«Було літо...»

Богдан-Ігор Антонич

Було літо; саме полудень; на закруті плота. Поруч стояв старий дуб, що про його пень можна було сказати, мовляв, в’ється з розпуки через недостачу гармонії між своїм молодим, жовтявим листям та чорними, грубими й крутими гілляками, що дуже схожі на незугарно накреслені арабески ранньої готики. За дубом росла буйна ліщина з тьмяним, без сяйва листям, таким густим, що не можна було бачити ні пнів, ні гілля. Понад ліщиновою гущею стриміли два стрункі, веселі клени з химерно зарубчатими листками, червоними паростями з довгим намистом зелених пуп’янків. За кленами ширяв ліс – зелений, рівно заокруглений схил, що на ньому метушилась пташня, наче плем’я ельфів у траві на пагорбі.

Це все можна було бачити, йдучи польовою стежкою потойбіч живоплота. Знов лежачи в тіні дуба, з плечима, спертими на пень, і дивлячись в іншому напрямі – а ліг тут хтось, що це робив – то бачилось найперше свої власні ноги, згодом окраєць землі з куцою, цупкою травою, за нею велику купину темної кропиви, далі живопліт з тернини з великим білим повоєм, перелаз, трохи далі поле, засіяне житом, наприкінці вгорі держално корогви судового радника, та на самому кінці небо.

Було гнітуче тепло, повітря мерехтіло зо спеки, та водночас так тихо; листки повисли на деревах і спали; ніщо не ворухнулось, хіба хрущі потойбіч на кропиві й та пригорща зів’ялого листя, що лежало в траві й звивалось повільними, вривчастими порухами, наче б корчилось під соняшним промінням.

Ну й далі чолов’яга під дубом; лежав, і ловив повітря, й дивився журливо, безпомічно на небо.

Примітки

Вперше опубліковано: «Твори, 1998» (у розділі «Начерки, плани, фрагменти»). Подаємо за рукописом (Львівська національна бібліотека, від. рукоп., ф. 10, од. зб. 57).

Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 466.