Агонія «уродзоних» і примарне староство
Вирський Д.С.
Шляхта на Кременчуччині в результаті Козацької революції фактично зникає. Останніми черкаськими старостами, які ще могли сприйматись у Кременчуці як реальні представники влади, були брати Киселі [78]. Молодший Микола, перебував, щоправда, в тіні старшого – Адама, київського воєводи і православного магната, відомого прихильника козацько-шляхетського компромісу. Доводячи свою особисту та не в останню чергу і братову лояльність до Речі Посполитої, Микола загинув узимку 1651 р. під Винницею, потрапивши у знану льодову пастку, влаштовану козаками І.Богуна. Адам Кисіль спадкував по братові уряд черкаського старости, але ненадовго, оскільки і йому лишався вже недовгий вік [Уже влітку 1653 р. по смерті А.Киселя, титул черкаського старости був наданий Петру Потоцькому, сину колишнього коронного гетьмана М.Потоцького. ]. Після Берестечка і укладення Білоцерківського миру восени 1651 р. був короткочасний період, коли шляхта почала повертатись до своїх наддніпрянських маєтків, але вже наступного року змушена була знову тікати з козацької території.
Цікаво, що за часів, коли польський уряд уже фактично не контролював Кременчуччину, він провів невеличку адміністративну реформу і виділив Кременчук з околицею в окреме староство. Воно належало до «негродових», тобто до тих, що не мали міського уряду. Складалося кременчуцьке староство з самого Кременчука та його лівобережної околиці навколо гирла Псла.
Історія його постання пов’язана або з персональними амбіціями Ю.Немирича (у 1657 р. він перейшов на козацький бік, став титулуватись кременчуцьким старостою та претендував на повернення своїх маєтків на Кременчуччині [79], з чим гетьманський уряд однак не поспішав, дозволивши магнатським служебникам лише збирати на себе тут деякі казенні збори [80]), або з дипломатичною грою уряду з козаками, адже в нездійснених шляхетських проектах порозумінь з ними, йшлося про передачу кількох наддніпрянських староств під гетьманський контроль. Скількома саме адміністративними одиницями припустимо було поступитися, дебатувалося [81]. Отже, виверт щодо збільшення кількості староств без збільшення контрольованої козаками території багатьом міг здаватись вдалим політичним кроком [82].
Утім, я схиляюся до першої версії, оскільки саме Немиричу було цілком «плювати» на інтереси своїх старих суперників на Кременчуччині – Потоцьких, з яких Петро, син коронного гетьмана Миколая, черкаський староста з 1653 р. (до складу останнього, нагадаємо, належав і Кременчук з околицею) якраз щойно помер (перед 22.V.1657 р.) [83]. І перша безсумнівна урядова номінація кременчуцького старости, що відбулася восени 1659 р., отже, відразу по смерті Немирича, може розглядатись як новий реванш Потоцьких, адже титул цей здобув ближній клієнт старого гетьмана Миколая – жовнір і дипломат Маріуш Станіслав Яскульський [84].
Походив останній з сяноцької землі на Галичині, з молодості служив на Україні під рукою гетьмана польного Миколая Потоцького. У 1648 р. ротмістр козацької (легкокінної) корогви і коронний стражник. Разом з коронним гетьманом М.Потоцьким потрапив у полон після битви під Корсунем 26 травня 1648 р. Утім, його випущено через кілька днів за викуп у 300 талерів, аби він займався збором значно більшого викупу для свого патрона (120 тис. злотих). Знову став на чолі корогви у травні 1651 р. у полку звільненого коронного гетьмана. Брав участь у Берестецькій битві, бився і під Білою Церквою. 1652 р. знаходився серед оборонців Кам’янця-Подільського, обложеного козацько-татарським військом. 1653 р. воював проти сил козацько-молдавського союзу, бився під Жванцем. 1654 р. їздив з дипломатичною місією до Криму, аби укласти союз проти козаків та Москви. 1659 р. староста стулінський і на додачу кременчуцький. 1660 р. бився під Чудновим проти росіян, 1673 р. – під Хотином проти турків, 1674 р. голосував з воєводством руським на елекції Яна ІІІ Собеського. 1676 р. отримав каштелянію київську, 1680 р. – воєводство чернігівське, а перед самою смертю у 1683 р. став подільським воєводою [85].
Цей популярний у жовнірському середовищі ветеран якнайкраще підходив на роль зверхника староства, яке ще треба було відстояти збройною рукою [86]. М.С.Яскульський, таким чином, продовжив традицію військових зверхників прикордонної Кременчуччини (Язловецьких, Потоцьких та ін.). Оскільки нащадків М.С.Яскульський не мав, кременчуцьке староство, реалізувати права на яке цьому старості вдавалось хіба спорадично (скажімо, взимку 1664 р. під час останнього походу польських військ на Лівобережжя), перейшло до рук його племінника Станіслава. Останній мав ще менше шансів попанувати у своєму старостві й помер у 1689 р. [87].
Цікаво, що 1686 року при укладенні т.зв. «Вічного миру» з Росією Річ Посполита офіційно зреклася Лівобережжя [Утім, сейм Речі Посполитої ратифікував цей договір лише у 1710 р.], а отже, і Кременчуччини, що не завадило Яну ІІІ Собеському 1689 р. видати привілей на кременчуцьке староство вже клієнту М.С.Яскульського, підпоручнику його корогви у 1671 р., підчашому теребовельському з 1674 р. та підкоморію мозирському з 1681 р. Романові Ленкевичу-Іпогорському [88]. Останній походив з нобілітованого вірменського роду, що мав маєтності на північній Київщині та Західній Україні. За свідченням А.Бонецького, Р.Ленкевич за королівським дозволом відступив у 1690 р. титул кременчуцького старости сину Збігневу, який у 1695 р. вступив до ордену францисканців, а староство по ньому одержав його швагер (чоловік сестри Францішки) Єжі Анджей Чаплич, згодом підкоморій київський [89]. Така затяжна «гра» (хай і з постійною «девальвацією» статусу гравців) з практично пустим після 1686 р. титулом кременчуцького старости свідчить не лише про пристрасть до титулатури, поширену серед річпосполитського шляхетства ХVII-XVIII ст., а й про перманентну ностальгію за втраченими «кресами».
Протягом Руїни надії щодо повернення шляхти на Лівобережжя не раз оживали і знову видавалися привілеї на землі «Задніпров’я». Так, 19 грудня 1650 р., на хвилі Зборівського замирення, отримав грамоту короля Яна-Казимира на слободи Багачку та Білоцерківку Самійло Голуб [90].
Новий спалах подібних надань припав на часи Гадяцької унії 1659 р. та по Чуднівській перемозі поляків у 1660 р. Так, у липні 1661 р. маєтності на Пслі: містечко Баранівка з селом Перевіз (нині – Баранівка та Вел.Перевіз Шишацького р-ну Полтавської обл.), а також село Портанка були надані «шляхетному» Івану Рудницькому [91]; містечко Балаклея – «уродзоним» Базилю (Василю?) та Андрію Глошинським [92]; село Борки – свіжонобілітованому [93] Федорові Колчинському [94]. Близько того часу привілей на «хутір на Пслі» був наданий керівникові козацького посольства до короля С.Голуховському [95]. Про визнання «шляхетними» 10 кременчужан у 1659 р. мова ще піде нижче (див. наступний підрозділ).
Однак, шляхетська дрібнота зазвичай не здатна була реалізувати свої майнові права саме «яко шляхтичі» та часто спокушалася іншою формою легітимації, а саме службою Війську Запорізькому, поповнюючи ряди козацької старшини [96]. Без магнатського «даху» шляхта на Задніпров’ї лишалася недієздатною як соціальна група та провідницька верства.
Та навіть покозачена шляхта на Кременчуччині була рідкістю [97]. Відомо, що у найближчих до Кременчука Миргородському і Полтавському полках у 1654 р. шляхтичів не значиться зовсім (за даними присяги на вірність московському царю). Серед маєтностей Миргородського полку в 1657 р. вказано лише два приватновласницькі, що складало 2,15% від загалом існуючих [98]. Козаки, які складали від 50% до понад 80% населення, стали безроздільними володарями краю. Козацький характер краю не раз визнавав навіть уряд Речі Посполитої, у пошуках компромісу з Військом Запорізьким незмінно відносячи ці території до зони, яку він погоджувався лишити під козацьким контролем [99].
Примітки
78. У козацькому реєстрі 1649 р. в осавульському курені Чигиринського полку бачимо Феська Киселя, у Смілянській (Сміловській) сотні – Каленика Киселя та ще трьох Киселенків у Воронівській (Іван) та Оловятинській (Іван, Тимко) сотнях. У XVIII ст. у Кременчуці фіксується козацький рід Киселів (один з них був місцевим сотенним писарем), існувала і невелика річечка Кисіль – притока Дніпра трохи вище Тясмина та ще якісь «for. (форпост?) Kisielew» уже на лівому березі Дніпра, поруч з Максимівкою (див. мапу кордону між осійською імперією та іччю Посполитою 1784 р.: AGAD. – Zbory Kartograficzny. – №510-1, ark.2). Не виключено, що тут ми маємо представників якихось молодших ліній магнатського роду Киселів або принаймні пам’ять про «гучне ім’я» у місцевому «прізвищевому фонді» (такого роду приклади не поодинокі).
79. Грушевський М.С. Вказ. праця. – Т.Х. – К., 1998. – С.128-129.
80. Там само. – С.193. «Сбирати хліб» Ю.Немиричу було дозволено як з його безсумнівних колишніх маєтностей Кобеляк, Біликів та Санжарова, так і колись спірних Кременчука, Кишеньок та Переволочни. У планах українського аристократа було просити затвердження своїх власницьких прав на ці маєтки у російського царя (див.: Акты ЮЗР. – Т.VII. – С.204,209,213-214, а також: Там само. – Т.6. – С.109; Т.15 – С.32,44).
81. Грушевський М.С. Вказ. праця. – Т.ІХ-2. – К., 1997. – С.1094. Датування офіційного виокремлення Кременчуцького староства тоді лишається неясним. У травні 1655 р. ще говорять про «староство Черкаське та Кременчук з приналежностями».
82. Принагідно зауважу, що Крилів з виокремленням «на булаву» козацьких гетьманів Чигиринського староства з старого Корсунського, намагалися утримати під юрисдикцією Корсуня (див. надання корсунського староства Янові Лещинському від 15.IV.1659 р.: Пам’ятки історії Східної Європи: Джерела ХV-XVII ст. – Т.V. уська (Волинська) метрика. Книга за 1652-1673 рр./ укладач П.Кулаковський. – Острог-Варшава-Москва, 1999. – С.311).
83. Polski Slownik Biograficzny. – T.XXVIII/1. – Wrocław-Warszawa-Kraków, 1984. – S.122.
84. Здається Яскульський з руки М.Потоцького формально отримав Кременчуцьку волость ще в 1650 р. Зокрема, з серпня 1650 р. походить лист М.Потоцького до Б.Хмельницького, де перший підтримує претензії свого клієнта до Максимівки з дніпровим перевозом та «до інших міст його» проти ченців Київського Пустинного Микільського монастиря, права яких на максимівські маєтності своїм універсалом гарантував козацький гетьман (див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.ІХ-1. – К., 1996. – С.73).
85. Polski Slownik Biograficzny. – T.XI. – Wrocław-Warszawa-Kraków, 1964-5. – S.63-66.
86. Про те, що найкраще в ечі Посполитій про Кременчук пам’ятали саме військові може свідчити, наприклад, і такий «буденний» факт визначення у 1677 р. польним гетьманом С.Яблоновським розташування Чигирин-Дубрави («Діброви») через його сусідство з Кременчуком (див.: Мицик Ю. З джерел до історії оборони Чигирина 1677 р. // Військово-історичний альманах. – 2002. – Число 2(5). – С.153-154). І це при тому, що попередня історія Чигирин-Діброви і його актуальне значення були тоді чи не виразніші за сусідські.
87. Boniecki A. Herbarz Polski. – Warszawa, 1905. – T.VІІІ. – S.310.
88. Metryka Koronna. – Ks.376. – S.1b. (див. Додаток 2).
89. Boniecki A. Herbarz Polski. – Warszawa, 1907. – T.XIV. – Zeszyt III. – S.86. Цікаво, що цей Єжі-Юрій був сином Барбари, дочки і спадкоємниці іншого добре нам знаного Єжі-Юрія – Немирича. Таким чином, обидві лінії шляхетських претендентів на Кременчуччину в особі останнього кременчуцького старости таки примирилися.
90. Кривошея В. Генеалогія українського козацтва… – С.70.
91. Пам’ятки історії Східної Європи: Джерела ХV-XVII ст. – Т.V. уська (Волинська) метрика. Книга за 1652-1673 рр. – С.238-240. З представниками цього роду ми стикнемось ще згодом, коли мовитимо про ХVIII ст.
92. Там само. – С.240-241.
93. Там само. – С.257-260.
94. Там само. – С.247-248.
95. Савчук Н.О. Українська держава за гетьманування Ю.Хмельницького (1659 – поч. 1663 рр.). – Кам’янець-Подільський, 2001. – С.60.
96. З трьох перерахованих вище державців земель на Пслі у Війську Запорізькому служили двоє – удницький і Колчинський, про Глошинських же не маємо докладніших відомостей. Найвірогідніше це В. і А.Глосінські, щойно нобілітовані козацькі старшини (див.: Савчук Н.О. Українська держава за гетьманування Ю.Хмельницького… – С.62). Варто нагадати і про хрестоматійний випадок з шляхтичами надвірної корогви Я.Вишневецького, яким останній за заповітом приділив частки своїх розлогих маєтностей на Лівобережжі з метою «матеріального зацікавлення» антикозацької боротьби, але більшість з обдарованих ветеранів надали згодом перевагу «натуралізації» у лавах козацької старшини (напевно найвідомішим серед екс-клієнтів Я.Вишневецького був П.Апостол). Нижче буде згадано і про «скозачіння» шляхетних Хандогіїв, родом з-під Бродів на Львівщині, з яких почнеться один примітний кременчуцький козацько-старшинській рід.
97. За реєстром 1649 р. питома вага шляхти в Чигиринському полку 2,7% (88 з 3222 козаків). Загалом по Війську Запорізькому цей показник був 3,3% (див.: Кривошея В. Генеалогія українського козацтва… – С.132).
98. Яковлєва Т. Нарис. – С.427.
99. Див., наприклад, Патент цілому Війську Запорізькому від короля та цілої ечі Посполитої від 28.VII.1661 р.: Пам’ятки історії Східної Європи: Джерела ХV-XVII ст. – Т.V. уська (Волинська) метрика. Книга за 1652-1673 рр. – С.265-267. На рубежі 1682-1683 рр. «прелестні» листи польського короля прямо казали, що нічого побоюватись повернення старих панів на Лівобережжя, їх ж бо вже немає серед живих, а які лишились молоді, то Задніпров’я не знають. До того ж, нагадувалось у цих листах, тут усі маєтності державні, вони лише ходили в помістях, і держава попередніх поміщиків уже не дасть (див.: Соловьев С.М. Сочинения. – Кн.VIІ. – Т.14. – С.356).