«Уламки цивільності»: магдебургія і церква
Вирський Д.С.
Уніфікована полково-сотенна система фактично підвищила статус непривілейованих міст і містечок України, до яких належав і сотенний Кременчук. Організація міського управління в них переставала залежати від волі сеньйора-шляхтича та рівнялась на зразки привілейованих міст, заснованих на магдебурзькому праві. Хоча, варто завважити, що міщани в містах опинились фактично у меншості. Так, у сусідніх з Кременчуком Говтві та Манжелії, на 1666 р. налічувалось відповідно 156 та 30 міщан. До округу «города» Говтви належало 6 млинів (щоправда 5 з них в різному ступені руйнації через тогочасне лихоліття) та два села (29 і 23 насельника), до округу «містечка» Манжелії – лише один млин і жодного села [55].
Органи міського самоврядування виконували як адміністративно-управлінські, так і судові функції [56]. У гетьманство Б.Хмельницького (1648-1657 рр.) колишні польські суди в містах були змінені на магістратські та ратушні. Магістратські суди виникли в полкових містах та в інших містах магдебурзького права. У непривілейованих сотенних містах і містечках, до яких належав і Кременчук, почали діяти ратушні суди. Магістратські та ратушні суди здійснювали цивільне і кримінальне судочинство. Вони вирішували справи міщан і посполитих (залежного населення сіл і міських околиць). Вільні селяни судилися в ратушних судах непривілейованих міст, якщо були під їхньою юрисдикцією. До складу ратушного суду входили бургомістр (бурмістр) і райці (радники) або війт із бургомістрами і ратушний писар. Магістратські суди складалися з війта і «градської колегії», до якої входили бургомістр, райці і лавники (присяжні). Мінімальна чисельність ратушної колегії дорівнювала трьом особам, а магістратської – п’яти.
Структура ратуші та магістрату включала два підрозділи: 1) міську раду, яка займалася адміністративно-господарською діяльністю і виконувала поліцейські функції; 2) судову колегію лавників («лаву») під головуванням війта. Лавники виробляли рішення, які проголошував війт. Усі зазначені особи працювали за принципами виборності та колегіальності. У деяких містах вибори вирізнялись певним демократизмом, оскільки в них брали участь не тільки міщанські старшини, але й «усе поспольство і чернь». Але, практично, обидві колегії часто збиралися разом у складі тих самих осіб, що було особливо характерним для невеликих міст. У судових засіданнях ратушного суду брали участь війт, бурмістри, райці та лавники (райці, очолювані бурмістром, часто також називались бурмістрами). Взагалі, хоча термінами «ратуша» і «магістрат» розрізнялись непривілейовані та упривілейовані міста, але органи міського самоврядування міст магдебурзького права часто також називались ратушами, а особистий склад їх урядового апарату – магістратом. Апеляції на рішення ратушних судів у другій половині XVII – початку XVIII ст. подавалися до магістратських або полкових судів, а на рішення останніх – до гетьманського суду. Гетьман, звичайно, доручав їх розгляд генеральному судді та судовому писарю. Розглядаючи справу від імені гетьмана на місці, в ратушному приміщенні разом із місцевою судовою колегією такий суд набував форми Генерального військового суду. Найвищою апеляційною інстанцією на рішення міських судів з часів правління І.Брюховецького став російський цар (зрозуміло це право ще тривалий час оскаржував попередній зверхник – польський король).
Ратуші та магістрати були розташовані в сотенних і полкових містах, що зумовлювало їхні постійні тісні контакти з козацькими полковими і сотенними правліннями. У ратушних приміщеннях зберігались юридичні кодекси, був розташований службовий апарат (осаульчики, возні, сторожа та ін.), існували спеціальні кімнати для судових засідань і тюремні камери. Усе це використовувалося козацькими судами, полегшуючи їхню роботу.
Козацька старшина намагалася підпорядкувати собі міщанські суди, спираючись на військову силу козацтва та його провідну роль у політичному житті Гетьманщини. Це значною мірою їй вдавалося. Полковники часто безпосередньо головували на судових засіданнях магістратів або надсилали до них своїх представників з полкової старшини чи сотників. У ратушних судах аналогічно діяли сотники та городові отамани, які очолювали міських козаків. Іноді суд діяв від імені полковника або відповідно до ордеру полкового суду.
Участь козацької старшини у міському судівництві Гетьманщини помічається вже у 1660 р. До гетьманування Дем’яна Многогрішного (1668-1672 рр.) така участь обмежувалась, як правило, присутністю у судових засіданнях, а приблизно з 1669 р. козацькі старшини почали поступово підпорядковувати міщанські суди своєму впливу і владі, що особливо посилилося за гетьманування Івана Самойловича (1672-1687 рр.). Наприкінці ХVII – у XVIII ст. козацькі та міщанські суди іноді навіть повністю зливалися. Поряд з намаганнями старшини цьому значною мірою сприяла українська соціальна структура, яку в другій половині ХVII – початку XVIII ст. пронизувало козацтво. Це забезпечувало станову універсальність справ, підсудних козацьким судам. Позначалася і більш висока оперативність козацьких судів, пов’язана перш за все із значно вищим освітнім рівнем козацької старшини порівняно з міщанською [57].
Насамкінець, варто дещо сказати й про долю в новій суспільній системі таких важливих елементів старої соціальної структури як церква та шляхта. Діяльність католицької, уніатської та протестантських церков на території Козацької держави фактично заборонялася, їх маєтності передавалися переважно у розпорядження православних інституцій. Єврейським громадам також прийшлося обирати між наверненням у православ’я та смертю чи вигнанням.
Упосліджене до того православ’я отримало на території Українського гетьманату статус офіційного віровчення та потужну підтримку гетьманського уряду та козацької старшини. Усе це зумовило відчутне посилення значення православної церкви в українському суспільстві. Роль православ’я як національного прапора у боротьбі з поляками призводила до зростання народної релігійності, що подекуди межувала з фанатизмом.
У цьому зв’язку цікавою є доля Пивогірського Миколаївського монастиря, який щоправда тільки починав вирізнятися як структурний підрозділ славнозвісного Київського Пустинного Микільського монастиря. За гетьманування Б.Хмельницького монастир отримав ряд універсалів на підтвердження своїх маєтних прав на Кременчуччині. Так, уже 26 квітня (6 травня) 1650 р. вийшов наказ гетьмана міщанам Максимівки і Городища віддавати звичне «послушенство» ченцям монастиря [58], 30 листопада (10 грудня) 1651 р. такі самі накази були дані щодо Вереміївки, Максимівки і Городища [59]. 30 березня (9 квітня) 1652 р. універсалом застерігалися права монастиря безперешкодно ловити рибу в Дніпрі на закріплених за ним уходах [60]. Гетьманські універсали зазвичай покликались на старожитну козацьку традицію покровительства православ’ю («бо перед тим козаки морем и землею с праці своєї шаблею поживу мали и церкви божі надаряли» [61]).
Монахи навіть зловживали загальною сприятливою монастирям політикою Великого гетьмана. Так, відомий універсал-підробка від 5 (15) листопада 1651 р. на монастирське володіння Чигирин-Дібровою та належними їй селами [62].
Наступники Б.Хмельницького також не полишали Пивогір’я без гетьманської ласки [63]. І.Виговський 1658 р. підтвердив його власницькі права [64], І.Брюховецький 1663 р. надав йому право відновлювати та понову залюднювати належні монастиреві розорені поселення. 1667 р. Брюховецький ще раз ствердив свій попередній універсал [65]. Тоді було згадано й «особливий лист» осадчому Пивського монастиря Івану Озовському [66]. Здається саме діяльність цієї людини заклала міцні основи пивогірського господарства.
30 червня 1670 р. Д.Многогрішний видав універсал, що надавав Пивогір’ю значний ступінь самостійності та мав сприяти його піднесенню. Ігумену Київського Пустинного Микільського монастиря о.Олексію Турові доручалось «строить и обновлять» монастир «на Пивском месте, где и давно бывало». Тут само були перелічені маєтності Пивогір’я [Це зроблено вперше, хоча припускаю, що вищезгаданий «особливий лист» гетьмана І.Брюховецького осадчому І.Озовському вже міг містити цей перелік.]: Жовнин, Білобережжя, Бражна Лука, Домонтове озеро, Олександрове озеро, Старець-озеро та інші навколо тих урочищ проти Вереміївки; урочища навколо Чигирин-Діброви на Сулі та Дніпрі «даже к Пивам»; Лапинці, озеро Золоте дно, Солониця, перевіз через Сулу і Дніпро, Максимівка, угіддя під Власівкою та угіддя по той бік Дніпра від Крилова через сім миль «почав от Белобережья, даже к озеру Дубок» [67]. 1677 р. надання Многогрішного монастирю підтвердив і І.Самойлович [68].
Здається окремим надбанням Київського Пустинного Микильського монастиря був млин біля Омельника, що існував у 1670 – 1680-х рр. Про нього є згадка в матеріалах М.Ткаченка [69].
Варто обмовитися, що очолювало Київський Пустинний Микільський монастир чимало відомих в українській культурі діячів – Інокентій Гізель (бл.1654 р.), Варлаам Ясинський (1681-1684 рр.), Іоасаф Кроковський (1689-1698 рр.), Стефан Яворський (1698-1702 рр.) та ін. [70]. Отже, подекуди й мешканці Кременчуччини мали змогу прилучитися до найкращого з культурного фонду тогочасної України.
Не дивно, що 1668 р. Пивогір’я було помічене у великих політичних іграх. Місцевий чернець Якубенко виступив як агент Київського митрополита Йосипа Тукальського, через нього останній намагався схилити лівобережного гетьмана Брюховецького до виступу проти Москви спільно з правобережцями П.Дорошенка [71]. Під стінами Пивогірського монастиря у стані Ромодановського та Самойловича 1676 р. останній склав знаки своєї гетьманської влади.
Така політична активність, утім, дорого коштувала Пивогір’ю. Так, 9 листопада 1667 р. ігумен Олексій Тур писав П.Дорошенку «прося, чтоб он не велел казаком разорять монастиря нашого святого Николы, близь Чигирина будучего, и чтоб перевоз, что на озере, и иные угодьи, кои належать к тому монастырю, отдал, как при прежних гетманах бывало, и чтоб братію мою старцов не грабил, и не изгонял, и обид никаких и насилства им чинить не велел» [72]. А 1674 р. монастирські землі стали театром бойових дій, які стерли з лиця землі старовинні Пиви та лишили цілком «запустілою» Максимівку [73]. Військові спустошення тут не припинялись до завершення Чигиринських війн у 1678 р. (утім, здається, втікачі з Правобережжя сприяли і залюдненню монастирських земель [74]).
Крім Пивогірського монастирця якійсь інтереси в регіоні мали і відомі Лубенський Мгарський та Густинський (під Прилуками) монастирі. Так, у 1658 р. Виговський ствердив права мгарських ченців на озера «на грунтах Чигирин-Дубравских» («Сулище, Білозерря, Пещане, Глушець, Плетеница і Білево») [75]. 11 вересня 1660 р. датована грамота-підтвердження російського воєводи кн. Олексія Трубецького на володіння «рибними ловлями» під Кременчуком на Дніпрі, які зі слів густинських монахів були надані їм «на прокормленіе» Б.Хмельницьким, а згодом відібрані І.Виговським [76]. Утім, здається надовго втримати тутешні маєтності ані мгарській, ані густинській братіям не вдалося [77].
Примітки
55. Лазаревський А. Малороссийские переписные книги 1666-го года // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. – Кн.ХІІІ. – 1899. – Отд.ІІІ. Материалы. – С.115-118. Ці цифри обіймають лише чоловіків-голів сімей чи «бобилів». Щодо кількості сіл в околиці «города», слід мати на увазі, що, наприклад, у Остап’я було аж п’ять сіл (див.: Там само. – С.111-114).
56. Єдина відома мені печатка городового кременчуцького уряду походить з 1685 р. Збережена у т.зв. «Збірках Новицького» (ІP НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.14480) вона мала традиційну 8-гранну форму із геральдичним зображенням серця у полі печатки та абревіатурою «П.Г.К.У.» («печатка городового кременчуцького уряду») з чотирьох кутів. Символ серця – це традиційна на той час алегорія віри, любові до Бога, але не можна виключати, що тут ми маємо слід шляхетського герба якогось з колишніх власників Кременчука. Аналогічні кременчуцькому зображення серця на міських печатках відомі зокрема в Батурині (1671 р.), Власівці (1682 р.), Новій Басані (1686 р.) (див.: Панченко В. Печатки сотенних міст Лівобережжя кінця ХVII ст. у збірках полковника Іллі Новицького // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: зб.наук.ст. – Вип.12. – К., 2003. – С.111. У статті кременчуцьку печатку хибно датовано 1681 р., вміщено також описи печаток Великих Будищ (1684 р.), Келеберди (1688 р.), Лукім’я (1696 р.) та Потоків (1686 р.)).
57. Див. загалом огляд козацько-гетьманської судової системи: Гамбург Л. Магістратські і ратушні суди у самоврядуванні міст України-Гетьманщини XVII-XVIII століть // Право України. – 2000. – №4. – С.110-114,132.
58. Універсали Богдана Хмельницького 1648-1657. – К., 1998. – С.103-104. В описі власницьких привілеїв Пивогір’я з 1766 р. (ІP НБУВ. – Ф.І. – Спр.58140. – Арк.2зв.) йдеться про універсали Б.Хмельницького від 11.ІІІ.1649 р. та від 1.ХІ.1651 р. Чи це ті самі акти, що згадані тут важко сказати.
59. Там само. – С.122-124.
60. Там само. – С.126.
61. Там само. – С.123.
62. Там само. – С.249-250.
63. Якщо вірним є згаданий вище перелік привілеїв (а в окремих випадках, коли можна співставити з автентичними текстами впадає в око незначне розходження в датуваннях) з 1766 р., слід констатувати охайність ченців у юридичному супроводженні своїх справ. У списку послідовно згадані універсали гетьманів І.Виговського (22.VI.1658 р.), Ю.Хмельницького (7.ІІ.1660 р.), П.Тетері (1.IV.1663 р.), І.Брюховецького (8.Х.1667 р.), П.Дорошенка (9.IV.1668 р.), Д.Многогрішного (1.VI.1670 та 28.ІІІ.1671 рр.), І.Самойловича (16.VII.1677 р.), І.Мазепи (6.Х.1687 р. та «другий без числа»). Заручався монастир і грамотами російських царів: Олексія Михайловича (11.VIII.1654 (7162) р.), Федора Олексійовича (20.ІІІ.1681 (7189) р.), Іоанна і Петра Олексійовичів та Софії Олексіївни (19.ІХ.1689 (7197) р.), Іоанна і Петра Олексійовичів (11.І.1694 (7202) р.) (див.: ІP НБУВ. – Ф.І. – Спр.58140. – Арк.2зв.).
64. Універсал від 5.IV.1658 р. свідчить, що найціннішою частиною «Пивських маєтностей» монастиря були «Максимівський Пивський перевіз» та «озера около Дніпра» (де існують рибацькі «стани»), «ґрунти» хоч і згадано, але про їх обробку немає жодного слова. Згаданий в документі крім монахів-«отців» та «їх закупуючий» (див.: Акты, относящиеся к истории Западной оссии. – Т.V (1633-1699). – СПб., 1853. – C.103-104).
65. Акты ЮЗР. – Т.VI. – С.231-232; Матченко А. Историко-археологический очерк бывшего Пивогорского монастыря… – С.9.
66. Акты ЮЗР. – Т.VI. – С.232. Вірогідно І.Озовський був родичем (сином?) козака Яська Озовського, згаданого четвертим за списком Жовнинської сотні в реєстрі 1649 р. (Реєстр Війська Запорозького 1649 р. – С.48).
67. Цит. за: Матченко А. Историко-археологический очерк бывшего Пивогорского монастыря… – С.13-14.
68. Там само. – С.21.
69. ІP НБУВ. – Ф.113. – Спр.5. – Арк.511.
70. Троцький П. Пустынно-Николаевский монастырь // Труды Киевской духовной Академии. – 1878. – №9. – С.633.
71. Матченко А. Историко-археологический очерк бывшего Пивогорского монастыря… – С.10.
72. Акты ЮЗР. – Т.VII (1657-1663, 1668-1669). – СПб., 1872. – С.72. Очевидно вищезгаданий охоронний універсал П.Дорошенка від 9.IV.1668 р. був реакцією на це прохання.
73. Там само. – С.11.
74. Акты ЮЗР. – Т.ХІІ. – С.34 (переселенці з Крилова та околичних сіл), 131-132 (переселенці з містечка Насташки під Білою Церквою).
75. Акты Западной оссии. – Т.V. – С.102-103.
76. Ткаченко М. Нарис історії Кременчуччини до початку XVIII ст…. – С.78.
77. Припускаю, що лубенські ченці перенесли свою активність на ближчі посульські маєтності навколо Лукомля, де 7.І.1660 р. Ю.Хмельницький подарував їм 5 млинів (див.: Акты, относящиеся к истории Западной оссии. – Т.V. – C.106-107).