Три мандоліни

Богдан-Ігор Антонич

Зав’язую краватку. Уперше в житті. Роблю це з такою повагою, наче виконував би якийсь урочистий обряд. Ніяк не йде. Затялося, засукалося, переплуталися кінці. Ніяким чином не можу схопити відповідної довжини обидвох крил. Зашморгую раз – правий кінець закороткий, зашморгую другий – тепер занадто довгий, пробую втретє – перекрутився лівий. Роби, що хоч. Перекидаю ще раз через шию – краватка виковзнулася з гладких рамен комірця. Хоч губи кусай з люті. Тугий комірець нестерпно гризе. Струшую з досади головою. Що знову? Ти завзялася на мене, ряба зміє, але й я завзятий. Не відступлю свого, хоч мав би морочитися з тобою ще дві години. Кінець кінців вийшов переможцем. Правда, краватка викривлена, наче в паралічі, вузол не може поміститися між твердими рубами комірця й хоче вискочити, мов камінчик з метавки.

Але я гордий з довершеного діла й віддихаю вдоволено. Шапки не беру – навіщо. Сьогодні теплий вечір, а втім тягатися з учнівським кашкетом трохи незручно. Пальцями вигладжую непокірливу гирю. Гребінчик десь загубився. Обшукую кишені. Немає. Хай його побере… Відкидаю поза уші капосну мичку й, підсвистуючи пісеньку, відчиняю двері. Господині в кухні нема. Хай собі. Хіба ж за кожним разом, коли виходжу й приходжу, мушу її про це повідомляти.

Вечір обіймає мене холодним подувом. Щось невідоме тягне до себе. У другому кутку обзивається ледве чутний шепіт: вернися. Здвигаю плечима. Це з дитячих літ якийсь нерозумний і неоправданий ляк перед темрявою. Не пам’ятаю, звідкіля взявся, й загалом не думаю про це. Чого боятися? Срібного гомону травневих хрущів над кущами бузку в городі? Улесливого шороху мишей у мрячних челюстях відчинених сіней? Розмірного стукоту власного серця? Спокусливого усміху місяця? Широкого відгомону власних кроків? Споловілого (вилинялого?) погляду старої ліхтарні? Химерного танку своєї тіні?

Віддай себе вечорові, мов дівчина коханцеві. Без спротиву й з солодкою тишею в серці. Уста й волосся подай поцілунками леготу, очі лагідним дотикам присмерку. Розпливися в шевелінні (?) хрущів і стань відгомоном тиші. Хай веде тебе твоя власна тінь. Обійми її, наче кохану, й дивися вгору. Вечір саме підносить чарівливу паличку серпатого місяця, хрущі гудуть: абракадабра, гокус-покус… Ти заворожений.

Хай потім ще раз народиться з нічого почуття твоєї окремішності, сильніше й виразніше, як перше, хай з шепоту хрущів випливе твоє нове «я».

Мимохіть, підсвідомо навертаю кроки на вуличку, що лагідно котиться вниз і поволі спливає до ріки, що в її сріблястих хвилях купається місяць, черпає з неї живе срібло й розливає його на дахи домів, наче з вузької скляної карафки. Знаю містечко, немов шухляду в свому табуреті. Іду безбач перед себе.

Праворуч темний, крутий провулок, на горбку похилий дім. Перед домом довгий рундук оплетений широким поруччям. На рундуку сірі тіні, намальовані невиразними мазками на чорному тлі оточення.

Три мандоліни.

Хто ти є? Чорнявий хлопець із сивими очима. Архітект скляних веж, відкривець неіснуючих на мапі світа островів, власник синьої загортки з витертими рукавами на ліктях, неслухняної чуприни, піджака з двома відірваними гудзиками й копалень срібла на місяці. У шухляді лежать безцінні скарби: том Мая з видертою останньою карткою, світлини трьох кінових зірок і стара калоша, вкрадена в господині, що її – очевидно, калошу, не господиню – я різав на дрібні кусні й уживав їх до латання дірявого м’яча. Під столом валяються зіпсована помпа до надування футболу, прорвана пилочка до тонких дощинок і клаптик рисункового паперу, поплямлений кіноваром. Мріяв ще довгі місяці про мандоліну, але забаганка ця не мала ніколи здійснитися. На стіні паперова тапета з вималюваними яскравими пташками, на вікні глечик з бегонією. Над ліжком вилинялий пейзаж, а за ним схований зшиток з віршами й засохла квітка від неї.

Дівчина перша й перші вірші

і місяць – мідний перелесник.

Слова палкіші, віддих ширший

і терпко мандолінні весни.

Налита радістю година,

найбільший скарб – весінні чари,

захоплення снага єдина,

на все зелені окуляри.

Рундук над вулицею.

На рундуку грають.

Три мандоліни.

Хто ти є? [Пропуск. – Упор.] в чар-колесі першої молодості. Під твою подушку підложило життя макові зерна весни. І тепер усе в твоїх очах двоїться й троїться. Доми мають не вікна, але риб’ячі очі. Відчиняють темні брами й сіні, наче щелепи велетенських китів з підручника зоології. Навпроти мене виринає з них старий філософ – сивобородий щур. Хочеш утікати – я завжди в дитинстві боявся пацюків – але щур пліснявий від столітньої мудрості усміхається лагідно й вибачливо. Сиві вуси хитаються спокійно, а в глибоких скляних очах таїться якась невисловлена спокуса. У кутках грубих щічок ховається терпка судорга розкоші й слина млосно спливає бородою. Чи ти є гріх, що мене страшили ним колись батьки? Підходжу ближче, але це вже не пацюк, тільки старий дірявий черевик лежить, викинений на вулиці. Підношу його, оглядаю із усіх сторін і відкидаю з погордою на смітник. Спадає мені на думку, чи надалося б викроїти з нього лату на м’яч, але згодом махаю легковажно рукою й відходжу (?) далі. Щур, м’яч і гріх (?) переплутуються в уяві, й виходить з цього лилик. Чому [Рукопис уривається. – Упор.]

Примітки

Вперше опубліковано: Сучасність. – 1992. – № 9, вересень. – С. 68 – 69 (публікацію підготувала Л. Головата). Наступна публікація – у «Творах, 1998». Подаємо за рукописом (Львівська національна бібліотека, від. рукоп., ф. 10, од. зб. 74).

Поезію зі складу новели вперше опубліковано: «Зібрані твори, 1967». Подаємо за рукописом (Львівська національна бібліотека, від. рукоп., ф. 10, од. зб. 175). Перша строфа має інший варіант:

Дівчина перша й перші вірші,

і місяць – зрадний перемовник.

Уста щиріші, груди ширші,

п’янкий дурман пісень любовних.

Вона має дату: Середа, 5 квітня 1933

Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 457 – 459.