«У салі було душно...»

Богдан-Ігор Антонич

У салі було душно. Густе повітря хилилося під тягарем віддихів униз, наче мало б сплинути на підлогу. Цупко зачинені вікна не впускали свіжого подуву. Навіть ніхто й не подумав про таку звичайну й самозрозумілу річ, як розхилити крила шиб. Від задухи ставало млосно й кислий запах лоскотав слизові оболони, але свідомість зібраних у кімнаті була спрямована на інші шляхи.

Загально говорили, що на черзі будуть сьогодні важливі справи, загально сподівалися вантажних у наслідки заяв, далекосяжних постанов і вирішень. Чутки випливали з невідомого джерела, перестрибували, мов голуби, з кутка в куток, падали з уст до уст, влітати до вух не знати звідкіля. Годі було дошукуватися їхнього початку, а поки обійшли салю, пучнявіли, роздувалися, мала булька з мила виростала в здоровий пухир. Слова рвалися, ломили, наче крихке скло, губилися, заки долетіли до вуха сусіда й несподівано виринали на другому кінці кімнати.

Тут веселий, огрядний черевань розказував переливним голосом якийсь політичний дотеп, пух від сміху з власної вигадки, аж знечев’я поважнів і переривав у половині слова свою кумедну сплітку. Оце побіля зринали протяжним сиком над кріслами шепотіння, немов з кущів сполошені оси. Десяток голів зверталося одночасно в цю сторону, десяток очей блищало цікавістю.

Невисловлене питання не могло видобутися з уст, тільки губи мимохіть задрижали, наче злегка доторкнені струни. Хтось витягнув шию, перехилився понад крісло сусіда, застиг пригорблений у позиції знаку питання, аж переможна усмішка майнула на обличчі. Він уже знав, він уже довідався всього. Тепер з черги його оточили допитливі погляди, повисли на устах недосказані запити, аж з таємничим усміхом почав розкривати пошепки нову вістку. Нічого дивного, що в такому напруженні свідомості ніхто не звертав уваги на душне повітря й спітнілі чола.

Частина сиділа на кріслах, зайнявши заздалегідь вигідні місця. Дехто маскою байдужості й спокою намагався безуспішно закривати справжню нетерпеливість. Друга половина розсипалася по салі стійма в невеликих гуртках. Підходили один до одного, віталися, здоровкали, розходилися. Жестикулювали, розпитувалися, усміхалися, здвигали плечима. Біля дверей хтось тягнув папіроску – на салі курити не вільно – заслонивши її параваном долоні.

Члени проводу, скупчені напереді поруч стола, дивилися спокійно й самовпевнено та час від часу перекидалися словами, немовби знехотя. Мовляв, усе підготоване, уложене, передбачене, усе буде по їхній волі. Нічого несподіваного не може скоїтися, все придумали, взяли під увагу всі можливості й неможливості. А втім, усе йде своїм шляхом і не сходить з нього, усе має свою послідовність і лад, усе буде так, як буде.

Осторонь від інших у кутку стояло двох. їх майже ніхто не завважив, бо не висувалися попереду, не старалися звернути на себе уваги. На перший погляд було видно, що почували тут себе чужими й навіть не мали наміру злитися з загалом присутніх у салі. Розглядалися навкруги недовірливими очима та вбрали уста в іронічну усмішку, їхній підозріливий погляд ковзався по кімнаті, мов по чимось далекому й байдужому.

Один худощавий, низький юнак з високим, похилим чолом, чорним, угору зачесаним волоссям, дбайливо зодягнений, з раптовими, нерівними, трохи дерев’яними рухами гостро й нервово стис кутки губ. Вигладжене вбрання, сильно прасовані штани з різкими рубами, тугий комірець, кощаве обличчя надавали цілій постаті вигляд чогось необтесаного, брилуватого, кострубатого.

Навпаки, його товариш був схожий на гладку ляльку з паперової маси. Вищий, тонкий, але не худий, увесь у м’яких лагідних лініях. Широкі жести закреслювали в повітрі повні півколеса. Здавалося, що не він володіє над своїми руками, але вони самі діють на власних автономних правилах. Рука підносилася на основі свого ритму чи якоїсь затаєної пружини, а не тому, що його воля так хотіла й так нею кермувала. Голова кругла, наче місяць уповні, стриміла на довгій шиї, мов на кийку.

Мимохіть спадало на думку, що ремісник – творець цієї кукли не прикрутив тісно голівки до кадовба й тому може вона впасти на землю й розбитися, наче горщок. Непосидющі, химерні очі бігали безупинно під густими віями. Волосся гладко причесане на дві сторони з рівним розподілом на самому чубі. Штани й піджак, мабуть, зроду не знали залізка й дулися за кожним порухом.

В загальному перший мав у собі щось суворе, завзяте, непримиренне, другий – кумедну дітвацьку перекірливість й химерне презирство. У першого все було рубчасте, у другого все заокруглене та плавке. Перший скупий на жести, другий непосидющий і рухливий. Перший належав до тієї породи людей, що люблять кожному говорити безоглядну правду просто в вічі й ставити кожну справу руба, другий скидався на такого, що має звичку противитися все та всьому для самої насолоди спротиву, заперечувати для спокусливої розкоші заперечування. Тут похмура пристрасть і загорілість, там зловтішна вередливість.

Коли в салі почало ставати забарно та марудно й можна було сподіватися, що вже ніхто більше не прийде, розлігся тонкий голос дзвінка. Ну, накінець, – здавалися говорити десятки очей, і груди відітхнули з полекшою. Наче би хтось відпружив нап’яту струну.

Примітки

Вперше опубліковано: «Твори, 1998» (у розділі «Начерки, плани, фрагменти»). Подаємо за рукописом (Львівська національна бібліотека, від. рукоп., ф. 10, од. зб. 74).

Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 460 – 462.