«Час світу»: потенціал міста та регіональні перспективи
Вирський Д.С.
Мирне життя Кременчуччини під бунчуком Великого Гетьмана почасти в силу вже згаданих вигод розташування її за широкою спиною столичного Чигирина, почасти завдяки власним ресурсам складалося цілком не зле. Серед «здобутків» місцевої людності, насамперед, варто згадати масове набуття привілейованого козацького статусу. Майже суцільне «покозачення» у купі з ліквідацією магнатського землеволодіння різко послабило соціальне напруження на Кременчуччині, піднесло почуття громадянської гідності та самоповаги ветеранів-«переможців ляхів», створило умови для максимального виявлення народної ініціативи.
Крім того, віддаленість кременчуцької землі від фронту українсько-польського протистояння та союз із Кримом відсував на задній план оборонну функцію міста, що абсолютно домінувала у попередню добу. Татари вільно кочували поблизу Чорного лісу за 20-30 км від Чигирина, а також вдовж Орелі, Ворскли та Псла на Лівобережжі. Гетьман до того ж дозволив їм вільно прибувати в прикордонні міста для торгівлі [7]. Вірогідно жвавістю контактів з татарським світом можна пояснити наявність 1678 р. у козаків Вереміївки «верблюдів і мулів» [8].
Турецький мандрівник, воїн-дипломат Евлія Челебі, який бачив Кременчук наприкінці жовтня 1657 р., змалював його таким чином: «Це гарна невелика фортеця, побудована з тесаного каміння. Усього війська в ній три тисячі. У фортеці ми бачили лише один монастир, але до нього не входили» [9]. Щодо «фортеці з тесаного каміння», Челебі в іншому місті своєї праці пояснив, що Кременчук – то власне дерев’яна фортеця, а камінні укріплення існують лише у її внутрішній частині (тут він також додав, що фортеця мала свою артилерію) [10]. Я схиляюсь до думки, що камінням (виходи гранітів у міській околиці дозволяли не дуже напружуватись, застосовуючи цей непростий для використання будматеріал) міг бути обкладений підмурівок замку-цитаделі міста. Стосовно 3-х тисяч оборонців міста, то напевно тут не обійшлось без традиційного для Челебі перебільшення (втім, можливо ця цифра окреслює максимально можливий гарнізон для цієї фортеці чи то мобілізаційні можливості кременчуцької околиці). За «монастир» же він напевно вважав звичайну церкву. Те, що кременчужани жили за Хмельниччини заможно, свідчить і згадка величезної здобичі татар, взятої в околицях Кременчука (в 1658 р.?) [11].
Лишив Евлія Челебі й опис Крилова, якому Козацька революція також подарувала добу, що може бути позначена як процвітання (остаточно звела нанівець його лише руїна кінця 1670-х рр.). Турецький мандрівник згадав, що руси (українці) називають це місто ще й Горіловим (Куриловим?). Оскільки інших згадок про таке величання Крилова немає, ризикну припустити, що в ній маємо скороминущий спомин про недавнє минуле (відомий підпал міста урядовою польською залогою при втечі перед наступом Б.Хмельницького у травні 1648 р.?).
Утім повернемося до тексту Евлії Челебі. Він пише, що Крилів 1657 р. «то неприступна кам’яна фортеця на березі Дніпра. В її нижньому посаді за стрімкими ровами стоїть п’ять тисяч будинків. Правителем її є сарикамишський (запорізький – Д.В.) гетьман. Він не підпорядкований ані Польщі, ані Москві, ані Криму. [Тутешній народ] – це натовп заблукалих людей, які уникли шибениці. Є тут декілька невеликих монастирів (напевно мова про церкви – Д.В.) та торговельних рядів. … Садів у них мало, а виноградників немає зовсім» [12].
Гетьманська влада була зацікавлена у створенні економічної бази в глибокому тилу держави, розвитку дніпровської торгівлі з виходом на країни чорноморського басейну. Пожвавлення економічних зв’язків із Московським царством, яке, хай і не дуже послідовно, спочатку Хмельниччини дотримувалось сприятливого нейтралітету, а згодом відкрито виступило на боці козаків, добре позначилося на Кременчуці, адже через нього пролягав один із шляхів на Путивль – основний російський прикордонний пункт. Усе це робило з міста перспективний транзитний центр [Відкритим залишається питання про час побудови укріплень «великого міста», що фіксуються вперше 1662 р., навколо первісного замочку під залогу з 60-80 осіб (стан на 1638 р.). Навіть, якщо справа ця була заініційована ще Ю.Немиричем чи Потоцькими (між 1639 та 1648 рр.), дивіденди з неї мала уже козацька адміністрація. Так само цікавим є питання, коли були збудовані дві відомі за згадкою 1661 р. кременчуцькі церкви – Успенська та Спаська. Якщо одна з них не була колись католицьким костьолом, «перепрофільованим» за часів Хмельниччини, то можна припускати, що потреба у другій церкві в Кременчуці виникла саме в зв’язку із зведенням другого кільця укріплень – «великого міста».]. Можливо у зв’язку з цим ніжинський козак Ясько Охрімович купив тут «за копу» (лічильна одиниця в 60 грошів=2 злотих) будинок у Дана Безп’ятого, як він висловлювався, «під час завірюх, з розсказаня господаря нашого, його милості пана гетьмана» [13]. Згодом, 1654 р. він таки повертається до Ніжину [Напевно, занадто сміливим буде припускати, що акт цей віддзеркалив зміни зовнішньополітичної ситуації у зв’язку з підготовкою Переяславської ради 1654 р. Хоча, зазначу, що союз Козацької держави з Росією та автоматичні за ним ускладнення у відносинах із Кримом, робили Ніжин явно привабливішим від Кременчука місцем проживання.], а дім у Кременчуці продає «пану Юрю Мойсеєнку» [14].
Відомий і ще один епізод, який свідчить про «включеність» кременчужан в економічне життя Лівобережжя. Зокрема, в Лохвицькій ратушній книзі другої половини ХVII ст. зберігся запис з 4 липня 1655 р. про справу двох кременчуцьких козаків – Івана Волошина та Романа Ріпчика [Можливо це родич (син?) кременчужанина-героя козацької війни 1638 р. – Ріпки?], які прибули до Лохвиці на ярмарок. Тут місцеві цигани вкрали у них четверо коней, але були піймані та мусили відшкодувати збитки потерпілим [15].
В освоєнні власне кременчуцької околиці напевно переважав напрямок за руслом р.Кагамлик, у гирлі якої й виник Кременчук. Так, 1654 р. за 15 км від останнього вище за течією річки осіло нове козацьке село Богомолівка (назва напевно від прізвища Богомол-Богомоленко) [16], а вірогідно у 1660-х рр. трохи нижче за течією (за 10-11 км від Кременчука) було закладене Савине (гіпотезу про зв’язок цього заснування з кременчуцьким сотником-полковником Савою див. нижче) та Кохнівка (населений пункт розташований на Кагамлику безпосередньо за Кременчуком).
Осадниками першого із згаданих поселень були правобережні емігранти. Напевно група першозаселенців була досить значною, адже за ревізією 1729-1730 рр. Богомолівка була найбільшим населеним пунктом Кременчуцької сотні, не набагато меншим за сам Кременчук (така ситуація зберігалась принаймні до 1740-х рр., коли починається швидкий ріст Крукова-Крюкова).
Складений у 1654-1656 рр. російським урядом для власних потреб «Перелік городів, городків, міст і містечок у Черкаських полках» відніс Кременчук до «городищ», другої з чотирьох виділених категорій населених пунктів міського типу [17]. Про стратегічну важливість Кременчука – «міста немалого і порубіжного», «в ближніх місцях» до Чигирина та Запоріжжя 16 лютого 1662 р. ставив до відома царський уряд переяславський воєвода В.Волконський [18].
З «пореволюційного» часу вірогідно варто відраховувати й історію кременчуцького Правобережжя, хоча тут ще здається цілком панували пасіки, випаси та пункти сіно- і лісозаготівлі, а усталених населених пунктів майже не існувало [19]. Відтоді маємо першу достеменну згадку Крюкова-«Крукова», що належить до 1661р. [20]. З 1670 р. починає з’являється людність «на урочищу Троїцькому», майбутній Куцеволівці [21]. До 1677 р. (коли його знищили турки) існував багатий зимівник козака Андруся – Андрусівка [22]. Вірогідно, що в зв’язку з тим, що під Чорним лісом знаходився звичайний збірний пункт татарських союзників Чигирина (нова реінкарнація «курука»?), українська колонізація на південь від Тясмина лишалася на кременчуцькому Правобережжі швидше винятком, аніж правилом.
Виникнення Крюкова могло бути пов’язане із зародженням чумацького промислу [23], який либонь став актуальним для Запоріжжя в зв’язку з тривалим союзом із Кримом та неможливістю використання старих торгових шляхів до західноукраїнської (коломийської) солі. Перша відома мені звістка про прибуття до Кременчука купців «з сіллю» (Опанас Яресенко «з товариші» – всього 5 чоловік їхали додому до Лебедина з Могилів-Подільського) датована 9 листопада 1661 р. [24]. Утім, розквіту цього такого примітного в українській національній традиції промислу як чумацтво, а в купі з ним і Крукова-Крюкова, прийшлося зачекати до ХVIII ст.
Запорізькі чумаки вирушали в свої мандри до татарських володінь по сіль відомим здавна Чорним шляхом. Останнім кременчуцькі купці могли діставатися і до західноукраїнських земель і далі, встряючи таким чином у велику європейську торгівлю. Крім солі та солоної риби (основного продукту вивозу Запоріжжя), вони могли запропонувати на експорт степову худобу, зокрема славнозвісних українських волів. Не дивно, що згодом полтавець І.Котляревський, підшукуючи звірів-тотемів, які б стали уособленням певних народів, саме волу надав право представляти українців.
Утім, молоде кременчуцьке купецтво не могло змагатися на полі експортної торгівлі з старими привілейованими міськими центрами (Київ, Львів, Ніжин та ін.). У його рядах переважали люди, які щойно почали «бавитися купецьким промислом», а отже, володіли невеликим капіталом і займались переважно місцевою торгівлею. Добрі прибутки давало кременчужанам демонополізоване ґуральництво (раніше виготовлення спиртних напоїв було привілеєм шляхти), а також рибальство, бджільництво, млинарство та тваринництво.
Особливістю місцевої економіки було невисоке значення нерухомості та підвищений попит на робочі руки. Значні маєтки носили більше «ранговий», аніж приватний і спадковий характер, право на «займанщину» першопосельника ніким серйозно не ставилося під сумнів [25]. Податковий тиск не набув сталих форм і зводився переважно до ситуативних поборів на військові потреби, податків на заняття шинкарством та торговельною діяльністю. Отже, середній рівень добробуту був досяжним для будь-якої здорової людини (за переписом 1666 р. лише 10-20% населення належали до категорії бобилів – господарів, які не мають робочої худоби) [26].
Зовнішня кон’юнктура для Кременчука погіршилася після Переяславської Ради 1654 р., адже перехід під протекцію Росії, призвів до загострення відносин Гетьманської України з Кримом. Уже на початку осені 1654 р. полудневі правобережні полки, з чигиринським включно, постраждали від наскоків татар [27].
Татарська загроза призвела до пожвавлення еміграційного руху на землі Росії (Слобідської України). Кременчуцькі переселенці на її теренах фіксувались ще 15 травня 1653 р., коли до Вольного «на вічне життя» прибули козаки з Кременчука «Мишка Семенов с товарищи 5 человек, с женами и с детьми и с животы», які мотивували своє переселення розоренням від «ляхів» та голодом [28]. У вересні 1656 р. на Цареборисове городище прийшли близько 50-ти козацьких родин з Кременчука і Кобеляк та розселилися навколо цього старого городища [29]. Можливо й топонім «Кремончук», згаданий у документі 1690 р. у Стародубському полку в околицях Погару та «московського кордону», також був пам’яткою цього руху [30]. З 1673 р. існує згадка про харківського отамана Матвія Кременчуцького (Кременчюцького) [31].
Стосунки з татарами стали причиною й антигетьманського виступу в місті, який відбувся у липні 1657 р. Як повідомляв Шебеші, трансильванський посол у Чигирині: «У місті Кременчуку, що недалеко Запоріжжя, пробували вчинити повстання на гетьмана, і він велів звозити до Суботова гармати і порох. Повстали тому, що гетьман віддав Татарам назад табуни, що (козаки) забирали у Татар» [32].
Примітки
7. Грушевський М.С. Вказ. праця. – Т. ІХ-1. – К., 1996. – С.126-127; Про кочів’я татар поблизу Кременчука згадують російські інформатори, зокрема, в листопаді 1752 р., січні 1653 р. та лютому 1654 р. (див.: Акты Московского государства. – Т.ІІ. – С.304,313,365 відповідно).
8. Принаймні по парі голів, які збирався викупити на подарунок калмицькому князю Каспулату Муцаловичу Черкаському гетьман І.Самойлович (див.: Акты, относящиеся к истории Западной оссии. – Т.V. – C.149).
9. Эвлия Челеби. Книга Путешествия (Извлечения из сочинения турецкого путешественника ХVII века). Перевод и комментарии. – Выпуск 1. Земли Молдавии и Украины. – М., 1961. – С.81.
10. Там само. – С.212. Цікаве зауваження Челебі, що на «мові московитів» Кременчук зветься Яшлавуз-керман. Цю тюркомовну назву щойно інтерпретував як «сира або волога фортеця» молодий київський дослідник Віктор Тимченко. Припускаю, що цей топонім пов’язаний (калька?) з Кагамликом, який, як уже зазначалося вище також перекладається як «сире заболочене місце».
11. Там само.
12. Евлия Челеби. Книга Путешествия… – Выпуск 1. – С.85. Згадка «сарикамишського гетьмана» у цьому уривку можливо навіяна реаліями кінця 1670-х рр., коли, власне, і писався твір Челебі. Утім, відомо, що на Запоріжжі існував окремий Крилівський курінь, а отже зв’язок Крилова із Січчю був дуже тісний. 5 тисяч будинків, то явне перебільшення, але й воно дає нам можливість зробити висновок, що Челебі вважав Крилов значно більшим за Кременчук (3 тис. жителів). Кам’яні оборонні споруди, згадані Челебі могли, як і в Кременчуці, становити хіба окремі елементи укріплень Крилівської цитаделі. Щодо пасажу про жителів-шибеників, то це явно данина риторичному ярлику «зрадників-ребеліянтів» для українських козаків взагалі.
13. Про активну роль у обсадженні козаками стратегічних пунктів на південному кордоні гетьманату прямо свідчить і заява новосанжарців від 12.ХІІ.1659 р. – «…и нам, государь, Богдан Хмелницкой в том городе велел селитца, чтоб Тотаром заступить дорогу» (див.: Акты ЮЗР. – Т.VII. – C.285). Про Кобиляк (Кобиляки) 1657 р. Евлія Челебі пише, що він «цілковито відбудований гетьманом» (див.: Евлия Челеби. Книга Путешествия… – Выпуск 1. – С.85).
14. Купчая на дом в Кременчуге 1654 г. // Киевская старина. – 1903. – LXXXIII. – №4. – С.14. Свідками цього акту названі кременчуцькі козаки Левко Булда, Іван Цевченко, Мартин Шора Папенко, причому перші двоє згадуються із шанобливою приставкою «пан». Ю.Мойсеєнко вірогідно родич Антона Мойсієнка, п’ятнадцятого за списком кременчуцької сотні 1649 р. Не виключено також, що до цього роду належав і «товариш» сотні кременчуцької Андрій Мусієнко («Мусеенко») покупець лісочка («стінки») на правобережній Кременчуччині 16.І.1726 р. (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.126).
15. Лохвицька ратушна книга другої половини ХVII ст. (Збірник актових документів). – К., 1986. – С.51-52 (документ № 43).
16. Див. гасло «Червона Знам’янка» (назва Богомолівки з 1921 р.) у: Полтавщина: Енциклопедичний довідник. – К., 1992. – С.964. Козак Іван Богомол фіксується в Богомолівці ще за реєстром 1741 р., раніше маємо дані про омана Богомоленка згаданого в реєстрах Кременчуцької сотні 1712 та 1715 рр. Гіпотетично можна припускати причетність до заснування Богомолівки когось з двох (чи обох одразу) Тишків Богомоленків згаданих у Кислянській сотні Уманського полку за реєстром 1649 р.
17. Перечень городов, городков, мест и местечек в Черкасских полках 1654-1656 гг. // ЧОИДР. – 1905. – Кн.2. – Смесь. – С.28. До «городів» тут були залічені: Чигирин, Суботів, Медведівка, Кам’янка, Жаботин, Сміла («Смелая»), Орловець; серед «городищ», поруч з Кременчуком згадані: Вереміївка («Ереивка»), Жовнин («Желмин»), Чигирин-Діброва («Чигрин, Дуброва»), Бужин, Вороновка, Крилів, Потоки («Поток»), Говтва, Остап’є; «городками» названі Костянтинівка, Балаклея («Баклій»), Омельник, Максимівка, Манжелія («Манжелейка»), Пиви («Пиво»), «містечками» – Власівка, Кишеньки («Кишинское»), Федорівка. Цікаво, що всі «городи» полку – на Правобережжі, а городища – на Лівобережжі, таким чином, можливо, підкреслені не формальні розміри останніх, а їх «молодшість» щодо перших.
18. ІP НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.15405. – Арк.34. Щодо Запоріжжя, Г.Ромодановський ще у серпні 1661 р. довів до відома уряду, що від Кременчука туди «поспевают третим днем» (див.: Там само. – Спр.15407. – Арк.58).
19. Хоча відомо, що 26.ІХ.1648 р. І.Волевач купив у жительки чигиринської пасіку з лісом, «хуторищем» і поселенням людей на р.Інгульці, де вже і греблю побудували (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.166). Нині це місцевість на північ від м.Олександрії. Волевачами були заселені й верхів’я р.Цибульника (див.: Там само. – С.166, 167. Вістки з 1615 та 1650 рр.), але все це більше чигиринські, аніж кременчуцькі околиці.
20. ІP НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.15408. – Арк.5 (Білгородський стіл. Стб.№466. Л.267). (Згаданий як місце, де планує переправлятись через Дніпро кримський хан, у листі ніжинського полковника В.Золотаренка до сівського воєводи П.М.Салтикова від 14.VIII.1661 р.) Починаючи з Ф.Николайчика така першозвістка належала до 1676 р. (див.: Акти ЮЗР. – Т.XII. – С.655,661,774).
21. Макаревский Ф. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия. – Дн-ськ, 2000 (репринт з Катеринославського видання 1880 р.). – С.313. Макаревський вважав, що першозаселенці з’явилися з-під Кременчука та з-під Кобеляк і Келеберди.
22. ІМіС. Кіровоградська область. – С.715. Скоріше за все це був крилівський виселок.
23. Самі поняття «чумак», «чумацький промисел» відомі з 1660-х рр. (див.: Слабєєв І.С. З історії первісного нагромадження капіталу на Україні. – К., 1964. – С.19). Вони потроху витісняли старий термін для позначення купця (візника)-«соляника» – «коломієць».
24. ІP НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.15410. – Арк.15.
25. І.Лучицький наводив такі характерні для тогочасного господарювання приклади як спільного володіння мешканцями Кишеньок, Переволочни та Келеберди лугом. Як це виглядало на практиці можна з’ясувати на прикладі містечка Білоцерківки, де у визначений час із своїми домочадцями жителі йшли на спільний луг і хто скільки встигав скосити, тим і користувався (див.: Лучицкий И. Займанщина и формы заимочного владения в Малороссии // Юридический вестник. – 1890. – №4. – С.418).
26. Стецюк К.І. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50 – 70-х роках XVII ст. – К., 1960. – С.84.
27. Грушевський М.С. Вказ. праця. – Т.ІХ-2. – К., 1997. – С.951. Вже 24.ХІ.1653 р. путивльський посадський чоловік Оська Шамирін, повернувшись з торгу в Кременчуці, повідомляв, що гетьман Б.Хмельницький застеріг чигиринського полковника від можливого нападу татар. Відтак полковник наказав підлеглим з міст худобу не випускати, за можливістю обмежити свої поїздки, татар до міст не впускати і запаси їм не продавати (див.: Акты ЮЗР. – Т.Х (дополнения к т.ІІІ). – СПб., 1878. – С.159). Відомо також, що на початку літа 1654 р. татари захопили під Криловом козака, який у липні втік з полону та приніс вістку про збори 20-тисячного татарського війська в похід під Крилов та Чигирин (Там само. – С.702). Отже, стан очікування облоги з кінця 1653 р. став звичайним для кременчужан.
28. Акты Московского государства. – Т.ІІ. – С.320; див. також: Грушевський М.С. Вказ. праця. – Т.ІХ-1. – С.503. Напевно «Мишка Семенов» це Михайло Семененко згаданий 90-м за реєстром Кременчуцької сотні 1649 р.
29. Там само. – Т.ІХ-2. – С.1228.
30. Див.: Універсали Івана Мазепи 1687-1709. – К.-Львів, 2002. – С.189-190 (документ №139).
31. Акты ЮЗР. – Т.XI. – СПб., 1879. – С.253,254. Не виключено родич знаного Павла Кременчуцького, полковника чигиринського при Т.Цюцюрі, а також Сави та Петра Кременчуцьких згаданих відповідно 2-м та 5-м за списком полкової сотні Прилуцького полку в реєстрі 1649 р.
32. Грушевський М.С. Вказ. праця. – Т.ІХ-2. – К., 1997. – С.1440.