Закуток Гетьманщини
Вирський Д.С.
Кременчук по століттю існування знову повернувся у стан прикордонного форпосту, з тією різницею, що дзеркально змінився один із фронтів оборони – східний напрямок змінив західний. Головним полем колонізаційних зусиль кременчужан стало вже не Лівобережжя, а спустілий правий берег Дніпра [1]. Наприкінці ХVII – початку XVIII ст. спроби відновлення козацького ладу на Правобережжі, відомі як Паліївщина за іменем славнозвісного «козацького батька» Семена Палія, на короткий час повернули надії на відродження Козацької України обох берегів Дніпра. На Кременчуччині, зокрема в с.Куцеволівці, збереглись перекази про походи місцевих мешканців «на поміч» Палію [2].
Соратником-суперником Палія на Правобережжі був Самусь (Самійло Іванович), ім’я якого тісно пов’язане із Кременчуччиною. Цей козак з Переяславщини, ветеран славнозвісного віденського походу Яна ІІІ Собеського 1683 р., очолив один з відновлених у 1680-х рр. правобережних козацьких полків (ставка у м.Богуславі), а 1692 р. став наказним гетьманом правобережного козацтва (мав резиденцію в м.Вінниці). По скасуванню козацьких полків Річчю Посполитою 1699 р. повертається у Богуслав, де відзначається осадницькою працею. На початку ХVIII ст. Самусь також на власний кошт закладає Богуславський монастир [3]. 1702 р. він став одним з ватажків повстання на Правобережжі, а 1704 р. склав клейноди правобережного гетьмана перед І.Мазепою. Напевне, тоді (про всяк випадок?) він подбав і про маєтність на Лівобережжі, де козацтво не стояло перед загрозою ліквідації з боку уряду. Тоді-то, вірогідно [4], і з’являється на Кременчуччині, в околицях Чигирин-Діброви [5] Самусіївка (1959 р. у зв’язку з утворенням Кременчуцького водосховища цей населений пункт перенесений на нове місце в околицях Кременчука, нині у підпорядкуванні селищної ради Ялинців). Рід Самусів на Кременчуччині був доволі примітним у ХVIII та ХІХ ст. [6].
До початку Північної війни (1700-1721 рр.) гетьманський уряд загалом протидіяв на своїй території самодіяльному руху за повернення на Правобережжя. Утім, Надтясминня до Чигирина вже наприкінці ХVII ст. рахувалося за зону контролю гетьманців [7]. Восени 1691 р. над Тясмином у зв’язку із загрозою татарського вторгнення стояли охотницькі полки [8]. Взимку 1699-1700 рр. на «сторожі» за Дніпром знов розташували 2 охотницькі (кінні) і 1 піхотний полки. Один з кінних полків стояв в околицях Чигирина [9].
Величезні отари овець (понад 10 тис. голів) тримав у районі Крилова [Реальна «приватизація» Крилова Д.Апостолом відбулася, напевне, на самому рубежі ХVII-XVIII ст.] миргородський полковник Д.Апостол. Крім, Крилова (Старого Крилова), де було до 400 дворів посполитих та жили полковницькі стрільці [10], останній мав тут ще один хутір, сінокісні та орні лани, млини та принаймні один селітряний майдан [11]. У пізніших документах як оселені до «шведської баталії» (1709 р.) значаться в сотні Кременчуцькій Круків та Свинярня (в гирлі Сухого Омельника, тоді ще знаного як Свинарка), Власівській – Табурище та Конотоп [12]. До цього списку слід додати принаймні ще Андрусівку, Дереївку (перша згадка як села в кордонах Келебердянської сотні походить з 1691 р. [13]) а кількість «хуторів», «пасік» тощо вже лічилась на десятки [14].
У Миргородському полку, згаданий полковник якого Д.Апостол ніколи не приховував своїх значних політичних амбіцій, гетьманських компанійців та сердюків, часто-густо дублювали полковницькі «волохи» і «стрільці» («дворяни да стрільці», «стрільці курінні») [Відбували службу за кошт утримувача («служивших на его ж, Апостола, лошадях и при его оружу»: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.199).]. Здається, саме Кременчук (та Потоки? [15]) був для останніх прикордонною базою на кшталт Чигирин-Діброви для компанійців І.Новицького [16]. Як і в останніх, постійне керівництво прикордонними сторожами здійснював полковий осавул [17]. На місці кременчуцьких стрільців очолював окремий отаман, і, так само як і у випадку з компанійцями, він мав тенденцію зосереджувати всю виконавчу владу на території сотні у своїх руках. Зокрема стрілецький отаман Гаврило Ілляшенко став зрештою засновником найтривалішої династії кременчуцьких сотників [Докладно про кременчуцьких сотників мовитиметься у наступному підрозділі.].
«Під шумок» великої війни за Балтику, що розгорталася, зокрема для Речі Посполитої, цілком нещасливо (шведи окупували значну частину країни), у 1704-1709 рр. козацьке Правобережжя фактично з’єдналося з Лівобережжям під булавою Івана Мазепи. У цей час навіть поновлюється існування старого Чигиринського полку (вже з 1703 р. як намісник у Чигирині урядував гетьманський дворянин Гаврило Жеребецький [18]). Згодом, у 1711-1714 рр., козаки-правобережці підтримали боротьбу Пилипа Орлика з Росією і Польщею за відновлення незалежної України. Та зміцніла Російська держава, не бажаючи конфліктувати з Туреччиною і Річчю Посполитою за Правобережну Україну, в грудні 1711 – навесні 1712 рр. у черговий раз зігнала її українських мешканців на лівий берег Дніпра [19] (тоді, зокрема, було спалено Крилів та Андрусівку, мешканці якої не бажали виселятися на лівий берег [20]). Городиська сотня тоді втратила село Воронівку та сільце Липове, які опинилися тепер за річпосполитським кордоном [21].
Лівобережна Кременчуччина, яку ще після Андрусівського перемир’я 1667 р. формально розділили між Лубенським, Миргородським та Полтавським полками Гетьманщини [22] (причому Кременчуцька сотня увійшла до складу другого з них [Остаточно це стало доконаним фактом, мабуть, лише по капітуляції П.Дорошенка у 1676 р. ]), наприкінці ХVII – початку XVIII ст. також не була спокійна. Для неї знову загострилася загроза татарських вторгнень. Утім, Кременчук вже не був як на зорі свого існування першим форпостом на шляху татар, нові укріплення вздовж Самари, Орелі та Ворскли (куди масово переселялися біженці з Правобережжя [23]) робили з нього хай і ближній, але все ж таки тил українського прикордоння. Значними центрами південної Кременчуччини стали Келеберда і Переволочна [Населення сюди масово переселилося в 1673-1674 рр. з околиць Умані, про що вже йшла мова вище.], тісно пов’язані із Запоріжжям, що саме переживало злет своєї потуги.
Росія в цей час втягнулася до виснажливої війни з Туреччиною та Кримом, здійснивши проти останнього два безрезультатних походи в 1687 та 1689 рр. Розплачуватись за них довелось Україні, в т.ч. і Кременчуччині. 1688 р. Чигирин-Діброва стала збірним пунктом для козацького війська, яке за наказом Мазепи мало йти походом на Очаків [24] (пізніше, з 1690-х рр., таким збірним пунктом зазвичай призначається Переволочна). Цього ж року лівобережна Кременчуччина постраждала від нападу татар [25].
Згодом маємо вістки, що в серпні-вересні 1689 р. охотницькі полки стояли на р. Орелі (вона, здається, з того часу є новим сторожовим рубежем охотницьких військ Гетьманщини) [26]. З другої половини зими 1689/90 р. Мазепа, чекаючи татар, поставив сторожу у Вереміївці, Жовнині, Чигирин-Діброві, Городищі, Власівці, Потоках, Кременчуці, Келеберді, Переволочній та на Орельсько-Самарській території. Сторожа стояла до кінця зими 1689/90 р. [27]. Сам гетьман у середині лютого 1690 р. на вістку про татарське вторгнення виїхав до Келеберди [28].
На початку червня 1690 р. компанійці Новицького разом із узбережними сотнями Лубенського полку (Чигирин-Дібровською і Лукомською) вирушили в правобережні степи переймати Орду, згодом до них у табір у гирлі Тясмину («над Дніпром в острові» – о.Гайдуцький?) підтягнулись і піхотні охотницькі полки [29]. З підходом загонів Переяславського та Лубенського полків та правобережців С.Палія цей козацький корпус здійснив успішний напад на Кизикермен, повернувшись назад через Переволочну (та вже лівим берегом Дніпра) на звичні місця розташування в Лубенському полку [30].
Наприкінці липня-початку серпня полк Новицького знов ходив у наскок на Кизикермен, а повернувшись, знов зайняв позиції на Тясмині [31]. Кримці відповіли нападами на околиці Переволочни та Келеберди наприкінці жовтня 1690 р. [32]. Утім, компанійці загалом блокували ворожий «осінній наступ» [33] і в грудні готувались знов стерегти крижаний Дніпро у Чигирин-Діброві [34].
1691 р. в Кременчуці на сторожі перебував Миргородський, у Вереміївці – Лубенський полки (Переяславський, Прилуцький та Київський стояли вище по Дніпру). Волоська корогва ротмістра Івана Ростковського, що за наказом миргородського полковника несла сторожу на правому березі під Криловим, 21 жовтня, повернувшись на Лівобережжя, погналася за слідом татарського загону під Городище. Утім, «волохи» не змогли наздогнати нападників, які захопили 6 городищян («городиков»), щоправда, майже одразу змушені були кинути одного надто старого для швидкої втечі бранця [35].
Взимку 1692 р. в Кременчуці знову стояв Миргородський полк з полковником, у Вереміївці, Жовниному та Чигирин-Діброві – Лубенський (разом із компанійцями Новицького), а у Переволочній – сердюцький (піхотний) полк П.Кожуховського [36]. Компанійці переслідували татар над Тясмином [37].
1697 р. козацькі сотні з різних полків знову стояли вздовж Дніпра від Києва до Переволочної [38]. До «узбережних» сотень надходила також розвідувальна інформація з Запоріжжя, як це було, наприклад, у 1690 р. [39].
Дії сторожової служби Кременчуцької сотні у січні 1696 р. сучасний український військовий історик В.Заруба подає як приклад функціонування прикордонної системи оповіщення. Нагадаємо, тоді розвідка кременчуцького сотника Максима Остаповича (Євстратієвича), «заганяючи коней», повідомила про появу в степу за Самарою татарської орди. Сотник негайно відправив письмові сповіщення власівському, кобиляцькому і, напевно, іншим сусіднім сотникам. Сотник кобиляцький Андрій Дилецький доніс про загрозу полтавському полковнику («орди вже Кишеньку, Переволочну і Лучки спалили» й «стрілянину гарматну в нашім місті чути»). У той самий час сотник келебердянський Ілько Карпенко повідомив у Кременчук, що орда вже біля його міста, а згаданий вже Максим Остапович негайно передав цю звістку миргородському полковникові. Далі естафета повідомлень рухалася в глиб Гетьманщини [40].
У цей час зростає роль «охотницьких» – найманих регулярних військ гетьмана – в обороні дніпровського рубежу [Укомплектовані вони були переважно екс-дорошенківцями, емігрантами з Правобережжя. 1687 р. ця суспільна група фактична добилась «реваншу» на Лівобережжі, посприявши здобуттю гетьманської булави для людини зі свого середовища – Івана Мазепи.]. Так, 1696 р. охотницький полковник Ілля Новицький був призначений головним військовим начальником усіх південних містечок і сіл [41]. Новицький, до речі, з 1690 р. тримав у власності села Галицьке та Кліщинці в надсульській Кременчуччині [42]. З 1690 р. принаймні по 1694 р. (далі даних не маємо) цей компанійський полковник тримав у оренді маєтності Пивського монастиря в Городищі та Максимівці за суму 12 сотень золотих щорічно [43].
Зрозуміло, що і особовий склад цього компанійського полку включав чимало уродженців Кременчуччини. Так, спадкоємцем Новицького на полковничій посаді був уродженець Омельника [44] – Гнат Галаган (?-1707-1709 рр.), сотенним писарем (?-1697 р.-?) та хорунжим (?-1701-1709 рр.) тут служив Дмитро Васильович Щербак (з с.Щербаки під Потоками?). Відомі також хорунжий Грищенко Пасько та військовий товариш Дмитрашко Волошин (?-1680 р.-?) (Волошини згодом відомі як значкові товариші та урядники Кременчуцької сотні) [45]. Під Келебердою відомий хутір Якова Компанійця («ще за гетьмана Самойловича поселен») [46].
Поза тягарем охорони кордону обов’язки перед державою кременчужан та їх сусідів були, мабуть, незначними. От, наприклад, при розміщенні на «стації» в Лубенському полку охотницького полку Новицького у 1693 р. на Чигирин-Діброву випало утримання лише 6 компанійців (для порівняння, в інших населених пунктах, які не знаходились поблизу дніпрового узбережжя, розквартировані компанійці розподілились таким чином: 308, 102, 65, 56, 38, 24, 23, 20, 16) [47]. Відомий також лист власівського сотника Василя Крецуленка від 5 грудня 1685 р., де той скаржиться на надмірну кількість компанійців, розміщених у Власівці, згадує, що в Кременчуці та Потоці стаціонують лише по 15 чоловік і просить перевести принаймні десяток з тих 30 вояків, яких припало годувати власівчанам, до Омельника чи Хоролу [48].
Утім, й такий тягар утримання компанійських полків був для кременчужан певною проблемою. Так, з 1685 р. маємо згадку про конфлікт кременчуцької старшини з осавулом компанійського полку І.Рубаном з приводу постачання припасів до Чигирин-Діброви (Рубан «грозив» кременчуцькій старшині та вимагав надіслати йому на розправу козака Стеценка «з товаришем другим», які, здається, й возили тоді припаси з Кременчука) [49].
Інший типовий конфлікт з компанійцями також датований 1685 р. Пов’язаний він був із проблемою ступеня свободи пересування, дозволеної на кордоні. Власне справа виглядала таким чином: 21 грудня компанійська сторожа курінного отамана Мирона захопила під Кременчуком трьох чоловік, які їхали разом на одних санях; захоплених хотіли відправити до компанійського осавула до Чигирин-Діброви, але кременчуцька старшина заборонила це робити [50].
Процеси нової стратифікації українського суспільства (які товаришували хай і не дуже певному «мирному» часові, що наступив по Чигиринським війнам) вели до розшарування раніше єдиного народу-війська на елітну старшинську верству та значно обмеженіші у правах інші соціальні групи. Відтак, хоча на Кременчуччині стабільні старшинські династії – це явище власне ХVIII ст. [Кременчуцькі Ілляшенки-Гаврилови (1723-1764), Городищенські (Градизькі) Кодинці (1734-1767), Хорольські Родзянки (1722-1767), Остапівські Базилевські (1731-1784), Чигирин-Дібровські та Жовнинські Болюбаші (?-1706-1783) та ін. ], але ось уже у Миргороді міцно тримали полковничій пернач Апостоли (1659-1736 рр.), а в Говтві невдовзі сотницьку посаду доскочив перший з Остроградських (сотникували тут з 1688 по 1783 рр., з незначними перервами).
Взагалі, на лівобережній Кременчуччині стало трохи «тісніше» (хоча вільних земель ще не бракувало) [51]. В останній третині ХVII ст. тут постали такі нові поселення як Пироги, Погреби, Твердохлібівка, Лужки, Борисівка, Опришки, Мозоліївка, Галицьке, Дмитрівка, Липове [52]. До цього переліку варто додати Савине (Сави Кириловича?), Демидівку (Демиденків?), Кагамлик Болюбашів (селище первісно об’єднувало хутори Горби, Гриньки та Сидори, що згодом стали самостійними населеними пунктами), Шушвалівку (чигирин-дібровський виселок кінця ХVII ст.), Пришиб (1700 р.?) [53], вірогідно, також Рублівку, Недогарки, Піщане [За списком присяги 1741 р. Піщане не згадане, отже, може бути, що, на відміну від Кривушів, Савиного та Кохнівки, це було переважно селянське поселення (за ревізією 1729-1730 рр. тут мешкає 20 посполитих і це найменший за кількістю мешканців населений пункт сотні), що говорить на користь саме переселенської версії його заснування. «Історія міст і сіл УРСР» подає як дату заснування села 1726 р. та вважає засновниками переселенців з Правобережжя. Якщо це вірно, то Піщане могло б бути засноване втікачами від польського наступу в Надтясминні 1720-х рр., але, що вірогідніше, село заснували правобережці, зігнані зі своїх осель у 1711-1712 рр. (ця еміграція була масштабніша, а втеча значної групи селян в 1720-х рр., коли шляхта широко рекламувала тривалі «слободи» для них, є менш вірогідною).] і Кривуші [Вірогідно заснування Кривушів (Криушів) варто пов’язувати з козацьким родом Криушів-Криушенків, представник якого «Жадан Криушенко» згаданий за реєстром 1649 р. 9-м за списком Бужинської сотні Чигиринського полку.]. Подекуди відроджувалося й кріпацтво, хоча контролю «панів» над «підданими» ще далеко було до катерининського «рабства» після 1783 р. Стандартна панщина початку XVIII ст. не перевищувала двох днів на тиждень [54]. Утім, на Кременчуччині кріпак ще був дивиною, серед підлеглого населення переважали наймити і підсусідки.
Однак тих, хто поглядав на «нових панів» з колишніх побратимів лихим оком, було в Україні вже чимало. На чолі опору природно виступала колиска української військової демократії – Запорізька Січ. Найтісніше з нею були пов’язані найпівденніші полки Гетьманщини – Полтавський, Миргородський та Лубенський [На Кременчуччині запорожці навіть претендували на контроль над Переволочною, Келебердою, а вряди-годи і над самим Кременчуком.]. Не дивно, що саме тут у 1687-1691 рр. фіксуються виступи козачої голоти, напади на старшинські маєтки та грабунки її статків. У березні 1688 р. один з агентів гетьмана писав: «Идучи мне через полк Миргородский и Лубенский, прислухалемся межи людьми посполитими, же голоси барзо непожиточніе так самому рейментарови, яко и мешкаючим статечне в Украине людям; с которих до подобенства бунту неуважного сподеватися потреба, а то с тих мер, иж од своих панов полковников меют полчане великіе долегливости… за що на весне хотят цале вийшовши у войско, отозватися за свои кривди» [55]. Про заворушення в Миргородському полку навесні 1690 р. писав гетьману і полковник Д.Апостол [56].
Соціальний спротив «новим багатим» знайшов яскравий вираз у бунті 1692 рр. військового канцеляриста Петрика (Петра Іваненка [Здається належав до відомого старшинського роду Сулим і був далеким родичем самого І.Мазепи. ]), який походив з Нових Санжар [57]. За допомогою запорожців та кримського хана він намагався здійснити антигетьманський переворот і утвердити незалежність України. Влітку 1692 р. Петрик із загоном запорожців і татар зайняв Самарські та Орільські міста, причому мешканці Царичанки і Китайгороду вітали його хлібом-сіллю. Він дістався аж Маячки та, почувши про зрушення полків Мазепи (сам гетьман прибув до Говтви в середині серпня [58]) проти нього, відступив до Криму [59].
Взимку наступного 1693 р. Петрик продовжив свої зусилля, однак запорожці після певних вагань відмовили йому в підтримці. Самі лише татарські сили здійснили короткий набіг на містечка Полтавського полку, зокрема побували й під Переволочною та Кишеньками [60]. 28 травня зафіксований напад татар на Келеберду [61]. В останній раз Петрик відігравав якусь політичну роль на Гетьманщині під час масштабного вторгнення кримчаків на Полтавщину взимку 1696 р. [Пізніша історіографія вважала, що тоді він і знайшов свою смерть від руки героїчного осавула компанійців Якима Вечірки, утім є дані, що у 1696-1712 рр. з перервами Петрик залишався гетьманом т.зв. Ханської України (частини південноукраїнських земель між Бугом і Дністром, що належали кримським ханам).].
Примітки
1. Про «пасіки» чигирин-дібровців на Правобережжі (на Уманщині «у Манькувських лісах») згадано ще 28.ІІІ.1686 р. (див.: Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т.V. – C.191-192). Розлогі реєстри купчих та копії деяких з власницьких документів на правобережні маєтності узбережних сотень Миргородського та Полтавського полків див.: Пивовар А.В. Вказ. праця.
2. Занфірова Н. З побуту Кременчуччини (Село Куцеволовка) // Краєзнавство. – 1928. – №4. – С.30-31. Отже, окремі поселення на правобережній Кременчуччині існували і на південь від Тясмину.
3. Сергієнко Г.Я. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII і на початку XVIII ст. – К., 1963. – С.58-59.
4. 1709 р. київський генерал-губернатор кн.Д.М.Голіцин надав Самусеві подорожній лист на вільний проїзд із Чигирин-Діброви до Богуслава з онуками (див.: Кривошея В. Генеалогія українського козацтва. – С.273). О.Лазаревський пов’язує заснування Самусіївки з невісткою Самуся Уляною Самусихою, матір’ю його онука Якова (Лазаревский А.М. Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХVII-XVIII вв… – С.201).
5. Припускаю, що в Чигирин-Діброві вже мав свою базу ще один помітний козацькій ватажок правобережного козацтва – полковник Булук-Баша (відомий дуже хиткою лояльністю до польських зверхників, див.: Чухліб Т. Вказ. праця. – С.239,243,244,245,284). Адже знаний в майбутньому сотницький рід Болюбашів на чигирин-дібровщині з’являється якраз наприкінці ХVII ст. Можливо, Булук-Баша то вже знаний нам Сидір Болюбаш.
6. Значковим товаришем Лубенського полку був син Самуся Степан, який загинув перед 1704 р. Онук правобережного гетьмана Яків був сотником у Лубенському полку (швидше за все в якійсь з сотень в околицях гирла Сули, щоправда, Модзалевський вважав його Архангелогородським сотником на «миргородському» Правобережжі). Інший онук Самуся Данило при обшиті (відставці) 1772 р. отримав чин сотника, відомий і ще один з онуків – Павло (див.: Кривошея В. Генеалогія українського козацтва. – С.273-274). 1777 р. згадуються Василь (перебував на Дніпровських форпостах) і Дмитро Самусь – значкові товариші Лубенського полку (див.: Астряб М.Г. Старина Лубенського полка в 1777 году // Труды ПУАК. – Вип.VII. – С.70). Данило Іванович Самусь (8.ІІІ.1899 р.) був директором Білоцерківського та Кременчуцького реальних училищ (Павловский И.Ф. Полтавцы. Иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители. – Полтава, 1914. – С.250).
7. Коли 1701 р. російські дипломати консультувались з І.Мазепою про можливість відступу правобережної смуги від Стайок до Чигирина Речі Посполитій, він погоджувався на віддання Стайок, Трахтемиріва та Трипілля, але відмовлявся піти на це щодо Чигирина, Крилова, Канева та Черкас (див.: Чухліб Т. Вказ. праця. – С.307). Не слід також забувати, що на Чигиринщину претендував і Корсунський полк відродженого правобережного козацтва.
8. Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII – початку XVIII ст. – К., 1959. – С.517.
9. Вони тоді, разом з піхотним полком, що стояв під Васильковим, завернули близько трьох тисяч бажаючих повернутись на Правобережжя (див.: Дядиченко В.А. Вказ. праця. – С.93,446).
10. Див. справу про повернення володінь у Крилові П.Апостолу 1752 р.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.192, 198, 199, 204.
11. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.197-198. То майдан над Виссю, де була навіть церква. Другий майдан (на Інгульці), здається, лише закладався близько 1709-1711 рр.
12. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.261.
13. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.141.
14. З помітних надалі населених пунктів слід згадати с.Успенку, на місці якого в «урочищі Головате» давніше старожитне займище в 1696 р. було зайняте кількома родинами переселенців з Волині (див.: Макаревский Ф. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия. – Дн-ськ, 2000 (репринт з Катеринославського видання 1880 р.). – С.389.
15. Тут за описом 1745 р. згадана «гребля Стрілецького потоцького куреня козаків» на р.Омельничку (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.171). Наявність такого підрозділу в Потоках пояснила б і полкову осавульську кар’єру А.Волевача. Стрільці полковника Д.Апостола також згадуються в Городищі та Крилові. На Дніпрі проти гирла Псла досі існує великий острів Стрілецький.
16. Див. згадки про стрільців-кременчужан: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.125, 126, 127, 143-144, 164.
17. Там само. – С.143. Звернемо увагу, що перший відомий кременчужанин у миргородській полковій адміністрації – Омелян Максимович Євстратієвич – займав посаду саме полкового осавула. Згодом на цій посаді перебував і найвідоміший потоцький висуванець – Антін Волевач, а іншому кременчужанину – Максиму Леонтієвичу (Леонтієву) спочатку підкорилась також украй «мілітарна» посада полкового хорунжого, яку він займав з 1735 до 1760 рр., а у відставку (абшит) Леонтієв пішов вже з рангом полкового осавула (див.: ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2206. – Арк.1). Можна також пригадати, що з кінця 1756 р. і принаймні до листопада 1761 р. на посаді миргородського полкового осавула перебував екс-сотник цибулівський із значкових товаришів Власівської сотні Данило Байрак (див.: ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.1681, 2184).
18. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.130, 162. У документі з Чигирина від 16.08.1707 р. він зветься вже «дозорцем» (див.: ЦДІАУК. – Ф.57. – Оп.1. – Спр.442. – Спр.104-14зв.).
19. Докладну розвідку про цю подію див.: Крикун М. Згін населення з правобережної України в Лівобережну 1711-1712 років // Україна Модерна. – №1. – Львів, 1996. – С.42-88.
20. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.197. Напевне, тоді ж виселено на лівий берег і мешканців Крукова, адже в пізнішому документі 1752 р. про час оселення тут жителів найраніший (і цілком самотній) запис датовано 1713 р. (див.: Там само. – С.13).
21. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.149. Не виключаю, що втрата «колоніального» простору підштовхнула городиських мешканців до активнішого освоєння торгового промислу, який вивів у середині XVIII ст. ярмарок у Городищі на роль досить примітного явища в економічному житті тогочасної Гетьманщини.
22. Кордони між ними не вирізнялись чіткістю. Так, розмежувальна лінія між Миргородським і Полтавським полками була остаточно проведена лише в 1723 р. (див.: Дядиченко В.А. Вказ. праця. – С.197).
23. Лазаревський А. Полтавщина в XVII ст. // Киевская старина. – 1891. – №9 (Т.ХХХІV). – С.360.
24. Гетьманський лист про збір 3 тисяч «виборного» козацтва з Переяславського полку (наказний полковник полковий суддя Молюта), «виборної тисячи» з Миргородського полку, компанійського полку І.Новицького та ще якісь «инные» війська (отже понад 5 тис. вояків?) датовано 29.ІХ.1688 р. (див.: Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т.V. – C.219-220). З історії підготовки цієї військової компанії відомий лист келебердянського сотника Якова Донця (з ним підписався і городовий отаман Василь Кормилець) від 21.ІІІ.1688 р. до компанійського «сторожевого» осавула І.Максимовича про захоплення якимось Куликом (келебердянський козак?) аж над Бугом «язиків»(трьох татаринів), яких Донець відправив у ставку гетьмана (див.: Там само. – C.217).
25. Акты ЮЗР. – Т.VII. – С.168.
26. Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т.V. – C.225-227.
27. Ткаченко М. Нарис історії Кременчуччини… – С.74; Дядиченко В.А. Вказ. праця. – С.510.
28. Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т.V. – C.228-229.
29. Там само. – С.231-232.
30. Там само. – С.232-236.
31. Там само. – С.239-241.
32. Там само. – С.243.
33. Там само. – С.243-244.
34. Там само. – С.245.
35. Там само. – С.248.
36. Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т.V. – C.249-253; Дядиченко В.А. Вказ. праця. – С.510-511. Про перебування сил Миргородського полку в Кременчуці свідчать дві купчі від 27 і 28 січня 1692 р., завірені, крім кременчуцького сотника, полковим суддею Григорієм Зарудним та шишацьким сотником Пилипом Борисенком (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.165).
37. Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т.V. – C.254-256.
38. Дядиченко В.А. Вказ. праця. – С.510-511.
39. Там само. – С.514.
40. Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII століття. – С.368 (автор базується на даних архіву полковника І.Новицького). Лист з Кременчука від сотника М.Євстратієвича до полковника Миргородського з повідомленням, що татари переправились через Дніпро «низше Крукова» і багато шкоди починили «около города нашего» датований 22.І.1696 р. (див.: ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.14559), а лист з Келеберди від сотника келебердянського Ілька Карпенка до сотника кременчуцького М.Євстратієвича з повідомленням про татарські дії – 23.І.1696 р. (див.: Там само. – Спр.14557), отже це не зовсім естафета як представляє це В.Заруба. Кременчуцький сотник також ще 13.І.1696 р. повідомляв про злі наміри Орди свого власівського колегу (див.: Там само. – Спр.14563).
41. Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т.V. – C.280. З 1710 р. сусіднім с.Липовим (а з 1714 р. і Вереміївкою) володів інший чільний екс-компанієць – полковник Г.Галаган (див.: Полковник Галаган в приднепровских своих маетностях // Лазаревський А.М. Очерки, заметки и документы по истории Малороссии. – Ч.1. – К., 1892. – С.108), с.Лялинці, хутором на місті пізнішого с.Крива Руда та купленим у козака Мозулі за 100 злотих хутором (Мозоліївкою) наприкінці ХVII ст. володів охочекомонний полковник Іван Рубан (див.: Земельные захваты Булюбашей // Лазаревський А.М. Очерки, заметки и документы по истории Малороссии. – Ч.1. – К., 1892. – С.120; Лазаревський А.М. Исторический очерк Полтавской Лубенщины ХVII-XVIII вв. // Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца. – Кн.ХІ. – С.195).
42. Ткаченко М. Нарис історії Кременчуччини… – С.77; Лазаревський А.М. Исторический очерк Полтавской Лубенщины ХVII-XVIII вв. // Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца. – Кн.ХІ. – С.158. Іншою пам’яттю про компанійців було сільце Компаніївка, відоме в Хорольській сотні (ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.58153. – Арк.2-3). Хутір Компанійців відомий (дані другої половини ХІХ ст.) і в Келебердянській волості (ІР НБУВ. – Ф.113. – Спр.5. – Арк.343). Уже в другій половині ХХ ст. до складу с.Григоро-Бригадирівка Кобеляцького р-ну Полтавської обл. увійшло с.Компанійці (див.: Полтавська область: Адм. територ. поділ на 1 січня 1978 року. – Х., 1978. – С .187).
43. Див.: ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.14015.
44. Щоправда, сучасний дослідник М.Крикун вважає місцем народження Г.Галагана с.Омельник у Кременецькому повіті Волинського воєводства (Крикун М. Згін населення з Правобережної України в Лівобережну 1711-1712 років // Україна модерна. – Число 1. – Львів, 1996. – С.49). Утім, він ніяк не коментує традиційну версію Д.Яворницького про походження цього діяча з містечка Омельника на Кременчуччині (див.: Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – Т.І. – С.89), що, враховуючи традиційну в пізніших архівних описах плутанину «Кременчука» та «Кременця», змушує упереджено ставитися до його твердження.
45. Кривошея В. Генеалогія українського козацтва… – С.253. Та й інші відомі старшинські прізвища (Улезько, Рубан, Товкач, Максимович, Сахнович, Головко, Аксьонович, Московський, Верховський, Жовнір, Крупський, Конотоп, Гаврилович, Дзюба, Середа, Шпаковський, Метульницький, Мовчан, Заремба, Близнюк, Бородавка, Случевський) звучать часто-густо дуже знайомо для пересічного кременчужанина.
46. Ділова і народно-розмовна мова ХVIII ст. (Матеріали сотенних канцелярій і ратуш Лівобережної України). – К., 1976. – С.164.
47. Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т.V. – C.262. Зазвичай кожного компанійця утримувало 25 дворів, а сердюка – 20 (див.: Борисенко В.Й. Вказ праця. – С.167).
48. ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.14422. Отже, якщо скористатись пропорціями В.Борисенка в Кременчуцькій сотні того часу не могло бути більше 375 дворів.
49. ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.14483.
50. ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.14333.
51. Досі спеціально вивчалася хіба колонізація теренів Чигирин-Дібровської сотні, зокрема першоісторія таких населених пунктів як: Чигирин-Діброва, Жовнин, Вереміївка, Погоріла, Лялинці (Ялинці), Гусине, Кліщинці, Матвіївка, Липове, Галицьке, Мозоліївка, Шушвалівка, Лебехівка, Стовбоваха, Кринки (Слюзівка), Марченкова, Святилівка, Крива Руда (Чернетчина), Торяники, Самусіївка, Кагамлик (Горби, Сидори, Гриньки), Митлашевка, Великий Узвіз (Пронозівка) (див.: Лазаревский А.М. Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХVII-XVIII вв… – С.141-203). Жовнин, Гусине, Лялинці, Кліщинці, Липове, Матвіївка, Лебехівка, Галицька, Крива Руда, Святилівка, Горби, Гриньки, Сидори, Кринки, Стовбоваха у 1742 р. відійшли до складу новоутвореної Жовнинської сотні.
52. Ткаченко М. Нарис історії Кременчуччини… – С.76. Наскільки конкретні поселення пов’язані із знаним «згоном» населення Правобережжя в 1679 р. встановити поки що не маю змоги.
53. ІМіС. Полтавська область. – С.509 (підставою для датування стала позначка поселення на шведських оперативних мапах періоду Північної війни 1700-1721 рр.).
54. Універсал І.Мазепи 1701 р. (див.: Дядиченко В.А. Вказ. праця. – С.69).
55. Цит. за: Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк-Київ-Львів-Париж-Торонто, 2001. – С.139.
56. Дядиченко В.А. Вказ. праця. – С.97.
57. Там само. – С.183.
58. Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т.V. – C.258-259 (листи з 16 та 20 серпня).
59. Компанійці Новицького разом із чигирин-дібровськими сотнянами та іншими охочими козаками-«лубенцями», а також із загоном миргородського полковника помстилися татарам походом у правобережні степи у листопаді 1692 р. (див.: Там само. – С.260-261).
60. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – Львів, 1992. – Т.ІІІ. – С.113.
61. Там само. – С.120.