39. Лист Федьковича до Д. Танячкевича

Христосъ оскресъ!

Твій листь, братчику мій дорогий, діставъ ся мині ажъ десь по Проводахъ, хотяй я рецепісъ ци ни світлого вівтірка вже підписавь, бо я, бачъ, ни святкувавъ дома але у Ростокахъ у сестри. – Тутъ захопивъ мене дощъ та снігъ, та такий страшенний, що я ни мігь ся ніякимъ способомъ до дому дістати, ажъ до нидавно.

Братя мої кохані та любі! – Вашъ даръ приймаю, и ни дякую навіть, бо ни годенъемъ. – Відправи ще и доси не маю, и ни знаю, коли ся ій діжду, – вже ажъ ми ся збридло ждучи. – За тілько хоть гараздъ, що дають ми німці дома бути.

А ти, ангеле мій ясний, братчику мій дорогий, Даниле Танячкевичу: ни бануй душко, що такъ ни скоро відписую, але бігме, що нимавємъ коли, теперъ, бачъ, весна, та ще и ни одна жура чоловікови головъ сушитъ: сіна нима, худібка пропадає, весна ся припоздила, верхами снігъ у хлопа, пани за вівці друтъ, ярмарку ни було ані разъ, тай тілько. А ще до того німці ідя чоловіка приступаючи: я відь коли дома, то хожу у цівільні одежи, німці лають, призвали мене лайдакомь, хлопомъ, гадиновъ; а найдуще вже імь ни по іхъ, що я таки такъ гадаю и ходити, якъ зъ війска ся визволю, – лаяли доки лаяли, а на решті вже и прося, але дідька ззідя всі, Господь би імь очи заплювавъ.

Зъ мого сватання такожъ ячмінь: голубка мині відповіла, – старші, каже, задумшливий, мині кращого треба. – Зъ разу, то я ся про се трохи журивъ, але неня мене найліпше розрадили: Синку, кажуть, того цвіту по всімъ світу; коби хлібъ, зуби ся найдуть. – Тай тілько. – А теперъ уже самъ ни знаю, ци ся женити ци парубкомь гуляти? – бабу мині ся ни хоче брати, а дівки мене зновъ ни хочуть – тай тількі. –

Ти мині зновъ пишешь, братчику мій солоденький, що би я кобзу ни лишавъ. – Сли зможу, то запевно ій ни лишу, але хлібъ нашъ насушний – то перший. – Коли Галичане хотіли – але вже нічо ни кажу, абесь ся любчику ни осердивъ. А зновъ ни думай, братчику мій пишний, що моє господарствечко хто зна яке; оно дуже маленьке, та треба ся гараздь увихати, аби що було, а ненька вже ані разъ таки ни годни, требажъ и іхъ годувати и самому якось жити, а податки страшні, та ще до того и вівця за опалъ. – Зъ відправовъ моёвъ зъ війска я ані gрейцара ломаного ни беру, – я радъ, кобихъ лишъ зъ душевъ вийшовъ, тай тількі, бо все жаль чоловікові на стороні гинути. – Лишъ ни думай братчику, що я зо своёвъ теперішновъ долевъ ни контентний, – о – о! – я щастливий братчику, – гірько зароблю а солодко ззімъ. – Тай тількі.

Відъ сегодне за дві неділи у насъ храмъ. – Шкода, що тебе ни буде, оттожъ бихъ ся тішивъ! – але чий тебе за тото літі побачу, лишъ кобесъ ни згордувавъ братчику бідновъ моёвъ хатковъ та моімъ обийстемъ. – Але, кобесъ ти лишъ прийшовъ. – я вже знаю, що зъ тобовъ робити, та де тебе діти, ни бій ся, – але абесъ знавъ, що скоро прийдешъ, такъ тебе заразъ по нашому переберу, a горівочки зъ мідкомъ та зъ калинковъ спражу, та вже упою тебе, упою! – Лишъ коби, кажу, такому щастливому бути, аби Тебе, Ангеле мій сизокрилий, у своімъ халашу уздріти. А є въ насъ у селі циганъ, знаєшъ, – ей тотожъ то грає песя віра!

Тішитъ мене цимало, що матимемо свого «Напередовця», – я радъ буду до ёго дещо слати, лишь кобихъ задачу єго знавъ. – Лишъ тілько ся бою, що вінъ ни зможе обстати, – або вінъ або вечерниці будуть мусіли упасти, такъ мині ся видитъ, – зъ рештовъ – ни знаю. – Най Богъ на все добре допомагає. –

Ненька моя клонятъ тобі ся низенько, и прося за тебе Бога лягаючи и встаючи, – слези іхъ муся Господа милосерного за тебе упросити, – а я зновъ, братчику мій любий, та солодкий, та пишний, та дорогий та красний! – я тебе ни забуду, доки мого віку. –

А ви зновъ, братя моі предорогі, щосте мене у тяжкі годині такъ щире спомянули! – дай же Боже, абисте усігди такі честні та такі величні, якъ колачі пшеничні, та абисте у світі ніколи ни зазнали, що то є та тяжка година. –

Вамъ зновъ. братя: Климковичу и Шашкевичу, покланяю ся тричп: у щістю, у здоровю, и во славі добрі, а прошу мене и далі ни забувати.

[Тебе] братчику Данчику красно прошу, [абис був ласкав?] мині у передъ дати знати, [коли] до насъ загостишь, абихъ ся претці [до] такого любого та величного гостя [прилаго]дивъ, якъ я знаю та самъ міркую. А [як ся] будешь на мандрівочку віберати, то напиши мині такожъ, абихъ знавъ та дома бувъ, бо и я гадаю сего літа або сеі осени у Мольдову до роду. – але се ни конечне: рідъ родомъ, а ти мині за всі, якъ братъ мій рідний: якъ буду знати, що ся тебе маю сподівати, то буду дома, абихъ знавъ, що тамъ горитъ.

Пишпжъ братчику, та съ чиста, та шли мині книжокъ до читаня, я тобі іхъ буду поштовъ відселати. Тай тілько. – У насъ радъ би ся оденъ піпъ на Основу принумерувати, – ни могло би тото бути? – и якимъ способомъ? – напиши братіку. – Тай тілько. Бувай здоровъ

Федьковичъ.

Напиши мині братчику, що стало ся зъ моімъ «Кобилицевъ», зъ «Окрушками», зъ «Im Wachtarrest?» – а ни мігъ би ти мині прислати зо 2 книжецці «Люба згуба»? – Братіку мій якъ соколе, ни бануй. що я тобі такъ богато въ очи лізу. –

Тарасъ батько въ золотихъ рамцяхъ у мене. – Я покладу го въ образи, та до него отченашъ казатиму. –

Ще одно братчику мій любенький: по чому продають у васъ у Димета малёвані образи на блясі? – я бихъ собі радъ зо два купити, царя небесного и присвяту Богородицу. – Якось дуже уритно въ хаті безъ образа: є въ насъ зо два, але я любю, аби богато було.

Сими дни написавъ я зъ пару думокъ ни вел[ичких], але ще ни обстругавъ іхъ якъ треба: скоро будуть го[тові, т]о Ти іхъ пришлю, абесъ давъ або у вечерниці або [де хочешь?]. Я гадаю відъ теперь усе, що де напишу, до [тебе слати, а]би ти орудувавъ, якъ самъ розумітимешъ.

Я сесъ листь зачавъ у читверъ та и… ю, але ни бануй братіку, бо бігме ни було якъ… ме теперь узяли ся до весни. –

У нашімъ селі є и уніяцка парафійка, н[а имя? Во]евудка. Господи, що се въ світі за годний чоло-вкъ! [вінъ] уже у передъ просить, абесъ, коли ласка твоя буде, у наші гори загостити, конечне у него бувъ.

А коли хочешъ наші гори звидіти и пізнати, то ідь зъ Кутівъ церезъ Тюдевъ до Ростікъ, зъ ростікъ (галицкихъ) церезъ Бервінківъ у Довгеполе, відти на Гриневу ажъ у Голови и т. д. ажъ у Марморошъ: вертаючи перейди на волоский бікъ, ідь Яблоницевъ у наше Довгеполе. відти у Устепутилівъ. Дехтєнець и т. д. ажъ до мене у сторонецъ. – відси віправю тебе у Плоску, Шипіть, Селятинъ, найкращу краіну нашої Буковини, відси у Путну и т. д. ажъ до Радівцівъ. відси поідешъ до Сочавп, мешъ бачити монастирі Драgомірну и Сочавицу, и вернешъ до Чирнівцівъ, а відси поштовъ до Львова. – Otto наговоривъ нівроку?

Братіку мій милий, та дорогий, та красний! ни сердь ся на мене любчику, щомь ся зновъ припоздивъ. – ажъ сегодне, на 17 (и.) мая кінчу листь, – уже зо півтора неділі, якємь го зачавъ, – ни гнівай ся братю!

Ще одно діло: одень тутейший урядникь хоче конче бути поетовъ, тай принісъ ми отцу [пречъ би ся казало] поезію, абихъ васъ тамъ напросивъ, абисте ій у вечерницяхъ відрукували (: але ни букомъ:). – Щожь маю робити братчику? – отъ шлю ій вамъ, сли можна, уволіть єго волю, бо вінъ ми годенъ ще хто зна які прикрости наброіти, [звіс]но німецький урядникь. Слижь би се… [не] могло ся ніякимь способомь у вечерниця[хъ відру]кувати, то пришлітъ ми назадъ… у вечерничні кореспонденції яко… мана.

… потропопа на третімь селі, [тішивъ ся?] дуже, що ти сего літа може у насъ буд[ешъ], вінъ ни мігь ся мене намилити та напро[сити], аби я сь тобовь до него прийшовъ. Кожи [ти зъ] роду ни видівь, аби хто справедливе по руски службу божу правивъ, то будешь у него видіти. – Се священникъ на ввесъ світъ. –

Якъ мандруватимешъ, то низабудь у Довгімполп довший часъ забарити, бо ніде якъ тамъ утримавъ ся ще типъ справедливий гуцульский. – А якъ будешъ може у Красноілі, то низабудь піти до Добушевоі кирниці, а у Ростокахъ (галицкихъ) до «писаного каменя».

Будь же ми здоровь, братіку мій серце, тай ни бануй душко. – У храму у читверь я тебе при піятиці споминатиму яко рідного свого брата, а у церькви святі найму за те службу. Май ся гараздъ:

Федьковичъ.

Примітки

Виписки із цього листа подав д. Т. Ревакович у «Зорі» 1891, ст. 112 – 113. Тут лист поданий з оригіналу і доповнений сими місцями, що д. Р. пропустив. – Написаний він 17 мая і попередніми днями, р. 1863-го [мати ще жила!], на трьох картках жовтого листового паперу, у 4º. Через усі три картки видерта діра, на одно або два слова письма, котрі я заповнив словами з копії д. Реваковича у [ ] або точками. – О. М.

До слів про ношу Ф-а (ст. 77) додав д. Ревакович таку замітку:

«Ф. ходив все в сердаку гуцульскім. в кресани гуцульскій; з топірцем лиш; так ходив до самої смерти і в Чернівцях. З тої причини мав великі неприємности. Я знаю два случаї такої неприємности.

Про оден росказовав мінї д. Петро Йозифович, бувший ц. к. староста в Серетї так:

«Ще яко ц. к. практикант при старостві в Вижници дістав я був наказ їздити яко комісар рядовий з бувшим епіскопом (православним) Евгенїем Гакманом підчас єго візитациї канонічної по Вижницькім повіті. Коли ми приїхали до Путилова-Сторонця, представили ся урядники ц. к. уряду повітового й другі гонораціори, а межи ними також офіцер Осип Федькович в гуцульскім убраню яко начальник громади Путилівської. Епіскоп Гакман (як звістно, син руського селянина з Васлівцїв і щирий Русин) офукнув ся на Федьковича за се убраня гуцульське й коли го пізнїйше враз з другими гонораціорами просив на обід до себе, додав до него слова: «Тілько прошу прийти у офіцирськім убраню». На се відповів Федькович: «Коли Вашому Преосьвященьству милїйше є моє офіцирське убранє, як моя особа, то даруйте, що не прийду!» І не прийшов, що було дуже неприємно епіскопови, що щиро симпатизував з руським народом.»

Другий случай: Ф. пішов в [18]70-их роках до президента краєвого Піна мабуть в справах громадських в авдієнції – також в гуцульськім убраню. Піно розгнівав ся й діткнув Ф-а дуже за се, що не прийшов в офіцирськім убраню.

Загально розповідають, що Ф. зложив зараз свій характер офіцирський (задержавши пенсію), щоби не був більше нагабуваний за гуцульське убранє. Похоронено его в гуцульськім убраню, а помимо того брала удїл в похороні військова музика того полку, з котрим Ф. був 1859 в італійській війнї, і его давні товариші-військові, штабові офіцири. – Т. Рев.

по Проводахъ – Провідна неділя (2-а по Пасці) була 7 квітня 1863 р. М. Ж.

у Ростокахъ – село Вижницького арйону Чернівецької області. М. Ж.

Димет – книготорговець у Львові, див. лист № 24. М. Ж.

зъ Кутівъ церезъ Тюдевъ – , містечко Косівського району Івано-Франківської області; – село того ж району. М. Ж.

Подається за виданням: Писаня Осипа Юрія Федьковича. – Львів: 1910 р., , с. 76 – 82.