Cavalleria marina

Богдан-Ігор Антонич

Як тільки на легенько оповитий мрякою блакит неба виринула рання зоря, задрижало від розкоші море в обіймах молодого сонця. Хлюпнуло раз, другий, третій, вал піни потряс своєю сніжною гривою, покотився до берега й вирізьбивши на піску якісь дивовижні, фантастичні букви, ущух.

Востаннє сплеснули весла об водяне плесо, гострим, як дзьоб, передом врився човен в прибережній мул, здригнувся і станув. Висіло з нього двох.

Перший: високий ріст, струнка стать (?), лискуче чорне волосся, піднесене чоло, глибокі, розумні, спокійні очі, смагляве лице, тонкий, гостро вирізаний лук уст, опановані, свобідні рухи рук, енергійний, сильний крок.

Другий: денещо нижчий, голова похилена, рудявий (рудавий волос), маленькі круглі очі нервово глядять чогось по піску, уста стягнені, скорі, раптові несупокійні рухи, нерівномірний крок.

Тиша. Не говорять до себе нічого. Тільки море… Тільки чути, як вітер чеше море.

Станули на піску. Відступили від себе по кілька кроків. Спокій. На лиці вищого не дрижить ні одна риса. Нижчий з нетерплячкою обкинув зором обрій (виднокруг).

Ще спокій. Мовчанка. Ще кілька кроків відійшли в противні сторони. Тільки море… Нижчий знов нетерпляче поглянув на небо й на море.

Ніхто не кинув слів розказу, але в одну мить наче на команду витягнули оба з-за халяв ножі.

Далі спокій. Вищий похилився чогось. Може, хотів ножа на камені виострити, може, глядів за чимсь на піску, може… В нижчого заблестіли нараз дивним огнем очі. Майже нечутно прискочив ззаду до товариша і встромив ніж в його плече.

Тиша ще триває. Тільки море… Вбивник тупо, без виразу, вп’ялив очі в море.

Товариш майже нечутно зойкнув, похилився ще нище, наче б знайшов якийсь незвичайний камінчик серед піску. Один мент оба непорушно мов закам’яніли. То лиш один мент, довгий, як вічність…

Пробитий врив ліктями в пісок та рівночасно почав його копати чоботами. Нагло, останком сил підірвавсь, перекинувся на другий бік. Шорох піскових зернят. Знов спокій.

Побідник звернув свій погляд на лежачого. Погляд без думки, без цілі, без тямки. Хвиля тихості (?). Знеобачка розтяв повітря крицевою стрітою крик. Три звуки: Хам. Море відгукнуло відгомоном.

Рудий стрепенувся, раптово вчинив зворот та відійшов до берега. Сів в човен, дрижачими руками обняв держаки весел, відчалив від берега та поплинув в даль. Сам.

Острів обмотала ще тяжча тиша. Тільки море…

Мертві очі покинутого гляділи на безкрає море.

На деревлянім костелі вежа струнка, немов гірська смерека. Вежа збудована зі струнких гірських смерек. На подвір’ї гурт молодих людей. Осмалені обличчя вихованців моря.

До громади наблизився мужчина з рудявим волоссям, схиленою головою та круглими несупокійними очима. Не звернули на нього уваги. Простягнув руку. Ніхто не підвів своєї. Мовчанка. Не бачать його. Не хочуть бачити його.

Кинув гордий, дикий погляд. Відвернувся. Відійшов.

Ні, це не може бути. Ніяк не може бути. На острові ніхто не мешкає. Від берега до острова не досягнеш зором. Куди там. Це не може бути. Ніхто не бачив. Цілком певно, що ніхто. Море бачило… Пішов геть від села в сторону, де булькотить море.

В селі гомоніли. На вендетті згинув юнак від рани в плечі. Так може згинути хам, або герой з рук хама. Далі пішла чутка: рудий визвав все парубоцтво. Іншого виходу не мав. Але ніхто не приймив [Рукопис уривається. – Упор.]

Примітки

Вперше опубліковано: «Твори, 1998» (у розділі «Начерки, плани, фрагменти»). Подаємо за рукописом (Львівська національна бібліотека, від. рукоп., ф. 10, од. зб. 57).

Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 467 – 468.