Випливаємо наверх

Богдан-Ігор Антонич

Гротеск

Викурив останню папіроску й дивився без думки перед себе. Очі зайшли млою. Звуки оркестри плинули, наче з далини, і не доходили до його свідомості. В ушах дзвенів одностайний шум, немов шепіт води. Скрипка голосила любовною скаргою, бубон бабахкав роздратований, флейта хихикала, наче дівчина в пестощах коханця, а до його мізку впадав тільки бездушний гомін, низка тонів без барви й дзвінкості, мов букет квіток без запаху.

Машинально підводив долоню, вкладав її до кишені й виймав звідціля папіросницю, але в ній нічого вже не було. Не знайшовши ні одного клаптика, ні одного хоч би недокурка, розчарований позіхав й обкидав тупим зором обличчя ближчих і дальших сусідів, столики, меткого кельнера, що раз-у-раз блиснув бездоганною сніжністю крохмаленої сорочки, зелені абажури, що з-під них лилися струмені цитринового срібла.

Уже п’ять годин куняв над одною склянкою чаю, розмірював що якийсь час невеликий ковток, поволі з насолодою втягав до уст пахучу бронзову воду й з ляком думав про хвилину, коли в склянці не стане ні одної краплини та треба буде покинути це тепле, вигідне місце й самітно сновигати порожніми вулицями серед холодної ночі.

Знечев’я очі його зударилися з чиїмсь поглядом, в якому підсвідомо відчув щось дуже близького. Оподалік візаві сидів при столику чорнявий юнак, що також похилився в задумі над склянкою чаю, спер виски на долоні та вряди-годи сьорбав декілька краплин. Так само часто шукав чогось по кишенях, мабуть, папіроски, й нічого не знаходив. Однаково здавався нічого не бачити й не чути, однаково поринув у крутіж атасних думок, напевне, не бадьорих. А може, докладніше кажучи, обидва нічого не думали, що на одне виходить. Бувають хвилини, коли справді найкраще нічого не думати.

Відповів приязною усмішкою. Очевидно, зрозуміли себе миттю. Не треба їм було навіть слів. Очі висловили все, що було до сказання. Але ледача мертвота гнітила їх до того ступеня, що не мали навіть бажання наблизитися один до одного. Навіщо? І так нічого з цього не вийде. Зрештою, так приємно запастися в крісло без діла й без пуття й викинути із свідомості гірку дійсність, що ніяк не хотілося піднести з місця й розправити втомлені ноги. Як найдовше сидіти тут у теплому сяєві, в сонливому гаморі, в запашному куриві. Коли немає власної цигарки, можна затягнутися хоч би чужим димом. Тут бодай ніщо не перешкодить забути про все, про холод, відморожені пальці в дряхлих (?) черевиках, спалені гарячкою губи, тут легко обманути запахом чаю шлунок, що попереднього дня нічого не їв. Як би це чудово було, коли б оця склянка не мала дна, коли б можна було ковтати солодкий струмок безперестанку.

Одначе, на жаль, склянка мала дно. Що вдієш проти цього? Уже надходило зарання. Частина ламп погасла, інші наче би вилиняли. Заля потонула в зеленавій сутіні. Гості поволі виходили й повертались до своїх домів, до своїх жінок і до своїх буднів. Спорожніло. Послуга згортала склянки, чарки, пляшки й тарілки. Зрозумів, що годі далі залишатись. Хоч не хоч, а таки доконче треба вийти. Де? А що це кого цікавить, де він має піти, де зможе причалити в цю дошкульну негоду. Що кому до цього. Може зробити з собою, що тільки захоче, що лишень спаде йому на гадку, може навіть наложити руки на себе. Воля, приятелю, повна воля. Кульгавий собака не моргне на тебе. Кожному байдуже, що ти діятимеш із своєю багатоцінною особою. Багатоцінною? Цікаво! Не гни кирпи, товаришу. На макове зерно здалася твоя вартість. Твоє людське існування так потрібне світові, як тобі лата на штанах.

Підвівся важко з крісла, випрямив плечі, покликав кельнера й заплатив за чай. Так, прошу, тільки одна склянка. Більш нічого. Кельнер усміхається значуще (?): а-а, це такий добродій. Сьогодні таких буває багато, по кількох кожної ночі. Ще добре, що за цю склянчину (?) чаю заплатить бо дехто й цього… Не підсміхайтеся, приятелю, бо й вас може стрінути подібна доля. Хто зна?

В одягальні послугач подав пальто. Вдяг його жваво на себе, подякував чемно й звернувся до дверей. Послужник мимрив невдоволено під носом. Очевидно, якийсь могорич… Похнюпив голову в комір, не оглянувся за себе, не подивився в вічі послугачеві й чим скоріше вийшов на вулицю.

Гірша була справа з сусідом. Майже одночасно з першим піднісся він теж із свого місця, звернувся до кельнера й розгорнув перед ним безпорадно долоні. Звичайно, не має ані сотика при душі, звичайно, без праці. Підійшов до них власник каварні. Почервонів, надув губи, жестикулював ліктями. Грозив, що покличе поліцая. Гість вивернув кишені підшивкою поверха. Свята правда, вже здавна не мав одніського сотика. Власник ще вигукував щось, ще бурмотів, накінець махнув рукою й згірдно відвернувся. Які часи – замість порядних гостей самі пройдисвіти. Один з одним – казна-що. Одяг, наче в пристойного відвідувача, а тим часом… Сьогодні вже в його каварні третій такий випадок.

На вулиці перед порогом каварні стрінулися обидва товариші від склянки чаю. Перший вищий білявий, і другий нижчий темноволосий. Простягли (?) до себе долоні. Не подавали навіть своїх прізвищ, бо навіщо. Привіталися, наче давні добрі знайомі. Не балакали до себе нічого, тільки усміхнувся один до одного. У таких припадках усміх зовсім вистачає. Цією усмішкою сказали собі все. Пішли вулицями навмання (?). Кудою ноги понесуть. До речі кажучи, де мали йти? Мокрий сніг перемішаний з дощем сік в обличчя. Дніло. Ліхтарні поблідли й посіріли, наче спечені морозом рожі. Вешталися безбач і безцільно. З нудьги вищий почав звірятися. Ще перед кількома місяцями [Рукопис уривається. – Упор.]

Примітки

Вперше опубліковано: «Твори, 1998» (у розділі «Начерки, плани, фрагменти»). Подаємо за рукописом (Львівська національна бібліотека, від. рукоп., ф. 10, од. зб. 57).

Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 463 – 465.