. Амбіції «гетьманців» сягають навіть Кодака [217], вони фактично готові були анексувати всю Кодацьку паланку.

Повернення запорожців призвело до активізації гайдамацького руху в регіоні. Головними об’єктами наскоків гайдамаків були суміжні території Речі Посполитої, прикордонна служба якої традиційно лишала бажати кращого. Запорожці, зазвичай неосілі або ті, які мешкали на віддалених зимівниках, ідеально підходили для гайдамацького промислу. Причому їх «іміджем» зловживали і місцеві «гетьманці», які або користувались послугами гайдамаків із запорожців, або попросту перекладали свої власні «подвиги» на плечі цих загальновідомих «ворохобників» [218].

Ситуацію в регіоні ще більше загострило безцеремонне втручання імперських влад, що захопилися новим «цивілізаційним» прожектом – створення на правобережному прикордонні іноземної колонії, «Нової Сербії».

Примітки

193. Шамрай С. До історії залюднення… – С.214. До цього списку треба долучити ще Стефана Гараджу, наказного сотника «отобранной от поляков слободки Криловской» за документом 8.ІІ.1736 р. (див.: ЦДІАУК. – Ф.57. – Оп.1. – Спр.438 (ч.І). – Арк.693-693зв).

194. Не виключено, що він був родичем того «Рудя», який разом із Медведем, Гривою, Жилою, Іваницею та Харком керував нападом гайдамаків на м.Паволоч 7 жовтня 1736 р. (див.: Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст…. – С.108-110).

195. Шамрай С. До історії залюднення… – С.214.

196. Цим знову скористалися поляки, які захоплюють усі землі вздовж р.Тясмин (Див.: Там само. – С.215).

197. Три перших населених пункти послідовно розбудовуються 1740-46 рр., останній вже за часів Новосербії – у 1752 р.

198. Шамрай С. До історії залюднення… – С.216.

199. Там само. – С.216.

200. По ліквідації крилівської сотні у 1752 р., вірогідно, продовжив сотникувати у Миргороді (див.: Там само. – С.217). З 1755 р. є вістка, що в с.Довгалівці біля Миргорода «отдано Сотнику Рудю» 4 «пустих» двори (див.: Выписка из ведомости о свободных местечках, селах и деревнях в Малой России и т.п., составленная в 1762 году мая 20 дня // ЧОИДР. – 1872. – Кн.1. – Смесь. – С.23). З 1763 р. дійшов документ про захват майна у відставного козака сільця Горкушинці С.Семенова хорольським сотником Г.Рудем (див.: ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.1. – Спр.31).

201. Шамрай С. До історії залюднення… – С.219.

202. Там само.

203. Крім досі існуючої лівобережної Майбородовки відомі й інші топоніми, пов’язані з цим старшинським родом, зокрема в Атласі ріки Дніпра 1784 р. є згадка про острів Майбородин на Дніпрі (див.: Русов А.А. Русские тракты в конце ХVII и начале XVIII века и некоторые данные о Днепре из атласа конца прошлого столетия. – К., 1876. – С.131).

204. Шамрай С. До історії залюднення… – С.217-218. Тут і далі я так докладно вираховую назви нових населених пунктів, оскільки вони несуть багату генеалогічну інформацію. Людей із прізвищами, які бринять у цих топонімах, і сьогодні можна зустріти в Кременчуці та його околицях чи не на кожному кроці.

205. Першим крюківським священиком був Йосип Леонтієв, ставлена грамота якого видана митрополитом Рафаїлом Заборовським датована 1743 р. Пост цей Леонтієв посідав до самої смерті у 1776 р. (див.: Беднов В.А. Сведения об архиве Екатеринославской духовной консистории // Летопись Екатеринославской Ученой Архивной Комиссии. – Вып.IV. – Екатеринослав, 1908. – С.333).

206. Шамрай С. До історії залюднення… – С.218.

207. Інженер-полковник Дебоскет командирований був сюди ще у 1743 р. для «секретної» справи складання карти місцевості, позаяк уряд вирішив посунути в глиб степів лінію укріплень. Акція ця проводилась у порозумінні з миргородським полковником Капністом. Певну допомогу де Боскету (зокрема його помічнику інженер-капітан-поручику Малигіну) надав і кременчуцький сотник Ф.Гаврилов (див.: Андриевский АА. Материалы для истории южнорусского края в ХVIII ст…. – С.89). Діяльність картографічної експедиції дуже занепокоїла запорожців, які намагались чинити їй перепони. Докладна мапа де Боскета, яка містила також економічні та статистичні дані по краю, лишалась для уряду підставовим документом ще кілька десятиліть (Полонська-Василенко Н. Заселення Південної України… – Ч.І. – С.51-52).

208. Шамрай С. До історії залюднення… – С.219.

209. Тимофеенко В.И. Города Северного Причерноморья во второй половине XVIII в. – К., 1984. – С.39.

210. Він же Семен Павлович та Семен Перехрест (Перекрист) (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.158). Родич кременчуцького сотенного осавула 1752 р. Андрія Перехреста?

211. Див.: Шамрай С. До історії залюднення… – С.220. Утім, Шамрай, здається, не знав, що С.Павлов був городовим («слобідським») отаманом Крилова (фіксується 1747 р. див.: Андриевский А. Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. – Вып.10. – К., 1886. – С.242-244), а отже, другою після сотника людиною у Крилівській сотні, що явно виділяє його з «козацької маси».

212. Означення «вільне» скоріше за все пов’язане із «ранговим» статусом маєтності (володінням не приватним, а службовим).

213. Шамрай С. До історії залюднення… – С.220-221. Пізніші «новосербські» та «новоросійські» земельні «дачі» вже не змогли суттєво змінити місцевого українського і дрібновласницького характеру в регіоні. 1784 р. спостерігач записав, що по Дніпру від Крилова до Кременчука лежать на правому боці «дачи» міщан Крилова і Крюкова, на лівому – дачі села Власівка та селян міста Кременчука. Від Кременчука до м.Орлика: на правому боці – міщан міста Крюкова, селян шанца Дереївка, селян містечка Мишурин Ріг, селян слободи Дніпровська Кам’янка і титулярного радника Броцького; на лівому – селян міста Кременчука, майора Шошина, селян Келеберди, села Солошина, м.Переволочни, майора Баратова і державних селян м.Орлика (див.: Русов А.А. Вказ. праця. – С.138).

214. Там само. – С.221.

215. ЦДІАУК. – Ф.52. – Оп.1. – Спр.55.

216. Там само. – Спр.56.

217. Див. висловлювання кременчуцького та цибулівського сотників, наведені у «Справі про сварку полковника Миргородського Капніста із запорізькими козаками про заволодіння їх землею. 1745»: Андриевский А.А. Материалы для истории Южнорусского края… – С.81.

218. Так, наприклад, напади «мнимых запорожников» – потоцького значкового товариша Івана Мізіна з трьома братами яскраво описав «постраждалий» – І.Цибулевський (див.: Андриевский А. Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. – К., 1883. – Вып.5. – С.106), про якого мова буде далі.