Покликані революцією: призовники Великого Гетьмана
Вирський Д.С.
Кременчук з околицею, розташовані у межах «ядра» козацької території, увійшли до складу «столичного» чигиринського полку (в реєстр якого вписана була й уся генеральна старшина Війська Запорозького). Відтак, місцеві мешканці чимало «вигравали» від Козацької революції. «Моя революція», задовго до В.Маяковського, про останню міг сказати собі чи не кожний «кременчужанин». Не дивно, що вже після Жовтоводської битви у травні 1648 р. до ставки Б.Хмельницького в Чигирині прибув 2-тисячний загін з Крилова [1], зібраний на правобережній і лівобережній Кременчуччині [2]. Мав тут місто і трагічний курйоз, коли на Ніжинський козацький полк, що йшов із завданням взяти Кодак, прийнявши його за ворогів, напало в Рашевці місцеве ополчення. Розсіявши заскочених козаків воно рушило до Дніпра, аби біля Пивогірського монастиря переправитись на його лівий берег. Утім, ніжинці, «скупившись», наздогнали кривдників на переправі та розгромили вщент тих хто не встиг втекти на лівобічне узбережжя Дніпра [3]. На цьому, здається, ексцеси пов’язані із установленням нової влади в регіоні були вичерпані.
З подвигів кременчужан на фронтах визвольної війни маємо докладну вістку хіба про епізод з кінця жовтня-початку листопада 1653 р., коли основні сили Б.Хмельницького рушили походом на Поділля, аби здобути наприкінці славнозвісну перемогу під Жванцем. Але для Великого гетьмана було важливо також забезпечити свій північний фланг від удару військ Великого князівства Литовського. Відтак, Чернігівському полковнику та наказному гетьману Івану Золотаренку було поставлене завдання дрібними сутичками «забавити-зв’язати» супротивника та не допустити прориву ворога в глиб Гетьманщини [4].
На допомогу досить обмеженим силам північних козацьких полків гетьман надіслав спеціальний корпус добірних козаків [За повідомленнями литовської сторони Золотаренко в Чернігові міг лічити чи то на 6, чи то на 10 тисяч козаків-реєстровців (здається це цифри з урахуванням і місцевих козаків).], яких по 1-2 (за іншими даними по 2-3) мав виділити кожний курінь скозачілого Лівобережжя (в джерелі згадані козаки з Кобиляк, Кременчука, Говтви, Полтави, Оржиці, Переяславщини та Посулля-«Вишневетчини»).
Ключовим пунктом боротьби стали околиці Мозиря (нині територія Білорусі). Невеликий допоміжний загін татар (8 сотень), який Золотаренко спочатку вислав на литовське прикордоння, зіткнувшись з необхідністю діяти в незвичних для себе умовах лісів та боліт, виявився малоефективним та швидко повернувся назад.
Малі летючі ватаги козаків, вислані згодом, діяли успішніше і завдали деяких втрат литовським сторожам. Відтак, Золотаренко наважився на значнішу акцію (фактично атаку по всьому фронту), в якій надісланим з Лівобережжя вибранцям було відведено провідну роль. Останні стали ядром 4-тисячного козацького загону, який мав здійснити диверсію в околицях Мозиря. Керівниками походу (наказними полковниками?) були Петличенко [5], родом з Кременчука [Ця вказівка джерела, між іншим, ще раз свідчить, що дані люстрації 1636 р. про те, що Кременчук лежить «пустим полем», не можуть сприйматися як свідчення про цілковиту відсутність тут населення.], та Кияниця [6]. Переправившись за Дніпро козаки розділились навпіл (можливо це відпочатку були два окремих загони із спеціальною роллю для кожного).
Підрозділу Петличенка випало завдання знешкодження мобільних сил литовського прикодоння, представлених загоном кінноти на чолі з ветераном війни з козаками ротмістром Смольським, який усе літо та початок осені стояв в околицях Водовичів. Очевидець-«литовець» писав, що в день св.Михайла (очевидно це 6 (16) вересня), вранці, «перед зорею у сутінках», козаки несподівано (отже, застигши ворога зненацька) напали на шляхетську кінноту, яка лише із відчутними втратами (принаймні 2 товариша, 11 пахолків загинуло), змогла вихопитись з оточення та відступати у бік Мозиря. Козаки вислали за ним загороджувальний загін, якому Смольський також ніякої помітної шкоди не наніс, що зрештою зайняв позицію на броді притоки Прип’яті неподалік Загаля у кількох кілометрах від місця першого бою, де Петличенко заклав основну базу-кіш.
Більшість козаків, заспокоєних розгромом Смольського, зайнялась пошуками здобичі, широко розійшовшись від основного табору. Однак з Мозиря на допомогу Смольському надійшов значний підрозділ драгун, які збили з броду козацький загороджувальний загін (200 самопальників) після чого переслідували козаків аж до базового табору. Тут та «по пекарнях у селі» відбувся тривалий бій, бо козаки боронились «дєльно», а Петличенко був «добрий вождь», як визнавали самі литовські кореспонденти, але, оскільки табір лишився, власне, напівпустим, оборонці «невстояли». Петличенко збитий з трофейного коня самого Смольського двома кулями (як бачимо, однієї для нього виявилось замало) загинув. Загалом у боях полягло до 700 козаків, у полон потрапило лише кільканадцять осіб і ще якісь втрати козацькі загони понесли під час відступу за Дніпро та «вилову» тих необережних, хто вирушив за «лупами» по околицях.
Ця поразка стала сигналом для згортання козацьких акцій по всьому фронту. Литовські кореспонденти подають загалом різні цифри постраждалих (найменшою і найбільш вірогідною з яких є досить умовна згадка про знешкодження третини козацьких сил), старанно принижуючи і замовчуючи власні втрати. Але звертає на себе увагу повідомлення про те, що кіннота втратила багато коней, що безперечно мало позначитись на спроможності її до контрнаступу.
Відтак, козаки Петличенка зрештою виконали основне завдання Хмельницького – унеможливити удар у спину головним силам Українського гетьманату. Сам старшина-кременчужанин якоюсь мірою повторив долю іншого відомого на кременчуцькій землі героя Козацької революції – Михайла Кричевського, який також у битві з литовським військом під Лоєвим у липні 1649 р. програв і загинув, але виграв для Б.Хмельницького час, дозволивши останньому перемогти основні польські сили під Збаражем і Зборовим.
Примітки
1. Взяття Крилова козаками не обійшлося миром через перебування тут найманого загону німецької піхоти, який з підходом військ Хмельницького спочатку зачинився в замку, а вночі втік, підпаливши містечко (див.: Компан О. Участь міського населення у визвольній війні українського народу 1648-1654 рр. – К., 1954. – С.89). Про спалення Крилова повідомляли свій уряд і російські інформатори (див.: Акты Московского государства. – Т.ІІ. – СПб., 1894. – С.217,222).
2. Літопис Самійла Величка: В 2т. – К., 1991. – Т.1. – С.68. Напевно тут не «обсвятилося» без Пивогір’я.
3. Матченко А. Историко-археологический очерк бывшего Пивогорского монастыря, нынешней Николаевской кладбищенской церкви в г.Градижске, Полтавской губернии. – Кременчуг, 1891. – С.9.
4. Тут і далі події переповідаємо за вістками з листів з «литовського» боку, див.: Archiwum Glówny Aktow Dawnich w Warszawi. – Archiwum Radzywillów. – Odz.VI. – Pudło 36:37/1. – S.826-833; див. також: Мицик Ю. З документів польський архівів до історії Сіверщини ХVII-XVIII ст. // Сіверянський літопис. – 2003. – №5-6. – С.13-17 (документи під №3).
5. За реєстром 1649 р. у Чернігівському полку в списку «Борзенців» (до речі окремому від «Сотні Борзнянської», що може свідчити на користь недавнього переселення) є козак Ярема Петліченко (див.: еєстр Війська запорозького 1649 року. – К., 1995. – С.480). Щоправда, у Черкаському полку за тим таки реєстром (сотня Мошенцова) згадано ще козака Яроша Пітляченка, але мені здається, що борзенський Петліченко, добре знайомий з умовами війни на північному фронті, мав більше шансів очолити козацький рейд (крім того, здається козаки-правобережці, а отже і черкасці не були залучені до походу).
6. У реєстрі 1649 р. у Чигиринському полку згадано двох Кияниць – Семена (Медведівська сотня) та Богдана (Говтвянська сотня). Якщо припускати, що козаків-лівобережців мав очолювати і «вождь» з Лівобережжя, тоді згаданим Кияницею мав бути саме Богдан (в інших правобережних козацьких полках також згадується ще чимало Кияниць, але жодного в лівобережних).