Зрима Держава: кордон і фортеці
Вирський Д.С.
Руйнування Запоріжжя та тягар безперервних воєн, що точилися за царювання Петра І, украй виснажили Кременчуччину, втім як і всю Україну [Ось перелік завдань, що лягали особливо важким тягарем на Україну після Полтавської катастрофи: 1711-1713 рр. Україна стає базою російської армії під час російсько-турецької війни; 1716 р. – 10 тис. козаків під проводом генерального хорунжого Івана Сулими вислано копати канал між Волгою й Доном поблизу Царицина; 1718 р. – туди ж відряджено новий загін козаків, ще частину їх вислано будувати укріплену лінію над р.Терек на Кавказі; в 1721 р. на спорудження обхідного Ладозького каналу відправлено 12 тис. козаків, наступного року – ще стільки ж. У 1721 р., з початком т.зв. Перського походу Петра І, під Дербент було послано 10 тис. українських козаків на чолі з Данилом Апостолом, згодом – ще стільки ж на чолі з Андрієм Марковичем. Значна частина українських козаків загинула на чужині. З 1721 р. в Україні постійно розквартировувались 10 драгунських полків (згодом число їх змінювалось, але обов’язок утримання військ не скасовувався).]. Знецінення зазнав сам статус козака – становий хребет устрою Гетьманщини. Так, аби ухилитися від візницької повинності (доставка припасів від Дніпра, з-під Келеберди, до Полтавської фортеці), вереміївські козаки ладні були записатися у «курінчики» та «бояри» (себто залежне населення) прилуцького полковника Г.Галагана [104]. У Крилові (де створювалась нова козацька сотня) В.Капністу в 1740-х рр. довелося записувати посполитих у козаки «насильно», і 1752 р. принаймні деякі з них просили повернути їх у попередній стан [105].
До того ж за Прутським трактатом 1711 р., Константинопольським та Адріанопольським договорами (5 квітня 1712 та 13 червня 1713 рр. відповідно) Росія зруйнувала укріплення Кам’яного Затону на Дніпрі та Новобогородицьку фортецю в гирлі р.Самари, її війська полишили Правобережну Україну. Кордон з Туреччиною (прикордонна комісія закінчила свою роботу 19.05.1714 р.) визначався по Орелі й Самарі, що суттєво наближало його до Кременчуччини. Правобережну ж Україну, як вже згадувалось, вкотре «очищували» від населення (лінія кордону тут визначалась за «сказками» старожилів згідно настанов Вічного миру 1686 р. [106]).
Отже, Кременчук у цей час перетворюється на класичний прикордонний центр. Причому петровські реформи (1722-1725 рр.), спрямовані на інкорпорацію України, призвели до утвердження у прикордонній смузі військової влади комендантів (спадкоємців старого інституту воєвод), які мали подвійне підпорядкування Малоросійській колегії (у цивільних справах) та київському генерал-губернатору (у справах військових та зовнішньо-політичних). Так, 12 липня 1722 р. російський Сенат призначив комендантом Полтави та Переволочни полковника Івана Чичеріна, який де-факто також виконував обов’язки полтавського козацького полковника [107]. Вже восени 1722 р. він прибув на нове місце служби, де його повноваження були підкріплені сотнею російських драгун [108].
Вони й склали основу місцевих застав109, які мали перешкоджати лівобережним українцям підтримувати торговельні зв’язки з опальними запорожцями та мазепинцями та «предостерегать того накрепко, чтоб жители Малороссии на житье за Днепр также и в Запороги не переходили» [110]. З жителів прикордонних населених пунктів відбиралася порука, що вони не їздитимуть потайки за кордон, до своїх господарств на Дніпрових островах та на правому березі, дозволялось їздити лише з довідками від державців або старшини, в яких посвідчувалося, що будь-яких купецьких товарів проїжджі з собою не беруть [111]. Неконтрольовані місцеві дороги завалювали лісом, перекопували рівчаками, ставили рогатки [112]. Начальники застав-форпостів та об’їждчики кордону ставали, таким чином, новими владцями-контролерами для жителів прикордоння [Утім, до російсько-турецької війни 1735-1739 рр. про вивищення форпостних командирів у місцевих владних ієрархіях можна казати хіба як про тенденцію, адже ще у 1731 р. охороняти «узбережні місця» цілком традиційним (відомим з кінця ХVII ст.) порядком виводив свій полк миргородський полковник Павло Апостол (див.: ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2203). Однак про те, що козацькі сторожі були поганою охороною від «зрадників»-запорожців, свідчить зокрема справа з Генерального військового суду (1716 р.) – «Розшук про біловодців, які закупають рибу в запорожців у сторожів Уласовських допрашуваних» (див.: ЦДІАУК. – Ф.56. – Оп.3. – Спр.34)].
Одна з таких застав розташувалась і в Кременчуці. Першим відомим її командиром був поручик Кондрат’єв [113]. Крім цього, тут було розміщено й спеціальний магазин (склад), де зберігалося продовольство для російської армії [114]. Усе це сприяло зростанню впливу російського генерал-губернатора на кременчуцькі справи (коштом козацької старшини).
«Запорізьке питання» стало до 1734 р. (дата повернення запорожців під контроль Росії) головним «резоном існування» застави в Кременчуці. Причому з часу відновлення гетьманства у 1727 р. жорсткий курс щодо запорожців та екс-мазепинців поступово лібералізується. Так у червні 1728 р. «в Малороссию на житье» вийшло декілька сотень запорізьких козаків. З них на Кременчуцьку заставу прийшов «бывшего кошевого Кости [Гордієнка] племянник, а нынешнего Кошевого Ивана Малашевича, который в походе, брат родной, с сороку человек, и несколько сот лошадей через Днепр переправили». На Кременчуцькій заставі давались запорожцям ярлики, на котрих відмічалося, що подателі до присяги на вірність приведені [115].
Заставу підсилював доволі значний непостійний гарнізон з російських військ, розквартированих на Україні [Звичні тут у попередні часи гетьманські компанійці, чисельність яких у помазепинські часи було зведено до украй малозначущих цифр, більше не могли забезпечувати ефективну прикордонну службу.]. Так, у 1731 р. під Кременчуком стояв кінний Володимирський полк. Для розміщення його був збудований окремий табір, хоч із дерева та очерету, однак за спеціальними кресленнями. У тому самому році цей підрозділ змінив менш відомий Олонецький полк, який раніше квартирував під Переяславом.
Залога власне застави та форпостів, які її оточували, перекриваючи можливі «щілини» кордону, була спочатку невелика [116], хоча мала тенденцію до зростання. Не маючи достеменних відомостей щодо Кременчука, наведемо тут дані щодо аналогічного прикордонного пункту у Василькові. У травні 1725 р. місцева «форпостна команда» складалася з обер-офіцера та 7 солдат, але вже в жовтні цього року зросла до 37 вояків та обслуги. 1763 р. тут служило вже 77 осіб, з них половина – українські козаки [117]. Лінія форпостів навколо Кременчука постійно змінювалась, зокрема у зв’язку з колонізацією Правобережжя, про що мова буде далі.
Взагалі, в 1727-1734 рр. з короткочасним поновленням гетьманської влади [118] Україна тішилась внутрішньою стабілізацією та навіть певним відродженням. Авторитетному новому гетьману Данилу Апостолу вдалося започаткувати прогресивну судову реформу, навести порядок у фінансових справах Гетьманщини тощо.
Утім, Росія у цей час постійно балансувала на межі нової війни з Туреччиною, відтак російська армія фактично перетворила Україну на свій постійний бівуак. На кордонах Гетьманщини та Слобожанщини в 1731 році розпочалося зведення масштабних оборонних споруд, що отримали загальну назву Української лінії. Роботи проводились у 1731-1733 рр. і напередодні та протягом російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Щорічно на лінії працювало близько 20-40 тис. посполитих селян, козаків та солдат ландміліцьких (ландміліційних) полків [Війська поселенського типу, які рекрутувалися переважно з мешканців південноросійських губерній – Білгородської, Воронезької та Орловської (стара «засічна черта»). Створені вперше 1713 р. для захисту кордонів Слобідської України, невдовзі розформовані. Знов їх почали формувати 1722 р. (6 кінних та 2 піхотні полки), в зв’язку із будівництвом Української лінії їх чисельність досягла 20 полків (16 кінних і 4 піхотних).]. За період 1733-1742 рр. на лінії попрацювало 120 тисяч 760 чоловік [119]. Загальний обсяг виконаних земляних робіт за сучасними підрахунками перевищував 20 млн.м [120]. У народі про Українську лінію складали пісні на кшталт:
Поорали, посіяли,
Да нікому жати –
Пішли наші козаченьки
Лінію копати
чи то
Ішов козак на лінію
Та й вельми надувся,
Ішов козак із лінії –
Як лихо зігнувся… [120]
Розпочиналася Українська лінія біля Дніпра неподалік містечка Орлика, продовжувалася уздовж р.Орелі, Берестової та Береки і закінчувалася на р.Сіверському Донці, неподалік м.Ізюма. Її довжина перевищувала 285 верст (304 км) [121]. Укріплення складалися переважно з безперервного земляного валу та рову, зміцнених у належних місцях палісадом, засіками, загатами, колючими чагарниками. На відстані візуального зв’язку будувалися фортеці.
Найближчими до Кременчука були Борисоглібська та Лівенська фортеці (назви вони отримали за розташованими тут ландміліцькими полками). Перша розташовувалася на правому березі Орелі (в гирлі р.Очіп) на відстані 117 сажень від Дніпра (ця ділянка прикривалась ще 2-ма самостійними редутами). Друга – поблизу містечка Маячки (тепер центр села Новосанжарського р-ну), про цю фортецю нагадує й досі існуюче селище Лівенське [122].
У зв’язку із роботами на Українській лінії стояв і проект побудови двох мостів через Дніпро в Кременчуці та Переволочній восени 1735 р., аби забезпечити військову кампанію наступного року [123]. 1737 р., напевне, з тією ж метою заклали Мишуринорізьку фортецю [124]. Можливо, тоді ж вперше подбали і про укріплення Крукова (утім це могли бути лише найпримітивніші фортифікаційні споруди, оскільки на картах 1740-х рр. Круків позначається як неукріплене поселення). Нова війна взагалі привернула увагу центрального уряду до Кременчука, зробила з нього одну з основних військових баз російської армії на Україні.
Сама російсько-турецька війна 1735-1739 рр. не здобулася на добру славу, як і її основний герой – фельдмаршал Бурхард-Христоф (Христофор Антонович) Мініх (1683-1767 рр.), головнокомандувач діючої армії Російської імперії. Бойові дії супроводжувались безглуздими втратами людей та коштів і мізерними військово-політичними результатами.
Південна Кременчуччина ставала відправним пунктом усіх щорічних походів російської армії на татарсько-турецькі володіння [125]. У 1735 р. армійським збірним пунктом були Кишеньки, 1736 р. – Царичанка, 1737 р. – Власівка, Орлик, Мишурин Ріг, 1738 (і 1739?) р. – Переволочна. У Кременчуці, Переволочні, Китайгороді й Царичанці взимку 1736 р. організовані були продовольчі магазини [126], в Кобеляках і Лубнах – госпіталі (пізніше відомо про використання для подібної мети Орлика, Маячки, Келеберди та Власівки).
У зимовий період узбережжя Дніпра від Царичанки до самого Переяслава перетворювалось на своєрідну лінію фронту, адже татарсько-турецькі відплатні акції здійснювались звичайно взимку. Особливо руйнівним був напад у лютому 1737 р. [127]. Тоді татарсько-турецькі сили (понад 40 тис.), долаючи опір запорізько-гайдамацьких загонів, пройшли Правобережжям до Дніпра. Під Переволочною вони переправились на Лівобережжя, погромили наспіх зібраний загін генерала Ю.Ф.Леслі (походив із шотландського роду, який пустив коріння на Смоленщині) та розпустили чамбули по території Полтавського та частково Миргородського полків (межиріччя Ворскли та Псла). Вони спалили Нові Санжари та багато менших населених пунктів (загалом у полтавському полку спалено 261 поселення та 541 хутір, 4250 чол. потрапило у полон, забрано понад 4 тис. голів коней, 24 тис. голів великої рогатої худоби та майже 60 тис. овець). Загальні втрати лівобережних полків обчислювались тоді на близько 7 тис. чоловік, а також 10 тис. коней, 150 тис. голів великої рогатої худоби та овець (за цінами того часу збитки становили 345 тис. руб.).
Взимку 1738 р. татарський наступ вдалося ефективно заблокувати (тоді себе проявив генерал Олександр Іванович Румянцев, син якого згодом також прославиться на Україні), а в лютому 1739 р. значний загін татар (5 тис.) знову прорвав прикордонні заслони та, переправившись через Дніпро, вдерся на територію Миргородського полку. Утім, компанійський полк Карпа Часника, небожа славного С.Палія, підсилений козаками Миргородського та Лубенського полків, розгромив основні сили ворога під Власівкою та Городищем [128] (нападники втратили близько тисячі вбитими та сотню полоненими). Це був останній аж до ХХ століття випадок, коли Лівобережна Кременчуччина ставала безпосередньою ареною військових дій (Правобережна Кременчуччина ще зазнала цього лиха в 1769 р., коли відбувся останній похід кримського хана на Україну).
Ще в Кримському поході 1736 р. загинув миргородський полковник Павло Апостол, син гетьмана Данила, і Мініх подбав, аби полковий пернач отримав його висуванець – Василь Капніст (призначений 4 січня 1737 р.). Під його керівництвом майже весь особовий склад Миргородського полку (1488 чол., більше ніж з будь-якого іншого полку Гетьманщини) взяв участь у кампанії 1738р. [Утім, вірогідно, значна частина кременчужан (та їх сусідів-«узбережців» із Власівки, Городища та Потоків) тоді знаходилась серед 124 козаків, які перебували в Усть-Самарі та на порогах, супроводжуючи судна для армії. Піші ж козаки зі всього полку (147 чол.) відправились тоді до фортеці Азов.]. Миргородці тоді захопили молдавське місто Сороку, взявши в полон багато турків. Брали вони активну участь і в останній весняно-літній кампанії 1739 р.
Утім, у вересні 1739 р. війна закінчилася невигідним Бєлградським миром. Він фактично поновлював довоєнний статус-кво з визнанням за Росією лише верховної юрисдикції над землями Війська Запорозького.
Велика війна знову суттєво підірвала господарство України, адже остання служила основною базою розташування та джерелом матеріально-технічного забезпечення усієї діючого армії. Зокрема уже на самому початку невдалої турецької кампанії 1735 р. гетьманське військо втратило 12 тис. заморених голодом коней. Про величезні втрати від зимового нападу татар 1737 р. уже йшлося, та, можливо, найнебезпечнішим було те, що тривалі бойові дії відкрили шлях на Україну для пошесті (чуми) з півдня.
«Узбережні сотні» мали ще й місцеві обтяження, адже вздовж кордону ставали на вінтер-квартири значно більші за звичайні контингенти військ, місцевих мешканців також змушували регулярно колоти лід на Дніпрі, аби перешкодити татарським набігам. По війні у 1741 р. дозволили вільний перехід селян, і багато хто з них вирішив за краще пошукати собі долі деінде, подалі від сумнопам’ятних попередніх домівок. Син-спадкоємець Гната Галагана Григорій оповідав, що за ревізією 1731 р. у Вереміївці лічилось 344 двори посполитих, а на 1750 р. не лишилося нікого (правда багато хто з колишніх Галаганових «курінчиків»-«бояр» за підтримки чигирин-дібровських сотників повернулось у козацтво) [129].
Війна змінила й обличчя власне Кременчука, де були проведені певні фортифікаційні роботи. Зокрема побудований земляний ретраншемент для захисту «провіантських магазейнов». Ця споруда розташовувалася з південно-східного боку Кременчуцької фортеці, укріплення якої, як свідчить план 1748 р., поділялися на дві частини – Замок, давня овальна в плані фортеця, оточена валом з палісадом та ровом (40х80 сажнів, або 85х170 м = 1,4 га); до неї прилягав укріплений посад, обнесений валом з ровом [Зламаною лінією на кшталт кремальєрного фронту (якщо це тільки не модернізація кінця ХVIII ст.) (див.: Тимофеенко В.И. Города Северного Причерноморья во второй половине ХVIII века. – К., 1984. – С.38).] довжиною понад 1 км. Фортеця мала ворота: Новосіченські, Потоцькі та Перекопські, 2 дерев’яні церкви (стара Успенська та Спаська) та 1 недобудовану (нова Успенська) [130]. Територія великого укріплення була забудована садибами й окремими будівлями.
На схід від Замку тоді ж зведений був «государев дом для находящихся в крепости штаб и обер-офицеров» [131]. На північ від фортеці діяв селітряний завод [132]. Біля берега Дніпра розташовувався торг із численними крамницями [133]. З 1730-х рр. відоме й невелике укріплення в Крюкові. Одночасно з Кременчуком провадились роботи й із реконструкції та реорганізації укріплень інших міст і містечок Кременчуччини – Городища, Власівки, Келеберди, Переволочної тощо [134].
1743 р. за проектом Д. де Боскета зведена фортеця в Крилові, що являла собою прямокутник із закругленою південно-західною частиною, площею близько 8 десятин (8,72 га). Бастіони та напівбастіони розміщувались на кутах та вздовж куртин, у зв’язку з чим укріплення отримало капонирний вигляд. Внутрішня територія без дотримання регулярного планування була забудована церквою, будинками офіцерів-прикордонників та старшини, казармами та торговельними лавками [135].
У 1740-х роках Кременчуцька застава зазвичай вже зветься форпостом. Крупні форпости створювались у прикордонних містах для «сыска, поимки и искоренения гайдамак» і для розвідок «о неприятельском обращении». Їх начальники були зобов’язані також слідкувати за поширенням заразних хвороб. З форпостів через кожні сім днів посилали «рапорти» київському генерал-губернаторові, а він доповідав у державну колегію іноземних справ. До форпосту прилягала певна територія («дистанція»), яку охороняла спеціальна сторожа [136].
Кременчуцький форпост існував десь до 1765 року. Серед його начальників (комендантів) відомі секунд-майор Тарпалов (1747 р.), підполковник Рославлєв (1749 р. [137]), прем’єр-майор Іван Висленєв (1751 р.), секунд-майор Василь Федцов [138] (серпень 1751-1752 рр.), якого змінив прем’єр-майор Олександр Никифоров (1752-1753 рр.?) [139]. В останні роки існування форпосту начальником його був полковник князь Євдоким Кільдишев, призначений на цю посаду в 1762 році [140] (утім його атестат виданий 25 лютого 1757 р. П.Денисенку за службу в 1756 р. [141] може свідчити про те, що Кільдишев і раніше виконував обов’язки командира Кременчуцького форпосту).
Військові потреби надихали і процес картографування на Кременчуччині. Так будівництво Української лінії посприяло укладанню 1735 р. таких карт та планів, як «План Украинской линии с ситуацией от урочища Кленовой горы до местечка Цариченки, до горы Калитвы, до местечка Китай-города и даже до второго батальона Ливенского полку» та «Карта Украинской линии от Переволочная до реки Северного Донца». На них вперше докладно представлялась територія південної Кременчуччини. З військовими інтересами були пов’язані й укладені в 1743 р. «Генеральная ландкарта от Киева по р.Днепру» та «Генеральная карта от Киева по р.Днепру до Ачакова и по степи до Азова с показанием Украинской линии, также Турецкой области и польского владения с Российской Империей граничащей» [142].
Колонізація «Задніпрських місць» та прикордонні спори з Річчю Посполитою покликали до життя комісію генерал-квартирмейстера Карла фон Штофеля 1732 р. та багатогранну діяльність підполковника (згодом полковника) Д.де Боскета [143], до співпраці з якими активно залучалась старшина «узбережних сотень» Миргородського та Полтавського полку.
Старшини-полтавці навіть здійснили власний картографічний проект, взорований, щоправда, на традиційні місцеві зразки такого роду (порівняй з «Картою Клим’ятинських земель» Пивогірського монастиря). 1752 р. тут склали мапу задніпрянських володінь Келебердянської та Переволочанської сотень у 1752 р.
Як інженер перебував на Кременчуччині і кн.Семен Іванович Мишецький (1710 – бл.1760 рр.) – творець славнозвісної «Історії козаків запорізьких». У січні 1736 р. він був відряджений для межування і «усочинения» ландкарти від Переволочни до Ізюма, а у червні 1742 р. знов повернувся до Переволочни «для строения крепости и укрепления днепровского берега, и потчих по Днепру редутов от Украинской линии до местечка Кременчука» [144].
Таким чином, інженери – фортифікатори та картографи – ставали ще одними «людьми Держави», з якими близько познайомилися кременчужани середини ХVIII ст. Причому вони явно вирізнялись з-поміж і раніше знаних стройових військових, безпосередньо наближаючись до цивільних охоронців «слова і діла государева», які також саме в цей час стають невід’ємною частиною соціального ландшафту Кременчуччини. Про них і буде далі наша мова.
1754 р. в Росії відбулася митна реформа, за якою російські митниці пересувались зі східного (українсько-російського) на західний (польський) кордон Гетьманщини. Митниці, що переважно спеціалізувались на «кримській» торгівлі, були відкриті у Переволочні та Кременчуці [145] (хоча митниця в Кременчуці чомусь й не згадана у первісному варіанті російського Митного статуту 1755 р. [146]). Першими їх цольнерами (директорами) [За Митним статутом 1755 р. митниці очолювали директори, яким підпорядковувались цольнери та митні управителі. У штат митниці також входили касир, екер та штемпельмейстер-рахівник товару (призначувані Головною над митними зборами канцелярією); об’їждчики (набирались зазвичай із збіднілих купців) та доглядачі (з місцевих міщан за порадою магістратів) (див.: Ліцоєва О. Митна справа у Гетьманщині в 60-х рр. XVIII ст. // Український історичний збірник. – 2002 (Випуск 5). – К., 2003. – С.123-124). Наскільки чітко дотримувались цього штатного розкладу в Кременчуці, неясно, оскільки в джерелах частіше згадуються цольнери, а не директори.] були митні чиновники, переведені з ліквідованих митниць на кордоні Росії з Гетьманщиною. До Переволочни з Воронезької митниці переїхав її колишній інспектор Петро Сахаров, в Кременчук – екс-інспектор Курської митниці Іван Кондратьєв [147] (утім, вже 29 жовтня 1755 р. цей останній згадується як директор митниці в Переяславі [148]).
Серед наступників Кондратьєва відомі інспектор Василь Мальцев (1758 р. [149]), цольнери Іван Пономарьов (1755-1758 рр. [150]), Василь Анікєєв (після квітня 1758 р.) [151], Кузнєцов (1759-1760 рр. [152]). Нижній персонал митниць, як уже згадувалось, комплектували з місцевих міщан. Для такого невеликого міста як Кременчук гідне розміщення нового державного чиновника становило певну проблему, про що свідчить скарга цольнера І.Пономарьова на кременчуцького сотника за спробу відведення його «доле квартеры» в постій тимчасово перебуваючому в Кременчуці капітану Вастяріну [153].
У зв’язку із заснуванням митниці Державна Медична Колегія надіслала у 1755 р. лікаря до Кременчука [154]. Обговорювалось також питання про відкриття тут карантинного дому, що, утім, було визнано недоцільним [155].
Цікаво, однак, що так вважали не всі. Зокрема отаман с.Кам’янки (Кам’яні Потоки) у 1753 р. самовільно встановив карантинний пост в урочищі Онуфріївська гребля та брав хабарі з проїжджих [156].
Поява лікаря та організація карантинів у Кременчуці [157] напряму була пов’язана з новою для міста проблемою – чумою. Загроза її поширення з території турецьких володінь стала головною біллю прикордонних урядовців та гальмом у розвитку місцевої торгівлі України, починаючи з 1701-1704 рр., коли вперше постраждала Слобожанщина [158]. 1718 р. чума гостила в Максимівці, 1723 р. – в Переволочні [159]. Великого розмаху набрала епідемія 1738-1739 рр., коли від чуми постраждали Соколки, Кишеньки, Орлик, Кобеляки, Нові Санжари, Переволочна, Говтва, Потоки, Келеберда тощо [160]. 1749 р. села Миргородського полку – Федорівка, Війтове та хутір Козачковського [161]. Аби зарадити поширенню пошесті в гарнізоні просив Київську губернську канцелярію про направлення лікаря комендант Переволочни у червні 1756 р. [162]. Кременчук чума відвідала 1730 [163], 1739 [164] та 1760 [165] рр., що стало грізним передвістям страшної пошесті 1784 р.
Наскільки дестабілізували звичайну торгівлю карантинні заходи, яскраво свідчить повідомлення з Переволочни 1740 р., де жителі миргородського та полтавського полків напосіли на коменданта застави, вимагаючи, щоб той дав дозвіл на проїзд до Січі та далі, а також щоб було пропущено на Україну 90 возів з рибою, які стояли під цією заставою [166]. Карантинні «муки» запорізьких та татарських купців під Кременчуком 1750 р. яскраво описав і О.Полницький [167].
Утім, із становленням Нової Сербії кременчуцька і переволочанська митниці опинились далеко в тилу російського західного кордону, що створювало умови для розвитку контрабанди з боку «нових сербів» та запорожців. Відтак, з кінця 1750-х рр. уряд обмірковує питання про перенесення цих митниць на нові прикордонні рубежі. В обговоренні цього питання взяв участь і кременчуцький цольнер Василь Анікієв, який проявив себе досить широко мислячою людиною, запропонувавши проект перенесення митниць на Микитинську заставу біля перевозу неподалік від Нової Січі, де мав би бути побудований також порт, через який «иностранные товары водяным путем до Венецыи и протчих земель отпущать и того получать станут» [168].
Кременчуцька та переволочанська митниці були розформовані указом від 24 квітня 1763 р. (замість них відкривались митниці у слободі Орлі, шанцях – Архангельському, Новомиргородському, Крилівському та слободах Комісарівці та Юхнівці) [169]. Це, утім, мало вплинуло на економічний розвиток Кременчуччини, адже серед 12 перевозів через Дніпро, які Комерц-Колегія залишала діючими, знаходились Городищеський (Градизький), Кременчуцький і Переволочанський [170].
Примітки
104. Див. універсал І.Скоропадського від 21.ІХ.1714 р. в: Труды Черниговской Ученой Архивной Комиссии. – Вып.10. – Чернигов, 1913. – С.183-184.
105. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.190-191, 205.
106. Короткі відомості про діяльність прикордонної комісії див.: Бабич М.В. Государственные учреждения ХVIII века: Комиссии петровского времени. – М., 2003. – С.208-210.
107. Горобець В. Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра І. – К., 1998. – С.212.
108. Там само. – С.216-217.
109. Взагалі-то, сенатський указ про організацію застав на кордонах був виданий ще 3 вересня 1714 р., але поза Києвом (з його 6-тисячним гарнізоном) він, здається, не був вповні реалізований. Сторожову службу несли війська, які чи не щороку спеціально виводили до рубежу Дніпра і Самари (див. лист власівського сотника 1719 р. з повідомленням, що капітан Уваров з ротою [персон 91 і кінних 97] вимагає провіант та фураж, як «на драгун»: ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.1). У звіті київського генерал-губернатора за 1718 р. згадані російські гарнізони лише в Полтаві (428 чол.) та Переволочній (434 чол.) (див.: Мишлаевский А.З. Крепости и гарнизоны южной России в 1718 году. Извлечение из современного отчета Киевской губернии. – СПб., 1897. – С.17-20). 1723 р. київському губернатору надіслано новий указ «Объ учреждении застав по всей Польской границе по большим дорогам…», реалізація якого і поклала початок системі російської прикордонної служби на Україні. З 1723 р. маємо і перші вістки про заставу в Кременчуці.
110. Горобець В. Вказ. праця. – С.214. Звідси згодом відпускали і «хлібне жалування» для Запоріжжя.
111. Тищенко М. Форпости, митниці та карантини на західньому пограниччі, в зв’язку з зовнішньою торгівлею України у 18 столітті. – К., 1931. – С.81.
112. Там само. – С.54.
113. Фіксується 27 травня 1728 р., коли він доносив І.Чичеріну про рух Білгородської та Ногайської орди у 12 милях від Кременчуцького перевозу (Див.: Андриевский А.А. Материалы для истории южнорусского края в XVIII ст. (1715-1774). – Одесса, 1886. – С.9).
114. Горобець В. Вказ. праця. – С.267. Здається, побудова цього магазину пов’язана вже з російсько-турецькою війною 1735-1739 рр. і припадає на зиму 1735/1736 рр. (див.: Заїка Г.П.Українська лінія. – К.-Полтава, 2001. – С.27. Пізніше «магазейн» розширявся, зокрема 1744 р. за наказом головної провіантської канцелярії та за поданням комісії генерал-провіантмейстера лейтенанта Горчакова сюди під команду прапорщика Єфремова мало бути вислано 30 робітників з «узбережних» сотень для будівництва нових комор (див.: ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.6). Про закладення нового магазину в Кременчуці піклувалась 1753 р. і Генеральна військова канцелярія Гетьманщини (див.: ЦДІАУК. – Ф.269. – Оп.1. – Спр.1449). Магазин використовувався і для постачання припасами Запоріжжя. Зокрема, взимку 1740 р. конвоювали провіант та овес для коней з Кременчука 886 запорожців, яких супроводжували представники кременчуцької старшини (див.: ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2206. – Арк.1).
115. Андриевский А.А. Материалы для истории южнорусского края в XVIII ст…. – С.9.
116. Попередниками форпостів були «караули», які за наказом 1723 р. мали охороняти «маяки» – піраміди (висотою «3 сажні»=6,4 м), що мали бути влаштовані в 200-300 м один від одної, аби вогонь з них було видно на сусідніх маяках. Вони були покликані замінити колишні «фігури», використовувані козаками з тією ж метою (див.: Дядиченко В.А. Вказ. праця. – С.512). Форпости прикривали дільниці кордону звичайно у 3-5 верст (хоча іноді й значно більші) силами 3-10 прикордонників, зазвичай з місцевих козаків (Див.: Андриевский А. Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. – К., 1883. – Вып.4. – С.93-99). Загалом відмінності між «заставою» та «форпостом» не були значними, згодом, можливо, у зв’язку з бюрократичними тенденціями до уніфікації, форпостами називають будь-які прикордонні пункти.
117. Шамрай С. Місто Васильків (9-18 ст.) // Історико-географічний збірник. – К., 1929. – Т.3. – С.90-93.
118. По смерті І.Скоропадського в 1722 р. гетьмана не обирали, його повноваження заступала Малоросійська колегія, яка свої зусилля спрямувала переважно на стягнення податків з українського населення (за два перших роки її урядування збори в казну зросли з 45 до 140 тис. крб.).
119. Заїка Г.П. Українська лінія. – К.-Полтава, 2001. – С.21. (посилається на: Ласковский Ф.Ф. Материалы для истории инженерного искусства в России. – СПб., 1865. – Ч.3. – С.74).
120. Цит. за: Заїка Г.П. Вказ. праця. – С.21.
121. Хоча існують й інші підрахунки (див.: Заїка. Г.П. Вказ. праця. – С.9).
122. Там само. – С.16-17.
123. Мордвинцев В.М. Государственные налоги и повинности монастырских крестьян Левобережной Украины в XVIII веке. – К., 1998. – С.64.
124. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.137.
125. Тут і далі при описі війни використано розділ «Російсько-турецька війна 1735-1739 рр.» праці Г.Заїки, див.: Заїка Г.П. Вказ. праця. – С.26-34, 50-51 (цей автор в свою чергу переважно базувався на класичному творі: Байов А.К. Русская армия в царствование императрицы Анны Иоановны. – СПБ, 1908).
126. Вірогідно справі із Кременчуцьким магазином поклала початок перевезення провіанту із Крилівської слободи, для чого у травні 1736 р. ремонтували байдаки, як свідчить донесення з Кременчуцького форпосту до Київської гарнізонної канцелярії (див.: Ф.1104. – Оп.1. – Спр.13).
127. Утім, є вістка, що і 1736 р. мешканка Омельника Марія, сестра запорозького козака Верхнестеблівського куреня Івана Омельницького, потрапила у татарський полон (до везіра Аги-Магмет Чирчура). Брат ще в 1746 р. клопотався про її звільнення з Бахчисарая, згідно післявоєнних домовленостей про обмін полоненими (див.: Андриевский А.А. Материалы для истории южнорусского края в XVIII ст…. – С.137).
128. У літературі зазвичай згадують лише Городище, але кременчуцький значковий товариш Григорій Байдак, який особисто брав участь «в отпоре і прогнатії неприятеля» згадував, що справа ця відбулася під Уласівкою та Городищем (див.: ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2218. – Арк.1 або Додаток 5 цієї праці).
129. Лазаревский А.М. Исторические очерки Полтавской Лубенщины… – С.151.
130. Див.: Євселевський Л.І. Кременчуччина з давніх часів до ХІХ століття. – С.73, 94. Енциклопедичний довідник «Полтавщина» (стаття «Кременчуцька фортеця» на с.412) подає церкви Успенську та Спаську (Преображенську) та недобудовану Михайлівську, але це здається помилка, адже про церкву св.Михайла в Кременчуці нема жодних інших даних за весь період існування міста.
131. І в подальшому форпостне будівництво в Кременчуці не припинялося. З 1753 р. є звістка про побудову тут двох хат для караулу (див.: ЦДІАК. – Ф.59. – Оп.1 (т.ІІ). – Спр.2262). 1761 р. для керівництва форпостним будівництвом у м.Кременчуці був відряджений підпрапорщик Стародубського полку Н.Саков (див.: Там само. – Оп.1 (т.ІІІ). – Спр.3690).
132. Напевне, це завод компанійця («кампанейщика») Івана Тимченка при якому лічилась 1 хата за відомістю нерухомості місцевої старшини за 1752 р. (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.110).
133. Вечерський В.В. Кременчуцька фортеця // Полтавщина: Енциклопедичний довідник. – К., 1992. – С.412. Щодо місця збереження першоджерела мапи 1748 р. можемо наразі лише передрукувати посилання з іншої статті В.Вечерського (див.: Вечерський В. Плани міст Гетьманщини й національне містобудування // Пам’ятки України. – 1996. – №2. – С.71-72,74), де вказано ряд архівних справ, де зберігаються плани ряду українських міст без прив’язки конкретної справи до конкретного міста: ЦДВІА Росії. – Ф.ВУА. – Спр.21678, 22368; Ф.349. – Оп.12. – Спр.23; Оп.17. – Спр.3302; Оп.19. – Спр.23, 1536; Ф.418. – Оп.1. – Спр.556, 557.
134. Судячи з опису Городища від 30.VIII.1768 р., справа ця здійснена була руками «здешних сотнян» без «заплати». Причому на той час вал «от неприсмотру и долго уже неповинен ввесь осипался», а місто вже «вихлюпнулось» за межі оборонних споруд (див.: ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.58140. – Арк.17).
135. Тимофеенко В.И. Указ. соч. – С.41.
136. Николайчик Ф.Д. Вказ. праця. – С.53.
137. ЦДІАУК. – Ф.103. – Оп.2. – Спр.6.
138. О.Лола згадує під 9 серпня 1751 р. майора «Ферцова» (див.: Лола О.П. Гайдамацький рух на Україні 20-60 рр. XVIII ст. – К., 1965. – С.86). Вірогідно це друкарська помилка, адже існує рапорт секунд-майора В.Федцова від 8 серпня 1751 р. (див.: Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст… – С.195). Див. також: ЦДІАУК. – Ф.103. – Оп.2. – Спр.16 (1752 р.).
139. Андриевский А.А. Материалы для истории южнорусского края… – С.249-251. О.Никифоров відомий своїм докладним описом виборів кошової старшини у 1749 р. та проектом «каким найлучшим способом доброй порядок в войске запорожском учредить» (див.: Там само. – С.173-179).
140. Николайчик Ф.Д. Вказ. праця. – С.55. Можливо до цього списку варто додати прем’єр-майора Василя Нємцова, який вперше згадується на Кременчуцькому форпості у грудні 1749 р., а влітку 1750 р. він координував антигайдамацьку боротьбу з «села Крюкове» (див.: Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст…. – С.147,151,152,164,177), завершений епізод з його служби яскраво описаний Полницьким (див.: Полницкий А. Нападение гайдамаков на карантин в Ягодной Долине в 1750 году // Киевская старина. – 1889. – №5-6. – С.333-379), а також полковника Рильського ланд-міліційного полку фон-Меркенбаха (Меркербаха), який піймав під Кременчуком 3 гайдамаків у серпні 1753 р. (див.: Там само. – С.239-240). У справі від 18.ІІ.-8.VI.1753 р. він названий полковником Кременчуцького форпосту (див.: ЦДІАУК. – Ф.59. – Оп.1 (т.ІІ). – Спр.2367).
141. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2354. – Арк.6.
142. Сосса Р.І. Історія картографування території України. Від найдавніших часів до 1920 р. – К., 2000. – С.59-60.
143. Картографічним результатом останньої стала «Генеральная карта от Киева по реке Днепру до Очакова и по степи до Азова с показанием Новой Сербии со Слобоцким казачьим поселением и с Украинскою линией, также Турецкой области и Польского владения с Российскою Империею границе» (1751 р.).
144. Ленченко В.О. С.І.Мишецький – автор «Історії козаків запорізьких» // Укр.істор.журн. – 1989. – №11. – С.38.
145. Див. справу про закладання Секеринської, Переяславської та Кременчуцької прикордонних митниць та про призначення інспекторів, цольнерів та козаків для проведення фортифікаційних робіт (12.12-31.12.1754-26.01.1755 рр.): ЦДІАК. – Ф.59. – Оп.1 (т.ІІІ). – Спр.2520.
146. ПЗС. – СПб., 1830. – Т.14. – №10486. У листі перекладача Ф.Семенова від 31 січня 1755 р. згадуються «учрежденные вновь таможни, как в Кременчуге, так и в Переволочне», що підтверджує датування виникнення кременчуцької митниці 1754 р. (див.: Андриевский А.А. Материалы для истории южнорусского края… – С.345.; Шульга І. Документи митниць, як джерело до вивчення торгівлі на Україні у 18 ст. // Архіви України. – 1975. – №6. – С.63 (тут згадано про реєстрацію на кременчуцькій митниці у 1754 р. чумаками 11 возів та 7 бочок риби)). Тоді ж запорожці починають надсилати свої скарги на незаконне оподаткування тут товарів, які спрямовувались на Січ. Справа ця тягнулася до 1758 р., поки уряд з’ясовував, скільки товарів можна провозити запорожцям безмитно (див.: Андриевский А.А. Материалы для истории южнорусского края… – С.310-317).
147. Тищенко М. Форпости, митниці та карантини… – С.58. Керівна ланка Переволочанської митниці, за одним з рапортів 1755 р., виглядала таким чином: директор колезький асесор Н.Ногаєв, інспектор Петро Сахаров і цольнер Федір Шереметцов (див.: Андриевский А.А. Материалы для истории южнорусского края… – С.316).
148. Там само. – С.81; ЦДІАУК. – Ф.59. – Оп.1 (т.ІІІ). – Спр.2694: Справа про призначення московського купця Пономарьова цолнером на Кременчуцьку прикордонну митницю… (22.01-12.02.1755 р.).
149. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2206. – Арк.6. (підписав документ у квітні 1758 р.).
150. ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.46; Там само. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2206. – Арк.6.
151. Тищенко М. Форпости, митниці та карантини… – С.53. Див. також: Дідусенко П.М. Розвідки про митну справу в українській державі – Гетьманщині в першій половині та середині 18 століття. – К., 2002. – С.135-136.
152. Тищенко М. Форпости, митниці та карантини… – С.61.
153. ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.46.
154. Тищенко М. Форпости, митниці та карантини… – С.93. У Переволочній «карантинний лікар» згадується ще 1750 р. (див.: Бородій М.К. До історії боротьби з чумою на Україні в XVIII ст. // Укр. істор. журн. – 1984. – №5. – С.85).
155. Тищенко М. Форпости, митниці та карантини… – С.93.
156. ЦДІАУК. – Ф.59. – Оп.1 (т.ІІ). – Спр.2421.
157. З 1750 р. є вістка про карантин у Ягідній Долині під с.Кам’янкою (Кам’яні Потоки), влаштований за наказом Миргородської полкової канцелярії (Андриевский А.А. Материалы для истории южнорусского края… – С.427; Полницкий А. Вказ. праця). Карантин існував і в Крилові (Полницкий А. Вказ. праця. – С.360) та міг вряди-годи влаштовуватись на островах Дніпра поблизу Кременчука (Там само. – С.364).
158. Бородій М.К. До історії боротьби з чумою… – С.82.
159. Там само. – С.83.
160. Там само.
161. Там само. – С.84-85.
162. ЦДІАУК. – Ф.59. – Оп.1 (т.ІІ). – Спр.2889.
163. Тищенко М. Форпости, митниці та карантини… – С.86.
164. Бородій М.К. До історії боротьби з чумою… – С.84.
165. ЦДІАУК. – Ф.59. – Оп.1. – Спр.3557. – Арк.1-25.
166. Тищенко М. Нариси історії торговлі Лівобережної України з Кримом у ХVIII ст. // Історично-географічний збірник. – Т.2. – К., 1928. – С.89.
167. Полницкий А. Вказ. праця.
168. Тищенко М. Форпости, митниці та карантини… – С.53.
169. Там само. – С.54.
170. Там само.